У ці дні Україна перед загрозою нового збройного вторгнення Росії опинилася із невиконаними домашніми завдання.
За попередні вісім років, згідно з оцінкою Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС), на території України були вчинені серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. Мова про умисний напад на цивільних осіб, цивільні об’єкти і об’єкти, що перебувають під захистом, умисне вбивство, катування і нелюдське або жорстоке поводження, зґвалтування та інші форми сексуального насильства.
Правозахисні організації документували насильницькі зникнення, використання цивільних осіб як «живих щитів», переслідування людей за ознакою належності до певної групи (роми, члени ЛГБТ-спільноти, віруючі), злочини проти ув’язнених, які перебувають під вартою в установах на непідконтрольній уряду території Донбасу. Усе це є міжнародними злочинами — воєнними злочинами та злочинами проти людяності.
Зрозуміло, що будь-яке загострення ситуації, незалежно від обговорюваних сценаріїв, призведе до різкого зростання кількості подібних діянь. Уже призвело. «Зараз у «ДНР» чоловіків забирають, телефони відбирають, кудись везуть на нульовку, — пише на своїй сторінці у Фейсбук юрист Лілія Верьовкіна. — Але є дивний нюанс: їх не вчать стріляти, їм не дають зброї, їх не перевіряє медкомісія, не цікавляться їхніми знаннями чи освітою, їх не везуть у «вишколи» тощо. Це не солдати. Це м’ясо. Їх хочуть, як видається, поставити «щитом» або використати в якійсь провокації. Чоловіки це розуміють і ховаються. Намагаються без успіху відкупатися (суми у тисячах доларів). Виїхати не можна, бо закриті блокпости на виїзд. Як юрист, я не можу це назвати «мобілізацією». Я не стикалася ніде із таким явищем».
Однак на правовому фронті ми досі до цього не готові.
Президент України вже вісім місяців не підписує закон №2689 про воєнних злочинців, а парламент України так і не ратифікував Римський статут Міжнародного кримінального суду.
Чому Україні потрібен закон про воєнних злочинців?
У Кримінальному кодексі України (ККУ) не передбачено відповідальності за злочини проти людяності, а положення щодо воєнних злочинів є надто абстрактними, щоб забезпечити ефективне кримінальне переслідування та покарання. Такий стан речей має цілу низку конкретних правових наслідків, і люди, які вчиняють подібні злочини, у майбутньому можуть легко уникнути відповідальності.
Зараз на тимчасово окупованих територіях частин Донецької та Луганської областей розпочалася примусова мобілізація до незаконних збройних формувань. Із цих територій заборонено виїзд чоловікам віком від 18 до 55 років. За інформацією, яку ми маємо, людей забирають для включення до збройних формувань буквально з вулиць, підприємств, громадських місць. Ці факти підтверджено фото- та відеофіксацією.
Примусово мобілізовані особи недобровільно стають частиною військової машини Російської Федерації. Їх можуть використовувати для організації провокацій чи участі у повномасштабній війні. Їхні життя ставлять під загрозу, не питаючи у них згоди. Ця загроза може торкнутися близько п’ятисот тисяч осіб.
Національні правоохоронні органи не можуть відкрити провадження за порушення Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, яка забороняє примушувати населення окупованих територій до служби у збройних силах або допоміжних підрозділах держави-окупанта. Залишається фактично непрацююча стаття 438 Кримінального кодексу України про порушення законів і звичаїв війни, за якою за період російської агресії було постановлено лише чотири обвинувальні вироки, у тому числі в порядку заочного провадження.
У всіх випадках засуджених було визнано винними у конкретних формах порушення законів і звичаїв війни, однак у статті 438 ККУ їх лише чотири, а згідно з міжнародним правом караними є десятки воєнних злочинів. Відтак, абсолютна більшість із них виявляється у «сірій зоні» — з одного боку їх начебто і можна покарати, оскільки крім конкретних порушень законів і звичаїв війни стаття 436 ККУ згадує ще й «інші порушення», однак у реальній правозастосовній практиці ця абстрактна відсилка себе абсолютно не виправдовує. Тож існує висока ймовірність, що за «мобілізацію», яка відбувається на окупованих територіях частин Донецької та Луганської областей, також ніхто не буде покараний, оскільки про примушування стороною збройного конфлікту до служби у власних лавах громадян протилежної сторони конфлікту стаття 438 ККУ прямо не згадує.
Певні діяння з огляду на відсутність у кримінальному законі окремої статті про злочини проти людяності та на вади горезвісної статті 438 ККУ, на перший погляд можна переслідувати як «загальнокримінальні» злочини, тобто як «звичайні», а не вчинені в контексті організованого насильства, вбивства, катування, зґвалтування, крадіжок тощо. Однак така тактика є пірровою перемогою. Тільки міжнародні злочини, на відміну від «загальнокримінальних», не мають терміну давності. Якщо слідство не зможе в стислі терміни зібрати докази, що під час активних воєнних дій чи на окупованій території зробити це досить складно, та передати обвинувачення до суду, то уві ці справи, ймовірно, будуть закриті, а їхні фігуранти залишаться чистими перед законом.
Крім того, оскільки Російська Федерація вже не приховує своєї залученості у бойові дії на Донбасі, це означає, що всі, хто воює зі зброєю проти України, є агентами російської держави, отже на них поширюється так званий функціональний імунітет від кримінального переслідування за вчинені ними дії. Цей імунітет, однак, має виняток. Він не поширюється на злочини проти людяності та воєнні злочини. Тож переслідування міжнародних злочинів як «загальнокримінальних» створює ризик безкарності тих, хто вчинив злочини проти людяності та воєнні злочини.
До всього винні у вчиненні «загальнокримінальних» злочинів можуть бути амністовані. І тому люди, які вчиняють міжнародні злочини, переконані у своїй безкарності. Підпис президента під законом про воєнних злочинців №2689 мав би дати цим людям чіткий сигнал, що списати все на «міфічного Путіна» просто не вдасться, кримінальна відповідальність індивідуальна, і рано чи пізно за скоєне доведеться відповідати.
Тому багато хто із жертв воєнних злочинів усі ці роки покладає надії на міжнародне правосуддя. Але Міжнародний кримінальний суд згідно із його політикою зосереджує увагу виключно на «великій рибі», тобто на високопосадовцях і командуванні, які віддавали накази чи приймали рішення про вчинення воєнних злочинів. А це значить, що тисячі і тисячі виконавців нижчої ланки мають бути покараними на національному рівні.
До речі, про Міжнародний кримінальний суд
Україна не є державою — учасницею Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Проте уряд України у перші роки війни подав дві заяви відповідно до частини 3 статті 12 Статуту. Таким чином, Суд може здійснювати юрисдикцію щодо злочинів Римського статуту, скоєних на території України, включаючи окупований Крим і Донбас.
У грудні 2020 року колишній прокурор МКС Фату Бенсуда оголосила про завершення попереднього дослідження ситуації в Україні. Вона заявила: «На даний момент є розумні підстави вважати, що починаючи з 20 лютого 2014 року було вчинено широкий спектр дій, які становлять воєнні злочини та злочини проти людяності, що підпадають під юрисдикцію Суду».
Однак через низку факторів, у тому числі через наявні бюджетні обмеження, подання запиту про надання дозволу на відкриття розслідування було призупинено більш як на рік. Очевидно, що МКС надає перевагу державам — учасницям Римського статуту. Сам Міжнародний кримінальний суд нависає, як дамоклів меч, і втручається тільки тоді, коли держава не хоче або не може самостійно провести розслідування та притягнути винних до відповідальності.
Україна досі не ратифікувала Римського статуту МКС, хоча це її міжнародне зобов’язання згідно зі статтею 8 Угоди про асоціацію з ЄС. Раніше ратифікацію гальмувала трирічна відстрочка набуття чинності змінами до Конституції України. Але цей термін закінчився в червні 2019-го. Колишній керівник офісу президента оголосив ратифікацію Римського статуту пріоритетною. Але український парламент так і не розглянув законопроєкту про ратифікацію. Загалом за ці роки прогресу не було.
Римський статут Міжнародного кримінального суду потрібен не ЄС, а насамперед самій Україні. Адже державні органи далеко не завжди можуть провести розслідування подій на окупованих українських територіях Криму та Донбасу, а дотягнутися до винних на території Росії нині взагалі видається неможливим.
Однак, попри всі свої недоліки, Міжнародний кримінальний суд наразі є єдиним міжнародним механізмом, який дає шанс притягнути до особистої відповідальності Путіна та його оточення.
Сучасна російська влада чітко продемонструвала, що для неї, як і для нацистського режиму під час Другої світової війни, злочини проти людяності та воєнні злочини є елементами державної політики, яку можна охарактеризувати одним словом — терор. Цей терор неможливо зупинити суто юридичними засобами, однак необхідно зробити все можливе, щоб усі, хто був залучений у його здійснення, не почувалися в юридичній безпеці та зрештою нехай навіть і через роки зазнали справедливої кари за свої злодіяння.
Ми не знаємо, що буде завтра. Тому закрити ці домашні завдання Україна повинна вже сьогодні. Зараз саме той момент, щоб негайно ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду та підписати закон про воєнних злочинців №2689. Зволікати далі нема куди.
Усі статті Олександри Матвійчук читайте за посиланням