Ця історія сталася в одному з будинків по вулиці Спаській, що на київському Подолі. Один громадянин вирішив поліпшити свої житлові умови. Для цього самовільно і самочинно зламав бордюри і бетонні перекриття громадського квітника і, попри протести мешканців будинку, почав заливати звільнену ділянку бетоном під фундамент майбутньої будівлі. Обурені мешканці звернулися до голови Подільського РВК, звідки пішов грізний наказ — будівництво негайно припинити, а із забудовником розібратися.
ЖЕУ вручило нашому герою розпорядження про припинення самобуду, але той чхати хотів на це. Більше того, маючи стосунок до правоохоронних органів, привіз знайомого дільничного, щоб налякати невдоволених сусідів і створити безпеку будівлі. Після складання акта про відмову припинити будівництво роботи не лише не були припинені, а й пішли прискореним темпом, і в місячний строк житлове помешкання — прибудова до квартири по вул. Спаській — було здано замовнику як то кажуть «під ключ».
Цією будовою було завдано матеріальних і моральних збитків найближчим сусідам, позбавленим світла, повітря, безпеки житла, ліквідності та рентабельності їхніх квартир. Мешканці будинку почали звертатися зі скаргами у всі причетні до справи інстанції. Й ось тут починається найцікавіше.
Будівництво було підведено під безневинний «благоустрій балкона», на що отримано дозвіл у Подільському РВК. Цікаво, що влада Подолу спочатку запевняла потерпілих мешканців, що п’ятиметрова цегляна прибудова — це маленький «балкончик», який просто «упорядкували». Потім сила-силенна комісій і офіційних осіб із різноманітних організацій визнали, що насправді «це — не балкон, а житлова споруда». З’ясувалося також, що молодий чоловік у міліцейських погонах обвів круг пальця силу-силенну людей і організацій, подавши хибну проектно-технічну документацію, порушив енну кількість статей закону, норми кодексів і правила користування житлом, фальсифікувавши документ, який наказує забудовнику одержати підписи всіх зацікавлених осіб.
Пізніше численні комісії визнали, що замість «балкона» споруджено «житлову кімнату», санепідемстанція дала висновок (№068-133-700 від 3.05.01), що «побудовано закриту капітальну будівлю» без відповідних погоджень і закликала власті Подолу «не приймати будівлю як таку, що завдає збитків»; Головне управління контролю за благоустроєм міста визначило роботи як самовільні, за що забудовник має відповідати за законом (№043-860 від 28.04.2001 р.); Головне управління містобудування й архітектури інформувало (№07-3791 від 7.05.2001 р.), що в управлінні така «документація» узагалі не зареєстрована, а виконана «прибудова» є «протизаконною і підлягає зносу»; Управління архітектурно-будівельного контролю оштрафувало забудовника.
Здавалося б, закон восторжествував, зловмисника буде присоромлено і покарано!
А дзуськи! Закон восторжествував би в будь-якій цивілізованій країні світу, але тільки не в нас, оскільки живемо ми не за законом, а за «поняттями». А поняттєвий наш апарат такий, що надзвичайна суворість наших законів цілком компенсується необов’язковістю їхнього виконання. У нашому конкретному випадку начальник ЖЕУ-1 В.Кириленко разом зі своєю комісією, вручаючи забудовнику розпорядження й акти про «негайне припинення будівництва» і гадки не мав доводити справу до кінця. Головний же посадовець Подолу, кидаючи громи і блискавки на адресу самозабудовника, у приватних бесідах із потерпілими розраджував їх: «Ну, що робити, коли вже побудовано?», співчував їм: «Еге ж, влипнули ви в історію» і навіть намагався присоромити: «Людина ж гроші в будівництво вклала, тому простимо їй». Вочевидь, бувалі люди підказали забудовнику: «Будуй «за фактом», на розпорядження й акти уваги не звертай, коли побудуєш — об’єкт можна узаконити заднім числом».
Ну де, у якій країні світу самоправне, саноуправне і протизаконне будівництво можна «узаконити заднім числом»?
В одному з американських штатів місцеві власті (губернатор і суддя) під тиском громадськості вирішили навести лад із вживанням алкогольних напоїв взагалі і з їхнім тіньовим виробництвом зокрема. Тож було прийнято забороняючий місцевий закон із обов’язковим його виконанням у семиденний строк. Свідомі громадяни з наснагою сприйняли новий закон, а виробники незаконного зілля змушені були йому підкоритися. І тільки один власник заводу, що знаходиться на околиці штату, вирішив почекати з виконанням, аби ще трохи заробити. Завод являв собою фундаментальну споруду з безліччю будівель, обнесених огорожею по всій території. Крім того, штатний розклад включав достатню кількість робітників та службовців.
По закінченні вказаного строку, до адміністрації заводу та його власника з’явився шериф зі своїми помічниками і наказав усім робітникам та службовцям негайно залишити територію заводу, після чого бульдозери в лічені години зрівняли із землею всі заводські споруди разом із його огорожею.
І ще один приклад. У Країні вранішнього сонця, неподалік океану знаходилося старе житло, у якому доживав свого віку літній японець зі своїм сімейством — дружиною, дітьми й онуками. У старому будинку змінювалися покоління, але життя їм скрашувала давня японська традиція — ранками «милуватися сходом сонця».
Одного чудового дня на самісінькому березі океану «круті» (як сказали б у нас) почали зводити багатоповерхову споруду, і дуже швидко маленький будиночок виявився геть відрізаним не лише від океану, а й від самого сонця, що із нього сходить.
Літньому японцю і всім його домочадцям дуже не сподобалося порушення давньої японської традиції. І старий японець вказав будівельникам і майбутнім власникам хмарочоса на непристойність їхньої поведінки: з’ясувалося, що до початку будівництва слід було отримати згоду всіх зацікавлених осіб (а менеджери будівництва чи то забули, чи то вважали за непотрібне займатися такою дрібничкою, як згода стариганя).
Оскільки виходив «самобуд», власники майбутнього хмарочоса миттєво «вирахували» непристойність своєї поведінки і запропонували японцю з його сімейством на вибір будь-яке житло, будь-якого розміру в будь-якому вказаному ним місці, а також багатократне відшкодування завданих сімейству моральних збитків (так би мовити, «компенсації за милування сонцем»).
Однак старигань закомизився, не захотів продавати будинок і звернувся до суду.
І сталося в тому японському суді за нашими поняттями немислиме, а за їхніми законами — цілком звичайне: усі присяжні засідателі на чолі з головою одностайно ухвалили незаконну будівлю знести, а моральний збиток сімейству відшкодувати. І будівлю знесли!
Як же так, адже хмарочос мільйони єн коштує? — запитає наш читач, співвідносно до «наших понять».
«Однак закон, а також традиційні японські цінності коштують у сотні і тисячі разів більше!» — відкажуть вам жителі Країни вранішнього сонця відповідно до їхнього розуміння. І є підстави думати, що вони мають рацію.
Найпримітніше в цій японській історії те, що закон захистив маленьку літню людину від величезної та потужної компанії.
Паризька преса помістила коротку інформацію. Офіцер поліції, котрий відає порядком на площі перед палацом, виявив неправильно припаркований президентський «Лінкольн», підійшов до водія, зробив йому зауваження і вручив штрафну квитанцію. Потім, побачивши в глибині салону самого президента, обминув машину з іншого боку, козирнув, схилився в чемному напівпоклоні і попросив у глави держави автограф для своєї дочки (який і було отримано).
Із малого цього епізоду висновки можна зробити дуже значні: по-перше, «порядок є порядок», а «закон є закон», по-друге, закон наказує стягувати штраф за порушення порядку — перед законом усі рівні, по-третє, виконання закону зовсім не заважає глибоко поважати і шанувати першу особу країни. Це нормальна «поняттєва логіка» нормального цивілізованого громадянського суспільства.
Геть інші висновки повинні бути зроблені з наведених нами історій, які умовно можуть бути названі «американська», «японська» та «подільська». За їхньої зовнішньої схожості кінцівки їх дуже і дуже різняться. В «американській» історії шериф навіть не за порушення закону, а за «зволікання» його виконання й у повчання навколишнім стер з лиця землі бульдозерами підприємство-порушник.
У «японській» історії компанія-забудовник, яка порушила закон, понесла величезних збитків, і ще змушена була компенсувати потерпілій стороні матеріальні та моральні витрати.
А ось нашій «подільської історії», яка триває-тягнеться вже майже два роки, кінця і краю не бачити. На даний момент наш забудовник-самозабудовник одержав цілу купу актів, розпоряджень, вказівок на незаконність будівництва, заплатив штрафи (копійчані) за свої порушення і... преспокійно продовжує жити на незаконно захопленій землі, у незаконно побудованому помешканні, користуючись й опалюючи-освітлюючи його за рахунок сусідів.
Сусіди написали десятки письмових й усних заяв і скарг у різні інстанції, зокрема в Подільську РДА. У більшості випадків тамтешні адміністратори просто ігнорують ці скарги-заяви, іноді надсилають знущально-глумливі відповіді, але напередодні Нового року ними було дано геть неймовірну й немислиму в будь-якій іншій країні відповідь. Глава Подільської райадміністрації та народний обранець за сумісництвом Г.Романюк у своїй відповіді визнає: дійсно, «будівництво незаконне, самобуд мав місце», але він, Г.Романюк, наказує «самозабудовнику» «узаконити будівництво», а коли той не узаконить», то на нього — самозабудовника такого-сякого — «передадуть справу до суду».