Я сиділа в прохолодному коридорі Канівської міграційної служби. На вулиці +40, а тут прохолодно, затишно і пахне не офісною кавою, а чимось ніжним і легким. Я здогадуюся, що це дніпровський вітерець віє у відчинене вікно запахом пишно розквітлої спіреї, у кущах якої прилеглі будівлі буквально потонули. Підходячи до міграційної служби, я затрималася, занурюючи обличчя в білосніжну піну цих квітів. Мені було страшно, і я намагалася стримати хвилювання. 45 років. Потрібно вклеїти фото в паспорт. Тільки й того. Якби не… Якби не тисячу "не". Я за 800 км від свого дому. Загортаюся в надісланий друзями палантин, тримаю в руках надіслану друзями сумочку і свій потертий, із заламаними краями паспорт. Паспорт - це та дещиця, що залишилося в мене з довоєнного життя. Я - біженка. Точніше, переселенка. Нас так називають, щоб приховати незручне, незатишне відчуття війни, що розбурхує країну.
Похід до чиновника в паспортний стіл у моєму Свердловську Луганської області - це ціла моральна проблема. Навіть травма. Нагрубіянить - сто відсотків. Ти стоятимеш у черзі в нікуди, а потім виявиться, що тобі в інше віконце, і начальник зайнятий, і бланки, які ти заповнила, - це старі зразки, а вже рік, як запроваджено нові, але їх немає на стенді, і всі пішли пити каву, і ти ненавидиш її запах, запах офісної байдужності, і...
Словом, нерви для відвідування Луганських чиновників потрібні були міцні, зв'язки - довгі, запас часу або 200-гривнева купюра секретареві. Але як бути в іще чужому для тебе місті?
Та й турбував мене сам паспорт. 2014-го, рятуючись від обстрілів з Росії, ми бігли до родичів у Росію. Перетинали кордон Луганської області на КПП Гукове, яке вже не працювало з українського боку. Це найближче КПП до мого місця проживання. Ми їхали туди, а назустріч нам - танки, "гради", БТРи, військові. Тобто все те, чого в нас "немає". Працівник митного контролю РФ, без будь-яких емоцій, слів, запитань, просто підрізав мені фото на першій сторінці. Я ойкнула "навіщо?", але моє запитання повисло в повітрі.
Мабуть нас, жителів прикордонних районів, так мітили або робили все, щоб ми не змогли залишити місце нашого ув'язнення. Я не знаю.
За час війни паспорт там, в окупації, був єдиним, що, як тонка нитка, тримало з Україною. Ми, ті, хто не чекав Росії, вірив в Україну, дуже боялися загубити або бути позбавленими цієї нитки. Дуже боялися примусового обміну паспортів на "линирівські". Хто ми будемо тоді? Вороги? Колаборанти? Манкурти? "Русские люди" вже палили свої сині паспорти й отримували щось червоне, де значилося "станица Козицинская Ростовской губернии". Це був сюр. Це було Пекло.
І ось далеко від малої батьківщини мене знову накрило страхом. Страх перед чиновником, страх виявитися чужою, страх... Війна наповнила нас страхами, смішними й незрозумілими для тих, хто не бачив її.
У міграційній службі (паспортному столі) не було нікого. Я подала документ, пояснила, що досягла віку для вклеювання фото і...
- От! Це тільки чоловік міг таке вигадати. Нє, ну, скажіть, хто ж жінці нагадує про вік. От вам і не даси вашого віку. А паспорт скаже, - сміється паспортистка. - Ой, - вона бачить мою прописку, а я після цього "ой" завмираю, я не готова ні до хамства, ні до бігання по кабінетах, ні до холоду цих коридорів. - Ви звідти? Бідненькі. Та сідайте, сідайте, я зараз усе вам підготую. Як ви? Прижились у нас? Може, щось потрібно? Та у вас дітки, - гортає паспорт, - виїхали з вами? От добре! Ох, рідненькі наші, натерпілись. Ну, все, все закінчилось. Канів стане вашою домівкою. Ви така гарненька, ой, а на фото як вийшли, красуня! Сідайте, зараз я все зроблю!
Я не сідаю. Скоріше, чіпляюся за стілець. От і до цього ми теж не готові. До ввічливості, до "рідненьких", до співпереживання, до людяності.
Працівник паспортного столу кличе мене заповнити бланки і, зрозуміло, запитує про зіпсовану сторінку. У принципі, цей підріз не дуже помітний, але ж це паспорт. Пояснюю, як було. Жінки бліднуть.
- Боже ж ти мій! Це ж вони спеціально, щоб заручники були. Щоб потім, якщо буде потрібно, не випустити навіть у Росію. От тварюки, прости Господи! Фашисти!
Більше запитань немає. І холод приміщення - уже не холод, а приємна прохолода. І всюди запах квітучої спіреї, ніжний, легкий, як серпанок. І свіжість Дніпра. Ще незвична й хвилююча. Чекаю!
У приміщення міграційної служби заходять двоє хлопців. Отримувати паспорт. Молоді, гарні юнаки. У футболках, з наплічниками. Незвично буденні як для ситуації.
Пам'ятаю, як я, мама, з нетерпінням і захватом чекала, коли з дверей паспортного з'явиться моя старша донька. Вона отримала паспорт за рік до війни. Квіти, фото, вітання від рідних, святковий торт. Так, для нас це було свято. Таке ж, як і народження дитини, її реєстрація як громадянина - це все важливі етапи нашого життя. Нашого життя в країні.
Юнаки швидко розписалися в документах.
- Ще одна непотрібна бумажка, - сказав один.
- Та ну, чого непотрібна? Права отримаєш.
- А, ну то тільки щоб права отримати. А так, шо з того?
- А за кордон поїхати? А на роботу? Та паспорт завжди потрібен, - переконує його друг, сміється. - А одружитися?
- Та я розумію, тільки ж все одно…
Я не витримала. Підійшла і, усміхнувшись, сказала просто:
- Я бачу, що ви отримали паспорт громадянина України! Вітаю, хлопчики. Від усього серця. Це дуже важлива подія у вашому житті. Я з війни. Там за право бути громадянином України вмирають. Тож я бажаю вам побудувати найкращу державу у світі та здійснення усіх ваших мрій. І миру. Хай батьки пишаються вами.
У цей момент підійшла паспортистка і теж привітала хлопців. Щиро. Прямо світячись зсередини.
Хлопці злегка забентежилися. Подякували. Потім той, другий, котрий умовляв друга, розповідаючи про привілеї власника паспорта, раптом сказав:
- Це, правда, дуже приємно, що ви нам побажали, ну, щось сказали нам. Але, якщо б ми були потрібні державі, то вона б зробила не просто видачу бумажки, а урочисте свято. Щоб ми знали, що є кому за нас радіти.
Мені нічого було їм сказати. Коли вони виходили з приміщення, я почула:
- З війни! То не наша війна!
Другий хлопчик знову обірвав друга:
- Ти ж бачив, як вона переживає, може, натерпілася жінка. Аж сльози в очах стоять. Хоч би сюди не дійшло усе це…
Мені вручили паспорт. Дівчата знайшли для мене багато теплих слів. Головні з них були:
- Ви тепер наша, канівчанка! То все у вас буде добре!
А я згадувала, як у парламенті Естонії бачила купу дітвори. У неробочі дні там екскурсії. І можна сидіти в кріслі спікера й тиснути кнопки. Й історії лідерів їхньої нації смішні, сумні й чудові, розповідають без пафосу, а буденно, як про родичів. І історія країни просякнута подвигом її громадян. І паспорт вручають із гімном, урочисто. І сльози батьків. І гордість дітей. Вони - країна! Вони - нація! Єдність. Єднання. Усвідомлення особистості. З першого кроку в доросле життя.
Як нам цього бракує. Усі ці 25 років ми живемо на різних полюсах. Ми - громадяни і країна. Війна. Страшна війна тільки-тільки почала робити з нас щось схоже на державу. Волонтери, солдати, патріоти, люди України буквально зшивають її любов'ю і турботою.
Хлопці з українськими листівками в окупації вночі крадуться, як підпільники, вони ведуть боротьбу за право жити в Україні. Написи на парканах "Луганськ - це Україна". Це сюр, сюр, за який помирають щодня. Сюр, коли розстрілювали за відмову присягнути "ЛНР". Сюр, коли били луганчан, які столи біля пам'ятника Шевченкові в березні 2014-го. Сюр, коли течуть сльози, які розмазує по обличчі вітер, а ми мчимо на машинах у колоні автопробігу "За єдину Україну", а в нас летить каміння. А над нами прапори. Наші українські прапори.
Ми ставимося до країни, як до чогось повсякденного. Ну, як до повітря. Дихаєш - і все. Не замислюючись, чому воно є. Воно є - і досить. А коли там, у зоні лиха, ми щодня бігли до Інтернету, щоб довідатися, де ми: в Україні, у Росії, в "ЛНР". Було страшно. Страшно втратити країну.
Я думаю, що 25 років достатньо, щоб перестати бути совком і стати Державою.
Знаєте, бути державою важко. Це як щоранку просапувати свою планету, вириваючи баобаби, щоб вони її не розірвали. Усміхатися людям. Бажати здоров'я. Дякувати. Прибирати за собою сміття. Бити чиновника, що зарвався, по руках. Це бути країною. Садити квіти біля дому. Допомагати армії, бездомним. Пригріти щеня і допомогти літній людині. Це теж бути країною. І перехопити сокиру в того, хто рубає ліс, і забрати лопату в того, хто миє янтар. Це теж бути країною.
Країною бути важко. Я знаю. І дуже важливо країні дякувати своїм громадянам за працю, податки, створення робочих місць, перемоги на конкурсах і Олімпіадах, за знання і позицію, за допомогу і співчуття. Але як це важливо - бути країною! І паспорт громадянина України громадянин України повинен отримувати так, щоб душа співала, наповнювалася гордістю і прагненням, свободою і любов'ю. І нехай мами плачуть. Від щастя. Як при народженні. А батьки по-чоловічому благословлять дітей. І барвисті кульки, і букети, і селфі з паспортом. І Гімн України, і шовк Прапора над головою! Як же це важливо, щоб усвідомити. Як же це потрібно, щоб бути!
Країна, наша маленька країна, повинна подорослішати і стати Країною. А ми повинні стати Громадянами. Війна нас багато чого навчила. Надто багато чого і надто дорогою ціною. Тому дорослішаймо разом. Адже ми і є країна!