— Скажите, а у вас есть карта России в продаже?
— Да, вам за какое число?
З просторів соцмереж
Навіть якщо це не ЗСУ, а Боже провидіння, в Кремлі мають сприйняти пожежу і обрушення прольотів скрепного Керченського мосту як знак того, що у війні проти України остаточно відбувся перелом і далі буде ще болючіше.
І знак від українців усьому світу, що немає нічого неможливого, коли ти борешся за свою землю та визволяєш своїх людей.
У вогні на залізничній колії Керченського мосту згоріло не пальне, а міф про суперзахищеність цього улюбленого дітища Путіна й терабайти російського блефу про «непотопляємий авіаносець». Як, власне, і весь хід війни Росії проти України — крах міфів про непереможність російської армії, якими годували світ і власних громадян і обломки яких впали на дно протоки разом із прольотами мосту.
Як відреагує Путін на цей удар, що має зачепити й особисті почуття, адже міст у Керченській протоці вважається одним із його найбільших досягнень? Ядерний удар чи замовчування поразки, як це було із потопленням крейсеру «Москва»?
У Кремлі вміють довести все до цілковитого абсурду і при цьому тримати фейс вершителя історії людства. Коли говорять, що кримський «референдум»-2014 проходив під дулами автоматів, то мають на увазі повний контроль над півостровом і органами влади, встановлений російською армією. На нових окупованих РФ територіях росіяни організували все буквально: членів «комісій», які ломились у двері українців із «бюлетенями», супроводжували озброєні бійці росгвардії, під наглядом яких люди «голосували» за приєднання до Росії. Розтягнуте для певності майже на тиждень «волевиявлення» виглядало дешевою пародією навіть на фейковий кримський «референдум».
При цьому виникла ситуація, якої не було після незаконної анексії Кримського півострова. Приєднуючи українські землі на сході і півдні, де ведуться бойові дії з рухомою лінією фронту, Росія фактично розмиває свої кордони. Із ратифікацією і підписанням Путіним папірців про «принятие» чотирьох українських областей Росія фактично з власної волі відмовляється від своїх міжнародно визнаних кордонів протяжністю більш як 800 кілометрів і при цьому не встановлює нових (звісно, їх не було б визнано Україною та світом, але все ж).
Окуповуючи території Грузії 2008-го і України 2014-го, Росія намагалась якнайшвидше здійснити їхню бордеризацію — заблокувати захоплені території та встановити «державний кордон». Нинішня ситуація абсолютно інша. На сьогодні прикордонний стовпчик росіяни можуть встановити хіба що на блокпосту у селі Василівка Запорізької області — на єдиному коридорі, де вузеньким струмочком ще можливий виїзд людей із окупації. Та й то тимчасово, поки контрнаступ ЗСУ не розпочався і на цьому напрямку. Тому речник Кремля Дмітрій Пєсков так і не зміг толком відповісти на запитання: де ж тепер кордони РФ після «приєднання» нових територій? Сказав лише, що Росія «продовжить радитися з місцевим населенням». Абсурд? Ні, просто Росія сьогодні.
Що змінюють ці події у «кримському питанні»?
«Обнуливши» свої міжнародно визнані кордони з Україною, Росія скасувала і «державний кордон», незаконно встановлений у квітні 2014 року по адмінмежі АР Крим із Херсонською областю. Його протяжність — близько 170 кілометрів суходолом і озерами Азовського моря. Нинішнього тижня контрольно-пропускні пункти на цій межі, яку вже оголошено «адміністративною», залишили російські митники, але військові блокпости ще зберігаються. Отже, Крим більше нічим не відрізняється від чотирьох щойно анексованих Росією областей.
Більше не «нєпотопляємий» і не скрєпний
Український спротив російській агресії кардинально змінив сприйняття Криму як неприступної військової фортеці, що її Росія збудувала за роки після його окупації, повертаючи йому славу радянського «непотопляемого авианосца».
У березні 2014-го, напередодні «референдуму», ми прогнозували, що захоплений Крим стане для Росії аеродромом підскоку — тут вона «дозаправлятиметься» ресурсами і звідси Путін загрожуватиме світу й Україні. Так і сталося: Крим перетворився на гігантську військову базу, забезпечуючи спочатку сирійську кампанію, а потім — і вторгнення в Україну, а також на величезний полігон, де безперервно тренувалися всі види і роди збройних сил РФ.
Якість тієї підготовки, як і російської армії в цілому, виявилася дуже сумнівною.
З успішною атакою ЗСУ по аеродрому у Новофедорівці і складах боєприпасів у Джанкойському районі посипався міф про суперзахищеність Криму, який російська пропаганда продавала всі вісім років окупації півострова і вісім місяців — окупації півдня України.
Зі знищенням крейсера «Москва» луснув міф про могутній і непереможний чорноморський флот РФ, а затоплення вражого ВДК «Саратов» поклало край планам окупантів на порт Бердянська (боєприпасів із корабля так і не підняли).
Із кожним ударом розсіюється і завіса сакральності півострова, якого Путін буцімто нізащо і ніколи не віддасть, адже Крим — це його «прєлєсть» і скрепа. І сьогоднішній вибух на Керченському мосту, що вивів з ладу залізничну його частину і зупинив рух на автомобильній, — тому чергове, але не останнє підтвердження.
Нині вперше за вісім років окупації РФ Криму стала проглядати реальна перспектива його звільнення. Причому саме військовим шляхом, який досі Україна заперечувала, покладаючись на політико-дипломатичні зусилля (не в останню чергу під впливом західних партнерів).
Росія усіяла півострів величезною кількістю військових об’єктів, які є легітимними військовими цілями для ЗСУ, тож наші громадяни, які проживають поруч із ними, мають заздалегідь подумати про свою безпеку і відселитися від місця потенційної «бавовни», не давши можливості окупантам використати їх як живий щит.
Із початком мобілізації потік людей на виїзд із Криму зріс на порядки — жителі Криму і Севастополя масово виїжджають із півострова, аби уникнути російської армії та фронту. Для кримських татар ця хвиля особливо болюча: багато з них їдуть у країни Середньої Азії, тобто фактично в місця сталінської депортації, боротьба за повернення з яких на батьківщину в Крим тривала пів століття. Виїжджають не лише чоловіки, а й жінки-медики, які також підлягають мобілізації.
Мобілізація кримських татар, яких непропорційно кількості населення рекрутують на війну з Україною, — цинічна спроба Росії знищити нелояльну групу жителів Криму, яка має особливі міжнародно визначені права — права корінного народу на самовизначення на історичній території.
Невідомо, скільки вже мобілізовано жителів Криму. Попри бравурні рапорти Аксьонова про дострокове виконання «плану», воєнкоми та поліцейські все ще ганяються з повістками за резервістами. Приміром, із 50 повісток, виписаних жителям села Холмовка Бахчисарайського району, до вчора вдалося вручити лише 15. Решта чоловіків виїхали або переховуються. Для «стимулювання» набору мобілізованих окупаційна влада Криму і Севастополя засипає обіцянками пільг: учасникам «СВО» — надати землю, їхнім дітям — місця у дитсадках, підприємства мають виплатити додаткові «підйомні», а банки — кошти на екіпіровку. Попри це результати мобілізації в Криму відстають від регіонів Росії.
Та все ж тисячі кримських «мобіків» уже отримали зброю й готуються воювати. Дві тисячі громадян України, які раніше проходили службу в ЗСУ, вже присягнули Росії. «Мобіків» розмістили у двох частинах: 126-й бригаді берегової оборони у селі Перевальному та 810-й бригаді морської піхоти чорноморського флоту у Козачій бухті Севастополя. Обидві бригади брали участь у війні проти України на різних напрямках і зазнали великих втрат. Тепер їх доукомплектують усе ще громадянами України та відправлять воювати проти неї.
Важкий випадок. За нормами міжнародного гуманітарного права, окупуюча країна не має права призивати до своєї армії жителів окупованої території. Це — воєнний злочин. І всі роки після 2014-го українські правоохоронці, відповідно до норм МГП, визначали примусово призваних до армії РФ громадян України в Криму як потерпілих від злочину, який вчиняє Росія в особі президента, міністра оборони, воєнкомів. Тобто по всьому ланцюжку злочину. Однак противників вважати мобілізованих українців з Криму потерпілими в Україні з кожним днем кровопролитної війни дедалі більше, і, як кажуть, позиція президента тут дуже жорстка. Відтак, прокуратура АРК закликає громадян України в Криму ухилятися від призову, а в разі примусової мобілізації не вчиняти дій, що можуть бути кваліфіковані як воєнний злочин, і не просто складати зброю при відправленні на фронт, а заздалегідь повідомляти про такий намір.
Запитання, яке часто ставлять: чому в Криму немає акцій протесту проти війни і мобілізації, які проходять у різних регіонах Росії? Відповідь дуже проста. Крим — не Росія. Коли в Пітері чи Москві виходили на мітинги з українськими прапорами, у Криму за жовто-синю стрічку могли забити до пів смерті. Всі, хто міг організовувати акції протесту, — в тюрмі або виселені із Криму, як усі лідери Меджлісу кримськотатарського народу та українські активісти. Але повірте: людей, які відчинятимуть ворота у містах Криму українській армії, більш ніж достатньо. Власне, вони це вже роблять і сьогодні, повідомляючи про пересування ворожої техніки, вильоти літаків, виходи кораблів, ситуацію в усіх сферах життя в окупації.
Транзитна зона «из Петербурга в Херсон»
Від початку російського вторгнення Крим уже не «всеросійський курорт», а всеросійський військовий шпиталь, де дедалі менше медичних послуг дістається місцевому населенню і туристам. Утім, кількість туристів і без того впала мало не наполовину, бо до Криму тепер ніхто не літає — росавіація заборонила польоти на російському півдні і в Криму у зв’язку з «СВО». Тож новий супердорогий аеропорт «Сімферополь», який після 2014 року через санкції обслуговував тільки рейси до Росії, після 24 лютого взагалі закритий.
Крим нині — транзитна територія для перекидання із Росії на південний фронт живої сили і техніки. Кримський міст, врешті, виконує ту функцію, заради якої його й будували (крім розпилу мільярдів для друзів Путіна, звісно).
У зворотному напрямку Крим — це транзитна територія «зернового експресу», суходольного шляху транспортування краденого чи купленого під примусом за копійки у аграріїв Херсонської та Запорізької областей зерна, насіння соняшнику, овочів, фруктів та іншого добра. Все, що можна було віджати на окупованому півдні і продати, було вивезено через кримські порти на незаконний експорт або через Керченську протоку — у Росію. Саме так у родовому селі глави уряду Чечні і екскерівника фонду Ахмата Кадирова опинилися вкрадені в Мелітополі комбайни та трактор «Джон Дір».
Крадене не приносить користі Росії. Одним із завдань, які попутно мало вирішити вторгнення в Україну, було відновлення доступу до дніпровської води, що її Крим втратив через окупацію 2014 року. Нестача прісної води залишилася мало не єдиною проблемою, якої Росія так і не змогла вирішити на півострові за вісім років, оскільки водночас із збільшенням варварського видобутку підземних вод відбувалися процеси колонізації (населення у Сімферополі та Севастополі зросло вдвічі) і мілітаризації. «Міністерство» сільського господарства Криму жаліється, що пуск дніпровської води ніяк не вплинув на успіхи аграріїв, а для покращення експлуатації Північнокримського каналу треба 14 млрд рублів.
Через відмову Росії надати зелені коридори для цивільного населення Херсонщини Крим став одним із шляхів порятунку українських біженців із окупованого сходу і півдня до Європи й України. Їхній потік із початком часткової мобілізації до армії РФ значно зріс за рахунок жителів півострова. Тікають не тільки політичні українці, які не хочуть воювати проти своєї країни, а й колаборанти, що по-тихому розпродують земельні ділянки, автомобілі, дачі, підприємства — і вивозять гроші у Грузію, Чехію, Казахстан та інші країни, де відкривають бізнес. Подалі від Росії, ФСБ і війни.
У Кремлі ще не прийняли рішення щодо створення «кримського федерального округу», куди увійдуть Крим, Севастополь, Херсонська та Запорізька області (точніше, їхні частини).
Існування федеральних округів узагалі не передбачено конституцією РФ. Однак Путін захотів отримати більше влади над «рівноправними суб’єктами федерації» і 2000 року створив вісім федеральних округів, посадивши в кожному свого намісника — повноважного представника. Це государеве око наглядає за місцевими князьками і координує представництва федеральних органів влади.
2014 року, після незаконної анексії АР Крим і Севастополя, Путін створив кримський федеральний округ (КФО), а повпредом призначив Олега Бєлавєнцева, активного учасника окупації Криму, колишнього шпигуна і «гаманця» Сєргєя Шойгу, з яким він пиляв мільярди ще за часів керівництва МНС Росії. Проіснував кримський округ лише два роки «перехідного періоду», а потім Крим і Севастополь перекинули у південний округ.
На посаду представника президента в іще не створеному КФО вже націлилися гауляйтер Криму Сергій Аксьонов і відставлений із «роскосмоса» Дмітрій Рогозін.
Конкуренція за контроль потоків на нових тимчасово окупованих територіях після їхньої анексії посилиться, якщо ЗСУ їх не звільнить у найближчій перспективі, а Росія почне фінансувати їх повною мірою. Не в таких обсягах, як це було в Криму, але годівничка для причетних порожньою не буде, а ресурси в тому ж Криму вже вичерпуються.