Тема розвитку партійної системи в Україні набула в останні місяці популярності — особливо після того, як перші плоди почав давати новий закон про політичні партії. Його фільтр не пройшли вже понад 30 партій — 1/4 зареєстрованої на той момент їх загальної кількості. Експерти переконані, що це перший крок в напрямі становлення впливових політичних партій в Україні. Серед наступних кроків називають пропорційні вибори та надання права політичній силі — переможцю цих виборів формувати парламентську більшість, а цій більшості — уряд.
Однак, нинішній кількісний та якісний аналіз політичних сил в Україні однозначно засвідчує: «немає поки що такої партії» — партії, яка б могла претендувати в країні на роль правлячої. Навіть якщо залишити поза увагою такий суттєвий аспект, як кадрові потенції партій, а зупинитися лише на «математиці», то отримаємо картину: щоб заповнити від низу до верху всі щаблі української владної піраміди, самостійно проконтролювати виборчий процес, партія повинна налічувати 500 тисяч членів. А якщо зважити, що далеко не кожен з них «потягне» на міністра, мера чи депутата сільради, то отримаємо цифру, захмарну нині для українських партій.
Поки що український політикум додумався до двох способів «накачування м’язів». Перший — адміністративний за формою, паразитичний за суттю: загнати в партію, яка має високопоставленого патрона, якомога більше осіб, причетних до влади. Такий спосіб досі є найбільш популярним. Він зручний, бо одразу «привласнює» владу через її носіїв, ліквідуючи потребу здобувати її. Водночас він є найкращим способом профанації партійної системи — фантастичні за швидкістю збільшення чи зменшення партійних лав, тиск, що іноді межує з шантажем. Все це часом мінімізує до нульової позначки роль ідеологічної складової — власне, того, що мало б бути фундаментом партійності.
Другий спосіб — класичний для суспільств з розвиненою демократією і екзотичний — для України: об’єднати довкола певної ідеології якомога більше людей, піти в маси, виграти вибори від села до столиці, завоювавши в такий спосіб владу, аби реалізувати базові цінності, навколо яких і утворювалася партія.
Отже, доростання української політичної системи до європейських, як тепер кажуть, стандартів, мало б відбуватися у двох площинах: чисельне зростання організацій та зміна ментальності суспільства щодо ролі політичних партій — і насамперед самих партійців.
Другий аспект — це справа часу і, до певної міри, доброго (або поганого) прикладу розгортання подій в самій Україні. А щодо чисельного розростання партій, то тут найбільш перспективним полем діяльності видається глибинка — села, селища, часом навіть районні центри, які в плані партизації значною мірою лишаються неораною цілиною, якщо судити не лише за числом формально зареєстрованих там організацій, а за реальною кількістю активних учасників політичного процесу. Глибинка лишається поки що малодоступною для більшості політичних партій — з одного боку, через обмежений людський ресурс, з іншого — тому, що більшість партій за інерцією намагаються воювати в Києві, максимум — у крупних містах.
Якщо брати відносно резонансні події в напрямі активізації партій в регіонах, то серед небагатьох кроків, які претендують на епітет «системні», можна виокремити похід в області однієї з партій—учасниць блоку «Наша Україна» — Української народної партії. Регіональна активність УНП, яка припала на травень, стала помітна не в останню чергу як завдяки конкурентам «Нашої України», так і завдяки союзникам партії по блоку. Одна з версій, яку одразу було висунуто на пояснення такої активізації, — особисті амбіції лідера УНП Юрія Костенка. Але якщо припустити, що головною мотивацією все ж таки є не особисті амбіції, то це можна розглядати як досить прогнозований крок в напрямі популяризації нової на політичному ринку України назви та спробу випередити конкурентів у боротьбі за глибинку. Іншими словами — досить банальний, але цілеспрямований крок в напрямі партійного будівництва.
Наскільки перспективною справою в Україні є партійне будівництво — розмова з лідером Української народної партії Юрієм Костенком.
— Як показують останні соціологічні дослідження, громадяни України не мають особливої довіри до політичних партій. Значна частина (за даними соціологів Центру Разумкова — майже 39%) не вважають багатопартійність в Україні необхідною. Проте практично ніхто з політологів не заперечує, що альтернативи розвитку політичної системи через розвиток політичних партій (як це відбулося в країнах, що ми називаємо демократичними) немає. Зрозуміло, що цю позицію — хто з переконання, хто «за посадою» — поділяє і партійна частина українського суспільства. Юрію Івановичу, які ви бачите можливості для формування в Україні критичної маси тих, хто вважатиме партії не просто посткомуністичним атрибутом, а фундаментом української політики?
— Демократія неможлива без політичних партій, які, уособлюючи суспільні інтереси, виконують роль сполучної ланки між кожним окремим громадянином та державою. Тому в демократичному суспільстві усі органи державної влади формуються виключно за принципом партійного представництва. Відхилення від цих засад призводить до втрати як громадських свобод, так і демократії в цілому — власне, до того, що відбувається в Україні.
Якими є причини хвороби української демократії? Головна проблема в тому, що після 1991 року кадрово влада не змінилася — отже, вона не змінилася ментально. Комуніст, який сховав партквиток — а це відбулося по всій вертикалі влади, — не став раптом демократом. Саме колишня компартноменклатура, яка не уявляла іншої системи, крім монопартійної, почала переконувати українських громадян, що «партії у нас слабенькі», і тому влада має будуватися на основі «безпартійних професіоналів». Не дивно, що керівництво уже незалежної України зробило все, щоб в Україні не формувалася влада на партійній основі. У результаті двічі ми обирали увесь склад Верховної Ради на мажоритарних округах, тільки в 1998 році у парламенті з’явилося 50% місць за партійними списками, але й досі відсутній закон про вибори на пропорційній основі.
Як показала українська практика, побудова влади на основі «безпартійних професіоналів» призвела до того, що «нову владу» було сформовано із вчорашньої партгоспноменклатури, яка дуже погано уявляла, як функціонує демократія. Зате добре знала, як державне зробити власним. Так в Україні народжувалися клани, а замість демократичної влади, базованої на політичній основі, сформувався кланово-олігархічний режим, який сьогодні бореться за політичну владу.
Якщо говорити про появу в Україні критичної маси громадян, які вважатимуть партії не просто «атрибутом», а фундаментом політичної системи, то вона може виникнути лише тоді, коли у нас не тільки будуть створені впливові політичні партії, але й узаконено їх виняткове право формувати владу в Україні — тобто коли партії отримають важелі для реалізації політичної волі народу в разі своєї перемоги на виборах.
— В Україні стало вже звичкою з приводу і без приводу апелювати до Європи. Ваша партія також заявляла про «курс на європейські стандарти» у внутріпартійному будівництві, і під час останнього партз’їзду саме це було оголошено метою статутних змін. У чому, крім намірів вступу до Європейської народної партії, полягає цей вектор задекларованої еволюції?
— Партія спроможна будувати демократію лише тоді, коли сама є демократичною. Ми говоримо про зміну образу політичної системи — від монопартійної до багатопартійної. Але не можна змінити систему, не змінивши її базові елементи — політичні партії. Чи може побудувати демократичне суспільство партія з тоталітарним менталітетом, якщо вона прийде до влади? Я переконаний, що на державному рівні партія відтворюватиме ті механізми, які є звичними для її внутрішнього устрою.
Більшість політичних партій в Україні повторюють КПРСівську модель: центр делегує повноваження регіонам (а не навпаки); формується каста «ветеранів партії», на яку фактично працює вся організація; думка, відмінна від позиції керівництва, розглядається як «інакомисліє», опозиція. Аналогічну ситуацію спостерігаємо останні роки і в державі. Кілька років влада перебувала в пошуках «нового політбюро», яке стало б центром управління країною. Таким «новим політбюро» стала адміністрація Президента. У Конституції про неї (на відміну, наприклад, від Кабінету міністів) нічого не сказано, але нині вона — другий центр виконавчої влади. У зв’язку з цим хотілося б згадати відомі методи, які застосовуються в регіонах для зростання лав СДПУ (о).
Сказати, що в один момент ми в партії все змінили і вже є еталоном внутріпартійної демократії — це було б занадто оптимістично, але факт, що останні чотири роки ми робимо цілеспрямовані кроки, аби УНП у підсумку стала тим, чим є партія в демократичному суспільстві.
Головні напрями якісних змін, на яких ми насамперед зосередили увагу — це розвиток демократичної культури всередині партії, модернізація кадрових механізмів, перехід у діяльності від ура-патріотизму до захисту інтересів громадян , зміна акценту з Верховної Ради на місцеву владу, без якої навіть демократичний уряд у Києві буде «висіти в повітрі». До речі, саме ця зміна акценту зумовила підвищення регіональної активності Української Народної партії у нинішньому політичному сезоні: ми поставили завдання підвестися з «київського дивану» і вирушити в глибинку.
Один з принципових елементів нашого внутріпартійного життя — таємне голосування при виборах керівництва партії та обласних організацій. До речі, це був один з пунктів, у якому ми не зійшлися з НРУ, коли велися переговори про об’єднання. На моє переконання, не було б і в старому Русі розколів, коли б процедура таємних виборів керівництва була записана в його статуті.
— Внутріпартійна демократія і відсутність дисципліни — наскільки близькими є ці поняття з точки зору партійного життя?
— Я наведу лише один приклад. На з’їзді 25 січня цього року дві третини обласних організацій підтримали ідею зміни і назви, і статутних положень. Досить жорстку окрему позицію займала Рівненська обласна організація. Цю позицію обгрунтував її лідер, народний депутат України Василь Червоній. Рівненчани не схвалювали перейменування партії, висловили засторогу щодо того, чи не призведуть запропоновані рішення до розколу блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Розгорнулася дискусія, критикувалася й моя позиція. Я вважаю, що критика — це ліки від «побронзовіння» керівництва, тест на демократичність самої організації. Це свідчить, що люди в партії мислять, мають різні думки, до яких треба прислухатися, та різні позиції, які треба враховувати.
Але базовий принип демократії — рішення визначається під час голосування більшістю голосів. І цьому рішенню меншість повинна підпорядкуватися. Так трапилося й у нас, хоча в пресі вже тестували варіант «троянського коня» та прогнозували розкол. Але після голосування до мене підійшов Василь Червоній і сказав, що його організація визнає партійне рішення і буде його виконувати. Ми потисли один одному руки, дискусія себе вичерпала. Демократія не виключає дисципліни, і це залежить не від зовнішнього примусу, а від культури самої людини.
— Закон про політичні партії не визначає правил об’єднання. За офіційною версією, саме відсутність усталених правил і стала причиною призупинення процесу об’єднання Рухів. «Модель об’єднання партій за Костенком» — як це має бути?
— Головна засада об’єднавчого процесу — забезпечити право низової організації на прийняття рішення. Якщо ми говоримо про демократичний процес об’єднання, то він має дати право кожному осередку висловити свою позицію. Тому і моя особиста точка зору, і принципова позиція партії була такою: об’єднання має розпочинатися не в Києві, а на рівні села.
Не хтось у Києві має розподілити всі стільці й примусити прийняти це рішення всю організацію, а низові структури повинні визначитися, з ким вони готові об’єднуватися, кого вони готові вибрати за свого, скажімо, районного лідера, обрати делегатів на обласну конференцію, а обласна конференція — свого лідера та делегатів на об’єднавчий з’їзд, і вже з’їзд таємним голосуванням обирає керівництво партії. Це і демократично, і робить створювану структуру більш стійкою, а не «колосом на глиняних ногах», коли внизу через тиждень після урочистостей з нагоди об’єднання розпочнуться сварки, що «не того керівника призначили».
Ми говоримо про два різні принципи. Якщо партія створюється для того, щоб претендувати на владу, вона повинна бути реальною силою з впливовими регіональними лідерами. Якщо для того, щоб обслуговувати інтереси партійної верхівки — тоді ця верхівка справді має все вирішувати сама.
Саме на виробленні прийнятного для обох партій об’єднавчого механізму і загальмувала справа об’єднання Рухів. В НРУ хотіли об’єднуватися «згори», тобто вирішенням всіх питань в Києві, а ми наполягали на об’єднанні «знизу» — починаючи від осередків, районних, а потім обласних організацій.
— Півроку тому ви добровільно відмовилися від розкрученого бренду. Частина аналітиків розглядала це як самогубство. Які ваші стосунки з національно-патріотичним, традційно рухівським електоратом?
— Давайте подивимося на політичну ситуацію у Польщі чи країнах Прибалтики. Хіба ви там сьогодні знайдете такі потужні на момент здобуття незалежності і повалення комуністичного режиму «рухи», «фронти», «коаліції?» Вони виконали свою історичну місію і трансформувалися у впливові парламентські партії. Хіба слово «Саюдіс» мало менш магічну силу для патріота-литовця, а ніж «Рух» — для патріота-українця? А польська «Солідарність?» А Народний фронт Латвії? Ці громадсько-політичні сили, як і наш Народний Рух за перебудову, не були ідеологічно однорідні. Практика цих держав, що в політиці випереджають нас на десяток років, засвідчила: тільки партії зі своєю власною ідеологією можуть утримати міцні позиції в сучасному суспільстві.
У нас поки що немає сталих брендів — ні в політиці, ні в економіці. Вони лише формуються. Рух сьогодні — це спогад про буремні події кінця 80-х — початку 90-х років. Про бренд можна говорити, коли впродовж років 50-ти він доводить свою якість; якщо мова йде про партію, то стабільними перемогами на виборах. Наприклад, як це є з лейбористами чи консерваторами в Британії, республіканцями чи демократами в США, християнськими демократами чи соціал-демократами в Німеччині. Історія останніх, скажімо, нараховує 140 років.
Завдання Української народної партії — сформувати такий бренд, але це справа не одного, і навіть не десяти років. Його складові — постійна присутність біля виборця, його довіра, перемога на виборах, кадровий ресурс для реалізації програми та, зрештою, конкретні справи для громадян.
За цей час з ностальгійних мотивів з партії ніхто не вийшов. Кількість членів УНП не те що не зменшилася, а суттєво зросла, і насамперед за рахунок тих людей, які поділяли наші погляди, однак не бачили себе рухівцями.
— На тлі існування в Україні близько сотні зареєстрованих політичних партій — наскільки далеко, на вашу думку, Україна перебуває від перспективи формування 2—3 політичних сил, які стабільно складатимуть «групу фаворитів»?
— Під час однієї з наших розмов попередній посол Великобританії п. Сміт зауважив, що в XIX столітті у Британії голоси часом купувалися за кухоль пива. Минуло трохи більше ста років — і такі «первісні» політичні технології на туманному Альбіоні сприймаються не інакше як історичний факт. У нас це поки що реалії, але це минеться. Так само ми нікуди не подінемося від того шляху, який пройшли європейські демократії — хто за 600 років, хто швидше. Цей шлях приводить до формування в країні обмеженої кількості політичних партій, що впливають на державну політику. Хоча, треба зауважити, і в цих країнах партій заеєстровано не менше, ніж у нас.
Для США та Великої Британії характерна біполярна модель — там вже традиційно змагаються «пари» республіканці—демократи та лейбористи—консерватори, які почергово виборюють позиції правлячої партії. Україна, на мою думку, перебуває ближче до формування європейської політичної моделі, для якої актуальні коаліції, оскільки партії не можуть самостійно здобути більшість у парламенті. Однак таких сил, що потрапляють у парламент, також обмежене коло — 4—5—6. Гадаю, що саме така модель сформується і в Україні вже на наступних виборах.
— Оскільки важливим елементом розвитку партійної системи є «заохочення» партій через пропорційні вибори, наскільки серйозною ви вважаєте загрозу з боку створених під вибори і добре розкручених за рахунок фінансових вливань проектів?
— Результати «Команди озимого покоління», «Жінок за майбутнє» та «Народного Руху України за єдність» на виборах 2002 року довели, що це вже не проблема. З 33-х партій та блоків до парламенту за партійними списками виборці пропустили тільки шість. До речі, чотири роки тому, у 1998 році, ця кількість була дещо більшою — вісім.
Тому я маю підстави стверджувати, що в 2006 році на парламентських виборах спрацюють не політичні проекти, а реальні партійні структури. Люди не голосуватимуть за «голу» назву, а шукатимуть у списку організацію, яка була поряд з ними в міжвиборчий період.
— Те, що партійна система в Україні відбулася, можна буде сказати тоді, коли президент в країні буде обраний як представник політичної партії. На вашу думку, наскільки далекою є така перспектива для України?
— Якщо припустити, що найближчі президентські вибори відбудуться все-таки у 2004 році, то партійний президент, на мою думку, може з’явитися в Україні у 2008 році. Зараз це неможливо — результати парламентських виборів 2002 року свідчать, що поки жодна політична партія не може розраховувати на перемогу свого кандидата.
Але сьогодні ми можемо говорити про коаліцію політичних партій, які висунуть єдиного кандидата — і це вже перший крок до партійності глави держави. Кандидат, якого підтримає партійна коаліція, в політичній частині програми якої йтиметься про необхідність розвитку партій в Україні — цей президент після своєї перемоги повинен буде докласти всіх зусиль, щоб крок за кроком в Україні формувалася влада на партійній основі, а на наступних президентських виборах на високу державну посаду вже претендував лідер однієї з політичних партій. Такою є схема, як в Україні може з’явитися партійний президент.