Революція Гідності ставить кілька вимог, які співзвучні з устремліннями всього українського суспільства: справедливість, розширення прав і свобод, демократія. Отже, громадянське суспільство очікувало, що нова влада на законодавчому рівні й на рівні практик забезпечить процес збільшення обсягу свобод в усіх сферах, створить правові гарантії їх дотримання.
Натомість спостерігається зворотний процес: державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства почала пробуксовувати.
Це в Доповіді "Демократія участі в Україні. Стан реалізації державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства" фіксують експерти Громадського об'єднання "За демократію через право".
Суспільство випереджає в розвитку державну владу
Під громадянським розуміємо суспільство, що охоплює набагато більше, ніж просто "сектор", де домінують лише громадські організації. Громадянське суспільство сьогодні включає в себе дедалі ширший і яскравіший спектр організованих та неорганізованих груп. Нові суб'єкти громадянського суспільства стирають межі між секторами й експериментують з новими організаційними формами як онлайн, так і офлайн.
Унікальна концепція того, що громадянське суспільство як "місце, де діємо на загальне благо", розширюється, бо суб'єкти громадянського суспільства часто відіграють роль локомотива в русі змін.
Ця концепція наочно проявилася в Україні під час Майдану. Саме там громадські активісти сформували порядок денний модернізації України, який значною мірою якісно випереджав вимоги політикуму.
Майдан хотів зміни не прізвищ у владі, а зміни СИСТЕМИ: заміни неефективних пострадянських інституцій на нові інноваційні, застосування нових технологій у публічному врядуванні, зміни суспільно-політичних та економічних відносин у державі, позбавлення чиновника можливості збирати з громадян "корупційний податок". Цим і відрізняється "революція" від простої "зміни політичного режиму", "косметичних псевдореформ". Перший варіант - це шанс модернізувати країну, завершити пострадянський етап розвитку; другий - іще один "втрачений шанс".
Власне, в цьому різнобаченні цілей та завдань Революції і полягає основне протиріччя між владою та громадянським суспільством.
Ініціюючи свого часу ухвалення Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та створення Координаційної ради з питань розвитку громадянського суспільства при президентові України (2012 р.), ми виходили з того, що в умовах транзиту демократичного розвитку сучасна Українська держава просто зобов'язана створити інституційні умови та стимулювати практики, які забезпечуватимуть розвиток активного й відповідального багатоформатного громадянського суспільства. Це було наше глибоке переконання. Тому вдалося здолати і спротив чиновництва, і відсутність політичної волі вищого керівництва держави.
Допоки в Україні не сформується стале громадянське суспільство, сприяння його розвитку має бути окремою, системною і водночас повсякденною сферою діяльності нашої держави. При цьому державну політику сприяння розвитку громадянського суспільства слід як формувати, так і реалізовувати разом зі спільнотою. Проте сьогодні ми спостерігаємо системний збій у реалізації цієї політики. Внісши зміни до Стратегії та ліквідувавши Координаційну раду навесні цього року, президент України своїми руками "вимкнув" найдієвіший механізм співучасті влади та громадянського суспільства, контролю та моніторингу за формуванням та реалізацією державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Влада більше не зобов'язана планувати свою роботу зі сприяння розвитку громадянського суспільства, скасовано контроль з боку глави держави за виконанням цієї роботи. Стратегія перетворилася на папірець без механізму реалізації та контролю - замість того щоб доповнити Стратегію новими актуальними проблемами, пов'язаними з внутрішньою міграцією, захистом військовослужбовців та добровольців в АТО тощо.
Є й більш глобальні негативні тенденції, що проявилися останнім часом. Замість розширення прав і свобод людини у постмайданівській Україні, впровадження прав "третього покоління", запровадження демократії участі на місцях тощо, спостерігаємо зворотний процес - обмеження свобод.
Замість розширення, згортання простору свободи
Так. В Україні війна. Діємо в умовах зовнішньої агресії, але має бути чітка межа, якої не може перейти держава, що називає себе демократичною і декларує верховенство права.
Конкретними прикладами спроб "звузити права і свободи" є недолугі з правового погляду ініціативи уряду скасувати презумпцію невинуватості щодо адміністративних правопорушень. Під громадським тиском цю ініціативу було відкликано.
Однак простежується вперте бажання окремих політиків повернути в Україну поліцейський принцип, зокрема щодо дозволу на проведення мирних зібрань. Влада не розуміє, що законодавче регулювання саме свободи проведення мирних зібрань - це інструмент проти радикалізації протесту.
Аналіз рішень органів влади, в тому числі судів, а також практик реагування правоохоронних органів на проведення мирних зібрань свідчить про зростання заборонних та репресивних заходів. Водночас у багатьох випадках правоохоронці не зупиняють насильства проти протестувальників з боку їхніх опонентів, зокрема недержавних озброєних груп.
Лише протягом першої половини 2015 р. зафіксовано понад 470 випадків заборони, силового розгону "невстановленими особами" або навіть встановленими воєнізованими формуваннями акцій протесту. Практика використання "парамілітарес" у боротьбі з опонентами явно не прикрашає нинішню владу.
Стратегія репресій набуває превентивного характеру. Зокрема, до парламенту внесено законопроект, який істотно звужує право громадян на мирні зібрання: "Про внесення доповнення до Кримінального кодексу України щодо підкупу учасника масового заходу" (№2651 від 16.04.2015, автор - А.Геращенко, фракція "Народний фронт"). Цим законопроектом пропонується встановити кримінальну відповідальність за надання "неправомірної вигоди" учасникам зібрань, у тому числі у вигляді ув'язнення до 5 років і до 8 років для зібрань біля приміщень органів влади.
Проблема "проплачених" мітингів, звісно, існує давно. "Проплаченими", а також "адміністративно мотивованими" мітингами завжди зловживали як опоненти влади, так і безпосередньо сама влада. Нічого не змінилося і тепер. Найгірше те, що даний законопроект дасть силовим структурам законний інструмент для переслідування не тільки учасників акцій протесту, а ще й тих, хто владі опонує.
Не краща ситуація і з правом громадян на страйк, як найбільш радикальну форму боротьби найманих працівників за свої права. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 30 квітня 2013 р. у справі №49872/11 "Тимошенко проти України" визначив, що законодавство, яке регулює проведення страйків в Україні, є нечітким, непрозорим і, відповідно, неякісним, що призвело до порушення Україною своїх міжнародних зобов'язань. Європейський суд у цій справі визнав важливість захисту Конвенцією права на страйк.
Замість скористатися ситуацією і стати новатором у розширенні соціально-економічних прав людини, наші нинішні законодавці під час підготовки нової редакції Трудового кодексу, навпаки, розглядають можливість обмеження переліку категорій найманих працівників, порівняно з існуючим, щодо права на страйк, обмеження на страйк у регіонах проведення АТО, надання права місцевим адміністраціям забороняти страйки тощо.
Водночас лише окремі правозахисники й активісти порушують сьогодні питання необхідності законодавчого регулювання права на мирні зібрання та вдосконалення страйкового законодавства. Причому серед провладних громадських активістів ця тема не популярна. Навпаки, формується консенсус: ті, хто не в тренді підтримки влади, - той "агент Кремля" або "ворог народу".
Реформа місцевого самоврядування без демократії участі
В основу філософії децентралізації влади має бути покладено розширення права членів територіальних громад брати участь у розробці й ухваленні управлінських рішень на місцях та права контролю виконання цих рішень.
Саме з цього ми виходили під час підготовки проекту Концепції реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, який уряд ухвалив без змін у квітні 2014 р.
Демократія участі на рівні територіальної громади мала передувати конституційному перерозподілу повноважень на користь органів місцевого самоврядування та бюджетній реформі. Децентралізація влади передбачає, що громади отримають не лише відповідальну місцеву владу, що буде спроможною, але й набір законодавчо прописаних інструментів впливу членів територіальної громади на місцевих чиновників.
Проте сьогодні урядові ідеологи децентралізації намагаються прибрати демократію участі з процесу децентралізації взагалі. Віднести на розсуд органів місцевого самоврядування низку важливих форм місцевої демократії, забуваючи що саме місцеві чиновники не зацікавлені в громадському контролі.
Неодноразово порушувалося питання необхідності ухвалити Закон України "Про місцевий референдум". За задумом це мав би бути один з механізмів об'єднання територіальних громад під час децентралізації. Однак реформу місцевого самоврядування та територіальної організації влади розпочато, а цей механізм не працює.
Актуальним є ухвалення нової редакції Закону України "Про місцеве самоврядування". На черзі - також завдання ухвалити в новій редакції Закони України "Про органи самоорганізації населення", "Про загальні збори (конференції) членів територіальної громади за місцем проживання" з одночасним скасуванням постанови Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. №3748-XII "Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні" тощо.
Мінрегіонбуд усіма правдами і неправдами чинить спротив ухваленню цього пакета законодавчих змін, побоюючись, що втратить свій вплив та "хлібні місця" для місцевого чиновництва.
Варто зазначити, що проти законодавчого врегулювання таких форм демократії участі на місцях, як збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання тощо, доволі часто виступають як представники органів місцевого самоврядування (що й зрозуміло), так і деякі експерти "старої школи", що сьогодні залучені до стратегування реформи місцевого самоврядування.
Бо норми статутів міст і положень про залучення громадськості до процесу ухвалення рішень органами місцевої влади сформульовані насамперед для зручності органів місцевого самоврядування, а не громадян: має місце значне обмеження суб'єктів ініціювання громадських слухань або місцевих ініціатив, нечітко прописано процедури врахування рішень слухань або розгляду місцевих ініціатив на засіданні місцевих рад, встановлюються занадто високі вимоги щодо кількості підписів мешканців на підтримку слухань.
Отже, реформу місцевого самоврядування та децентралізацію піарно розпочато, але належного механізму врахування думки територіальних громад на всіх її етапах, зокрема при затвердженні планів добровільного їх об'єднання, немає. Це не реформа.
Ускладнення адмінпроцедури замість дерегуляції
Одним із принципів європейського публічного врядування є простота і зручність для громадян процедури отримання адміністративних послуг.
Згідно із цим принципом надання адміністративних послуг, таких як внесення до різноманітних реєстрів, надання довідок, дозволів тощо, має бути не лише спрощено, а по можливості винесено на окремі онлайн-сервіси.
Попри переможні реляції АПУ та Мінрегіонбуду щодо "переходу значної кількості адмінпослуг в Інтернет", на практиці ситуація виглядає інакше. Простий приклад "негативної законотворчості" - впровадження, а точніше провал, реалізації Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів" (від 14.10.2014 р. №1701-VII) у частині, яка стосується громадських організацій. Нагадаємо, що згідно із законом громадські організації мали подати держреєстраторам відомості про своїх бенефіціарів (вигодоодержувачів) до 25 травня 2015 р. За порушення терміну передбачено величезні штрафи.
На практиці виявилося, що процедури щодо громадських організацій прописано вкрай заплутано, не враховано безлічі обставин з реального життя. Держреєстратор виявився взагалі неготовим до цієї процедури. В останні дні перед граничним строком подання форм спостерігався справжній "армагеддон" у приймальнях держреєстратора.
У результаті, під тиском тієї ж таки громадськості, депутати подовжили строки внесення відповідних форм на чотири місяці і навіть передбачили, що у громадських організацій може не бути "вигодоодержувачів". Але це не вирішує основної проблеми - процедури внесення змін до статутних документів та відповідних формулярів держреєстратора не спрощено, а навпаки - ускладнено.
Ще одна несподіванка для громадського сектора надійшла від податківців. Нещодавно Державна фіскальна служба України презентувала проект нового порядку реєстрації неприбуткових організацій, де закладаються положення, які можуть призвести до втрати великою кількістю громадських організацій статусу неприбутковості. І це попри те, що у парламенті в першому читанні ухвалено законопроект "Про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо оподаткування неприбуткових організацій)" від 5.02.2015 р. №2049, спрямований на встановлення мораторію на вилучення організацій з Реєстру неприбуткових до 1 січня 2017 р. та розширення переліку організацій, які можуть отримати статус неприбутковості. Але з його ухваленням поки не поспішають.
За таких обставин, як стверджують експерти, ще до того, як новий закон все ж таки ухвалять, ДФСУ самостійно протягом півроку вирішуватиме, чи відповідають 234 тисячі організацій статусу неприбутковості.
В Україні не до "зеленої демократії"
Україну тричі за останнє десятиліття було визнано такою, що не дотримується Орхуської конвенції. Так, у пункті 1(с) Рішення ІІ/5b Наради сторін Орхуської конвенції від 2007 р. констатовано нечіткість вимог законодавства України стосовно порядку проведення громадських процедур оцінки впливу на навколишнє середовище. Це при тому, що ці процедури є однією з гарантій прав людини у сфері захисту довкілля.
Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства протягом 2012 –2014 рр. була єдиним органом, який порушував це питання на державному рівні. За її наполяганням свого часу було підготовлено і внесено до парламенту проект Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації положень Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті" (від 23.05.2013 р. реєстр. №2109а). Завдяки зусиллям експертів Кооради на певний період часу вдалося уникнути санкцій (зокрема призупинення членства України в Орхуській конвенції) за систематичне невиконання зобов'язань, передбачених Орхуською конвенцією. Однак у березні 2014 р. його було знято з розгляду.
Отже, на жаль, і сьогодні "зелена демократія" мало кого цікавить. Більше того, спостерігається свідоме блокування владою на всіх рівнях предметної дискусії щодо розширення участі громадськості в ухваленні управлінських рішень в екологічній сфері.
Крім того, корупція у сфері екологічної політики є значною. Ігноруються ґрунтовні експертні висновки, суспільний інтерес, громадська думка. Екологічна катастрофа, що сталася цього місяця під Васильковом унаслідок пожежі на нафтобазі "БРСМ-Нафта", є тому підтвердженням.
"Закритий уряд" і право на інформацію
Не краща ситуація і з впровадження міжнародної Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд" в Україні. Свого часу в Координаційній раді з питань розвитку громадянського суспільства спільно з громадськими активістами вдалося не лише домогтися затвердження на урядовому рівні плану реалізації Ініціативи, а так підготувати цей документ, що він був визнаний одним із
10 найкращих під час саміту Партнерства на вищому рівні у Ріо-де-Жанейро в 2012 р.
Згідно зі звітом Незалежного механізму звітності Партнерства, який проводить огляд діяльності країн-учасниць двічі на рік, Україна втілила свій перший план дій на 2012–2013 рр. майже на 50%.
Тим часом аналіз впровадження плану дій на 2014–
2015 рр. свідчить про певну тенденцію "пробуксовки" виконання зобов'язань України. Експерти коаліції "Громадське партнерство на підтримку впровадження Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд" констатують нестачу політичної волі. На сьогодні виконано лише 15% узятих зобов'язань, 39% - у процесі виконання.
Наприклад, такий показник як "доступ до публічної інформації". Закон України "Про доступ до публічної інформації" (від 13.01.2011 № 2939-VI) почав працювати в травні 2011 р. Якщо у 2013 р. експерти фіксували реалізацію його положень на 60%, то в другому півріччі 2014 р. – на 40%. У першому півріччі 2015-го ситуація ще більше погіршилася.
За даними останніх досліджень у цій царині, повністю дотримуються норм та вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації" лише 28% державних установ, ще 55% держорганів систематично порушують чинний порядок надання публічної інформації, а 17% - просто ігнорують інформаційні запити.
Інформаційне суспільство та "інформаційне володіння"
Країни ЄС та країни-члени Ради Європи формують нову інформаційну політику, зважаючи на нові технологічні можливості та розвиток і поширення нових електронних медіа й Інтернету. Європейські країни цілком перебудовують свою роботу щодо державного управління (скорочують державні органи в інформаційній сфері, переносять систему регулювання в поле міжнародної дипломатичної діяльності, - адже Інтернет не має кордонів, значно посилюють навчання громадян Інтернет-знань та Інтернет-прав).
Інформаційне суспільство також є реальністю для громадянського суспільства в Україні. Однак на рівні державного управління триває стара політика "інформаційного володіння". Підтримується лише провладне бачення. На цьому тлі прогресивні процеси інформаційного розвитку стримуються або гальмуються.
Українська держава брала на себе зобов'язання з реалізації європейських та світових медіа-трендів: захищати права людини та свободу слова в Інтернеті, боротися з "мовою ненависті" та інформаційною агресією, сприяти розвиткові нових конвергентних (злитих, поєднаних) медіа, поширювати медіа-грамотність від малої дитини до літньої людини, ухвалити сучасне мультимедійне законодавство, завершити створення системи суспільного мовлення (з яким ми запізнилися на 18 років), запроваджувати цифрове мовлення, сприяти саморегулюванню в медіа сфері. З цих напрямів реалізовано лише декілька.
Інформаційна безпека та інформаційна пропаганда вийшли на перше місце. Заборонено і закрито російські канали, заборонено в ефірі російські серіали, сформовано систему військового інформування із зони бойових дій, почала формуватися система роботи бойових прес-офіцерів. Але це все елементи, а системи й системної роботи – немає.
Нарешті запущене і стартувало суспільне мовлення (глядач нині розуміє його ціннісну відмінність від інших каналів), схвалено законодавство щодо прозорості медіавласності, створене Міністерство інформації проводить наймасштабніші рекламно-інформаційні кампанії (про волонтерів, про бійців АТО і Крим - наш), запущено 3G.
Гальмується розвиток суспільного мовлення. Станом на 17 червня 2015р. усі в очікуванні постанови КМУ "Про деякі питання утворення публічного акціонерного товариства НСТУ". Наглядова Рада суспільного мовника не обрана, хоча мала би бути ще з минулого року. Важко уявити, як команді менеджерів вдається рухатися вперед з таким гальмуванням згори. Очевидно, лише всупереч.
Однак загальмовані, а то й втрачені всі інші процеси, які стартували ще з 2005 р.
Українського телебачення та радіо досі немає на сході країни, де йде війна. Там превалюють російські мовники:
10 інформаційних та 30 розважальних російських телевізійних каналів щоденно в ефірі.
Не роздержавлені друковані засоби масової інформації, засновані органами державної влади та місцевого самоврядування (10 років тривають невеликі спроби, однак нині процес загальмувався зовсім).
Припинено роботу над захистом дітей від потенційно шкідливого контенту, що є важливим елементом розвитку нової інформаційної політики. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення з липня 2014 р. зупинила розробку цього проекту, хоча він був сформований на 80% для старту. Аргументація – проста і безвідповідальна: "Не на часі".
Провалено запровадження цифрового телебачення.Державний регулятор - Національна рада з питань телебачення та радіомовлення – пояснив це "відсутністю можливостей".
17 червня 2015 р. Комітет свободи слова та інформаційної політики на черговому засіданні, розглянувши питання про стан готовності наземного аналогового ефірного телевізійного мовлення України до переходу на цифрові технології доставки сигналу в рамках виконання міжнародних зобов'язань України "Женева-2006", визнав цей перехід незадовільним. Однією з проблем гальмування процесу переходу на цифру в профільному комітеті назвали корупцію.
Незалежні експерти назвали причиною непрофесійність дій регулятора, незлагодженість дій ринку, регулятора та інших державних органів, приватні інтереси окремих осіб. Результат - Україна не виконала взятих на себе зобов'язань. Новий формат мовлення не лише мав принести якісне зображення в телеприймачі, а й забезпечити краще покриття сигналом території України, а також ефективніше використання радіочастотного ресурсу. Крім того, Україна мала отримати так званий цифровий дивіденд, який можна було б використовувати для впровадження новітніх технологій.
Не ведеться експертна координаційна робота щодо впливу та розвитку нових конвергентних медіа. Це один із найважливіших аспектів інформаційної революції та суспільства майбутнього.
Не схвалено нового законодавства про телебачення і радіомовлення, що 7 років напрацьовувалося медіа-експертами та експертами Ради Європи. Відтак, Україна - єдина країна, в якій спеціальне законодавство про медіа лишається в традиціях минулого століття. Законопроект "Про аудіовізуальні медіапослуги" вже три роки спочиває в шухляді.
Критично мало зроблено в питанні систематизації та кодифікації українського інформаційного законодавства. Потрібно розробити і прийняти Інформаційний кодекс України, який чітко визначить коло суб'єктів інформаційних відносин, максимально врахує їхні права та законні інтереси, забезпечить єдині підходи й принципи до регламентації відносин в інформаційному просторі, а також дасть визначення низці термінів в інформаційній сфері, насамперед тих, що стосуються інформаційної війни.
Вже тепер деякі законодавчі пропозиції окремих народних депутатів межують із поняттям цензури та порушенням права на свободу слова.
Війна за право на благодійність і волонтерство
Українські благодійники та волонтери неодноразово зазначали, що основна проблема – нестабільність правового регулювання їхньої діяльності.
У 2012 р. вдалося домогтися ухвалення профільного системоутворюючого Закону України "Про благодійну діяльність та благодійні організації", який спростив процес реєстрації і лібералізував діяльність благодійних фондів.
Після того, як у грудні 2014 р. ООН закликала Україну змінити закон про волонтерство, парламент ухвалив Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо волонтерської діяльності" №246-VIII від 5 березня 2015 р., що врегульовує суспільні відносини, пов'язані з провадженням волонтерської діяльності в Україні, який був підготовлений у попередній період.
Закон визначив напрями волонтерської діяльності, зняв обмеження на здійснення волонтерської діяльності організаціями та установами.
Пропри це, законодавці регулярно, з періодичністю в кілька місяців, "вкидають" до сесійної зали черговий законопроект-спробу запровадити черговий бюрократичний зашморг для благодійників та волонтерів. Активісти тільки встигають "виловлювати" ці "новації" і влаштовувати нардепам громадянську обструкцію.
Війна за право на благодійність триває й сьогодні. "Дзеркало тижня" вже писало про кампанію благодійників за ухвалення парламентом законодавчого пакету, який звільняє SMS-благодійність від оподаткування, виписує механізм проведення благодійних есемесок та контроль за цільовим використанням пожертв. Уряд продовжує чинити опір цій позитивній новації, навіть попри схвалення законодавчих пропозицій Державною фіскальною службою.
Представники Українського форуму благодійників зазначають, що впродовж 2014 р. благодійні фонди оплатили більше операцій за кордоном, які не проводяться в Україні, ніж держава. Така ж тенденція простежується й нинішнього року. Щоб фонди могли ефективно і вчасно допомагати людям, необхідні найрізноманітніші канали для збору пожертв. Але влада не хоче чути благодійників, хоча ті виконують роль самої держави з надання допомоги як нужденним групам населення, так і нашим військовослужбовцям у зоні АТО.
Тільки-но благодійникам та волонтерам вдалося прибрати із Закону України "Про волонтерську діяльність" бюрократичний, обтяжливий статус "волонтерської організації", як народний депутат Сергій Євтушок (фракція "Батьківщина") вніс до парламенту проект закону "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення сфери суспільної діяльності громадських об'єднань та приведення норм чинного законодавства у відповідність до Закону України "Про громадські об'єднання" (реєстр. №2015а), яким пропонується повернути цю нікому не потрібну норму. І знову лише оперативне втручання громадських активістів та журналістів дозволило відбити нову атаку. Станом на 17 червня 2015 р. цей законопроект відкликано.
Експерти вважають, що така "війна" громадських активістів із регулярними спробами представників влади бюрократично обмежити діяльність громадських організацій, благодійних фондів та волонтерських організацій є наслідком системного збою в реалізації державної політики сприяння розвиткові громадянського суспільства.
Системний збій
Стратегування державної політики сприяння розвиткові громадянського суспільства є важливою сферою функціонування правової демократичної держави. В більшості європейських країн існують цілісні системи механізмів взаємодії влади та громадських інституцій, платформ для співучасті у формуванні державних політик, ухвалено навіть європейські партисипативні кодекси.
В Україні засади державної політики сприяння розвиткові громадянського суспільства визначаються Стратегією державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Координаційна рада з розвитку громадянського суспільства при президентові України відігравала роль системного моніторингу реалізації Стратегії, напрацювання кейсу законодавчих ініціатив, ініціювання широких громадських обговорень.
Створений при президентові України у серпні 2014 р. консультативно-дорадчий орган "Національна рада реформ" не забезпечує повного врахування інтересів громадянського суспільства, саме з огляду на перебіг реалізації Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Звідси і збій у системі реалізації державної політики в цій царині.
Тим часом в останній рік громадянське суспільство в Україні формувалося, зокрема, під впливом кількох основних чинників. По-перше, зовнішня агресія проти Української держави з боку Росії та окупація Криму стала об'єднавчим чинником для активної когорти діючих громадських об'єднань у пошуку ефективних рішень (як протидії агресії, так і в питанні реформування старої державної системи). Набула поширення тенденція до формування спільних громадських ініціатив із залученням широкого кола учасників у спільноти (мережі) громадської дії. Для активного сприяння проведенню реформ утворилося декілька впливових лобістських громадянських партнерств, відбулося об'єднання експертного співтовариства. При цьому слід зазначити, що цими громадськими об'єднаннями здебільшого використані напрацювання попереднього періоду, на реалізацію яких свого часу не було політичної волі.
По-друге, з'явилася нова тенденція - "мілітаризованого громадянського суспільства". Значний вплив на розвиток громадських інституцій чинять воєнізовані формування, добровольчі батальйони, підрозділи територіальної оборони (самооборони) тощо.
По-третє, новітні форми громадянської активності, відроджений кооперативний рух, активістські мережі на межі інтернет-ком'юніті та мобілізаційних груп, міжсекторальні формати (бізнес-громадськість), нові фахові та профспілкові об'єднання, неформальні структури - всі ці різновиди інституцій громадянського суспільства навіть не описані в науковій вітчизняній літературі, не кажучи вже про законодавче регулювання їх діяльності.
Це те, що вже існує. Далі на нас чекає поширення таких явищ як "трудова демократія" та громадський контроль над забезпеченням прозорості корпоративних фінансів і державних монополій, що є похідними від процесу деолігархізації країни. Окремо слід говорити про державне сприяння розвитку соціального підприємництва, соціально відповідального бізнесу та ін.
В умовах, коли влада не лише не сприяє, а, навпаки, намагається обмежити простір прав та свобод, говорити про систему реалізації державної підтримки розвитку громадянського суспільства, про стратегування політики сприяння "третьому сектору", про усвідомлену участь (а не рефлексію) держави у формуванні інформаційного суспільства навряд чи можливо.
Учасники суспільного діалогу - і громадянське суспільство, і держава - мусять нарешті усвідомити, що тактика взаємного нехтування призводить до соціальної дезінтеграції та руйнівних конфліктів. Відсутність консенсусу і консолідованої позиції, взаємовпливів влади і громадськості та спільної відповідальності за подальшу розбудову національної державності, як ніколи раніше, сьогодні загрожує втратою всіх попередніх державотворчих здобутків.