Микола Янович іде собі... Звістка ця ось-ось обрушиться на голови вірних партійців, котрі повинні будуть миттєво відреагувати на цю подію, згуртувати свої стрункі в деяких областях ряди та, зібравшись із силами, розпочати вибори нового керманича. Причому саме зречення «престолу» супроводжуватиме жалісливий момент, уся сіль якого в тім, що не зміг глава ДПА довго вибирати між двома в’язанками «хмизу» й вибрав ту, яка «годує» його нині. А партійну «в’язанку» залишив іншим… Тим, кому Президент не показував указ про відставку з відкритою датою «вильоту» й не пропонував востаннє подумати про вибір і вибори. Тим більше, що вибір уже зроблено… Причому зроблено не під шелест осіннього листя, а набагато раніш.
Ще на початку літа почала з’являтися інформація про те, ніби Микола Янович уже знає, як красиво залишити очолювану партію, аби його парадний фрак у політичному плані залишився бездоганно білим. Позаяк не його це мрія — бути на чолі партійної структури, не його… Але відставка мала виглядати так, аби ніхто й не запідозрив тієї обставини, що всі розмови пана Азарова про роль «Партії регіонів» в історії України XXI століття від самого початку були не більше, ніж слова. Сподіватися на партійний з’їзд, який міг би змінити лідера, було ненадійно. Ні в кого із спостерігачів, котрі знають «любов» інших співголів одне до одного, не було впевненості в тому, що в найвирішальніший момент це почуття не виявиться на повну силу. У результаті, діючи за принципом «Не з’їмо, так хоч понадкусюємо», вони могли: 1) не дозволити «другу-конкуренту» очолити партійний «пелетон»; 2) перешкодити Миколі Яновичу піти з партійної посади та змусити його й надалі виконувати обов’язки лідера партії. І тут на допомогу мав прийти Президент. Людина, котра була зобов’язана викликати голову Державної податкової адміністрації України до себе й… Дивися закінчення попереднього абзацу. Природно, державна людина повинна думати про долю всієї держави, а не лише про членів партії, і прийняти правильне рішення. Happy-end для всіх, хто посвячений у ці плани, було гарантовано.
Так не буває, можуть сказати скептики. Буває, буває, дадуть відповідь реалісти й матимуть рацію. Адже спробував Микола Янович організувати за спинами своїх найближчих партійних соратників збір інформації про ситуацію в підконтрольних їм областях. Чим здивував багатьох з них, оскільки не чекали вони такого до себе ставлення. А даремно, адже ніхто ще не відміняв знамениті формули політичного довголіття, одна з яких проголошує: «Довіряй, але перевіряй!». Ось і спробував перевірити з допомогою колишніх працівників спецслужб, чиє нове місце «служби» мало отримати прописку біля станції метро «Арсенальна», але щось не склалося. Поки що...
Природно, тепер усіх цікавить питання, хто ж підхопить партійний прапор? Позаяк часу до виборів залишається все менше й менше... Виходячи з логіки розвитку подій, це повинна бути кандидатура, котра має хоч якусь політичну вагу й авторитет, а головне, міцну спину... Оскільки в іншому разі розраховувати на успішний результат голосування громадян немає сенсу. Якщо навіть у Донецькій області за «Партію регіонів» нині готові проголосувати лише 9% опитаних, то що тоді казати про інші області? Малоймовірно, що край, «який породив» цю партію, дозволить, щоб її очолив «варяг». З місцевих у ній зараз на слуху й на виду Володимир Рибак, котрий, здається, зробив остаточний вибір у питанні переїзду на постійне місце роботи до Києва як депутат ВР. Тим більше що спробувати ще раз балотуватися на посаду донецького міського голови його на місці не вельми й просили. Інші співголови поступаються йому за багатьма показниками, найголовніший з яких фінансовий. Хто повірить, що Рінат Ахметов почне фінансувати Порошенка, котрий ніяк не визначиться? Або людину-оркестр Семиноженка? Гадаю, таких мрійників треба шукати довго й завзято.
Хоча не виключений варіант, що в останню мить на світ Божий витягнуть джокер, який змусить усіх забути Миколу Яновича. Кажуть, що, можливо, ним стане Олег Дубина, котрий пам’ятає, хто його свого часу покликав керувати Алчевським меткомбінатом і чим він займався до дзвінка, який змінив його життя. Утім, Дубина пам’ятає і про те, кому зобов’язаний посадою віце-прем’єра, тим більше першого. Запам’ятовується останнє слово. Про це також не варто забувати.