Серед військових пенсіонерів та офіцерів у відставці й запасі існує нерівність. Нерівність, закріплена на законодавчому рівні і від того ще образливіша. Нерівність в оцінці їхніх заслуг перед батьківщиною, виражена в грошовому еквіваленті. За тим, яким чином їм виплачується пенсія, військових пенсіонерів умовно можна розділити на чотири категорії. Перша — ветерани війни та Збройних сил (ЗС) СРСР, звільнені до 1 вересня 1999 року. Друга категорія — ветерани ЗС України, звільнені після 1 вересня 1999 року. Третя категорія — ветерани ЗС України, звільнені після 1 січня 2003 року. І четверта категорія — ветерани ЗС України, звільнені після 1 січня 2004 року.
Особливості національного законодавства України полягають у тому, що, приміром, полковники, котрі обіймали посаду командира полку й відслужили, скажімо, 32 роки, залежно від року й місяця, а також числа звільнення отримують різні пенсії. Причому розміри цих пенсій відрізняються в 2,5—3 рази. Схожі приклади в історії існування збройних сил інших держав не зафіксовано. Це суто український винахід, пояснити й тим паче зрозуміти який неможливо, оскільки він алогічний.
«Молодий» пенсіонер (50—55 років), котрий звільнився після 1 січня 2003 року, одержує пенсію значно більшу, ніж «літній» пенсіонер (60—80 років), котрий звільнився ще в часи існування СРСР (часто ветеран Великої Вітчизняної війни) чи до 1 вересня 1999 року. При цьому слід врахувати, що «літні», через похилий вік, як правило, не в змозі працювати, тоді як «молоді» в основній своїй масі мають змогу одержувати не лише пенсію, а ще й зарплату. Таким чином, з урахуванням офіційної середньої зарплати по Україні, матеріальне забезпечення відставної «молоді» у 4—5 разів вище, ніж у «стариків».
Намагаючись бодай якось зрозуміти логіку градації серед українських військових пенсіонерів, ті з них, хто старіший, із гіркотою констатують: якщо ти «молодий» пенсіонер, то отримуй усе, що ти заробив, і насолоджуйся життям, а якщо «літній», то крім ліків, які безупинно дорожчають, тобі більше нічого не потрібно, та й узагалі залишилося недовго — як кажуть, фініш не за горами.
У Росії таку диспропорцію в розмірах пенсій військовослужбовців для рівних категорій усунули ще наприкінці 2002 року. Полковник-пенсіонер, котрий служив у Збройних силах України до 1999-го й живе в Україні, але відправив свою пенсійну справу до Росії на підставі відповідної угоди між Україною і Росією, сьогодні отримує пенсію майже 205 доларів США (у Сибіру — 227). Його колега по службі, який одержує українське пенсійне забезпечення, — близько 96 доларів.
В інших країнах таких випадків соціальної нерівності серед військовиків історія не знає. У Німеччині офіцер, котрий служив у вермахті, а потім у бундесвері, має за рівних звань і вислуги років таку саму пенсію, як офіцер бундесверу.
Чому так вийшло? Відповідь дуже проста. Грошей на всіх не вистачає. Тому кожна група «молодих» і енергійних офіцерів (переважно генералів), котрі ще при владі, готуючись до звільнення, ефективно лобіює «персональний» законопроект про «особливий» порядок нарахування пенсій з урахуванням останніх істотних підвищень зарплати військовослужбовцям. А ті, хто звільнився раніше, за нижчого рівня зарплати, залишаються при своїх інтересах. В українських Збройних силах уже сформувалися деякі розбіжності в розумінні офіцерської честі між «літніми» ветеранами, котрі переважно служили при «розвиненому соціалізмі», і «молодими», котрі служили при ринкових відносинах, що зароджуються в Україні, коли бізнес і ділова хватка превалюють над національними традиціями українського воїнства.
Сформована ситуація — результат політики Міністерства оборони України. Його керівництво свідомо не йшло на істотне підвищення посадових окладів і окладів за військовим званням (саме вони — основа для нарахування пенсій), запроваджуючи різноманітні надбавки. Раніше звільнені військовослужбовці ці надбавки, природно, не одержували, і нині, коли вони звертаються до суду, їм на законній підставі відмовляють у підвищенні пенсій.
Але пенсіонери не здаються і продовжують боротися, використовуючи як зброю перо. Так, наприкінці березня 2003 року 26 колишніх офіцерів і прапорщиків із міста Верхньодніпровська Дніпропетровської області звернулися з листом до Президента України, де вказали на грубу дискримінацію в нарахуванні пенсій військовикам, котрі звільнені в запас або пішли в відставку в різні роки. Як і слід було очікувати, їхній лист для відповіді переадресували тій організації, яка їх, власне кажучи, і «кинула» (інакше просто не можна сказати), — Міністерству оборони України. Затримки з відповіддю не було. Авторів звернення повідомили: із 1 січня 2003 року буде прибавка до пенсії в розмірі… десяти відсотків від неї. Правда, Міноборони запевнило пенсіонерів, що це підвищення (перше за 7 років) — «перший етап зменшення диспропорції в розмірах пенсій військовослужбовців, звільнених у різний час». Надалі передбачається розпочати роботу з вирівнювання пенсійного забезпечення і планування коштів для цих цілей у держбюджеті України. Через скільки років? І хто доживе до цього світлого майбутнього? За ті сім років, протягом яких проводилася дискримінаційна політика стосовно військових пенсіонерів, із життя пішли сотні, а може й тисячі людей, так і не дочекавшись відновлення справедливості. І коли очікується надходження «планованих коштів у Держбюджет України» для вирівнювання пенсій, якщо сьогодні повним ходом іде скорочення особового складу Збройних сил України. І для його успішного проведення в 2004—2005 рр. необхідно 2,9595 млрд. грн. (майже 555 млн. дол.).
Військові пенсіонери, як правило, мають одну-дві вищі освіти й чудово розуміють: за таких витрат і дефіциту державного бюджету (а звільнюваним у 2004—2005 роках пенсія нараховуватиметься за верхньою межею) їхні шанси на вирівнювання пенсій із «молодими» ветеранами зводяться до нуля. Орієнтовні розрахунки показують — для цих цілей необхідно 6—7 млрд. грн. щорічно. Таких «вільних» коштів у бюджеті немає, тому план із вирівнювання пенсій реалізувати в найближчі десять років неможливо. Очевидно, для відновлення соціальної справедливості необхідне кардинальне розв’язання проблеми — реформування системи нарахування пенсій всім офіцерам військової організації держави (Міністерства оборони, СБУ, Внутрішніх військ, Державної служби охорони кордону).
Втративши надію знайти справедливість, багато пенсіонерів почали подавати позови в суди до військкоматів. І за кількістю поданих заяв ця акція набуває загрозливих масштабів. Штатні юристи військкоматів скаржаться, що як представники відповідача просто не встигають бути присутніми на всіх судових засіданнях. Унаслідок судових процесів частина позовних заяв задовольняється, частина — ні. Військовим пенсіонерам, звільненим після 1 вересня 1999 року, тобто третьої і четвертої категорій, пенсії вирівнюються до певного обмеження в прискореному темпі. А пенсіонерам двох перших категорій у вирівнюванні відмовляють, відкладаючи на потім. Це ще більше роз’єднує військових пенсіонерів через так зване узаконення соціальної несправедливості.
Соціальна напруженість серед військових ветеранів наростає швидкими темпами. «Літні» ветерани не можуть без негативних емоцій дивитися на «молодих», а «молодим» ветеранам соромно дивитися в очі «літнім». У результаті виникає додаткове вогнище роз’єднання української нації. А військове братерство всіх поколінь молодих українських Збройних сил, не встигнувши стати реальністю, остаточно перетворюється на гарну небилицю.
Дивно, що влада не розуміє: на майбутніх президентських виборах невдоволення більш як тримільйонного загону виборців (в Україні півтора мільйона військових пенсіонерів, плюс члени їхніх родин), котрі є найактивнішими учасниками виборів, буде використане її ж, влади, опонентами.
Чинне законодавство Росії дозволяє ветеранові Збройних сил України, якщо він змінить українське громадянство на російське, отримувати пенсію за встановленими для російських військових пенсіонерів нормативами (тобто мінімум удвічі більшу). Багато ветеранів українських ЗС, стомившись чекати відновлення соціальної справедливості, можуть зважитися і на такий крок. Що ж тоді буде з авторитетом України та її Збройних сил?