«Нинішня ситуація не може тривати довго. Кожен новий день посилює загрозу, що нависла над країною.
Парламент, який мусить бути опорою порядку, перетворився на осередок змови. Патріотична меншість депутатів не може стримати згубні прагнення більшості. Замість того щоб ухвалювати закони в інтересах усього суспільства, парламент присвоює собі повноваження, якими народ наділив президента. Саму конституцію переписано таким чином, щоб заздалегідь послабити президентську владу. Всупереч протестам мільйонів виборців, обурених таким шахрайством...
Я сумлінно виконував узяті на себе зобов’язання. Я зносив провокації, наклепи та образи. Але сьогодні, коли фундаментальні домовленості порушені, порушені людьми, котрі і далі безкsнечними інтригами руйнують державу, мій обов’язок — зупинити зраду. Щоб зберегти державу і врятувати країну, я звертаюся до єдиного носія влади — до народу...
Я розпускаю парламент».
Це — не чернетка звернення до нації Віктора Ющенка. Це — маніфест президента Франції. Оприлюднено маніфест 2 грудня 1851 року — одночасно з указом про розпуск Національні асамблеї. Звали президента Луї Бонапарт. Рівно через рік він став Наполеоном Третім. Імператором французів.
Іменем народу
Звісно, Віктор Ющенко на Наполеона схожий мало. І навряд чи хтось серйозно може підозрювати нинішнього українського президента в прагненні стати монархом. Наївних спроб вивести його родовід від останнього кошового отамана Запоріжжя Петра Калнишевського (до речі, бездітного) та емоційного заклику Сашка Положинського, котрий заявив із трибуни Майдану, що, мовляв, не потрібен нам узагалі ніякий парламент, досить обраного всенародно гетьмана, — не рахуємо. Мова про інше — хто і хоч би в якому столітті розганяв парламент, у хід ідуть дивовижно схожі аргументи. Ніхто не скаже, що робить це з корисливих міркувань чи, приміром, в інтересах власного оточення. Ні, президенти, командувачі армій і лорд-протектори впевнені — і переконують у цьому інших, — що роблять це виключно в інтересах країни, народу, всього людства. А якщо доводиться при цьому порушувати конституцію, то виключно з метою її ж захисту. Як казав Наполеон І, «не розбивши яєць, не приготуєш яєчні». Втім, є й нюанси. Ви, напевно, будете сміятися, але той-таки Луї Бонапарт, вчиняючи державний переворот (!), відправив указ про розпуск парламенту на підпис міністру внутрішніх справ. У порядку контрасигнації.
Українські політики вважають себе європейцями, але слово «контрасигнація» і до початку XXI століття вимовляти навчилися з труднощами. Можна, звісно, пояснити це тим, що Україна — велика держава в центрі Європи, а Франція розташована на далекій західній околиці континенту і не має самобутньої традиції козацької демократії. Можна говорити, що не є державним переворотом розпуск парламенту, якщо відразу після цього — у суворій відповідності до закону та конституції — оголошено нові вибори. Але тоді нам потрібно зробити дивне відкриття — і в ХІХ столітті організатори переворотів не проти були провести потім усенародне голосування. Бонапарт навіть урочисто оголосив про запровадження загального виборчого права, чого не могли собі дозволити його противники-республіканці.
З 90-х років минулого століття нові вибори після розгону депутатів стали ледь не загальним правилом. Так вчинив перуанський президент Альберто Фухіморі 1992-го і венесуельський лідер Уго Чавес 1999-го, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв 1993-го і Киргизстану Аскар Акаєв — 1995 року. Я вже не кажу про «класичні» для української публіки випадки в сусідніх Росії та Білорусі. Адже Борис Єльцин не просто розстріляв із танків Білий дім у жовтні 1993-го, а вже через місяць провів вибори нової Державної думи. Перемогла на виборах, щоправда, не партія його улюбленця Єгора Гайдара, а ЛДПР Володимира Жириновського, який тепер так палко підтримав Віктора Ющенка й після цього відразу ж перестав бути персоною нон-грата в Україні. У Білорусі 1996 року обійшлося взагалі без танків, але вибори теж провели. Відтоді в цій країні вибори взагалі проводять регулярно — і, звичайно ж, із чудовим для Олександра Лукашенка результатом.
Та що там Лукашенко — цар Микола II, розпустивши першу Державну думу, відразу ж призначив вибори в другу, а розігнавши другу — у третю. І тільки більшовики, розігнавши Установчі збори, нове голосування проводити не стали, замінивши прямі вибори з’їздами Рад.
Звісно, зараз у Києві охочіше наводять інші приклади. Японію, скажімо, чи Німеччину. Там справді зовсім недавно проводили дострокові вибори, і нічого страшного не сталося. Тільки от проводили ці вибори в суворій відповідності до тамтешніх конституцій і з ініціативи — увага! — самих урядів і парламентської більшості. Мені взагалі не вдалося виявити в повоєнній Західній Європі і посткомуністичній Східній практично жодного випадку, коли б розпуск парламенту не був погоджений президентом чи монархом із урядом і правлячою коаліцією. Виняток лише один — і це все та ж таки «занесена на околицю континенту» Франція, але конституцію П’ятої республіки спеціально писали так, щоб президент міг розпускати парламент на власний розсуд. Коли б у Конституції містився вичерпний список причин, через які глава держави може призначити дострокові вибори, — не сумнівайтеся, — президентський указ посилався б саме на цю статтю. І противники такого рішення не мали б навіть приводу підозрювати верховного арбітра в порушенні Основного Закону. Тим більше — не виконувати його. Тому що європейці чомусь упевнені, що за справедливість боротися потрібно, але тільки законними методами.
Пісні з вовками
В українській політиці поки що більше покладаються на принцип «із вовками жити — по-вовчому вити». Ось тільки чим довше триває «спільне життя» з опонентами, тим ширшим у президента стає репертуар. Почалося все ще 2004-го — з самодіяльної присяги Ющенка в залі Верховної Ради, коли він (певне, випадково) поклав на Біблію ліву руку. Тоді казали, що народний кандидат не мав іншої відповіді на фальсифікацію виборів. Коли народний кандидат став президентом — він на очах в усіх став призначати керівників обладміністрацій без подання Кабміну. Цього просто не помітили. Коли обласні ради почали висловлювати недовіру губернаторам — Ющенко відмовився їх звільняти, пояснюючи все небажанням політизувати питання. Коли Верховний суд поновив на посаді звільненого президентом губернатора Київщини — глава держави обізвав суддів шоуменами і натякнув, що справжні українці з президентом судитися не можуть. Чи варто дивуватися, що тепер далеко не всі повірили поясненням, що, мовляв, розгін парламенту — усього лише превентивний захід проти змовників, які збирали 300 голосів у Верховній Раді для позбавлення президента влади? Тим більше, коли кажуть про це бютівці — ті самі, котрі зовсім недавно допомагали регіоналам зібрати ці самі 300 голосів для затвердження закону про Кабмін.
Звісно, це не означає, що противники президента — білі й пухнасті, що в парламенті не було корупції і вже тим більше що Василь Кисельов і Петро Симоненко світочі демократії. Але завдання влади — притягувати порушників закону і Конституції до відповідальності, а не намагатися порушити закон і Конституцію першою і тим самим нібито випередити зрадників і змовників.
У вільній країні — скористаємося термінологією Юрія Луценка — громадяни наймають президента, щоб той наводив лад, саджав бандитів у тюрми й проводив реформи з допомогою демократичних інструментів. А якщо лідер не справляється або заявляє, що йому заважає Конституція, то не скасовують демократії, а змінюють лідера. У країнах не зовсім вільних усе може відбуватися навпаки.
При цьому практика показує, що не всі диктатори й автократи — погані люди. Просто багато з них виявилися не здатними дотримуватися правил. А порушив їх один раз — дуже важко утриматися від наступної спокуси і зупинитися. Особливо важко зупинитися, коли перейдено грань закону і пролилася кров. Тоді політик думає вже не про суспільне благо і національні інтереси, а про те, як уникнути відповідальності.
Точка неповернення
Альберто Фухіморі спочатку щиро бажав перуанцям добра. Він прийшов до влади, сподіваючись перемогти бідність і корупцію, усунути загрозу тероризму й вивести країну з економічної кризи. Саме для цього він розігнав продажний парламент і перекроїв конституцію. Щоб ніхто не заважав проводити реформи. Щоправда, вся енергія пішла не на реформи, а на зміцнення особистої влади реформатора. У результаті президент змушений був тікати з країни на історичну батьківщину — до Японії. Можна сперечатися, коли саме улюбленець народу перетворився на диктатора, але, на моє глибоке переконання, «точку неповернення» було пройдено саме в той момент, коли Фухіморі вперше порушив конституцію. Решта було лише питанням часу.
Із моменту, коли Борис Єльцин розігнав Верховну раду і віддав наказ про обстріл Білого дому, вся його діяльність підсвідомо була спрямована на те, щоб не допустити до влади людей, здатних притягти його до відповідальності за пряме порушення конституції. Звідси — і «семибанкірщина», і війна в Чечні, і операція «Наступник».
Кажуть, що Олександр Лукашенко просто не мислить себе поза владою, тому й не думає про те, що колись відійде від справ. А мені здається, що річ не в характері «батьки». Просто у білоруського президента немає людини, котра, на його переконання, могла б гарантувати, що після відставки на Лукашенка не «повісять» цілої купи кримінальних справ — починаючи від фальсифікації результатів референдуму 1996-го і закінчуючи зникненням лідерів опозиції.
Загалом-то і «справа Гонгадзе» тільки зміцнила впевненість Леоніда Кучми, що владу потрібно брати не для того, щоб її віддати. Для Віктора Януковича, до речі, таким же гачком — якби не помаранчева революція — цілком могло стати рішення ківаловського Центрвиборчкому про визнання його президентом.
Чи стане «точкою неповернення» для Віктора Ющенка його указ від 2 квітня 2007 року? Поки сказати важко. Але завзяття, з яким глава держави наполягає на його неухильному виконанні, погрожуючи наручниками всім, хто йому не підкоряється, оптимізму не додає. Адже, по суті, Ющенко прив’язує тим самим кар’єру безлічі чиновників до рішення Конституційного суду, на яке вони начебто ніяк впливати не можуть. Визнають судді указ неконституційним — і всі, хто підтримав президента, перетворюються ледь не на співучасників злочину. Погодиться суд із Ющенком — подібна доля чекає тих, хто вчасно не засвідчив своєї лояльності Банковій. Тим самим ціна рішення зростає багаторазово. У переносному сенсі. Хоча... може, й не тільки в переносному.
Але ж є ще й гірший сценарій. Якщо вердикт суду просто знехтують. Як це було 1993-го в тій же Росії. Борис Єльцин не потребував посередників. «Самі впораємося», — з власної охоти чи мимохіть наслідуючи колишнього російського президента, заявив у середу й український міністр закордонних справ Арсеній Яценюк. Він, звісно, мав на увазі міжнародних посередників. Але загалом-то й усередині країни людей чи інституцій, думки яких із однаковою повагою дослухалися б обидві сторони конфлікту, практично не залишилося. Навіть письменники і священнослужителі так чи інакше співчувають або президенту, або прем’єру. Або, щонайменше, їх у цьому підозрюють.
А може, й немає в нашій країні авторитетних людей, котрі могли б упевнено і на повний голос заявити: є принципи, які важливіші за політичні симпатії, і стати на захист навіть не Конституції — на захист права? А чому вони повинні бути? Україна ж справді — не Франція.
«Не знаю, чи переможемо ми, але ми повинні протестувати. Насамперед протестувати в парламенті. Якщо парламент зачинений, протестувати на вулицях. Якщо оточать вулицю, протестувати у вигнанні. Якщо помремо у вигнанні, протестувати в могилі».
Це не Олександр Мороз сказав. І не Сергій Головатий. Це — Віктор Гюго. Хоча, звісно, мені можуть заперечити. Адже Гюго теж міг просто триматися за крісло. Як депутат розігнаного Луї Бонапартом парламенту.