Та ніяк вони не посварилися! Ну, шановні ж люди — губернатор Харківської області Євген Кушнарьов і мер міста Харкова Володимир Шумілкін; напевне, не брехатимуть! Кажуть, поважаємо ми один одного, ось уже десять років як поважаємо! І далі шанувати збираються...
А харківський політичний і навколо цього «бомонд» дедалі частіше та боязкіше перешіптується: ох, побили глеки пани... ох, щось буде...
Травень 2002-го, Харків, меморіал Слави. За розпорядком урочистостей 9 Травня першими на церемонію покладання вінків пам’яті полеглим пройшли керівники області й міста. За ними почимчикувала колона держчиновників. Ветерани, якось перечекавши «перших», «других» чекати вже не стали. Обурившись тим, що їх, справжніх героїв війни, відтіснили на другий план чиновники, вони спробували прорвати міліцейський кордон. Виникла сутичка, у якій літнім людям добряче нам’яли боки.
Під час і після події багато було сказано як про антинародність влади, так і про провокацію з боку компартії; Євген Кушнарьов із Петром Симоненком обмінялися тоді різкостями через ЗМІ. Опозиція подала в суд на губернатора й певний час навіть намагалася його виграти; влада зробила серйозні висновки з подій і розробила на майбутнє серйозні контрзаходи. Але інцидент із ветеранами cправив украй неприємне враження — і не лише в Харкові.
«Якщо говорити про інцидент 9 Травня — неприємний безумовно, то в мене навіть... на частку секунди не було ні права, ні бажання перекладати відповідальність за те, що сталося, на плечі міського голови. Хоча формально — це захід, проведений містом, а губернатор й інші поважні особи в ньому беруть участь. Ні, я розумів, що ця подія з політичним забарвленням, і ні на кого відповідальність не перекладав, не намагався нікого робити козлом відпущення. І в першу чергу — мера міста». — Є.Кушнарьов.
Травень 2002-го, Чугуїв, вибори міського голови усе ще не завершилися. 58% населення Чугуєва, що віддали в березні голоси за старого мера Анатолія Квашу, відчувають таку образу на суд, який скасував результати голосування та зняв Квашу з виборів, що спочатку перекривають ростовську трасу, а через кілька днів виступають пішим походом на Харків. Мітинги в Чугуєві не припиняються. Один із кандидатів помирає. «Підвішений» юристами Кваша, проте, проводить першу сесію і звільняти кабінет для суперника, котрий набрав 17%, не бажає.
«Звісно, коли в часі збігаються кілька не дуже штатних ситуацій, які, по-перше, відривають від роботи, по-друге, створюють якийсь, ну, не дуже, скажімо, приємний ореол навколо влади, то безумовно, це не може не зачіпати, а часом навіть не нервувати. Треба враховувати, що події 9 травня, ситуація непроста в Чугуєві, яка об’єктивно вимагала часу й терпіння для її вирішення, плюс наростаюча конфронтація в міськраді — для мене були малоприємними». — Є.Кушнарьов.
«Наростаюча конфронтація в міськраді». Для розуміння конфронтації треба описати колізію, що її породила. Яка, офіційно заявляю, абсолютно, жодним словом, ніяким боком, рішуче й цілком не відповідає дійсності.
Перед виборами в парламент-2002 у молодого перспективного харківського юриста-бізнесмена Станіслава Косинова раптом з’явилося бажання балотуватися в парламент (так буває). Він проконсультувався на цей предмет із своїм тестем, ректором Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого Василем Тацієм. Академік Тацій, у свою чергу, проконсультувався зі своїм давнім і добрим знайомим Леонідом Кучмою. Леонід Данилович (позачергово, треба думати) проконсультувався зі своїм хорошим губернатором Євгеном Кушнарьовим. Закрутилося.
Молодий і перспективний висловив бажання поборотися за перемогу із супротивниками в окрузі № 170 — там, де виріс, зміцнів і змужнів. І який дуже доречно виявився найбільш «легковаговим» за складом — після того як «хазяйка» округу, Інна Богословська, ввійшла до складу «озимої» команди й відмовилася від уже «опрацьованого» округу. Ще дев’ятьох кандидатів у вазі «пера» було знято зі змагань одним махом — був би суддя, а гонг знайдеться. Наступний потенційний великоваговик Володимир Гриньов удостоївся честі бути знятим із виборів окремо.
Єдиний, хто міг би теоретично перешкодити комбінації, — депутат міськради Геннадій Кернес. Загалом-то, ця людина сама по собі — окремий вид спорту в Харкові... Але мова не про нього, хоча довідка необхідна: відомим громадянин Кернес став після одного з процесів щодо знаменитої ленінградської справи. 1992 року судова колегія у кримінальних справах Харківського обласного суду визнала Кернеса Г.А. «винним у злочині, передбаченому ст. 141 ч.2 КК України» і засудила до трьох років позбавлення волі «у виправно-трудовій колонії суворого режиму з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю». У процесі слідства громадянин Кернес «сприяв встановленню істини, покаявся». З урахуванням вищесказаного, а також строку, проведеного за час слідства в ув’язненні (понад два роки), суд звільнив Г.Кернеса з-під варти.
Подальше становлення й розвиток майбутнього бізнесмена й депутата Г.Кернеса проходило під наглядом Юрія Гайсинського — його майбутнього тестя й майбутнього ж прокурора — але не його, а міста Києва.
Розвинувся Геннадій Кернес на сьогоднішній день зовсім непогано. На додаток до різноманітних видів бізнесу (який він веде — за відгуками тих, хто мав із ним справу, — вкрай жорстко й безцеремонно) Геннадій Кернес обзавівся значком міського депутата й місцевим телеканалом — наполовину. За час його депутатства ця половина принесла безліч неприємних не хвилин — годин! — попередньому меру міста, портрет котрого — на повний зріст — носили містом і пропонували громадянам розповісти все, що вони думають. Громадяни охоче розповідали. Тягала портрет телебригада, яка й записувала для ефіру народні одкровення.
Ну ось. До 2002 року Геннадій Кернес подумки дозрів для Верховної Ради й націлився на округ №170. Формально не реєструвався, але про свої зазіхання розводився дуже активно й де треба. Сигнал зрозуміли та прийняли; виникла потреба у відступних.
У запасі був ще 181-й округ із центром у Лозовій (таке собі обласне містечко), але в Є.П.К. на цей округ були свої плани — балотуючись особисто в облраду від Краснокутського району (а це один із п’яти районів, що входять у 181-й округ), він планував «запустити» у ВР від цього округу свого давнього секретаря (а пізніше — помічника), члена НДП Людмилу Давидову.
Після нетривалих приватних переговорів громадянин Кернес як відступне запропонував не багато й не мало — крісло секретаря міськради (у перемозі на виборах у міському окрузі він, певне, нітрішки не сумнівався й мав рацію).
Для губернатора ціна виявилася цілком помірною. А ось для майбутнього мера...
Як говорили між собою голова обласної адміністрації Є.П.К. і його заступник, кандидат у міські голови В.А.Ш. — відомо винятково їм двом. Козирними аргументами — крім десятирічної спільної роботи — у губернатора могли бути й мінімум чотири реальні кандидатури з його команди на посаду мера: «На той момент було кілька очевидних претендентів: ну, по-перше, діючий мер Пилипчук, у котрого були загалом-то непогані стартові позиції; були цілком обгрунтовані амбіції в тодішнього голови Київської райради, Олександра Станіславовича Кривцова; потенційно на цю посаду могли розглядатися і мій перший заступник Олександр Олександрович Колесников, і Василь Іванович Потапов, котрий працював тоді заступником... тобто браку претендентів не було»...
«Я думаю, що маю право сказати: якби наша команда прийняла інше рішення, то шансів у Володимира Андрійовича на цих виборах бути першим не було б», — вважає Є.Кушнарьов. Утім, зовсім не факт, що губернатор «тиснув» саме таким чином. Хоч як скрипів зубами Володимир Шумілкін, у минулому він кадровий військовий, тож йому не треба пояснювати, що таке командний дух, почуття обов’язку і зобов’язання, які треба виконувати.
«У мене не було ніяких зобов’язань ні перед ким, крім самого Володимира Андрійовича. Оскільки погодившись на те, щоб мій заступник пішов на вибори міського голови, я безумовно одним цим фактом брав на себе зобов’язання в рамках закону сприяти його поразці (це не враховується — явна обмовка. І нічого приплітати сюди Фрейда. — Авт.). Я справді вважав і вважаю, що його поразка була б і частиною моєї поразки. Бо це — авторитет моєї команди. Ніяких інших зобов’язань у мене ні перед ким не було», — пояснює Є.Кушнарьов.
Ну, гаразд. Якщо губернатор так говорить, отже, так воно й було. А після обрання Володимира Шумілкіна мером Харкова депутати обирають секретарем міськради Геннадія Кернеса...
Те, що Геннадій Кернес — особистість, м’яко кажучи, неоднозначна, нікого не бентежило. Та це вже по всій Україні справа звична: країні відомі люди вищі й за рангом, і за кількістю судимостей.
Так, мало не забув: молодий і перспективний — нині народний депутат ВР від округу №170. Член НДП Людмила Давидова — народний депутат ВР від округу №181. Ну й Геннадій Кернес... трішки побув секретарем міськради.
Негаразди в мера із секретарем почалися з першого дня. «На чому вони зіштовхнулися — це розподіл повноважень, і там відразу ж визначилися дуже серйозні суперечності в підходах, і далі вони почали наростати. Ось це я вже бачив, це мене певною мірою хвилювало, хоча я не скажу, що ситуація в міськраді була некерованою», — зізнається Є.Кушнарьов. — Володимира Шумілкіна вистачило приблизно на місяць — після чого він працювати з «засланим козачком» відмовився категорично. «...Певне, відмінність поглядів була-таки дуже сильна, а бажання шукати компроміс, принаймні у Володимира Андрійовича, по-моєму, уже справді не було», — Є.Кушнарьов. Губернатор намагався і так і так: «...певне, вичерпавши можливості впливати одна на одну, обидві сторони попросили мене виступити певним арбітром у їхній суперечці. Я вислухав кожного з них окремо й разом. Останні слова мої були — це пропозиція кожній стороні все-таки поступитися певною часткою», — Є.Кушнарьов. Не влучив! Не послухав мер губернатора. Він скликав позачергову сесію міськради, і секретаря з посади було звільнено. «Ну, мабуть, сам Володимир Андрійович повинен давати найбільш об’єктивну, чесну відповідь, що відбулося. Оскільки на певному етапі справді існували певні домовленості і їх було виконано, але потім, як мені здається, Володимир Андрійович для себе дійшов висновку, що він припустився помилки», — Є.Кушнарьов.
Суворо кажучи, нікого ні в чому й не дорікнеш. Обіцяли секретарювання? Можливо. Виконали? Очевидно. А про «на все життя» — так мови не було.
Проте на тлі згаданих на початку подій, які разом офіційний Київ міг розцінити як сигнал про нестабільність ситуації в регіоні, серйозна заявка про свою самостійність новообраного харківського міського голови цілком могла підлити олії у вогонь того горезвісного травня. І схоже, це стало причиною першої серйозної тріщини між губернатором і мером. А тепер, із погляду стороннього спостерігача, намічається її розростання, поглиблення й розширення, пов’язане зі ставками, які «більше, ніж життя». Оскільки ставлять — на президентські вибори. Ставки обіцяють бути різними, коні — теж...
Неуважним і невдумливим читачам нагадую: описана комбінація насправді не мала місця ніде, ніколи й нізащо; прізвища всіх героїв — просто плагіат в автора телефонного довідника, а всі збіги, відповідно, нещасливий випадок. Єдине, на дослівності чого я категорично наполягаю, — це цитати. Вони цілком автентичні й можуть бути підтверджені диктофонним записом (сказав і подумав: як це може бути — «автентичні диктофонні записи»? Кажуть, їх у природі не буває...).
Й останнім пікантним штрихом в історії з «конфронтацією в міськраді» став нинішній різдвяний прийом у губернатора, на якому місцевим діячам традиційно вручають почесний знак обласної адміністрації «Слобожанська слава». Геннадій Кернес одержав із рук губернатора «Слобожанську славу» із формулюванням «За внесок у розвиток місцевого самоврядування»... Мера на прийомі не помітили.
Заключне слово, ясна річ, за героями.
«Як мені здається, важко знайти аргументи, які дозволили б сьогодні стверджувати, що Шумілкін не є представником нашої єдиної команди. Як, напевно, було б ілюзорно й навіть несерйозно з мого боку стверджувати, що я поставив людину, якою я керую, як пальцями своєї руки.
Я знаю, що Володимир Андрійович завжди тяжів до певної частки самостійності, що він — людина честолюбна, амбіційна — у нормальному розумінні цього слова, що, зрештою, він спирався на певну команду, яка хотіла бачити його на чолі міста, і він пов’язаний із цією командою певними зобов’язаннями», — Є.Кушнарьов.
«Не приховаю, якісь речі ми обговорюємо — мені цікава точка зору голови обласної адміністрації. Більше того, багато речей я вважаю корисними й повчальними, і я не бачу тут предмету для спеціального обговорення. Більше того, якщо в нас десь існують різні точки зору, ми їх відразу обговорюємо; нам цілком вистачає вже досвіду й бажання вийти на якийсь паліатив і вирішувати», — В.Шумілкін.
P.S. Попри реверанси на адресу один одного, обидва герої публікації, наскільки я зрозумів з особистих розмов, апріорі визнали майбутню статтю замовною; обидва, наскільки я зрозумів, грішать на протилежну сторону; обидва, проте, на зустріч погодилися в найкоротші терміни і обидва, наскільки я зрозумів, статтею в будь-якому випадку залишаться вкрай невдоволені. Якщо я такий тямущий, то чому, скажіть на милість, я такий нетямущий...