Три тисячі років воєнної історії доводять одну незаперечну аксіому: незалежно від чисельності військ, їхньої бойової підготовки, воєнної організації чи технічних переваг, перемагають ті, які найпослідовніше і з повною самопосвятою виявляють незламну волю до перемоги.
Воля до перемоги має дуже конкретну мету - знищення ворога. Коли супротивник починає усвідомлювати, що визначена ним ціль воєнних дій не виправдовує жертв та ціну війни, - він програв. Із падінням бойового духу втрачається його мобілізаційний та синергетичний ефект, і, щоб мінімізувати наслідки воєнного краху, супротивник змушений шукати шляхів укладення миру.
Ця аксіома має і свій зворотний бік: нація, котра опинилася у стані війни, (незалежно від того, яка з воюючих сторін виступала агресором) і котра визначила метою воєнних дій не знищення ворога, а укладення миру (не плутати з поверненням до ситуації ante bellum), майже закономірно раніше чи пізніше долучиться до ганебного історичного ряду тих, хто програв.
Нація, яка зрікається своєї волі до боротьби, - згодом втрачає свою волю до влади, волю до незалежності. Вона перестає бути державою і стає усіченою абревіратурою чужої історії, об'єктом вольового призначення іншої нації.
На війні або знищуй ворога, або ворог знищить тебе. Між цими двома непримиренними полюсами немає "золотої середини". Власне, історія нам підказує, що мул саме в головах тих, хто розпачливо намагався таку середину віднайти, коли над їхньою нацією нависала смертельна небезпека. В історії чимало "чемберленів", але, за винятком колишнього британського прем'єр-міністра, вона їх забуває. Зараз ми спостерігаємо, як цю "золоту середину" пробують знайти українські лідери. Дедалі частіше чуємо пафосні заяви "Україна не хоче війни. Україна прагне миру". Це в ситуації, коли країна понад рік перебуває у фактичному стані війни з Росією.
Однією з найслабших російських воєнних ланок є т.зв. "ополченці", "сепаратисти", "терористи". Якщо ж називати речі своїми іменами, це - громадяни України, що зрадили свою Батьківщину і перейшли на бік воєнного агресора. Формально Україна проводить "антитерористичну операцію", хоча відповідний закон, який регламентує проведення такої операції, стосується короткотривалих високоточних цільових дій військового, розвідувального чи поліцейського характеру. Ми ведемо переговори з "терористами", укладаємо з ними тимчасові угоди про перемир'я та проводимо обмін полоненими. При цьому погоджуємося долучати до цих перемовин на правах третіх осіб не лише країни Заходу, а й Російську Федерацію - країну, котру вже назвали "воєнним агресором".
Який статус цих "третіх сторін", коли є правило - з терористами не можна вести переговорів? Гаразд, Німеччина та Франція виступають у ролі "миротворців", чи "міжнародних регуляторів конфлікту". Що на цих "переговорах" робить Росія? Вона теж у статусі "миротворця"? Після того, як визнана нами країною-агресором?
Напрошується висновок: наша згода на участь Росії зі статусом "міжнародного регулятора" свідчить про те, що керівництво нашої держави керується двома хибними стратегічними постулатами. Перший - Україна не спроможна перемогти у війні з Росією. Другий - наша ціль не знищення ворога, а укладення миру з агресором як єдиний спосіб його зупинити. Тобто ми вже а priorі програли.
Далі. На початку нинішнього року т.зв. "бойовики" обстріляли пасажирський автобус під Волновахою. Наслідок - десятки загиблих серед цивільного населення. Згодом відбулася низка протестних акцій у столиці та в інших містах України під назвою "Je suis Volnovakha" (за прикладом французьких акцій протесту "Je suis Charlie" після теракту в Парижі), в яких брали участь представники української влади. Після Волновахи "Градами" були обстріляні Маріуполь та Краматорськ. І знову - десятки жертв. Називати ці трагічні події терактами може лише той, хто вперто й цинічно хоче вірити в нічим не обгрунтовану ідеологему про те, що на Донбасі ми боремося з масштабною хвилею тероризму. Цинізмом виглядають порівняння подій на Сході з терористичним нападом, здійсненим двома братами на французьку редакцію сатиричного журналу. Можна говорити, що терористи збивають літаки або літаками завдають ударів по комерційних центрах своїх ворогів. Однак аж ніяк не можна називати терористами тих, хто впродовж року веде повномасштабні бойові операції практично з усіх видів зброї, використовує (у т.ч., проти мирного населення) "Гради" й "Торнадо", реактивні ракети й міномети, танки й гранатомети, хто воює повноцінними бойовими підрозділами вишколених бійців та спецназівців.
Modus operandi терористів - це одноразові точкові удари по уразливих місцях з метою посіяти страх та паніку. Терористи не змітають з обличчя землі цілі міста й села, тим більше на територіях "власних республік". Так поводиться лише окупант. І це - ВІЙНА. На Донбасі немає якихось національно аморфних "бойовиків", "терористів", "козаків" чи, тим паче, "злочинних бандформувань". На Сході не відбувається якась "гібридна", прикрита чи квазі-війна. Україні загрожує не тероризм. Україні смертельно загрожує Росія. Ми не воюємо з якимись "кремлівськими" чи "путінськими" загонами. Ми воюємо з російськими збройними силами та своїми зрадниками, які мають підтримку російської нації.
Тому дискусії "АТО чи воєнний стан" позбавлені будь-якого сенсу. Керівництво держави демонструє неабиякі здібності у вигадуванні різних аргументів на користь збереження формального статусу АТО, хоча навіть формальний (тобто законом передбачений і регламентований) перехід до воєнного стану здатен істотно посилити координаційну військову складову і дозволить ефективніше застосовувати елементи "об'єднаної зброї" (combined arms). Однак річ не у формально-нормативних параметрах, у яких проводиться (з нашого боку), по суті, оборонна операція на Сході.
Річ у підходах до мобілізації нації. Батько воєнної стратегії Сунь Цзи колись писав: "Забезпечення себе від (воєнного) краху в наших руках". Неможливо подолати народ, який уперто відмовляється визнавати поразки, який за жодних обставин не зрікається своєї волі до боротьби, волі до влади, свободи і незалежності. Для того, щоб встановити мінімальний, крихкий, по суті - колоніальний порядок над такою нацією-воїном, потрібно зазнати таких жертв і заплатити таку високу ціну, які не відповідатимуть визначеним цілям воєнної агресії.
Попри переважаючу військову потугу Росії, Україна здатна перемогти в цій війні. Для цього насамперед потрібно, щоб вище керівництво держави почало спілкуватися зі своїм народом не напівправдами, а відверто, чесно і щиро. Україна в облозі. На нас суне дикий варвар, для якого не існує ані моральних бар'єрів, ані канонів міжнародного права. Він прагне відновлення імперії, втраченої після розвалу СРСР, за рахунок знищення нашої державності та перетворення України на свою колонію. Щоб протистояти цьому, потрібно повна мобілізація нації і всіх її сил. Україна нині потребує не політиків, а державних мужів, які готові її вести до Перемоги, які готові розбудити її гнів і помститися за пролиту кров Героїв. Україні потрібні не "чемберлени", - вона чекає своїх Черчиллів і де Голлів, які здатні очолити Résistance і перетворити його в нашу Reconquista. Сьогодні, як ніколи, потрібні Лідери з великою візією, а не політики з карликовим історичним світоглядом.
Наступне: командування наших Збройних сил має розробити ефективний і всеосяжний план проведення того, що військові тактики називають "оборонною операцією". Слід зразу акцентувати, що це аж ніяк не означає сидіти в окопах, спорудивши по лінії фронту укріппункти, і чекати чергового наступу ворога. У своєму блозі Джон Р. Шіндлер (американський стратег, викладач і колишній співробітник Національного агентства безпеки США - National Security Agency) недавно писав, що Україна мусить засвоїти уроки війни в Хорватії, яка 1991 р. втратила одну третину своєї території, однак зуміла відвоювати цю територію вже в 1995 р. Шіндлер аргументує - хорватський досвід може бути "шаблоном для стратегічного успіху" проти потужнішого ворога. Для цього, на його думку, потрібно відновити "національну міць та честь" України. Продовжуючи лінію аргументації Шіндлера: потрібно насамперед змобілізувати всі національні ресурси і підготувати потужну класичну (у військовому вимірі) оборонну операцію. Така операція, з тактичного погляду, має враховувати стратегічний та оперативний рівні війни і підготувати грунт для контрнаступальних воєнних дій. У військовій доктрині збройних сил США метою оборонної операції є "створення умов для контрнаступу, який дозволяє військовим силам знову захопити ініціативу" (Див.: US Army Field Manual 3-90 Tactics). При проведенні такої операції сили оборони не чекають пасивно ворожих атак. Вони шукають способів послаблення і системно виснажують ворога, готуючись до наступальних бойових дій. Сили оборони проводять маневри з метою втягування ворога на уразливі позиції, нападаючи на нього при кожній нагоді, використовуючи прямий і непрямий вогонь. Статичні й рухомі елементи оборони координують свої зусилля, щоб поетапно позбавляти ворога ініціативи. Стримуючи ворога, сили оборони мають використовувати кожну можливість перейти в наступ. Оскільки генерали головного командування ЗСУ навряд чи вивчали воєнну історію західних країн, доречно навести приклад битви під Курськом (липень, 1943) як класичний приклад оборонної операції із застосуванням тактики т.зв. "простірної оборони" (area defense). У цій битві радянські війська накопичували свої оборонні спроможності по ймовірних точках прориву німецьких військ, зокрема посиливши свої протитанкові системи відповідними підрозділами механізованої піхоти для здійснення кількох контрнаступальних проривів.
Щоб перемогти, продовжує Шіндлер, потрібно почати мислити стратегічно. Насамперед, це означає глянути на карту і зрозуміти, що немає жодного сенсу влаштовувати ізольовані бої "до останнього подиху" в місцях, котрі не мають важливого стратегічного значення, або проводити сконцентровану однолінійну операцію, не забезпечивши флангових позицій допоміжними бойовими елементами "об'єднаної зброї". Такий підхід може свідчити лише про нерозуміння необхідності забезпечення скоординованих дій на оперативному та стратегічному ("театральному") рівнях війни. Як можна вважати операцію визволення Слoв'янська успішною, якщо внаслідок цієї операції ми дозволили російським силам переміститися й укріпитися в Донецьку та Луганську!
Натомість Маріуполь, як у 1990-тих роках Вуковар для хорватів, має критичне стратегічне значення - як для України, так і для Росії. Якщо можна зупинити російський наступ у Маріуполі, то такий наступ російських військових сил може бути зупинений і в інших місцях. У цьому контексті успішна операція наступу на Широкине добровольчого полку "Азов" спільно з підрозділами ЗСУ є хрестоматійним прикладом оборонної операції: проведення неочікуваних і швидких контрнаступальних дій з ударами в найуразливіші місця ворога, коли основні його сили були задіяні в іншому місці (в Дебальцевому). Посилено агресивна оборонна стратегія, яка частково полягає в тому, щоб завдавати ворогові рішучих контрнаступальних ударів по його найслабших позиціях, по-перше, не дозволяє ворогу захопити й тримати ініціативу, і, по-друге, відкриває можливості перехоплення ініціативи та переходу в наступальну операцію за максимально сприятливих умов.
Наступне: одна з найслабших і найуразливіших складових нашої військової організації на Сході - це військова контррозвідка, яка просякнута російськими агентами. Україна витрачає колосальні кошти на перебронювання застарілих Т-64, БТР-ів та БРДМ-ів, але досі ми не спромоглися налагодити елементарний захищений військовий зв'язок. Наші розвідувальні служби інколи хизуються перехопленими розмовами між окремими "командирами" ворожих підрозділів. Насправді Росія нас далеко випереджає у сфері електронних та радіоелектронних засобів ведення війни. Цю сферу потрібно негайно посилити: а) шляхом очищення військової контррозвідки від російських агентів; б) шляхом ін'єкції свіжого кадрового потенціалу молодих технологів та запровадженням інноваційних технологій.
Посилена військова контррозвідка потрібна також з огляду на те, що наші війська ведуть оборонну операцію на території, де місцеве населення вороже ставиться до України або, щонайменше, готове підтримати ту сторону, котра зможе ефективно забезпечити соціальні пільги та блага. Усвідомлення цієї прикрої правди має змусити військове командування та вище керівництво держави робити певні жорсткі, але вимушені корективи; так, наприклад, сектор Гази розглядається Ізраїлем як "буферна зона" між ним та вороже налаштованими арабськими країнами. Донбас сьогодні мав би розглядатися як граничний поглинаючий рубіж, що відмежовує Україну від Росії. Захопивши його, Росія матиме змогу вдарити в саму серцевину України одночасно з південного (Крим), північного та східного напрямків. Не заволодівши цією територією, Росія зможе провести наступне військове вторгнення або з південного, або північного напрямку. Її сили будуть розділені, що відкриє можливість для потужного українського контрнаступу в іншій частині воєнного театру. Якщо головне командування ЗСУ розробить і запустить потужну оборонну операцію, Донбас "поглинатиме" російського окупанта і створить сприятливі умови для переходу до наступальних дій.
Із урахуванням цих жорстких та прикрих реалій немає сенсу витрачати бюджетні кошти на якусь інформаційну програму, призначення якої - переконувати населення Донбасу, що йому краще житиметься в Україні, ніж у Росії. Тим більше годі вже говорити про ефективність якихось патріотичних бліц-штурмів на Донбасі. Це потрібно було робити 20 років тому, а не в умовах війни. Такі бюджетні асигнування, натомість, були б значно ефективнішими, якби їх вкладали у розбудову контррозвідки. Зрадники повинні розуміти, що їх рано чи пізно виявлять, і вони будуть суворо та безжалісно покарані. Інакше Донбас поглинатиме не російського окупанта, а українських воїнів.
Неможливо забезпечити перемогу у війні неадекватним (за величиною та технічним оснащенням) військом. Той-таки Шіндлер зазначає, що для забезпечення оборони такої великої території, як Україна, потрібно озброїти, щонайменше, один відсоток українського населення, тобто - 450 000 воїнів. У цьому контексті слід вітати трохи запізнілі намагання влади збільшити наші збройні сили до 250 000 військових. Однак, якби українське керівництво знало військову історію, то здатне було б зробити висновки з американської війни у В'єтнамі: народ, який не розуміє, за що він має боротися, ніколи не підтримуватиме воєнних планів вищого керівництва держави. Не можна бити в набат і піднімати рівень відчуття небезпеки в народі, коли з екранів телевізора постійно чуємо про неминучість дипломатичних заходів як єдиного засобу забезпечення миру або коли в лексиконі офіційних речників АТО використовуються такі обманливі ідентифікатори як "бойовики", "сепаратисти", чи "злочинні бандформування". Мобілізація молодих хлопців призовного віку не дасть бажаного ефекту, якщо не буде змобілізованою до війни вся нація і якщо вона не усвідомить рівня небезпеки, яка над нею нависла; якщо не буде чітко визначений та ідентифікований ворог. Доки українці не усвідомлюватимуть, що Росія примусила їх жити в умовах жахливої війни та облоги, доки вони не відчують небезпеку на такому ж самому безпосередньому рівні, на якому її відчувають у Маріуполі, в Широкиному чи у Пісках, - вони не будуть готові воювати.
Доречно було б примусити наших лідерів послухати виступ Вінстона Черчиллля перед парламентом 4-го червня 1940 р., коли Велика Британія пережила катастрофу Дюнкерка і помітно зросла загроза німецького десанту через Ла-Манш. Тоді британський прем'єр казав: "… ми не втомимося, і ми не провалимося. Ми боротимемося до кінця. Ми будемо боротися у Франції, ми будемо боротися на морях і океанах, ми будемо боротися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою у повітрі, ми захистимо свій острів будь-якою ціною. Ми будемо боротися на пляжах, ми будемо боротися на посадкових майданчиках, ми будемо боротися в полі й на вулицях, ми будемо боротися в горах; ми ніколи не здамося".
Україна і її лідери мусять підняти культ Воїна, культ українського війська, культ Героя. В американському війську кожен солдат зобов'язаний засвоїти т.зв. "Етос воїна" [US Army Field Manual 3-21.75-Warrior Ethos]:
Я завжди готовий виконати завдання.
Я ніколи не визнаватиму поразки.
Я ніколи не здамся.
Я ніколи не покину побратима, що впав.
Звісно, знайдуться ті, хто вказуватиме на несумісність демократії з мілітаризацією суспільства. Для них є відповідь: насамперед демократія несумісна з колоніальним поневоленням. Нація має бути "озброєна" перш за все поглибленим усвідомленням рівня небезпеки, що неодмінно викличе почуття обов'язку перед минулими, теперішніми та майбутніми поколіннями.
Однорічний досвід війни з Росією доводить, що найвищий рівень самовідданості демонструють бійці добровольчих військових формувань. Воїн-доброволець чітко знає, чому він на передовій. Його не потрібно переконувати в необхідності виконувати свій обов'язок. Він воює, бо мусить. І примушує тримати зброю в руках його історична пам'ять, совість, лицарське почуття честі. Це означає - при проведенні реструктуризації ЗСУ слід будувати нову українську армію навколо ядра добровольчих формувань.
Потрібно також запровадити цільову програму утворення добровольчих загонів територіального захисту та самооборони, зокрема в обласних центрах і більших містах північно-східних та південних областей України. Щонайменше, такі озброєні формування могли б становити тиловий резерв ЗСУ. Доцільно було б на законодавчому рівні запровадити обов'язковий військовий вишкіл для всіх хлопців та дівчат віком 16+ років і поширити його на все зріле населення України, до 65-го року життя. Кожен українець повинен уміти володіти зброєю й виконувати елементарні військові вправи. Варто було б утворювати окремі "корпуси" таких захисників за відповідним функціональним призначенням, наприклад "кібер-війська" чи "інженерів", однак без застосування тих інфантильних PR-методів, які сьогодні застосовуються в міністерстві інформаційної політики. Історичним еталоном на цьому напрямі може слугувати Ізраїль 50-х та 60-х років. Тоді політика ізраїльської держави, яка не менше, ніж Україна сьогодні, перебувала у стані облоги, була спрямована на повну багатогалузеву мобілізацію всіх ресурсів нації.
Незважаючи на низку поразок, яких Україна зазнала впродовж останнього року, ми здатні і мусимо перемогти в цій війні з Росією. Словами Шіндлера: "Росія не може виграти без масового військового вторгнення та мобілізації, що буде політично й економічно токсичним для середнього росіянина. Отже, тому ініціатива перейшла до Києва, якщо Київ має силу та честь цю ініціативу використати".