Наприкінці 1990-х років один високопоставлений український дипломат, що на момент розвалу СРСР і кілька років після того працював у безпосередньому оточенні президента Л.Кравчука, розповів мені історію, як Чорноморський флот СРСР став російським. За його словами, відразу після розпаду Радянського Союзу і рішення про перепідпорядкування Києву всіх дислокованих в Україні військ тодішній командувач ЧФ адмірал Олексій Касатонов приїхав до Києва і 6 годин просидів у приймальні Л.Кравчука, чекаючи прийому. Тоді він хотів лише отримати гарантії збереження за собою посади командувача українського Чорноморського флоту. Однак до Л.Кравчука адмірал не потрапив і полетів до Москви, де до нього поставилися набагато уважніше. Звідти О.Касатонов повернувся до Севастополя вже з особистими гарантіями та чіткими інструкціями, результати реалізації яких усім відомі.
Цей приклад ілюструє, наскільки дрібні вчинки можуть визначати долю країни на десятиліття. Сподіваюся, майбутні історики зможуть назвати всіх героїв та антигероїв нинішньої кризи в Криму. Але на даний момент, за великим рахунком, уже не так і важливо, чи була можливість зупинити й відвернути окупацію Криму та чия діяльність/бездіяльність її допустила.
Це вже сталося. І набагато важливішим за питання "хто винен?" є питання "що робити?". Раніше чи пізніше емоції вгамуються, референдум пройде, його результати ніким, крім Росії, не будуть визнані, завершиться виборча кампанія в Україні (сподіваюся), і кримською проблемою доведеться займатися впритул. З яких стартових позицій розпочне це робити Київ, буде він "бідним родичем", який очікує на розв'язання проблеми світовими гравцями, чи зможе самостійно формулювати порядок денний врегулювання, вирішується саме тепер.
Як на мене, працівникам нижньої і середньої ланок міністерств і відомств, обласних і районних адміністрацій, експертам і громадськості було б корисно знати, хто на рівні керівників уряду нині відповідає за "кримське питання" й координує вирішення пов'язаних із цим конкретних проблем? Яку стратегію розв'язання кризи взято на озброєння? Невже тільки уникнення збройних провокацій та очікування, коли західні санкції примусять Путіна дати задній хід? Як при цьому діяти українським військовим? З одного боку, від них вимагають не піддаватися на провокації, з іншого - Генпрокуратура нагадує, що втрата зброї є кримінальним злочином. Якою є політика Києва щодо кримських татар та інших наших громадян, чия домівка міститься в Криму і хто не бажає отримувати паспорт іншої країни? Як діяти залізничникам, банкірам, працівникам пошти, керівникам пенітенціарних закладів та багатьом іншим, хто поки що зберігає лояльність до Києва? Що вони мають відповідати людям, котрі вимагають виконувати вказівки лише "нової влади" Криму? І що робити тим місцевим кримським керівникам, які вирішили не брати участі в організації референдуму? А їхнім сім'ям? Як довго лояльність усіх цих людей зберігатиметься без конкретних вказівок із центру, без нормального матеріально-технічного забезпечення, соціального захисту сімей тощо? На жаль, факт появи звернення до керівництва України, Міноборони і Генштабу ЗСУ полковника Ю.Мамчура з "Бельбеку" свідчить, що відповідей на ці запитання досі немає.
Максимум, місяць знадобиться Росії для завершення формування всіх гілок влади на півострові, насичення їх достатньою кількістю "добровольців", які разом із місцевими сформують "сили самооборони" та інші силові структури. Ці формування остаточно візьмуть під контроль усі економічні, громадсько-політичні, соціальні та інші процеси, видавлять або остаточно локалізують українських військових, досягнуть домовленостей із деякими третьорозрядними лідерами кримських татар тощо. При цьому росіянам нічого нового не треба вигадувати. Все це вже успішно ними реалізовувалося, зокрема в Придністров'ї. Живучість зазначеної моделі демонструється самим фактом існування ось уже майже чверть століття ніким не визнаної "ПМР".
Схоже, невдовзі нова кримська влада повністю контролюватиме ситуацію в Криму і становитиме собою реальну силу. Після цього Росії не обов'язково буде приймати півострів до свого складу. Вона зможе легко піти на "значні поступки" Заходу, погодитися на створення "контактної групи" по Криму/Україні, "визнати" уряд у Києві і, можливо, новообраного президента України.
У відповідь Захід не вводитиме реальних санкції стосовно Росії, обмежившись нинішніми, досить символічними. Україна буде змушена започатковувати діалог зі зміцнілим, жорстким і непоступливим сепаратистським режимом, але на умовах, визначених Заходом та Росією. Остання, без сумніву, зможе блокувати будь-які небажані для неї рішення або самостійно, або руками кримської влади. Про те, що буде далі, всі охочі можуть почитати історію придністровського врегулювання, де час від часу важливим досягненням оголошується сам факт прямої зустрічі вищих керівників Молдови і Придністровського регіону.
Що Україні слід негайно зробити, з огляду на такий не дуже оптимістичний прогноз та наявний досвід врегулювання конфліктів із участю Росії?
Не послаблювати зусиль на міжнародній арені. Тісна співпраця із західними партнерами, незмінний курс на європейську інтеграцію та необхідні для цього реформи - стратегічна запорука успішного результату майбутнього "кримського врегулювання". Нав'язувана фальшива дилема - спочатку треба побороти сепаратизм, а потім - проводити реформи - веде в нікуди. Без реформ Україна ніколи не стане економічно привабливою для кримського населення, а уряд ризикуватиме перетворитися на заручника своїх домовленостей із тими, хто допоможе йому зберегти контроль над східними областями. Найкращим агітатором за возз'єднання Криму з Україною може бути лише вищий рівень життя в нашій державі, менша корупція, більш справедливі суди і більш ефективні правоохоронні органи. Найяскравіший приклад ефективності саме таких підходів - референдум 2004 р. на Кіпрі, де після 30 років відособлення турки-кіпріоти переважною більшістю голосів проголосували за об'єднання з грецькою частиною острова, яка свого часу провела необхідні реформи і вступила до ЄС. Правда, самі греки-кіпріоти тоді ж таки відхилили ідею об'єднання, але з власних, егоїстичних міркувань.
Головним органом, відповідальним в Україні за "кримське врегулювання", має стати терміново сформована урядова комісія. Її керівник повинен мати реальні повноваження і приймати конкретні рішення. Найбільш оптимально було б доручити це одному з віце-прем'єрів (можливо, запровадити для цього додаткову посаду). Людина, котра очолюватиме комісію, не повинна асоціюватися з жодною політичною партією і бути однаково авторитетною як для силовиків, так і для губернаторів та РФ (наприклад, В.Горбулін).
На згадану комісію мало б лягти два завдання: підготовка змін до всього масиву українського законодавства, підзаконних актів та міжнародних угод, які б враховували появу нових реалій у Криму, а також переговори з Сімферополем про розширення повноважень Криму та механізми практичної взаємодії з регіоном до досягнення домовленостей щодо його статусу.
Насамперед необхідно уточнити, як проводитиметься голосування на виборах президента України на території Криму (варто дозволити відкривати дільниці на території лояльних до Києва військових частин і пенітенціарних закладів). З одного боку, це забезпечить конституційне право українських військовослужбовців, членів їхніх сімей та всіх інших, хто бажає взяти участь у голосуванні, а з іншого - стане важливим аргументом, який постійно використовуватиметься майбутньою переговорною командою під час переговорів і з Росією, і з Сімферополем. Парламент також мав би прийняти окрему заяву на кшталт "Україна тимчасово не контролює територію АР Крим і не може нести відповідальності за застосування/незастосування підписаних нею міжнародних угод на цій території". Інакше нам загрожує необхідність нести юридичну відповідальність на міжнародній арені за дії нової кримської влади.
Також уже нині слід думати, як після 16 березня будуть проводитися розрахунки за спожиті Кримом газ та електроенергію. Як працюватимуть підприємства "Укрпошти" і "Укрзалізниці", як взаємодіятимуть банківські структури, податківці, міліціонери? Що робити з кримінальними злочинцями, котрі, скоївши злочин в Україні, намагатимуться переховуватися на території Криму, і, навпаки, чи визнавати (і на яких умовах) документи громадянського стану, що видаватимуться в "незалежному Криму" після 16 березня 2014 р.? Що буде з регіональними базами даних Мін'юсту і податківців, хто і як видаватиме сертифікати походження для кримських експортних товарів, здійснюватиме митне оформлення кримського експорту та імпорту, як це узгоджуватиметься з правилами СОТ? Що буде з прилеглими до Криму українським континентальним шельфом і виключною економічною зоною? Хто відповідатиме за "Кримаерорух" і за безпеку польотів над значною частиною Чорного моря, а також, не дай Боже, за можливі авіаційні інциденти? Як реагувати на очікуване запровадження Кримом власного прикордонного та митного контролю? Як забезпечити право кримських випускників на навчання в українських вузах, особливо після переведення їх на навчання за російськими стандартами? Ці та безліч інших запитань чекають на відповідь, і чим швидше ми її дамо, тим легшим буде процес початку розлучення, а потім - возз'єднання.
Зволікання зі створенням урядової комісії та початком переговорів із Кримом призведе до того, що всі вище перелічені питання вирішуватимуться непрозоро, на "взаємовигідній" для багатьох чиновників основі. Зросте рівень контрабанди і корупції, особливо у прилеглих до Криму регіонах, швидко з'являться різноманітні "схеми" з участю кримських підприємств і окремих українських чиновників, розпочнеться підкилимова боротьба за їх "дахування" тощо.
Своєю чергою, це породить низку додаткових викликів і загроз. Найголовніший виклик полягає в тому, що, як тільки всі ці явища усталяться, частина української "еліти" стане особисто зацікавленою в консервації "кримської проблеми" у її невирішеному стані. Новий статус-кво затято оберігатиметься з допомогою аргументів на кшталт "переговори із кримінальним сепаратистським режимом неможливі", бо означатимуть його визнання. Це вже колись було в Молдові і стало однією з причин хронічної невирішеності придністровської проблеми. Тому наше завдання - не повторити цих помилок. До речі, участь України у придністровському врегулюванні та постійні контакти з тираспольською адміністрацією ніхто не тлумачить як наше визнання "ПМР"...
Приведення чинного українського законодавства у відповідність до нових реалій має відбуватися згідно із загальнополітичною стратегією "кримського врегулювання".
Її складовими частинами повинно стати, зокрема, максимально можливе збереження всіх видів спільного простору між Україною та Кримом - інформаційного, освітнього, економічного, митного і т.д. Не обійтися без гарантій для кримських випускників на вступ до українських вишів (у т.ч. окрема квота для дітей українських військовослужбовців у Криму та всіх інших працівників органів влади та управління, які залишаються лояльними до Києва), посилення спроможності українських теле- і радіоканалів для трансляції своїх програм на півострів, спеціалізованих передач, орієнтованих на кримську аудиторію, продуманої політики щодо кримських татар (національно-культурна автономія, можливо - визнання меджлісу і гарантії його включення до складу Верховної Ради Криму після возз'єднання з Україною) тощо.
Необхідно зберегти і зміцнити поки що наявні українські анклави на півострові. Їх основа - військовослужбовці і прикордонники, а також усі ті, хто продовжує працювати у правовому полі України. Слід негайно поінформувати їх про гарантії продовження служби, якщо доведеться - на аналогічних посадах на материковій Україні, або про навчання у військових навчальних закладах країн НАТО (є безліч програм, умови яких дозволяють українським військовим не лише навчатися впродовж одного-двох років, а й узяти з собою на цей період усю сім'ю). Доведеться думати про доцільність служби на ротаційній основі, надбавки за виконання обов'язків в особливих умовах і т.д. У разі необхідності - здійснити передислокацію і зміцнити ті анклави, які будуть краще пристосовані до "виживання" (наприклад, у райони з більшою часткою кримсько-татарського населення) та є зручнішими для зв'язку з материковою Україною.
Скептики вказуватимуть на неможливість реалізації усіх цих заходів в умовах, коли кримська влада цього категорично не бажає. Однак, по-перше, відсутність 100% шансів на успіх не може бути причиною бездіяльності, по-друге - у нас немає альтернативи, по-третє - ми зобов'язані зробити все можливе для захисту наших громадян у Криму, а цього не досягти без діалогу з тими, хто реально контролює ситуацію в регіоні.
У нас є багато аргументів для Сімферополя, здатних послабити його тиск на українських громадян і військовослужбовців. Наприклад, лише наші гарантії безперебійного електро-, газо- і водопостачання вартують багатьох його поступок. За них можна вимагати не тільки повернення до більш-менш нормальних умов життєзабезпечення українських військових, а й гарантії забезпечення прав українців та кримських татар. Треба лише не боятися розпочати діалог із Сімферополем. Врешті-решт, він теж зацікавлений у домовленостях щодо підтримання та обслуговування критично важливої інфраструктури (електромережі, газопроводи, водопостачання), уникнення її деградації і т.д.
Початок діалогу з кримською владою в майбутньому може звузити Росії простір для маневру. Одна річ - коли ти єдине "світло у віконечку", і лише від твоєї доброї волі залежать експортно-імпортна діяльність усіх кримських підприємств, наповнюваність бюджету та виконання соціальних програм півострова тощо. І зовсім інша - коли залежність не є критичною. "Медовий місяць" у відносинах кримської еліти з Кремлем триватиме лише до перших спроб останнього перерозподілити на свою користь земельні ділянки та нерухомість на південному узбережжі Криму. І це станеться вже нинішнього року, після того, як багато хто в Москві захоче скористатися погіршенням фінансового становища регіону за результатами провального курортного сезону.
І ще один урок придністровського врегулювання, який ми мусимо врахувати. Припинення постачання газу, води, електроенергії, блокування експортно-імпортних операцій Криму і тому подібні заходи не будуть ефективними. Вони призведуть до протилежного результату. Окрім того, що від цього страждатиме насамперед кримське населення, під впливом російської пропаганди відбудеться його антиукраїнська мобілізація, а залежність півострова від Росії стане безальтернативною.
Незважаючи на похмурі новини, які щоденно приходять до нас із Криму, я все ж залишаюся оптимістом. Якщо не наробимо непоправних помилок, не допустимо, щоб пролилася кров, проведемо необхідні для європейської інтеграції реформи, якщо зможемо знизити рівень корупції, посилити ефективність судів і правоохоронних органів, - жителі Криму знову проголосують за повернення в Україну. Окрім цього, ми ще й заробимо приємний бонус: наше життя в такій державі також стане кращим. Треба лише добре попрацювати...