Те, у що вже перестали вірити в Донбасі, все ж здійснилося. Прем’єр-міністр Віктор Ющенко приземлився в аеропорту Донецька і проїхав по області, знайомство з якою до цього моменту обмежувалося прочитанням аналітичних довідок, підготовлених апаратом Кабміну. Така ситуація склалася багато в чому тому, що два Віктори — Янукович і Ющенко, ніяк не могли визначити, хто з них є справжнім «переможцем». Перший цілком справедливо вважав, що успіхи в економіці Донецької області дозволяють йому розраховувати на більш шанобливу увагу до проблем регіону з боку прем’єр-мі- ністра. Другий ставив собі в заслугу рівновіддаленість від регіональних еліт і можливість приймати рішення, попри їхні інтереси. Іноді їхні стосунки могли служити наочною ілюстрацією до анекдоту про двох бичків. Тільки в нашому випадку кожний із них стояв на своєму «моріжку». Молодий «бичок» стояв трохи вище і збирався хутенько втікати на чуже «пасовище», щоб не тільки «поганяти» свого старшого хвостатого брата, а й покласти око на його дійну «череду». Але досвід останнього дозволяв йому до пори до часу дивитися на всі ці спроби крізь пальці, натякаючи, що коли повільно підніматися вгору, то можна дочекатися моменту й побачити, що один із тих, хто швидко бігав за чужим добром, став сушити «солому» на заокеанському «ранчо», а другий лише отримав можливість знову наблизитися до заповітної зеленої капусти. Природно, чимало спостерігачів очікували, яким чином в результаті цього візиту Ющенка буде вирішено досить штучне протистояння між прем’єром і губернатором, Кабміном і областю.
Погода відразу внесла корективи в програму перебування прем’єр-міністра, не дозволила йому відвідати жодну із запланованих до показу шахт. Довелося практику замінити посиленою теорією, освоєння якої тривало майже п’ять із половиною годин. За цей час учасники розширеної наради з питань ПЕКу вислухали доповідь куратора Донецької області, а заодно міністра палива й енергетики Сергія Єрмілова (хоча всі сподівалися, що про реформи доповість сама пані Тимошенко), удосталь нарозповідали прем’єру про свої проблеми й досягнення, а також послухали все те, із чим до них приїхав глава Кабміну. Спілкування двох державних мужів пройшло в конструктивному руслі. Це вчувалося в словах прем’єра, головний зміст яких полягав у тому, що він не заперечуватиме, щоб у будинку Донецької облдержадміністрації було виділено кабінет і для нього. Ще більше всім сподобалося, коли Віктор Ющенко підкреслив, що в рамках енергетичної безпеки України вугільний сектор відіграє центральну роль і саме його розвиток є перспективою для української економіки. Що інтереси всіх без винятку інвесторів у вугільну галузь, як потенційних, так і вже наявних, держава захистить юридично. Що вільні економічні зони «Донецьк» і «Азов», а також території пріоритетного розвитку, розташовані на території області, — кращі в Україні. Остаточно ж серця шахтарів і металургів, які зібралися послухати Ющенка, розтопила обіцянка прем’єра скликати спеціальну колегію із запрошенням усіх зацікавлених сторін для створення ради, якій надавалися б консультаційні рішення з регулювання політики цін. А повна «злагода» в залі запанувала після слів Віктора Ющенка: «Я переконаний — якщо ваш досвід і знання будуть залучені до формування концепції реформування ринку вугілля й металу, з’явиться хороший документ, який відрегулює наші відносини на майбутнє». З цією вірою в щасливе майбутнє всі й розійшлися.
Зі свого боку спробуємо полегшити якимось чином завдання для ще не організованої ради, узявши для предмета обговорення проект Кабміну про організацію аукціонного продажу коксівного вугілля. Тема ця не нова, оскільки ще 15 червня перший аукціон завершився повним фіаско для його організаторів. З виставлених вуглевидобувними підприємствами 1318,97 тис. тонн коксівного вугілля не було продано жодного грама. Хоча на закупку 506,81 тис. тонн було подано заявки й переказано авансові платежі. Однак віце-прем’єр Юлія Тимошенко майже відразу ж почала говорити про те, що друга спроба аукціонного продажу коксівного вугілля обов’язково відбудеться, якраз під шелест осіннього листя. Листя опало, аукціону все не було, зате всі ті, хто має відношення до даного сегмента вугільного ринку, почали шелестіти сторінками проекту постанови Кабміну щодо порядку організації аукціонного продажу коксівного вугілля. З якого випливає, що у випадку його прийняття: кошти
державної підтримки підприємства, котрі видобувають коксівне вугілля, одержать за умови його аукціонного продажу; Мінпаливенерго має забезпечити реалізацію коксівного вугілля лише на аукціонах тими підприємствами, де є частина державного майна; відкриття ними в Промінвестбанку поточних рахунків зі спеціальним режимом використання; закупка устаткування й матеріалів лише через проведення тендерних торгів. Залишилося тільки поцікавитися в професіоналів, які безпосередньо працюють з коксівним вугіллям, їхньою думкою з приводу прочитаного.
Про «гласність»
Хоча сумніви в тому, що даний проект постанови Кабміну читали ті, кому доведеться з ним працювати безпосередньо, особисто в мене виникли в той момент, коли генеральний директор ДХК «Краснодонвугілля» Микола Красько сказав, що розробники проекту, на жаль, не вважали за потрібне направити його для ознайомлення безпосередньо на місця тим, кому доведеться працювати відповідно до його положень...
— Як ви ставитеся до того, що державна підтримка напряму починає залежати від того, продає шахта своє вугілля на аукціоні чи ні?
— Це означає, що на словах ми намагаємося уникнути монополізму, а на ділі все виглядає зовсім інакше. Невже питання капітального будівництва мають залежати від того, як і кому ми продаємо видобуте вугілля? Чи питання заробітної плати? Навіщо змінювати на ходу те, що довело своє право на існування? Коли «Краснодонвугілля» порівняно з минулим роком приростив обсяг видобутку на 1,3 млн. тонн. Коли вперше за останні 13 років виконано державний план. Коли добовий рівень видобутку зріс із 8 тисяч тонн до 12. Коли шахтарям 14 місяців регулярно виплачується зарплата і гаситься заборгованість за попередній час. Заборгували зарплату за 16 місяців, а залишилося за 4...
— Заборгованість гаситься за рахунок коштів інвесторів чи завдяки фінансовим уливанням із боку держави?
— Якщо торік понад 60% заробітної плати виплачувалося за рахунок бюджетних грошей, то 2000 року майже вся платня йде за рахунок власної реалізації. Оскільки «струмочок» бюджетних коштів за цей час різко зменшився. З 120 млн. грн. до 16 млн. грн., а з липня він остаточно «пересох».
— «АРС» і «ІСД» своєчасно проводять із вами розрахунки за відвантажену на їхню адресу продукцію?
— Усе відбувається в суворій відповідності до взятих зобов’язань.
— Як ви ставитеся до ідеї закупки устаткування на тендерних торгах?
— Підтримую. Я лише «за», щоб купувати його в тих, у кого воно дешевше і якісніше.
— Ваша оцінка майбутнього відкриття в Промінвестбанку поточних рахунків зі спеціальним режимом використання.
— Я не бачу в них економічної доцільності.
— Ви брали участь у першому аукціоні?
— Виставили всю продукцію, причому за цінами, за якими працювали до його проведення.
— У вас є своя точка зору на те, чому на ньому ніхто нічого не купив?
— На мій погляд, потенційні покупці просто не мали достатньої кількості фінансових коштів.
— Якщо буде прийнято рішення про продаж коксівного вугілля на аукціоні, ви візьмете в ньому участь, попри те, що ваші інвестори від нього не в захваті?
— Взяти — візьму, але вважаю, що виставляти на аукціон усе видобуте вугілля в повному обсязі — недоцільно. Має бути страховий фонд, яким можна розпоряджатися залежно від ситуації. Плюс до цього уряд має передбачити можливість нашого розрахунку з інвесторами.
Про погану пам’ять
Природно, що уряд просто не міг обминути своєю увагою різноманітні комерційні структури, котрі в проекті постанови отримали таку характеристику: «недосконалість існуючої системи реалізації вугілля, особливо на ринку коксівного вугілля, дає їм можливість одержувати надприбуток, а вуглевидобувні підприємства при цьому мають збитки, що покриваються за рахунок бюджетного фінансування». Після прочитання цих рядків просто не було ніякої можливості втриматися, щоб не запитати у генерального директора ЗАТ «АРС» Ігоря Гуменюка, як йому працюється зараз і як він планує працювати в майбутньому. Тим більше що, за його словами, він знає проблеми вугільної галузі так глибоко, як ніхто інший:
— На кінець 1998 — початок 1999 року в Україні налічувалося лише три підприємства з видобутку коксівного вугілля, що працювали досить стійко й стабільно: шахта ім. Засядька, шахти «Краснолиманська» і «Красноармійська-Західна», на якій вже працював перший «піонер» вітчизняних інвесторів — компанія «Енерго». Решта ледве дихали, що призвело до того, що на основних вуглевидобувних об’єднаннях, у Краснодоні та Добропіллі, до негативних економічних чинників додався ще й соціальний. У цей момент у головах державних мужів двох облдержадміністрацій — Луганської та Донецької — з’явилася ідея залучення недержавних інвестицій для вирішення всього комплексу існуючих питань. Дана ініціатива отримала підтримку Президента під час одного з його візитів у Донецьку область.
Минуло півтора року, і вже можна підбити проміжні підсумки виконаної роботи. Вони говорять про те, що 2000 року приріст коксівного вугілля склав 3 млн. тонн порівняно з попереднім роком. І досягнуто його було саме на тих підприємствах, що працюють із двома інвесторами — компаніями «АРС» і «ІСД». Тут я хотів би нагадати всім тим, у кого з’явилися проблеми з пам’яттю, що коли процес інвестування тільки-но зароджувався, у Міністерстві вугільної промисловості пройшла нарада за участю всіх бажаючих працювати в рамках даного напряму. У той момент ніхто не говорив, що донецькі структури монополізували ринок коксівного вугілля. Просто ніхто не захотів зв’язуватися з цією роботою. І найголовніше, що пройшло вже достатньо часу, а нових претендентів вкладати гроші, так, як роблять «ІСД» й «АРС», як і раніше, не спостерігається. Реальних грошей у вугільну галузь ніхто не вкладає, крім, мабуть, «УкрСиббанку», що працює з Дніпродзержинським металургійним комбінатом.
Отож, до тих трьох шахт, про які я говорив вище як про працюючі підприємства, що приносять прибуток, за цей час додалися ДХК «Краснодонвугілля», «Добропіллявугілля», «Макіївкавугілля» і «Краснорамійськвугілля». Плюс дві шахти — «Південнодонбаська №1» і «Південнодонбаська №3». Для них усіх розроблено програму з уведенням у дію до 1 квітня 2001 року 19 пускових лав, які дадуть приріст видобутку коксівного вугілля 4,5—6 тис. тонн на добу. Крім цього, розроблено програму розвитку на наступний рік, що передбачає інвестиції у вугільні підприємства загальною вартістю 600 млн. грн. із уведенням у дію 59 лав. На моє глибоке переконання: для нормальної роботи названих підприємств не варто вигадувати нічого нового. Більш того, вважаю, що за стабільної ситуації на ринку коксівного вугілля вони готові відмовитися від державної дотації на тонну видобутого вугілля. З тим, аби бюджетні кошти направлялися винятково на капітальне будівництво та розвиток шахт. При цьому не виключаю, що даний процес може відбуватися на зворотній основі...
Які шахти не можуть обходитися без державної підтримки? Ті, що входять до складу ВО «Артемвугілля» і «Дзержинськвугілля». Де важкі умови праці, шалені енерговитрати та рівень видобутку, який просто неможливо підняти. Але вони — градоутворюючі підприємства, котрі конче потребують допомоги з боку держави. Так само її потребують шахти, розташовані в Донецькій області, які мають невеличкі запаси вугілля, і їх начебто можна було б закрити. Але річ у тім, що вони мають працювати, оскільки на них «зав’язані» інші питання. Так, приміром, шахта Горького видобуває на місяць 8 тисяч рядового вугілля, але відкачує воду з-під Донецька, закрити її просто не можна. До слова, ми зовсім небайдужі до її долі, це засвідчує випереджаючий графік вкладання коштів, спрямованих на розвиток.
Може виникнути запитання: чому коксівного вугілля видобуто більше, проте зараз на нього існує такий ажіотажний попит? Відповідаю, попит виник через дефіцит, за своєю природою не критичний, оскільки його можна закрити розвитком українських шахт. Звідки виник цей дефіцит? Металурги за рахунок стабілізації світового ринку владнали свої справи, і в них з’явилася можливість нарощувати обсяги виробництва. Металургійний комбінат ім. Ілліча тривалий час працював, споживаючи 200—210 тисяч тонн коксу, а нині йдеться вже про 240 тисяч. Аналогічна картина і з іншими заводами.
Чи готові ми сприяти піднесенню металургійної промисловості України і надалі? Однозначно заявляю — так. Але держава також має виявляти зацікавленість у цивілізованій роботі з працюючими на ринку вугілля компаніями. Зараз нам закидають, що тільки «АРС» та «ІСД» активно співпрацюють з вугільними підприємствами. Справді, так і є, але основна оцінка нашої діяльності, на мою думку, повинна мати три складові: підвищення рівня видобутку вугілля, розвиток шахт і соціальний чинник. Стосовно першого питання, то в урядових документах зазначено: за 10 місяців поточного року коксівного вугілля видобуто 31,8 млн. тонн, що більше порівняно з аналогічним періодом минулого року на 3 млн. тонн. У розвиток шахт нашими спільними зусиллями вкладено десь 300 млн. грн. На об’єднаннях, з якими працюють «АРС» та «ІСД», відповідно до укладених договорів, щомісяця гаситься фонд заробітної плати, який у деяких холдингових компаніях досягає 1,7 млн. грн. на місяць. Але ніхто в уряді навіть не поцікавився, як ми змогли цього домогтися.
Зате «поглядів cкоса» у наш бік більш ніж досить. Зокрема, через те, що провалився перший аукціон з продажу коксівного вугілля. Але тільки той, хто має багату уяву, може говорити про те, ніби дві фірми створили в Україні такі умови, що, зрештою, конкретний покупець відмовився від ідеї покупки вугілля на аукціоні. Хоча в мене є великі сумніви в доцільності його проведення. З однієї простої причини — ціна на вугілля, так само, як ціна на газ і електроенергію, має регулюватися державою. Мінпаливенерго та Мінекономіки в змозі самі вирахувати необхідну ціну на вугілля і домогтися того, щоб усі виконували це розпорядження уряду. Плюс ті, хто бореться за проведення аукціонних торгів, так досі і приховують від громадськості, що вони робитимуть, якщо пропозиції коксівного вугілля перевищать попит на нього чи торги спричинять значне падіння ціни. І чому всі забули про те, що функціонує система вугільних бірж? Укотре виходить, що одну справу не довели до розуму, кинули і узялися за нову, на яку чекає доля попередньої...
Стосовно оплати за відвантажене вугілля, то весь цей час ми працювали в рамках цін, затверджених координаційною радою Мінвуглепрому. При цьому рівень оплати «живими» грошима становить 100 %, що зазначає і Кабмін. На моє найглибше переконання, уряд уникнув би багатьох помилок, якби виступив в ролі організатора ради, до складу якої увійшли б директори металургійних комбінатів, найбільших холдингових компаній, що видобувають вугілля, і представники інвесторів, для того щоб об’єднаними зусиллями розробити прозорі правила взаємин, які б враховували інтереси всіх сторін. Ми готові до такої співпраці.
Про утопії
Оскільки у своїй боротьбі з «тіньовими» структурами Кабмін посилається на дані, отримані від металургійних комбінатів, відповідно до яких: «У вересні-жовтні 2000 року комерційні структури збільшили на 20—30 % ціну на коксівне вугілля, що негативно позначилося на фінансовому становищі металургів. Аукціонний продаж вугілля практично єдиний засіб поліпшити це становище», — є сенс поцікавитися в самих металургів, що вони думають про ініціативи уряди. Представляти Олега Дубину дуже просто. Людина, котра з отриманої в спадщину металургійної «сировини» робить «цукерки»- заводи, у чому вже переконалися Алчевськ і Кривий Ріг. Директор підприємства, яке знаходиться під патронатом Президента і якому ніхто не може закинути, що воно віддає перевагу бізнес-структурам певного регіону. Оскільки вони для нього всі рівноцінні й усі вони вже давно це зрозуміли.
У мене ніхто не цікавився даними, на підставі яких у роз’яснювальній записці Кабміну з’явилося нагадування про негативний вплив комерційних структур на фінансовий стан меткомбінатів. Хоча уряду саме час було б поцікавитися нашою долею під трохи іншим кутом зору. Ціни на вугілля вже піднялися за рік на 12 %, на газ на 53 % й електроенергію на 25 %. При цьому ніхто не поспішає повертати «Криворіжсталі» ПДВ у розмірі 200 млн. грн., хоча державний бюджет вже одержав у вигляді податків 282 млн. грн.
Ось у таких умовах я намагаюся втримати комбінат на рівні рентабельності, але ніхто в Кабміні не обіцяє, що зростання цін на енергоносії на цьому закінчиться. Швидше, навпаки... А світові ринки для українського металу повільно, але впевнено закриваються. Зокрема, ринки США, Канади, Єгипту і т.д. А внутрішній ринок становить 7%, і для нього ціна на продукцію «Криворіжсталі» не змінювалася від початку поточного року. Довго протриматися в такому стані нам навряд чи вдасться.
Пані Тимошенко може заявити шахтарям, що в металургів є прибуток. Вони стали «багатими» і тому можна підняти ціну на вугілля, щоб «бідним» стало легше жити. Але вона як державний чиновник абсолютно не зважає на ту обставину, що знос основних фондів на всіх металургійних підприємствах України досяг критичної межі. На «Криворіжсталі» він становить 68%. Для того щоб утримати виробництво на плаву, я вже «закачав» у нього 830 млн. грн. Не можна займатися питаннями ПЕК, залишаючи без уваги інші галузі промисловості...
Усе йде до того, що економіка відкотиться назад. Якщо не відшкодовуватимуть ПДВ, то змусять підприємства піти в бартер, якого на «Криворіжсталі» практично немає. Рівень розрахунків «живими» грошима становить 98,6%. Знову почнуться кредиторські «гірки» і робота на основі особистих симпатій...
Який мені сенс виходити на аукціон, якщо «Криворіжсталь» купує вугілля напряму в шахти ім. Засядька, ДХК «Дзержинськвугілля», «Артемвугілля» та «Павлоградвугілля», своєчасно здійснюючи оплату з дотриманням усіх графіків?
Ті, хто готував цю постанову, мають знати, що кокс виробляють з шихти, яку треба закласти в коксову батарею щодня в необхідних обсягах. Для «Криворіжсталі» це означає, що 12 тис. тонн вугілля повинні за будь-яких умов бути на місці. Вугілля певних марок. Який аукціон дасть мені гарантію, що я його матиму? Я казав Юлії Володимирівні, що її плани — це утопія...