7 вересня Україна відзначала першу річницю визволення 35 своїх найвідоміших політичних в’язнів, які незаконно утримувалися в Російській Федерації. Того ж дня було жорстоко побито одного з них — кримчанина Володимира Балуха. Наразі поліція з’ясовує обставини справи, а Володимир лікується після перенесеної операції.
Ми встигли поговорити з Володимиром ще до цих святкових і водночас трагічних для нього подій. Він розповів про своє життя на волі, теперішніх в’язнів Кремля, з якими підтримує зв’язок, а також озвучив свій погляд на актуальні події в Білорусі й Росії.
Розмова відбувалася як частина проєкту #PrisonersVoice, у рамках якого створюється додаток доповненої реальності. З допомогою AR-технології кожен, хто скачає собі цей застосунок, зможе почути голоси найвідоміших у світі українських політв’язнів — Олега Сенцова, Олександра Кольченка та Володимира Балуха, які розповідають про свої емоційні переживання в тих життєвих ситуаціях, у яких опинилися: від арешту до утримання в колонії. Кожен голос буде продубльовано англійською. Це допоможе привернути додаткову увагу світової спільноти до українських політв’язнів, які перебували або досі перебувають у тюрмах Росії та окупованих районів Донецької і Луганської областей (ОРДЛО).
Історія боротьби Володимира Балуха з російськими спецслужбами почалася у грудні 2013 року. Тоді він уперше вивісив біля свого будинку в Криму український прапор, який двічі знімали — 30 квітня 2015 року і 8 грудня 2016 року. 29 листопада 2016 року Володимир розмістив на стіні свого будинку табличку «Вулиця Героїв Небесної сотні, 18». Весь цей час Володимиром Балухом активно цікавилися співробітники ФСБ Росії. Вони звинувачували його у крадіжках та зберіганні зброї. Відтак, підконтрольний Росії кримський суд засудив Володимира до п'яти років позбавлення волі за двома сфабрикованими кримінальними справами. Під час ув’язнення Володимир Балух кілька разів оголошував голодування.
7 вересня 2019 року під час обміну утримуваними особами між Україною та Росією Володимир Балух повернувся на Батьківщину. Пізніше разом із Миколою Карпюком він заснував громадську організацію «Український центр запобігання катуванням» і брав участь у багатьох акціях на захист прав людини. А наприкінці серпня Володимир оголосив, що балотуватиметься на місцевих виборах восени 2020 року.
Про акції протесту в Білорусі та Росії
— Стежите за нинішніми подіями в Білорусі? Наскільки, на вашу думку, їх можна порівнювати з тим, що відбувалося в Україні у 2013–2014 роках, і які ваші прогнози стосовно розвитку та наслідків білоруських протестів?
— Вважаю, що порівнювати некоректно. Нинішні революційні зміни в Білорусі — на рівні української Революції на граніті. Це початковий рівень. Відхід від радянщини в них почався на 26 років пізніше. І в нас, і в них було збурення в 1991 році, проте, зрештою, в нас це завершилося Кучмою на десять років, а в них — на двадцять шість років Лукашенком.
Лукашенко, як на мене, це вже людина з минулого, чим би все не завершилося. Навіть якщо на певний період Лукашенко утримає владу в країні, це не матиме жодного значення. Нам потрібно дивитися «за» Лукашенка. Те, що в них з’явився біло-червоний прапор — це символ, який ми — свідоме українство — маємо підтримувати. А державні інституції — МЗС, президент та інші — мають відповідати на виклики. І розбудовувати відносини з цією державою, але вже не з Лукашенком. І найголовніше, що сама російська пропаганда (я її навіть білоруською не хочу називати) вже озвучила напрям, у якому має працювати держава Україна. Це співпраця країн Балтії, Польщі та України. А щодо прогнозів — це абсолютно невдячна річ.
— А якщо Владімір Путін виконає свою обіцянку ввести війська?
— Будьмо відвертими: не від Лукашенка залежить, введе Путін війська чи не введе. Він у цьому контексті — об’єкт, а не суб’єкт. Історія рухається своїм шляхом. Це складний і тривалий процес. Якщо в Україні, у зв’язку з тим, що ми цей процес розпочали раніше, вже можна щось прогнозувати, то у випадку з білорусами прогнози поки що робити важко. Позитивний момент у тому, що в них нарешті з’явився справжній символ — національний державний прапор. Але вони ж досі співають російських пісень. Коли вони згадають Янку Купалу і стануть цитувати його вірші, тоді це буде наступний крок.
— У самій Росії з 11 липня відбуваються масові мітинги проти чинної влади, які почалися з Хабаровська. За даними Левада-центру, вже 47% росіян їх схвалюють. Люди виступають проти Путіна, хоч і під офіційним прапором. Як ви оцінюєте їхню значущість для Росії і для України?
— В Росії ситуація ще тяжча. Якщо після протестів у Хабаровську, що тривають уже майже два місяці, в них з’являються червоні прапори Радянського Союзу, — то виникає багато питань з приводу того, яка мета в цих людей. Вони вийшли захистити власну гідність, власну честь, але при цьому вивішують червоні прапори тієї влади, за якої їхня особиста думка взагалі нікого не цікавила. Тому це оксюморон. Це більше схоже на бунт, а не на протести. Їхня мета — замінити поганого хазяїна на хорошого. Не стати господарями ситуації, а просто змінити хазяїна. Коли суспільство дозріє до розуміння, що всіма процесами керуємо ми самі, це — наша відповідальність, відповідальність кожного, — тоді щось буде. Доки такого розуміння немає, це більше схоже на бунт. Якщо в Білорусі це схоже на початок революційного процесу, то в Росії це більше схоже на бунт.
Про теперішнє життя
— Наприкінці листопада українська омбудсменка Людмила Денісова повідомила, що ви з Миколою Карпюком як представники створеного вами Українського центру запобігання катуванням працюватимете в її офісі. Ви увійшли до Координаційної ради з питань реалізації національного превентивного механізму при Уповноваженому з прав людини. У чому полягає ваша робота?
— Це громадське об’єднання, ідея й реалізація якого належать Миколі Карпюку. Я та інші політв’язні долучилися. А саме з Людмилою Денісовою був підписаний меморандум про співпрацю. Це дало можливість навідатись у деякі пенітенціарні установи. Спільно з представниками офісу ми їх відвідували й аналізували ситуацію, яка на той момент там склалася.
— Це волонтерська діяльність?
— Так.
Про підтримку політв’язнів
— З ким із колишніх українських політв’язнів ви тепер спілкуєтеся?
— Майже з усіма, з ким нас разом визволяли. І з родинами, з родичами тих, хто сидить зараз.
— З родичами кого саме? Про кого з нинішніх українських політв’язнів нам треба знати більше?
— Я всіх зараз не перелічу. Є Сашко Шумков, є Олег Приходько, є Денис Кашук, є Володимир Якименко. З декотрими з них я знайомий особисто. З Володимиром ми недовго сиділи в одній камері Сімферопольського СІЗО. З Сашком Шумковим я сидів у Торжку понад п’ять місяців. Не в одній камері, але поруч. І ми трохи спілкувалися.
Прізвищ дуже багато, у тому числі кримських татар, із якими я сидів у Сімферопольському СІЗО. Вони зараз не ув’язнені, але в декого з них родини тепер тут, в Україні, а вони не можуть із Криму виїхати сюди, бо в них там умовний термін. Вони не можуть залишати межі Криму, вони обмежені у свободі. Вони політв’язні чи ні? Це складне визначення. Вони не вільні у своєму пересуванні, хоча й не ув’язнені.
— Як ми можемо ще привертати увагу до наших політв’язнів у РФ та ОРДЛО?
— У громадськості немає іншої можливості, окрім як якомога ширше транслювати це питання. Про те, наскільки ганебна й антилюдяна в РФ політика стосовно людей і наскільки це корелюється з тим, що ми живемо у XXI столітті. Начебто непомітно, але світ знову сповз у яму, яка була за сталінських і гітлерівських часів. Це, на мій погляд, стає можливим лише тому, що в деяких ситуаціях можна певним чином обійти ті цінності, які проголошені в Конституції. І це стає підґрунтям політики подвійних стандартів, коли транслюється одне, а за лаштунками відбуваються речі, що підживлюють такі режими як феесбешний режим Путіна в Росії та кагебешний режим Лукашенка у Білорусі. Ми маємо розуміти: боротьба з цим — відповідальність кожного з нас.
Про життя в Криму та окупаційну владу
— Чи усвідомлюють, на вашу думку, люди, які залишилися в Криму, свою відповідальність? Як там змінилися настрої за шість років? Ваш приклад допоміг комусь переосмислити те, що відбувається на півострові?
— Насправді більшість тих, хто здатен це зрозуміти, зрозуміли ще в перші роки окупації. Вже у 2017–2018 роках, перебуваючи за ґратами, я чув від багатьох людей, що ходили на референдум, у яких «Путін на всю голову» і які вважали його якимось спасінням, новим шляхом, що вже тоді вони збагнули, наскільки виявилися ошуканими пропагандою і загальним божевіллям, яке панувало в перші місяці окупації.
— Після окупації Криму ви демонстративно відмовилися отримувати російське громадянство. Але жити в окупації без цього громадянства майже неможливо. Які складнощі створює відмова від російського громадянства у Криму, чому люди мусять його отримувати?
— Реально можна відмовитися, але це справді створить багато труднощів. І річ у тому, наскільки в кожної людини в кожному конкретному випадку є така можливість. Якщо в людини немає можливості виїхати на континентальну Україну (а таких 99% мешканців Криму), то вона стає заручницею ситуації. Бо в кожної людини є родина, діти, робота, житло. Що означає виїхати в Україну? Не можна просто взяти намет і виїхати. Це складний процес.
— Проти вас Росія відкривала три кримінальні справи. В російській в’язниці вас тримали в дуже суворих умовах, часто переводили до штрафного ізолятора і приміщення камерного типу. Чому на вас чинили такий великий тиск? Чого російські правоохоронці, а потім тюремники хотіли від вас?
— Тут річ не в мені, а в тому, що державний прапор України — для них найбільше зло. Бо це символ. Я завжди казав, що ти можеш скоїти найбільші злочини, державний теракт, але тебе ніхто не шукатиме. Треба буде — знайдуть винного, він дасть свідчення сам проти себе і піде сидіти в тюрму.
— Тобто коли ви вивісили прапор, вивісили табличку «Вулиця Небесної сотні» — їх це зачепило?
— Так. Якщо йдеться про символи, то для імперії — це найбільший злочин. Це зазіхання на її імперську велич і її єдіноначаліє, що тільки так усе має сприйматися, тільки в тому контексті, який вони намагаються нав’язати людям. Якщо ти їм у пику підіймаєш інший символ, не той, який нав’язується імперією, — це для них найбільший злочин.
— Чи ви завершили вже подання позову до Європейського суду з прав людини? Перші документи ви почали подавати ще до грудня 2016 року. На якому етапі розгляду справа тепер?
— Відверто кажучи, я нічого про це зараз не знаю. Я давав показання на початковому етапі. Проблема в тому, що на початковому етапі робити це дуже важко. Попри твердження, що це треба робити, «доки все свіже в пам’яті», психологічно це дуже важко. Тому за найменшої нагоди зістрибнути з цього я зістрибнув. Розумію, що це неправильно, але ніхто не досконалий. А далі буде видно.
Довідка: Додаток доповненої реальності #PrisonersVoice створюється в рамках проєкту, який реалізовує ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Українського культурного фонду й у співпраці з Центром громадянських свобод та іншими партнерами. Проєкт є частиною глобальної акції #PrisonersVoice, що має привернути увагу світової спільноти до українських політв'язнів, які перебували або досі перебувають у російських тюрмах, та до порушення Російською Федерацією міжнародного законодавства прав людини.
Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.