Чи має Україна державну морську політику?
Це питання я вкотре поставив собі, читаючи новину про чергову поїздку президента України на схід держави та інспектування ним анонсованої його "попередником", але так і не створеної військово-морської бази "Схід" у Бердянську.
Безумовно президент мав рацію, коли казав, що "дуже важливо мати свої кораблі в цьому місці. Адже таким чином ми захистимо наші порти, нашу торгівлю. Це пряма допомога економіці". Але ж із часу проголошення незалежності Україна не розглядала Азовське море як пріоритет державної морської політики. Так, у періодичних п'ятирічних Державних програмах розвитку ЗС України немає згадок про необхідність утримання на азовському узбережжі військово-морських формувань. А не маючи делімітованого морського кордону в Азові, морські прикордонники виконували більше функції забезпечення, ніж охорони.
"Закоркованість" Керченської протоки залишає за РФ право або силового, або регуляторного впливу на морську ситуацію на Азові. Російське керівництво чітко розуміє: хто контролює проточні зони, той контролює море. РФ не полишила спроб дестабілізації обстановки в приморських регіонах Азову та "пробиття" сухопутного коридору до Криму вздовж Азовського узбережжя.
Тож чи варто, з військово-політичної точки зору, створювати військово-морську базу "на відстані витягнутої руки" від лінії зіткнення? Чи доцільні, з економічної точки зору, капітальні вкладення в нестабільний прифронтовий регіон? Чи, може, в цій ситуації є сенс формувати пункт маневреного базування ВМС України на Азові з можливістю його маневру у разі переміщення лінії зіткнення? А питання капітального будівництва відкласти до повної стабілізації обстановки по лінії державного кордону?
Ризики подальшої військової інтервенції РФ проти України саме з Азово-Чорноморського регіону актуалізують і таке питання: чи має українська влада "морське мислення", а відповідно - і розуміння значення державної морської політики для просування національних інтересів та ліквідації загроз із морського напрямку?
На жаль, ні! На відміну від росіян, які проводять системну морську політику, розглядаючи військовий флот як інструмент реалізації зовнішньої політики, українська влада не бажає системно займатися державною морською політикою, відводячи їй другорядну роль. Замість роботи на випередження вона лише реагує на події, що виникають.
Морська доктрина РФ має активний агресивно-наступальний характер. В указі президента Росії "Про затвердження Основ державної політики РФ в галузі військово-морської діяльності на період до 2030 року" чітко окреслено пріоритети. Серед них:
- підвищення оперативних і бойових спроможностей Чорноморського флоту за рахунок розвитку на території Кримського півострова міжвидового угруповання військ (сил);
- створення і забезпечення функціонування єдиної державної системи висвітлення надводної та підводної обстановки;
- знищення військово-економічного потенціалу противника шляхом ураження його життєво важливих об'єктів з моря. (До речі, до таких критичних об'єктів належать і морські порти Маріуполя та Бердянська.)
Наразі Чорноморський флот РФ налічує до 50 бойових кораблів і підводних човнів, з них шість надводних кораблів та шість підводних човнів є носіями крилатих ракет морського базування типу "Калібр". При цьому їхній сумарний ракетний залп становить 72 крилаті ракети, а до 2022 року планується його збільшення до 152. Упродовж 2019 року на Чорноморському флоті РФ додатково створено ескадрилью БПЛА. До корабельного складу надійшло три бойових кораблі: малий ракетний корабель "Ингушетия", патрульний катер "Д.Рогачев" та морський тральщик "Иван Антонов".
Чи зупиниться на цьому Москва?
Озвучуються плани будівництва на керченському суднобудівному заводі "Залив", що в окупованому Криму, двох універсальних десантних кораблів, які здатні нести до 20 вертольотів і до 1000 морських піхотинців. А наприкінці 2019 року Владімір Путін поставив завдання розробити нову Воєнну доктрину (за нею, як наслідок, буде розроблено нову Морську доктрину) і Програму розвитку озброєнь до 2035 року. Доктринально РФ передбачає комплексне застосування політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних заходів, які реалізуються з опорою на військову силу, також додатково планує перенесення дій у космічний простір.
Які ж військово-морські здобутки України?
На відміну від російської, Морська доктрина України на період до 2035 року має пасивний характер, у ній українським ВМС відводиться функція забезпечення. Дивуватися цьому не треба: у країні, яка сьомий рік веде війну, головним розробником і відповідальним за видання Морської доктрини було визначено… Мінінфраструктури, а у Міноборони - функція співвиконавця. При цьому доктрина, яку розробляли аж 3,5 року, й на сьогодні не має Плану заходів з реалізації, де було б окреслено ресурсні та часові горизонти.
Чого варті декларації про формування державної цільової програми створення державної інтегрованої інформаційної системи висвітлення надводної та підводної обстановки в акваторіях Чорного і Азовського морів та басейнах річок Дніпро і Дунай! Власне, про цю програму йшлося в указі президента від 12 жовтня 2018 року №320/2018 по рішенню РНБО України "Про невідкладні заходи щодо захисту національних інтересів на Півдні та Сході України, у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці". Він виконаний? Ні. Через регулярні зміни складу уряду та бюрократію, на жаль, державна програма втретє проходить "вертикальне" погодження - від флоту до Кабінету міністрів і назад. Крім того, дуже важлива міжвідомча інтеграція учасників процесу, які мають на озброєнні радіотехнічні засоби, а саме ВМС, ДПС МВС України та вітчизняних підприємств Мінінфраструктури. Але її немає.
Сьогодні ми можемо лише похвалитися броньованими катерами прибережного плавання з потребою виробничого вдосконалення, тривалими в часі випробуваннями ракетної зброї та "ленд-лізом" від США у вигляді двох катерів берегової охорони. А щодо програми "національний корвет" - вона фактично заморожена з 2014 року. (До речі, вартість будівництва чотирьох корветів сягає близько 32 мільярдів гривень).
Ось це і є рівень державної морської політики… А коли національний флот не входить до пріоритетів державної політики, то і фінансується він за залишковим принципом.
Безсистемність Української держави в питанні державної морської політики сигналізує про відсутність архітектури управління процесом.
Українська влада повинна зрозуміти банальну річ: національний флот будує держава, а не окремі міністерства та відомства. Військовий флот не будують власне ВМС України, Генштаб чи Міноборони. Вони лише формують потребу в корабельному складі та іншому озброєнні для гарантованого зменшення чи ліквідації загроз із морського напрямку.
Доки в Офісі президента, Верховній Раді, уряді не буде розуміння необхідності національного флоту та захисту національних інтересів з морського напрямку, необхідності системної роботи та співпраці міністерств і підприємств, на морську проблематику в Україні реагуватимуть ситуаційно. Треба вести мову про окремі державні програми/підпрограми фінансування морської галузі держави, але враховувати гіркий досвід Державної цільової оборонної програми будівництва кораблів класу "корвет" за проектом 58250, коли бізнес-політичні інтереси перемогли економіку і національну безпеку.
Що робити?
Політика України на морі повинна бути проактивною, мати наступальний характер. На мою думку, з урахуванням морської географії Чорного і Азовського морів та специфіки останніх воєнних конфліктів, територію держави треба захищати не від своїх берегів, а від берегів противника, мати "довгу руку" боротьби з противником і над водою, і на воді, і під водою. Лише це може стати фактором стримування агресора!
Безумовно, треба починати з закону України "Про державну морську політику", який повинен стати генератором державної законотворчості і запустити процес реінжинірингу/реформи морської галузі держави.
Нам конче необхідна Державна програма кораблебудування, бодай на середньострокову перспективу, яка б стала драйвером планування та функціонування цілих галузей національної економіки, що пов'язані з морською діяльністю. Вона має запустити процес працевлаштування високотехнологічних спеціалістів морського фаху на вітчизняних підприємствах і зупинити їх відплив за кордон.
Для законодавчого і виконавчого генерування реформи морської галузі необхідно мати систему управління морською діяльністю України, а це потребує створення її архітектури на державному та регіональному рівнях шляхом формування:
- парламентської комісії/підкомісії ВР України з державної морської політики, яка б працювала на постійній основі;
- морської колегії при КМ України, що дозволило б на якісному професійному та експертному рівнях формувати основні напрями державної морської політики, розмежувати повноваження та відповідальність між міністерствами і відомствами України за їх реалізацію;
- спеціальних органів-формувачів регіональної морської політики у приморських адміністративно-територіальних одиницях.
Безумовно багато важить ідеологічна складова процесу. Потрібні відродження національної морської ідеї, морська консолідація української нації, що дозволить посилити позиції України як морської держави, інтеграція всіх складових морської діяльності до відповідних європейських і світових структур, формування суспільно-економічні засади сталого розвитку всіх складових морської діяльності.
Нарешті, державна морська політика і морська діяльність мають стати "інтеграційним містком" між Україною та світом, у тому числі і Європою. Моря та річки об'єднують не лише географічно. Вони об'єднують політично та економічно. Керівництво Української держави повинне зазирнути вперед. Бо за морями і річками - майбутнє України.
Усі статті Сергія Гайдука читайте тут.