Зі схожим заголовком свого часу вийшла одна поважна американська газета. Володимир Володимирович тоді тільки-тільки прийшов до влади, і весь світ намагався відповісти на запитання, хто він такий і чого від нього чекати. Досить швидко світ дістав відповідь. «Що сталося з підводним човном «Курск?», — запитав якось В.Путіна Ларрі Кінг. «Він потонув», — відповів російський лідер. Як Дмитро Медведєв виявився лідером однієї з найбільших країн світу? Його обрав російський народ.
* * *
Про виборну демократію в Росії вже давно заведено говорити або добре, або нічого. Гидливість і ніяковість — ті почуття, котрі вже кілька днів випромінюють газети Заходу, залежно від духовної близькості до Кремля чи матеріальної — до «Газпрому».
З одного боку, ці переживання видаються незрозумілими — адже в Китаї, наприклад, і виборів ніяких немає, і нічого — усі мають справу з Китаєм, без питань.
Але, з іншого боку, Росія — член «великої вісімки», начебто рівна серед рівних. Фотографуються президенти «вісімки» щонайменше раз на рік, і треба пояснювати своїй громадській думці, на якій підставі лідерові однієї з країн було потиснуто руку.
Захід не розуміє багато чого. Він, як, утім, і Схід, не розуміє, чому Путін не залишився на третій строк, що міг зробити легко і без проблем. Так, це був би суто азіатський крок, але Захід і так готовий віднести Росію саме до цього цивілізаційного вибору.
А не залишився Путін на третій строк у зв’язку з модернізацією. Ми вже звикли до того, що Китай — країна модернізованого комунізму. Росія сьогодні зовні виглядає як модернізована Російська імперія. Про нутрощі — нижче.
Імперія, котра передбачає (принаймні до останнього часу) імператора. Але, як з’ясувалося, імператора виборного, хоч і без вибору.
Так би мовити, усю вертикаль з гори до низу призначає імператор. Але, з іншого боку, з елементами демократії — губернаторів досі затверджують місцеві парламенти.
Навіть новий президент, як зазначили чимало спостерігачів, зовні так схожий на Миколу ІІ. Але молодого, ще безбородого юнкера. Але сучасного — не такого безвладного, і без Распутіна, і, схоже, без усепоглинаючої ролі імператриці. Втім, стосовно «імператриці» — життя покаже.
* * *
Зовнішній образ Медведєва є явним кроком уперед порівняно з попередником. До цього щоденного порівняння, до речі, йому ще доведеться звикати.
42-річний юрист. Криза середнього віку зовні непомітна. Дуже маленького зросту, але комплекси з цього приводу, теж зовні, не даються взнаки. Дуже правильна, чиста мова. Навіть занадто чиста й абсолютно неемоційна. Але цьому можна зарадити, іміджмейкери попрацюють, й емоції, немає сумніву, ще проявляться.
Він практично не піддається пародіюванню. Йому немає аналогів серед казкових персонажів — на відміну, знову ж таки, від попередника, образ якого багато хто виявив у «Володарі перснів».
Знову ж таки, він не дзюдоїст, а штангіст, котрий, як відомо, бореться із самим собою і перемагає себе, а не супротивника.
Він шанувальник Deep Purple та Black Sabbath. Отже, ще в далекій юності, за радянських часів він зіткнувся з товарно-грошовими відносинами, адже не кожен міг купити диск за 60 рублів.
Як на стороннє око, це не та людина, яка замочить опонента в сортирі. Він просто зачинить сортир із опонентом усередині. І начепить великий комірний замок.
Вживлення Медведєва в російську свідомість (у разі, якщо таке завдання буде поставлено) — справа трудомістка й складна. Зліт Путіна, окрім усього іншого, пояснювався тлом — після Єльцина все, що рухається, автоматично викликало симпатію.
Путін (знову ж таки в суспільній свідомості) виграв війну в Чечні і підпорядкував собі олігархів. Медведєву залишається олігархів сторожити й стежити, щоб вони не розбрелися. Систему вибудовано, і новому президентові залишається її вдосконалювати й олюднювати. Палива для системи менше не буде — ціни на нафту продовжують зростати.
Однак будь-який лідер, особливо російський, потребує переможних воєн. Цікаво, з ким їх вестиме ніби новий і ніби більш ліберальний лідер?
* * *
Відповідаючи на запитання про можливі зміни, Віктор Шендерович сказав: «Ми сподіваємося, але не розраховуємо». Розраховувати справді важко, оскільки діюча в Росії система не може бути зламана, хоч як би сподівалася на це ліберальна інтелігенція. А все, що робиться там зі свободою слова, — це не перегин системи, а її невід’ємна частина.
Не зламають її насамперед тому, що вона працює. Так, її підживлюють енергоносії, але становим її хребтом є силовики, а «Газпром» просто забезпечує її стійкість.
Система не душить усіх підряд, бо їй потрібен і дрібний яточник, який забезпечує народ пиріжками, і швець, і перукар. Але яточник залишається вільним доти, доки не завалює своїми пиріжками ринок. Ось тоді настає час ділитися.
Силовики тримають у руках режим і підтримують його, одночасно працюючи на свій добробут. Москвою ширяться розповіді про періодичні візити в великі компанії груп товаришів, що складаються з одного-двох податківців, п’яти-шести автоматників і одного-двох довговолосих громадян у джинсах.
Групи заходять в офіси фірм, абсолютно й повністю лояльних до влади, просять керівника фірми посунутися і дати можливість попрацювати за його комп’ютером довговолосому громадянинові. Той якийсь час шерстить пошту, нутрощі серверів і, як правило, знаходить щось осудне. Ну, приміром, чорну бухгалтерію.
Після цього керівникові пропонується негайно розпрощатися з певною невеликою сумою типу 70 тис. дол., а на слова «Та ми на Кремль працюємо!» відповідають запевненнями в цілковитій пошані до Кремля, на який працюють усі, і висловлюють упевненість у тому, що всі замовлення Кремля буде виконано.
А також думку, що останні події роботі на Кремль не завадять, після чого ставлять запитання щодо того, щоб розрахуватися, або довговолосий громадянин продовжить свою роботу?
Силовик у російській реальності — більше, ніж силовик. Це інституція, що забезпечує перерозподіл ресурсів як в інтересах держави, так і себе самої. Це, у принципі, збігається з інтересами системи, оскільки небезпека для неї — саме в підвищенні добробуту широких верств російських громадян.
Він зростатиме, оскільки розподіл доходів від нафти й газу нагадує роботу іригаційної системи в пустелі. Тече повноводний канал, і вода по ньому, загалом і в цілому, витікає, куди треба. Але частина її зрошує поля шляхом розбризкування. Найбільше води розбризкують біля каналу, коли ж ця місцевість перетворюється на болото, зрошують сусідні землі. Москва, яка потрапила в зону першочергового зрошення, уже тріщить від грошей.
Однак системі необхідно будь-що уникнути ситуації, коли пересічний підприємець на широких російських просторах починає заробляти на життя самостійно (або вважає, що заробляє сам). Тоді рано чи пізно він стає внутрішньо вільним. І тому періодично доводиться нагадувати йому, що він заробляє, доки грає за правилами і його не несе в політику. Нагадують найчастіше через телебачення. Не гребують і особистими розмовами.
Так-от, якою треба бути людиною, щоб зламати таку систему? Ну, Ющенком. Але російські лідери — хоч би якого віку вони були і до якого покоління належали — так на нього не схожі...
* * *
Команда Путіна йде з Кремля. Ідуть усі радники й помічники, про яких мало хто в народі знає. Взагалі, режим таємності, якого домігся Путін останнім часом, нагадує найкращі часи політбюро ЦК КПРС. Та що там політбюро — тоді час від часу пролазливі західні журналісти знаходили свідків пиятик Галини Брежнєвої. Тепер ні. І про те, що саме відбувається за кремлівською стіною, не знає ніхто. А ті, хто каже, що знають, — брешуть.
Радники не відомі нікому, адже публічним обличчям системи є найбільш красномовні депутати Держдуми від «Єдиної Росії» під художнім керуванням Володимира Соловйова.
Ідуть незнакові, але важливі люди — хто в Білий дім, хто в бізнес. Іде Джохан Поллиєва, котра прийшла на роботу ще в спічрайтерський відділ Кремля за часів Єльцина, а за Путіна стала однією з головних серед тих, хто формулює ідеї.
Іде в Білий дім Олексій Громов на радість пресі, тому що приходить Наталя Тимакова, від котрої, власне, й чекають відлиги.
Як видно, йде аксакал кремлівської зовнішньої політики Сергій Приходько.
Поки ніхто не знає, чи залишаються, і якщо залишаються, то на скільки, такі потужні фігури, як-от Ігор Сєчин, Віктор Кожин і Віктора Іванов. Усі чекають сигналу, хто буде главою адміністрації і чи буде це такий же номінальний керівник, як сьогодні.
Нікуди не дінеться Гліб Павловський, котрий не тільки залишається, а й посилюється на неформальній посаді куратора ідеологічного напряму.
І як тут не згадати про пов’язану з Україною спільну роботу нинішнього президента з Глібом Павловським 2004 року. Адже саме Медведєв вів тоді цей «проект». Саме він готував поздоровлення Путіна Віктору Януковичу. Залишається сподіватися, що ця історія стала для нього уроком.
І поки в Москві розмірковують, хто посяде місця тих, хто пішов, в адміністрації президента терміново пишуть новий державний протокол. Про зміст якого, як ви розумієте, жодної інформації немає.
* * *
І, нарешті, головне. Про що пишуть газети всього світу й дискутують у заводських курилках, використовуючи різну термінологію. Чи буде Медведєв номінальним президентом при реальному керівникові країни Путіні? Якщо ні, то як вони поділять повноваження, оскільки всі розмови про дружбу та єдину команду — для тих, хто свято вірить у богообраність будь-якої російської влади (таких, до речі, багато).
Інакше кажучи, світ побачить новий імператорський режим чи «політбюро»?
От що неможливо, так це канцлерський устрій Росії. Про це свідчать, зокрема, і перші заяви новообраного президента стосовно контролювання ним зовнішньої політики. Росія — це така країна, де зовнішня політика ніколи не існуватиме окремо від внутрішньої. Білий дім за чинного Кремля взагалі не може бути центром тяжіння. Погану ауру має дім.
А ще є неможливою сучасна інтерпретація герба з двоголовим орлом, котра передбачає наявність голів Путіна і Медведєва, лап із гострими пазурами від ФСБ та Генпрокуратури й крилами від «Газпрому».
Згідно із сучасними науковими уявленнями, цей птах є нежиттєздатним. Голова, бодай номінально, має бути одна, інакше лапи остаточно заплутаються в командах.
Відповідей на всі запитання, як ви розумієте, немає. Мало того, немає абсолютно точної відповіді і на запитання, а що це було в останні роки? Може, теж «політбюро», про членів якого здогадувалися, імена їхні називали у зв’язку з внутрішніми війнами, але портретів не публікували в газетах, як у добрі старі часи? Може, й не було ніякого авторитаризму, а був законспірований під нього режим колективного керівництва?
Це було не настільки важливо, доки система виконувала всі необхідні для неї функції, а фігура Путіна була прийнятна для всіх гравців, у тому числі й близьких соратників, як об’єднуюче начало.
Але тепер, коли кожен із керівників оснаститься власним апаратом, почтом, коли неминуче розділяться за ступенем близькості олігархи, тема внутрішнього устрою кремлівської команди стає першорядною.
* * *
Так, а як же Україна? Тут усе просто — оскільки ніхто в нашій країні не може вплинути на майбутні події в Кремлі, залишається, не розслаблюючись, чекати. Сподіватися, але не розраховувати.