На оглядини до Вашинтона Віктор Янукович поїхав у всеозброєнні — як і прогнозувало «ДТ», отримавши рішення Конституційного суду про легітимність коаліції і з підготовленим РНБОУ довгоочікуваним подарунком для Обами у вигляді відмови України від своїх запасів високозбагаченого урану.
Останній, судячи з усього, і став визначальним для згоди американської сторони на досить тривалу в умовах цейтноту Вашингтонського ядерного саміту півгодинну зустріч Обами з Януковичем. Адже ще 6 квітня в оприлюдненому Білим домом списку двосторонніх зустрічей американського лідера прізвище його українського колеги не значилося. Про те, що Обама «із нетерпінням очікує першої можливості особисто провести консультації з новообраним президентом Януковичем із широкого кола питань», прес-служба Білого дому повідомила лише в неділю. Тільки після того як американській стороні, певне, стало відомо, що в результаті проведення минулого тижня двох закритих засідань РНБОУ, українці приїдуть на саміт не з порожніми руками.
Питання ядерної безпеки завжди були питанням №1 для Сполучених Штатів, а для президента Обами вони взагалі стали коником його президентства. Майже десять років США безуспішно намагалися домогтися від України згоди на вивезення наявного у неї високозбагаченого урану («ДТ» №10 від 19.03.2005, В.Кравченко «Збагачене партнерство»). І тут такий подарунок напередодні відкриття саміту! Адже навіть після його проведення більшість держав-учасниць у підсумковому документі — плані роботи — змогли зафіксувати тільки те, що вони «в майбутньому розглянуть можливість конверсії дослідницьких реакторів, які працюють на високозбагаченому урановому паливі, а також інших ядерних установок, які використовують високозбагачений уран, на застосування низькозбагаченого урану там, де це є здійсненним». Інакше кажучи, можливо колись... Тому заява України ще до офіційного відкриття саміту стала воістину «високозбагаченою» для його організаторів. Адже це, мабуть, був головний і ледь не єдиний реальний позитив грандіозного вашингтонського заходу. І слід віддати належне українським авторам цієї ідеї: завдяки їй Віктор Янукович справді, за визначенням «Вашингтон пост», став зіркою саміту. Він був на телевізійних екранах і газетних шпальтах світових ЗМІ, його прізвищем ряснів Інтернет, його усміхнено вітали лідери найвпливовіших держав планети.
Кажуть, до жодного візиту Янукович не готувався так ретельно, як до цього. Він особисто брав участь у всіх відповідних засіданнях, скрупульозно вивчав підготовлені для нього документи, консультувався з експертами. І, за свідченням очевидців (не довіряти яким у нас немає підстав), виглядав цілком достойно як на саміті, так і на зустрічі з Обамою, отримавши в американського лідера дуже теплий прийом.
Однак не варто обнадіюватися і перебільшувати значення
рукостискань з особливим почуттям і променистих усмішок (як же без них після такого подарунка?). Незважаючи на слова Обами «Я пам’ятаю про Україну і буду діяти», треба сказати, наша країна знаходиться аж ніяк не на перших позиціях у списку пріоритетів нинішньої американської адміністрації. Мало того, наскільки нам відомо, в оточенні Обами є група радників, які досить стримано ставляться до України і дуже насторожено — до її нової влади. Про це не говорять уголос на високих зустрічах, але у Вашингтоні не забули, хто фальсифікував вибори 2004 року або чия політична сила організувала «теплий» прийом американським військовим у Феодосії...
Візит, під час якого американці почули від В.Януковича багато запевнень і обіцянок, завершився. Але вони чули їх і раніше — від інших президентів. І тепер нову українську владу оцінюватимуть виключно за вчинками — за збереженням і розвитком демократії, боротьбою з корупцією, фінансовою стабілізацією, економічними реформами. А от якраз в економічних питаннях Янукович у Вашингтоні у всеозброєнні не був. Лідер політичної сили, що так довго готувалася до приходу у владу, прибув за океан без ухваленого бюджету і затвердженої програми реформ, без конкретних інвестиційних проектів і пропозицій. Найголовнішим його козирем, який він викладав буквально на кожній зустрічі, було тільки запевняння партнерів у встановленні в Україні політичної стабільності як основи для проведення майбутніх реформ. Хоча через майже два місяці після інавгурації від нового президента наші партнери воліли б почути про перші конкретні кроки на шляху реформ і ознайомитися з їхньою програмою, а не вислуховувати нарікання на високі ціни на газ та обіцянки утримати бюджетний дефіцит у рамках шести відсотків. До речі, певний креатив українці все ж таки продемонстрували, за нашою інформацією, ошелешивши главу МВФ проханням не зараховувати витрати на Євро-2012 у бюджетний дефіцит. Кажуть, дещо спантеличений Домінік Стросс-Кан запитав, яка це сума, і обережно поцікавився, чи не збирається Україна проводити в себе ще якісь чемпіонати. Що ж до багаторазово проанонсованих шести відсотків дефіциту, директор Фонду висловив розуміння складності становища українського народу і зауважив, що такого дефіциту бюджету дуже нелегко досягти. На його думку, перед українським керівництвом стоять дві проблеми — «переконати» (МВФ і власний народ) і «зробити те, що обіцяно».
До якнайшвидшого початку реформ і поновлення співробітництва з Міжнародним валютним фондом закликав українського президента і міністр фінансів США Тімоті Гайтнер. Зауваживши при цьому, що відносини з МВФ можуть розвиватися за двома сценаріями. Перший з них — «війна на виснаження» (коли МВФ тисне, а друга сторона опирається до повного виснаження, і тільки потім досягається компроміс). Але це «поганий шлях», вважає Т.Гайтнер, набагато краще, коли «ви самі намічаєте порядок денний, самі плануєте реформи, а МВФ підтримує ваші починання». На жаль, поки що Україна, схоже, рухається першим шляхом, віддавши ініціативу своїм міжнародним партнерам і даючи їм черговий привід для жорсткого контролю і суворих присаджувань у разі непослуху.
Однак, судячи з усього, В.Янукович усе ж таки залишився дуже задоволений своєю поїздкою за океан. Адже крім знакової зустрічі з Обамою завдяки зусиллям наших дипломатів, візит був вражаючим і щодо кількості повноцінних двосторонніх зустрічей. Меркель і Саркозі чекають Януковича в гості, з Медведєвим домовлено про чергову зустріч уже наступного тижня. З китайським лідером Ху Цзіньтао (якому Віктор Федорович не забув подякувати за привітання з перемогою на виборах... 2004 р.) вирішено перевести стосунки «на новий рівень». Віктор Янукович дуже намагався сподобатися всім (на очах представників української діаспори він навіть із почуттям підспівував хору, який виконував українські пісні, біля пам’ятника Шевченку). І, можна сказати, мав успіх.
Але після теплого прийому у Вашингтоні на батьківщині його очікував контрастний душ — люті закиди з боку опозиції у здаванні національних інтересів. Чесно кажучи, нас теж охопили недобрі почуття: знову Україна в перших лавах щось комусь віддала. Тим більше що, за інформацією «ДТ», проти рішення відмовитися від власного високозбагаченого урану послідовно виступала наша розвідка і СБУ, аби можливості держави не було урізано. Крім того, як свідчать наші джерела, українська сторона так і не отримала від американців відповіді на запитання «а в чому, власне, загроза зберігання цих матеріалів в Україні?». Адже наша країна тісно співробітничає з МАГАТЕ і підписала безліч відповідних міжнародних документів. Також нам нічого не відомо і про закріплення американських обіцянок якимось чином компенсувати нову українську втрату в будь-якому двосторонньому документі. Крім того, ми всі добре пам’ятаємо такі, вже хрестоматійні, приклади, як відмова України від ядерної зброї з примарними гарантіями її безпеки натомість, відмова від Бушерського контракту, яка теж не принесла нам істотних дивідендів. Та й історія з ліквідацією в Павлограді твердого ракетного палива (ТРП) від SS-24 тягнеться до цього часу. Американці досі не виконали всіх своїх обіцянок щодо цього проекту. А проте в радянські часи вони були змушені витрачати на стримування акумульованого в Україні ядерного потенціалу 10—12 млрд. дол. на рік! Ми неабияк заощадили гроші американських платників податків. Але тепер Україна виглядає прохачем, нагадуючи американцям, що не завадило б підкинути ще грошенят для остаточної ліквідації цих ракет.
До речі, за нашою інформацією, американська сторона настійно просила українців не порушувати питання Павлограда на зустрічі з Обамою. Ще не знаючи, чи обговорювалася зрештою ця проблема у Вашингтоні, ми вирішили поцікавитися думкою директора Павлоградського
хімзаводу Леоніда ШИМАНА щодо розмірів необхідної американської допомоги для завершення програми ліквідації ТРП. Ось що він нам сказав:
— Я вважаю, що українська сторона може взяти на себе фінансування робіт, пов’язаних із добудовою та запуском в експлуатацію об’єктів, на яких утилізуватиметься ТРП і здійснюватиметься переробка його в комерційні вибухові матеріали. І було б логічно, щоб американська сторона взяла на себе фінансування робіт, пов’язаних із вилученням ТРП, подрібненням, стабілізацією палива, утилізацією порожніх корпусів і твердих відходів. Тому з українського боку знадобилося б для завершення програми 60—65 млн. дол., а з американського — 33—35 млн. дол. Це витрати на добудову та утилізацію.
Близько 10 млн. дол. до кінця програми американці нам обіцяли. Тож питання в необхідності збільшення цієї суми.
Це, скажімо, було б паритетне рішення. А якщо брати по мінімуму, то потрібно близько семи-восьми мільйонів доларів для будівництва ділянки утилізації твердих відходів і порожніх корпусів зі 100-відсотковим очищенням газів після утилізації. Спеціальну піч нам поставлять шведи, а німці зроблять систему очищення для неї. Це та частина програми, якої українська сторона ще не вирішила, є лише передпроектні роботи. Ми б могли зробити проект, а американці його профінансувати.
Ми втратили два роки — 2008-й і 2009-й, коли змінювалися уряди, і коштів з бюджету нам практично не виділяли. Та й у 2010-му фактично немає ніякого фінансування, а вже кінець квітня...
Вже після розмови з директором ПХЗ ми дізналися: американська делегація, яка побувала на заводі цього тижня, повідомила про те, що обіцяні США для завершення програми утилізації ТРП кошти тепер надходитимуть Національному космічному агентству України (НКАУ). Чи перепаде щось Павлоградському заводу — велике запитання. Адже і ПХЗ з НКАУ укладено бюджетний договір, тобто фінансування від агентства павлоградці отримують бюджетне. Куди підуть американські кошти — невідомо. «Бюджетних грошей ми не бачили вже давно, якщо в нас заберуть ще й американські, програма з ліквідації твердого ракетного палива може бути зупинена взагалі», — прокоментував «ДТ» Л.Шиман новину, яка й для нього стала цілковитою несподіванкою.
На цьому сумному тлі наші побоювання з приводу того, що, відмовившись від високозбагаченого урану, Україна знову залишиться з носом, лише посилилися. Та й представники різношерстої опозиції щосили докидають дров у вогонь. Арсеній Яценюк звинуватив президента, що той розплатився ураном «за те, щоб добре на Заході зустріли». Олег Тягнибок розійшовся не на жарт, назвавши дії глави держави «диверсією проти нацбезпеки України». Лідер ВО «Свобода» розгніваний тим, що «влада легко знищує саму можливість відновлення ядерного статусу України», який міг би стати «запорукою безпеки» країни, «знищує навіть теоретичну можливість відновлення ядерного циклу». Юлія Тимошенко переживає за українських учених, яких рішення Януковича «принижує», і українську науку: «Ми відстанемо настільки, що наздогнати буде вже неможливо». Ю.Тимошенко пообіцяла, що невдовзі буде розроблено закон, який «відповідно до вимог МАГАТЕ створить умови для безпечного зберігання високозбагаченого урану на території України й заборонить його передавати».
Щоб розібратися в усьому самим і визначити, де політика, а де реальні інтереси України, ми вирішили звернутися до фахівців.
Чому наша країна відмовилася від високозбагаченого урану? Чи самотня вона у своєму рішенні? Наскільки високі стандарти безпеки зберігання цього матеріалу в Україні? І чи справді нам бракує законодавства в зазначеній сфері? На ці запитання нам відповіла Ольга КОШАРНА, головний науковий співробітник відділу енергетичної і ядерної безпеки Інституту проблем національної безпеки (до речі, зовсім недавно ліквідованого указом В.Януковича):
— Повернення високозбагаченого урану відбувається в рамках Глобальної ініціативи зі зменшення ядерної загрози, яка виникла після терактів у Нью-Йорку в 2001 р. Ця ініціатива 2004 року Сполучених Штатів і РФ спрямована на вилучення високозбагаченого уранового палива з ядерного сектора і повернення в країну-виробника. Також передбачається деконверсія на низькозбагачене уранове паливо дослідних реакторів російської й американської конструкцій. На 1 лютого 2010 року в рамках цієї програми було задіяно 14 країн. Паливо, яке поставляла Росія на реактори радянського виробництва (у В’єтнам, Чехію, Сербію, Латвію, Узбекистан, Казахстан, Білорусь і, зрозуміло, в Україну), повертатиметься в Росію. Воно вже вивезене з Югославії, Румунії та Болгарії.
Навіть Канада на цьому саміті оголосила, що повертає свій високозбагачений уран у США. Нещодавно й Чилі, попри землетрус, у рамках цієї ініціативи перемістила уран зі свого дослідного реактора у Сполучені Штати. На саміті заявила про перехід на низькозбагачений уран і Мексика.
У рамках цієї програми триває переведення дослідного реактора київського Інституту ядерних досліджень на низькозбагачений уран. Отже, ми в цій ініціативі вже беремо участь, тому передача того, що залишалося, — приблизно 90 кг — у Севастопольському національному університеті ядерної енергії і промисловості та в Харківському фізико-технічного інституті, буде логічним продовженням участі України в цій ініціативі.
Що ми отримуємо натомість? Можна розраховувати на технічну допомогу з модернізації того ж таки дослідного реактора в Києві, на якісь технології. Але не ті, які чутливі у плані розповсюдження ядерної зброї, — переробки відпрацьованого палива та технологій зі збагачення. Вони ніколи не будуть передані в Україну. Ніколи. Отже, не мав рації Ю.Бойко, заявивши про будівництво в Харкові установки з переробки відпрацьованого ядерного палива. Це можуть бути якісь інші установки чи грошова компенсація.
Харківський фізико-технічний інститут не виробляв радіоізотопів на високозбагаченому урані, він там зберігається, а його облік і контроль здійснюється відповідно до вимог МАГАТЕ. Сховища оснащені ефективними системами фізичного захисту з відеонаглядом зі штаб-квартири МАГАТЕ в режимі реального часу. Тому всі маніпуляції з упаковками цього урану перебувають під жорстким контролем Агентства.
Отже, заяви деяких політиків про те, що ми могли б створити ядерну бомбу, абсолютно безглузді. Бо, крім договору між МАГАТЕ і нашою країною про гарантії нерозповсюдження ядерної зброї, які є доповненням до ДНЯЗ як механізм виконання зобов’язань, Україна підписала ще й додатковий протокол, що розширює можливості контролю МАГАТЕ на наукові дослідження. Експерти МАГАТЕ без попередження можуть приїхати з інспекцією і перевірити всі підприємства, зокрема й науково-дослідні інститути, що використовують ядерні матеріали, які розпадаються. Тому десь там у підвалі зробити бомбу неможливо. Про це відразу ж стане відомо.
Ми також ратифікували міжнародну конвенцію ООН про боротьбу з актами ядерного тероризму, ініційовану Росією у 2005 р. Крім того, ми є стороною Конвенції про фізичний захист ядерних матеріалів і ядерних установок, а також усіх режимів експортного контролю, які контролюють передачу технологій подвійного призначення, — це Група ядерних постачальників МАГАТЕ і Комітет Цангера.
Я вважаю, що зроблений у Вашингтоні крок правильний і логічний, — він демонструє послідовність України, її відданість принципам нерозповсюдження. Якби ми не хотіли брати участь у цій Глобальній ініціативі, то не погоджувалися б раніше на переведення нашого київського дослідного реактора на низькозбагачений уран. Тепер ми просто зробили наступний крок.
* * *
— Відмова України від високозбагаченого урану Обамі забезпечила чудовий піар на ядерному саміті, Януковичу — чудовий прийом в Обами. А що ж отримала наша країна? — звернулися ми із запитанням до міністра закордонних справ України (і фахівця з питань озброєнь і роззброєння) Костянтина ГРИЩЕНКА, який супроводжував президента В. Януковича під час візиту у Вашингтон.
— Мушу зазначити, що, перш ніж рішення щодо високозбагаченого урану було прийняте, відбулося кілька засідань РНБОУ. І під час першого, і під час другого, і під час останнього засідання, наскільки пам’ятаю, сумніви щодо того, що зазначене питання слід вирішувати (оскільки залишати цей уран — не в інтересах України), висловлювали ті, хто жодного стосунку до ядерної тематики як професіонал не мав.
Цілком природно, що, приймаючи рішення, ми орієнтувалися на тих, хто відповідає за зберігання цих матеріалів, за наукові дослідження та розробки, які теоретично могли б проводитися з високозбагаченим ураном. Можу вас запевнити, не знайшлося жодного вченого, принаймні жодного керівника цих науково-дослідних і навчальних інститутів, який би сказав, що їм потрібен саме високозбагачений уран для якоїсь практичної потреби. Вони були одностайні в тому, що Україна тільки виграє, якщо ми замість високозбагаченого урану отримаємо низькозбагачений і одночасно — додаткові можливості для проведення на найсучасніших наукових установках досліджень, які можуть просунути нас на шляху забезпечення енергетичної безпеки країни. Керівники (а це академіки, учені зі світовим ім’ям) харківського, севастопольського та київського інститутів виступали саме за те, щоб вирішити це питання якомога швидше.
При цьому політичне керівництво країни, включно з Міністерством закордонних справ, було зацікавлене в тому, аби це рішення послужило для досягнення цілей, пов’язаних не тільки із забезпеченням умов для продовження та розширення можливостей наукових розробок і досліджень, а й для отримання як політичних, так і таких, котрі виходять за межі політики, — дивідендів для нашої країни.
І річ не тільки у сприйнятті цього кроку Бараком Обамою, для якого загальне ядерне роззброєння стало одним із пріоритетів зовнішньополітичного курсу. Йдеться не про чийсь піар, а про просування у світовому масштабі цілі, яка (якщо не керуватися, як у нас заведено, суто утилітарно-містечковим підходом) відповідає глибинним інтересам України. Адже розповсюдження ядерної зброї або ядерних матеріалів залишається однією з основних загроз для безпеки та можливості жити спокійно й мирно для багатьох народів. І ми, переживши Чорнобильську катастрофу, напевно, не останні, хто повинен над цим замислюватися. Просто в нас частіше займаються політичними чварами, думають про піар і інколи забувають, що за гарними, але дуже правильними словами стоїть велика справа.
— Я особисто знаю деяких критиків цього рішення, у чиїй щирій турботі про національні інтереси не сумніваюся.
— Найпростіше, звісно, займати ультрапатріотичну позицію. Пригадуєте, були в нас колись стратегічні бомбардувальники? У 1994 р., коли почалися розмови про те, що вони пропадають і треба щось робити, дуже розумні ультрапатріоти підрахували, що ці бомбардувальники мають коштувати, за аналогією з В-52, вісім мільярдів доларів. І дуже суворо казали росіянам: платіть, інакше нізащо не віддамо. А ті стали ще торгуватися й заявляли, мовляв, більше 400 мільйонів не дадуть ніколи. Все це скінчилося сумно. У результаті ми ще просили в американців гроші на те, аби ці бомбардувальники розрізати й пустити на брухт. Переговори — це не просто мистецтво, а ще й відповідальність за кінцевий результат і втрачені під час їх проведення можливості через захоплення ультрапатріотизмом.
— І все одно залишається запитання: чому ж Україна протягом майже десяти років — і за Кучми, і за Ющенка — не погоджувалася віддати свій високозбагачений уран? Чому раптом погодилася саме тепер?
— І не раптом, і не просто так погодилися. Раніше від нас хотіли, щоб ми віддали цей уран просто так, без якоїсь компенсації або можливості для наших інститутів продовжувати свою роботу з тим матеріалом, який їм насправді потрібен. Без жодних фінансових зобов’язань, які допомогли б вирішити це завдання. Такий підхід, звісно, викликав у нас неприйняття. Він був для нас неприйнятним, особливо після того досвіду, який ми мали раніше...
Тепер у нас є рішення про одержання натомість такого ж самого еквіваленту урану, тільки низькозбагаченого (за кількістю ізотопів це буде абсолютно те ж число). США зобов’язуються забезпечити цей процес, як і створення найсучасніших (яких, крім США, ніде й немає) науково-дослідних установок.
Ви запитуєте, що ми отримуємо натомість? Це дуже важливий і серйозний політичний сигнал. Мушу сказати без жодного перебільшення, що за час своєї роботи і послом у США, і міністром у попередній каденції я не пригадаю такої предметної й системної розмови, як під час зустрічі Обама — Янукович. По-перше, є розуміння позиції, зрештою — констатація того, що це вибір України — її уряду і народу — у питанні, який статус на даному етапі вона вважає за потрібне проголосити.
Друге. Була висловлена підтримка зусиллям з налагодження нормальних дружніх партнерських відносин із Росією. У цьому контексті було згадано, що самі США (і, за їхньою оцінкою, досить успішно) проводять політику «перезавантаження».
Було також сказано, що наші зусилля щодо урану дають поштовх вирішенню питання концентрації у певних місцях усього високозбагаченого урану, створюють позитивний приклад і дають імпульс цій політиці, яка реально скорочує можливості розповзання ядерної зброї у світі.
Дуже важлива і сильна заява про те, що Сполучені Штати надаватимуть підтримку політиці реформ та фінансової стабілізації в нашій країні. Вони радитимуть МВФ йти нам назустріч у розв’язанні проблем фінансової стабілізації. До речі, в нас є ще й домовленість про візит держсекретаря Гілларі Клінтон в Україну. Точної дати ще не визначено, але це буде перше півріччя, точніше — літо.
— Костянтине Івановичу, і все ж таки, які гарантії того, що ми отримаємо обіцяне американцями після відмови від високозбагаченого урану?
— Гарантії полягають у тому, що домовленості з вивезення виконуватимуться пропорційно і будуть пов’язані в часі з тим, як виконуватимуться американською стороною її зобов’язання.
— Про Павлоград під час зустрічі з Обамою Янукович порушував питання?
— Порушував, причому досить жорстко. Нам відповіли: «ми повернемося до цього питання з усією серйозністю». Такими словами президенти США, принаймні цей президент, не розкидаються.
— Тобто ви всім залишилися задоволені?
— Я був би значно стриманішим, якби справді так не вважав.
Є розуміння того, що наше співробітництво розвиватиметься за всіма основними напрямами, у тому числі й стосовно таких глобальних проблем, як кліматичні зміни, світова фінансова криза, продовольча безпека тощо. Це те, до чого в нас рідко доходили руки. Ми частіше міркували якось дуже вже приземлено. Насправді свої утилітарні проблеми можна вирішувати тільки тоді, коли ти можеш говорити мовою свого партнера. А він мислить глобально.
* * *
І, нарешті, що ж думають наші вчені? Чи їх справді позбавили можливості плідно працювати на благо атомної енергетики України, чи, навпаки, вони задоволені рішенням президента країни?
— Задоволені ми чи ні, я зможу сказати, коли ми отримаємо фінансування, — заявив нам у телефонному інтерв’ю директор Інституту фізики високих енергій і ядерної фізики Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут» Анатолій ДОВБНЯ.
— Ви ж знаєте, що Харківський фізико-технічний інститут — батько ядерної фізики в колишньому СРСР. Ми зробили першу штучну ядерну реакцію, і відтоді тут була лабораторія №1 зі створення атомної бомби.
Зараз же ми повністю працюємо на атомну енергетику України. У нас немає нормальних джерел нейтронів. Тому ще 21 рік тому ми запропонували варіант потужного нейтронного джерела, основаного на лінійному прискорювачі електронів, що ми чудово вміємо робити, і підкритичній збірці.
Цю ідею в Радянському Союзі реалізувати не вдалося через його розпад. Минув час. Україна приєдналася до ДНЯЗ. І коли почали говорити про наші матеріали, ми сказали: переробимо і створимо нейтронне джерело. І ось приблизно вже 10 років спільно з Арагонською національною лабораторією США працюємо над цим проектом. Нарешті і наші вожді — президенти Янукович та Обама — прийняли необхідне рішення.
Свій матеріал ми переробляємо в підкритичну збірку. Робимо потужний прискорювач, якого у світі поки що немає, але ми за кілька років його створимо, зробимо підкритичну збірку, якої теж, крім нас, ніхто не може зробити, і через кілька років запустимо це нейтронне джерело.
Для чого воно нам потрібне? Для майбутнього атомної енергетики України. Від цього вона залежить на всі 100%. Ми придумуємо такі схеми в атомній енергетиці, які не потребують багатьох традиційних речей, необхідних сьогодні, не створюють проблеми з радіоактивними речовинами. Тому американці зрозуміли: краще з цими хлопцями подружитися і створити для України та для США велику науку і потенційну технологію. Коли наш президент туди поїхав, він виклав там наші, мої погляди. Американці прийняли наші пропозиції, не могли не прийняти. Їхні вчені втовкмачили їм у голови: хлопці, інколи буває щастя в житті, щоб так поталанило: ці українці так далеко просунулися.
Тож у нас цілком нормальна ситуація. Ми тепер робитимемо і прискорювачі, і, власне, це нейтронне джерело. А далі піде розвиток. На цій схемі ядерна енергетика набуде в майбутньому абсолютно іншого вигляду. Не буде великих відходів, не буде безлічі проблем, які стоять сьогодні перед Україною — наприклад, куди подіти відпрацьовані ТВЕЛи.
Але хочу підкреслити: ми не матимемо справи ні з якими відпрацьованими ТВЕЛами. Мені вчора роздрукували, що заявив міністр Бойко. Я сказав: У нас дві проблеми — журналісти, які поспішають передати неперевірену інформацію, і міністри-«великі вчені». Насправді ми не перероблятимемо відпрацьоване паливо. Ми будемо мати справу тільки з наявними в нас матеріалами.
— А що зі створенням замкненого циклу? У програмі в Азарова написано...
— Нехай собі пишуть. Це стара ідеологія. Ми вже давно пішли значно далі. Наша технологія набагато дешевша, це наше ноу-хау. Нехай геологи з геологією розбираються. А газовики — з газом. Кожен має розбиратися зі своїм господарством. Ми знаємо, як розбиратися зі своїм. І як через 10 років будувати атомну енергетику України.
Ми працюємо спільно з американцями і вирішуємо поставлені президентом загальнодержавні завдання. Ми знищимо високозбагачений уран, щоб не було проблем і спекуляцій з приводу бомби. Україна ж давно підписала Договір про нерозповсюдження, і ми не можемо й говорити про якісь там бомби, всі розмови про це — просто нісенітниці якісь. Так, ми стояли біля витоків, але ми вже давно зрозуміли: Україна — без’ядерна держава. Ми ніколи не погодимося робити якісь бомби. А нормальні речі можемо: тут буде нейтронне джерело, яке дуже швидко просуне Україну на багато років уперед — у майбутнє покоління ядерної енергетики. Ви побачите, що вже через п’ять років ми підемо абсолютно іншим шляхом, який започаткують наші роботи тут, у Харкові.
Але я хочу сказати, що тепер ми повинні на підставі домовленостей Януковича і Обами насамперед виховати нове молоде покоління фізиків. Але нехай американці теж пометушаться, бо я не можу контролювати, куди наші вчені їдуть. Адже в нас навіть гуртожитків немає для молодих учених. Тож я ніколи не погоджуся щось робити у цьому проекті, доки не буде постанови українського уряду, щоб нам бодай гуртожиток побудували для аспірантів та молодих учених. Наші молоді голови прекрасні й дуже цінні. Нам необхідно їх зберегти. Нам потрібен хоча б гуртожиток... Інакше я піду у відставку. Ось так.