UA / RU
Підтримати ZN.ua

Візит і місія

На Буковині, де вірні УПЦ аж ніяк не становлять більшості, патріархові Московському нині зовсім необхідно побувати. З кількох причин.

Автор: Катерина Щоткіна

Медики, які порадили патріархові Кирилу не утруднювати себе повномасштабною поїздкою Молдовою, Гагаузією та Буко­виною, переконали його тільки частково. У ці вихідні патріарх Кирил відвідає Буковину. У лікарів Його Святості є привід для хвилювань - адже з усього маршруту патріарх вибрав найважчу частину програми. Українську.

На Буковині, де вірні УПЦ аж ніяк не становлять більшості, патріархові Московському нині зовсім необхідно побувати. З кількох причин. По-перше, чисто символічної - після «дуже східної» Луганської області відвідати «західну», окресливши в такий спосіб свій «канонічний кордон». По-друге, саме нині часті візити в Україну потрібні Московському патріархату як ніколи, тому що його вплив у нашій країні помітно послабшав, і, як на зло, у найбільш невідповідний момент - стан здоров’я Блаженнійшого митрополита Київського робить питання про наступника й, відповідно, подальший розвиток УПЦ досить актуальним. По-третє, Буковина по-своєму складний регіон для РПЦ через експансію Румунської православної церкви. І, нарешті, патріархові Кирилу потрібно переговорити з українським президентом. Питань нагромадилося море, тому навіть скупих протокольних 20 хвилин краще, ніж нічого.

Український президент останнім часом не балує увагою свого зовсім недавнього покровителя. То відмовився перервати відпустку та прилетіти з Криму до Києва в дні святкування річниці хрещення Русі - патріарх змушений був сам летіти в Крим і фактично набиватися в гості. Останній візит патріарха Московського в Луганськ київська влада просто проігнорувала, і двозначну «подвійну анафему» на звалених в купу «біснуватих» - «розкольників», «політиків» і «філософів», з приводу якої стільки дивувалися спостерігачі, можна, принаймні частково, списати на роздратування через цю неуважність.

Однак слово було сказано, багаторазово повторене й через свою неоднозначність витлумачене у хвіст і в гриву. Кожний почув за цими словами відповідь на власні побоювання чи надії. Тобто патріарх Кирил, чудовий піарник, знову досяг бажаного - його почули та оцінили належним чином. Наступний його візит - не минуло й місяця - уже проходить на більш високому рівні. Утім, цьому й весь контекст динаміки українсько-російських відносин посприяв. Патріарх Кирил зможе переговорити з українським президентом - і це не викличе ні в кого особливих підозр чи дорікань, у той час як із президентом Росії та російським пре­м’єром він уже може говорити хіба що крізь зу­би - інакше не виходить, та й публіка не зрозуміє. Патріарх Кирил - остання «людина з Кремля», з якою розмова «по душам» для В.Януковича ще можлива.

Те, що нас намагають­ся переконати у відсутності «політичної складо­вої» візиту, викликає, по-перше, посмішку, а по-друге, переконання у зворотному. Патріарх Кирил - надто політична фігура, він сам докладає чимало зусиль, щоб нею й видаватися, й бути. Докт­рини, які він проповідує, політикою просочені наскрізь. Тому навіть виключно пастирський візит важко уявити собі поза політичним контекстом. А тут ще контекст російсько-український такий, що тримайся.

Зусилля, однак, додаються. Навіть зустріч президента з патріархом трактують якомога «аполітичніше». Матеріал піддається - патріарх збирається освятити Свято-Троїцький собор Свято-Вознесенського монастиря в Банченах. Монастир і його настоятель отець Михайло відомі (зокрема читачам DT.UA) тим, що дали притулок і стали родиною багатьом сиротам, у тому числі дітям з ВІЛ. Цей монастир і його притулок (хоча притулком це місце назвати важко) підтримували добродійники, наприклад, з Партії регіонів. В.Янукович відвідував його в період передвиборної кампанії 2004-го, і немає нічого дивного в тому, що він знову туди приїде на свято - освячення собору. А заодно й з патріархом Кирилом зустрінеться, переговори проведе - короткі й напевно нелегкі.

Додати візиту виключно «соціального» звучання заважає ще й те, що в «повній версії» поїздки планувалося відвідування Молдови. Причина підвищеної уваги патріарха до регіону очевидна - становище РПЦ у ньому досить нестійке, і вже не стільки навіть через «розкол», який можна гордо ігнорувати, скільки через домагання безсумнівно канонічного побратима - Румунської православної церкви.

РумПЦ має підстави вважати ці території своєю «канонічною територією», без вагань та узгоджень вона відкриває тут свої парафії, і вони не пустують. Узагалі РумПЦ - одна з православних церков, яка найбільш динамічно розвивається. Уже нині, якби РПЦ втратила Україну, РумПЦ стала б найбільш численною православною церквою. А до проблеми «канонічних територій» вона взагалі ставиться легко. Наприклад, на недавній зустрічі предстоятелів давніх патріархатів обговорювалася експансія РумПЦ на території Ієрусалимського патріархату. До речі, прийнята ними заява про священність канонічних територій у давніх кордонах стосувалося більшою мірою румунів, аніж українців. Узагалі РумПЦ - ситуативний союзник РПЦ у її протистоянні з давніми патріархами, оскільки, як і РПЦ, не визнає авторитету пентархії. Але експансивність румунів на канонічних територіях РПЦ може виявитися серйозним випробуванням для цього союзництва. Адже патріарх Кирил так свято шанує «канонічні території», а єдність «території Святої Русі» - його улюблена мозоля.

І саме вона останнім часом дедалі нестерпніше саднить через Україну. Всередині УПЦ зріють задуми зі зміцнення автономізації, а там і до автокефалізації справа дійде - принаймні усередині УПЦ уже сміють вимовляти це слово вголос. Вплив на державну владу України стає дедалі ефемернішим - вона, по-перше, зрозуміла переваги «своєї» незалежної церкви, а по-друге, потихеньку нарощує оскому на все «московське». І тут, до того ж, два «розкольницькі угруповання» - УПЦ КП і УАПЦ - оголосили про намір все-таки домовитися про об’єднання - тобто формально виконати умови Вселенського патріарха, при якому він готовий втрутитися в українські справи.

Ці домовленості - добре розрахований удар. Адже УАПЦ фактично спливає з рук - ще недавно йшлося про те, що ця церква буде поглинена УПЦ. Однак після Собору УПЦ і реакції на нього з боку Москви було висловлене припущення, що програму з «приєднання» УАПЦ до РПЦ спробують «відкласти», а по суті - згорнути. Собор по-справжньому налякав Москву - і так УПЦ лихоманить, а тут ще «українофілів» додасться. Та ще й тих, які тяжіють до Вселенсь­кого патріарха. Цілком можливо, що рішення про об’єднання з УПЦ КП - реакція на нерішучість Московського патріархату. А може, сигнал йому про те, що якщо вони не хочуть домовлятися, знайдуться інші. Показово, що в офіційному документі, підписаному двома предстоятелями, йдеться про недовіру особисто патріархові Кирилу, його оточенню та політиці, яку він проводить.

Проте найбільше хвилювань у патріарха Кирила має викликати становище в УПЦ і той вплив, який може чинити на нього світська влада України. Недавній Собор показав, що ця підтримка та її «вектор» зовсім не такі однозначні, як було на початку правління В.Януковича. І нині, можливо, саме час «порешать вопросы», пов’язані з єдністю української та російської церков. Звідси така напруга, звідси ці часті візити, звідси ці дивні для більшості глядачів прокльони на всяких «біснуватих». Стан здоров’я митрополита Володимира змушує особливо сильно хвилюватися за подальшу долю Київської кафедри, отже, і цілої Української православної церкви. І, як на зло, це так недоречно збіглося з похолоданням відносин між патріархом і державним управлінням України.

Зараз патріарх Кирило - це людина, яка перебуває в стані запеклої боротьби. На кону дуже багато: українська церква - це те, за рахунок чого РПЦ піднімається над усіма іншими православними церквами. Це її численність, це її «апостольське хрещення», її давність, яка в православ’ї традиційно асоціюється з авторитетом. Збої в стані здоров’я патріарха недаремно збігаються зі збоями в політиці УПЦ. Виголошуючи свої знамениті «подвійні анафеми» на адресу тих, хто своїми «ідеями» «застил» світ мільйонам людей, патріарх викликає, крім здивування, ще й співчуття - адже сам він це робить теж у запалі боротьби за ідею. Він сам її придумав - цю «Святу Русь», помістивши її в межі своєї «канонічної території». Він сам придумав якусь «російську місію», яку просуває як «справжнє православ’я», немов всі інші - неросійські - «православ’я» несправжні. Його служіння - навіть якщо припустити, що воно цілком щире, що це не черговий кремлівський геополітичний виріб - це служіння міфічній «єдності» міфічній «канонічній території» міфічної «Святої Русі». І якщо правда те, що «двом богам служити не можна», то служіння «єдності територій» входить у пряме протиріччя зі служінням Христу. А що ж до нашарувань міфів, то за ними людям, які пережили так багато «біснуватих» з їх «ідеями», дуже часто ввижається примара якоїсь чергової великої брехні.