Розв’язка в «НУ» не за горами: Ющенко або піде сам, або його підуть за статутом (для чого, щоправда, має вистачити голосів), або покинуть партію найбільш незгодні, остаточно закріпивши тезу, що «це партія Ющенка, і він визначає, куди їй падати».
Ющенко не пішов. Більше того, веде «Нашу Україну» на парламентські вибори. Народ укотре поставлено в глухий кут запитанням: навіщо йому це? Неадекватність, гроші, бажання повернутися у владу?
А навіщо Ющенко владі? Навіщо він узагалі потрібен Януковичу? Відтягнути відсотки від опозиції в західних регіонах? Легітимізувати вибори? Остаточно затерти факт свого публічного приниження в 2010-му?
Ми розмовляли на ці теми з багатьма: і з тими, хто покинув Ющенка досить давно, і з тими, хто пішов останнім, а також із тими, хто залишився розділити з ним його падіння. (Хоча - куди нижче?! «Ми повинні, не добираючи особливо слів, казати народу правду, хто він такий. Так що беріть, люди добрі, дрючка, й лупіть його, куди попало, і що болючіше, то краще!» - заявив днями Геннадій Москаль, член фракції «НУ-НС», 32-й номер виборчого списку в «Батьківщині»). Формат усіх бесід - off the records. Тому, напевно, ті політики, які колись приймали щирі рішення бути поруч із Ющенком (а це, повторюю, аж ніяк не секретарки й водії, а люди, наділені й інтелектом, і широтою світогляду, яких Ющенкові завжди вдавалося об’єднувати навколо себе), більше потребують осмислення феномена третього президента країни, ніж публічного зведення порахунків із ним.
Провал операції «Третій президент України»
У тому, що Віктор Ющенко стане лузером на останніх президентських виборах, ніхто й не сумнівався. Його 5% у 2010-му проти 75% рейтингу довіри (а який іще український політик міг таким похвалитися?) у 2005-му стали підсумковою оцінкою його державної та політичної діяльності. Тепер Ющенко, який колись ні собі, ні країні не дав відповіді на запитання, навіщо він, власне, ходив у президенти вдруге, мав відповістити на нове запитання - що далі?
Ні, звичайно, якби ВАЮ у президентських перегонах став хоча б другим чи навіть третім, він міг би й залишитися в політиці, активно розвивати партію та претендувати на подальші політичні дивіденди. Але ж це, як ми розуміємо, не про Віктора Андрійовича.
З отриманим же результатом варіантів для екс-лідера 46-мільйонної країни, що отримав довічний статус третього президента України, було небагато. Приклад американського президента Білла Клінтона в цій історії - прямий шлях у громадську діяльність, створення стратегічних інститутів і робота на країну. Досить показовий і вибір канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, котрий пішов у великий бізнес, під газове крило Путіна. А ще можна впасти «довіреною особою» у щедрі руки Суркіса-Тимошенко-Януковича, як це, на превеликий жаль, зробив перший президент. Є й четвертий шлях: відійти на час убік, ставши символом (активним у громадській діяльності), поки партія під його ж прапором не вибудує себе та свою ідеологію заново. Потім, можливо, реанімувавши Ющенка як лідера націонал-демократів. На тлі «сумнівних успіхів олігархії - нового президента та опозиції». Однак Ющенко обрав свій - ексклюзивний і, на жаль, доволі сумнівний шлях.
Так, в останній день свого президентства Ющенко призначив послом у Білорусі голову виконкому «НУ» Романа Безсмертного. Саме він, за нашою інформацією, наполягав на тимчасовому дистанціюванні Ющенка від партії. Але чи то грати з Безсмертним було безглуздо (дуже вже добре один одного знали), чи то ще з якихось тільки йому відомих причин Ющенко запрошує до співробітництва Валентина Наливайченка. Цікаво, що з тією ж умовою: відійти вбік і дати розвивати команді Наливайченка (а з ним прийшов Сергій Бондарчук, Володимир Огризко та інші) партію самостійно. Більше того, з ініціативи самого Ющенка тему про можливе його повернення у велику політику було закрито. На той момент екс-голова СБУ (що вже достатньо зажив публічності й влади, щоб не думати про початок власної політичної кар’єри) шукав себе в громадській ініціативі «Оновлення країни». Наскільки успішно - запитання інше. Але умову Ющенка Наливайченко прийняв.
Ми вже писали про фінансові проблеми, які переживала «Наша Україна». («Партія в борг», DT.UA, №30, 11 серпня 2011 року; Віз із боргами й нині там. Олександр Третьяков, який нині балотується до ВР по мажоритарному округу столиці, хоч і виграв усі суди, досі веде переговори про повернення його 35 мільйонів. Що, проте, не завадило ЦВК зареєструвати список і рахунок «НУ». На що не розраховував Третьяков і що дозволив закон.) Однак головним напрямком команди, що прийшла в «Нашу Україну», крім відновлення фінансової стабільності та організаційної структури партії, фіксування стійкої політичної позиції в умовах узурпації влади й формування твердої вертикалі Януковича («НУ» засудила Харківські угоди, скасування політреформи, намагаючись відвоювати своє в опозиційній ніші), став пошук напрямку, в якому Ющенко міг гідно реалізувати себе як третій президент України. Було організовано його зустрічі й зі згаданим Клінтоном, вів Ющенко тривалі бесіди і з екс-президентом Литви Адамкусом… Словом, активно налаштовувався на виконання своїх обіцянок Наливайченкові.
Уже в жовтні 2010-го в Мін’юсті було зареєстровано «Інститут президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Йшлося про незалежний майданчик для політичних дискусій, партнерство з першими особами інших країн, навчальні програми тощо. Більше того, «НУ» звільнила більшу частину центрального партійного офісу під президентський інститут. Поруч із вивіскою партії з’явилася табличка, що чітко фіксує новий статус Віктора Ющенка. І… що? Інтерес втратив? Ситуація змінилася? Не зміг відмовити «височайшому» проханню?
Якщо пам’ятаєте, на самому початку нашої розповіді про партійне перетворення «НУ» йшлося про гру. В якій, на жаль, першим ходом Ющенка стала ставка на Банкову. А не на власну партію. Якоїсь внутрішньопартійної дискусії, на яку розраховували Наливайченко як голова політради партії та Бондарчук як голова виконкому, не вийшло. Ющенко почав уникати будь-яких розмов про свій новий статус і початок бодай якоїсь конкретної діяльності, що дозволяє в майбутньому дати чітку відповідь на запитання будь-якого опонента: а чим ви, Вікторе Андрійовичу, власне, займалися ці два з половиною роки? За загальними заяложеними фразами про Україну, мову, «мою націю», Шевченка… (а сьогодні багато колишніх з оточення Ющенка ідентифікують усе це всього лише як гачки, на які не такий простий, як здається, ВАЮ і ловив тих, хто по наївності клював) були конкретні кроки, які підтверджують співробітництво Ющенка з Банковою. Провал «НУ» (внаслідок «продажу» Клюєву всіх комісій) на місцевих виборах у Київській області. (Нунсівці стверджують: з цієї причини ще торік виключили з партії голову столичної організації «НУ» - брата Віри Ульянченко Олександра Ульянченка; через це й її саму викреслили зі списку на передвиборному з’їзді, а зараз у партії стоїть питання про її виключення. Теза ж: чому Ющенко не захистив, по суті, свою «няньку» в політиці, що, за свідченням багатьох нічим не гірша за того ж таки представника першої п’ятірки списку «Льоші-Мерседеса» - колишнього глави «Нафтогазу» Олексія Івченка або завсідника Банкової Юрія Костенка - мучить будь-кого, та тільки не Ющенка.) Потім розправа влади над Тимошенко і свідчення Ющенка в суді проти соратниці по Майдану, яка вбила любу серцю ВАЮ схему постачання газу від «РосУкрЕнерго». Потім позиція стосовно КОДу і, нарешті, рішення йти на вибори самостійно…
Зрозуміло, що співробітництво Ющенка з главою політради «НУ» Наливайченком в цій історії плавно зійшло нанівець. Дисонансні заяви Наливайченка і Ющенка з одних і тих самих приводів більше року різали вухо і наближали розкол. Що, власне, й сталося.
Марш незгодних
У травні цього року Наливайченко склав із себе повноваження голови політради «НУ», а зовсім нещодавно був представлений у першій п’ятірці «УДАРу». Хоча, яка різниця, чий список прикрасить собою чоловік, котрий, займаючи посаду голови СБУ, заявляв про те, що йому невідомо, хто стоїть за РУЕ і яку роль відіграє Яценко в Тендерній палаті? За нашою інформацією, йому пообіцяли напрямки міжнародної політики та безпеки. Наскільки безпечним виявиться перебування Наливайченка у новому проекті, - це вже точно інша історія, яка стосується ставок у грі з Банковою Віталія Кличка (до чого DT.UA. обов’язково повернеться). Однак повертаючись до Ющенка, варто зазначити, що, втративши Наливайченка, він не втратив Бондарчука. І тут більше запитань, ніж відповідей. Колишній глава «Укрспецекспорту», який отримав Героя України з рук Ющенка за відому позицію в момент військового протистояння Росії та Грузії, дотепер не був недалекоглядним. Сам політик так прокоментував своє рішення:
- Насправді не тільки в «НУ», а й у всьому опозиційному таборі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, нам начебто всім треба було об’єднатися. І, нагадаю, «НУ» була одним з організаторів КОД. З іншого боку, якість сьогоднішньої опозиції, її об’єднання в КОД, який згодом самоліквідувався, перейшовши в об’єднану опозицію ВО «Батьківщина» (а що, хіба опиратися диктатурі вже не треба?), змушує багато про що замислитися. Спочатку опозиція проспала Харківські угоди, потім скасування політреформи, потім закон про вибори, закон про мову, нарешті, навіщось проголосувала в першому читанні, давши старт кампанії Януковича. Тільки що це: просто міцний сон? А може, саботаж і зрада? Та ще й під соусом: хто не з нами, той за Януковича. Я знаю, що в сьогоднішній об’єднаній опозиції є різні люди. Досить багато порядних. Однак уже зараз вони заявляють про можливе переформатування в окремі фракції в парламенті. Гріш ціна такому об’єднанню. Я просто не побачив себе в цій історії. Тоді як залишився щиро переконаний, що ключі від демократичної ідеї залишилися в «Нашій Україні». Але наша партія повинна багато пройти, щоб це довести, - підсумував голова політради «НУ».
Бондарчук має право на свою точку зору. Втім, як і кожен, хто тільки починає свою самостійну політичну кар’єру. Але чи можливий успішний політичний старт у гарантовано непрохідному проекті? (Боюся, Бондарчук найближчим часом отримає пряму відповідь на це запитання.) Чи зупинив його Ющенко, довідавшись про наявність інвестора під особистий проект Бондарчука? Що обіцяв цього разу? А може, у Бондарчука жевріє надія на те, що після програшу партія таки допоможе Ющенку відійти вбік? (У цьому сенсі вдало висловився один з політиків, назвавши Наливайченка, який утік до Кличка, розвідником, а Бондарчука, котрий залишився в «НУ», - диверсантом.) Є й інша версія: про зацікавленість АП у «невідході Бондарчука від Ющенка, щоб останній не завалив кампанію і таки виконав свої зобов’язання перед Януковичем»? Істина, як завжди, десь посередині. І, можливо, упевненість нинішнього голови політради «НУ» у своїх силах і перспективах «НУ» як «майданчика, на якому рано чи пізно зберуться всі націонал-демократи і патріоти», просто вдало збіглася з вигодами АП і особисто п. Льовочкіна?
Треба сказати, що в партії з Ющенком залишився цілий ряд ненайгірших людей. Бондарчук, Ніцой, Ропотенко, Косарева… Однак аналізуючи ті ж таки попередні заяви Бондарчука, які були так само категоричні, як у Наливайченка, а також негласне глибоке розуміння багатьох, що залишилися, реальної непотрібності партії і Ющенка в політиці, пішли, по суті, не тільки ті, хто залишив Ющенка публічно. З ним немає навіть тих, хто формально залишився поруч. Віктора Андрійовича, як і раніше, щоранку чекає тепла ванна, яку готує йому його нинішнє найближче оточення - Ванникова, Руденко, Дорошенко… Всього один приклад з минулого: пам’ятаєте, на одній із прес-конференцій президента Ющенка йому поставили лобове запитання: «Скільки вам треба грошей, щоб ви залишили Україну?». Так от, на внутрішньому обговоренні підсумків розмови з мас-медіа Ющенко, який був глибоко засмучений такою постановкою питання (можливо, вже тоді в нього був шанс переглянути якісь свої позиції), його прес-секретар уточнила: «Та це все росіяни, Вікторе Андрійовичу…». Сьогодні навряд чи щось змінилося. Точку неповернення давно пройдено. І часом навіть може здатися, що ВАЮ увірував, що це він - кіт, і це він грається з Януковичем. Інакше звідки ці нескінченні фантазії з приводу 10% і переможне подолання прохідного бар’єра на виборах, майбутньої чільної ролі в парламенті і навіть можливої посади прем’єра, про яку говорять у кулуарах «НУ»?
…Так, Ющенко, безумовно, потрібен Банковій. Як конкурент опозиції. Нехай незначний, але ж (у п. Клюєва) кожен відсоток рахується. Як гарант чесності виборів. Який у потрібний день вийде і (на радість главі АП Льовочкіну, котрий особисто відповідає перед Януковичем за визнання виборів Європою) скаже своє вагоме слово. Як явище, котре (заради того ж таки Януковича) треба дотиснути. У сенсі Майдану.
У результаті Ющенко виявився невільним навіть у своєму падінні. Уклавши договір із владою під зовсім невеликі, до речі, відсотки (але на життя, кажуть, йому вистачає), приземлиться там, де йому вкажуть. Для того щоб остаточно розчинитися у власній неспроможності. Як політика, особистості, людини. І цього разу навряд чи йому аплодуватиме хтось, окрім Януковича. Цього разу світ промовчить. Бодай хвилину.