Результати президентських виборів в Україні, безумовно, позначаться на зовнішній політиці країни й у цілому на ситуації в регіоні. Очевидно, що в цей період в Україні сфокусуються інтереси кількох центрів зовнішнього впливу. Нинішня російська політична публіцистика ставить цю проблему, на мій погляд, дуже гостро, мало не в істеричній формі. Вибори в Україні розглядають майже як якийсь Армагеддон, останній бій сил добра й зла, сил російського й, відповідно, американського впливу на пострадянському просторі.
Чинник зовнішнього впливу
зі знаками мінус і плюс
У політичному лексиконі часто використовують терміни «зовнішній вплив» і «втручання у внутрішні справи». Проте чітко розмежувати їх надто складно. Спроба дати юридичне визначення зводиться до очевидного постулату: зовнішній вплив обертається втручанням, якщо порушується законодавство країни. Наприклад, коли політичні партії, що беруть участь у виборчому процесі, фінансуються з іноземних джерел. З іншого боку, є маса можливостей і каналів значного впливу, що юридичних норм не порушують. Скажімо, зовнішня сторона, що бажає підтримати уряд під час виборів проти опозиції, йде на певні економічні поступки. Чи є це втручанням у внутрішні справи країни?
Доволі умовні й якісні оцінки зовнішнього впливу в координатах позитив — негатив. Виборчий процес — це боротьба. І те, що одна сторона вважатиме позитивним, інша оцінить як негатив. Усе залежить від політичної позиції.
Проте можна скласти список акцій, які є прийомами чорного PR. Для прикладу візьмемо недавню історію з І.Рибкіним, яку нині починають використовувати певні політичні сили як чинник української виборчої кампанії для дискредитації опозиції. Це — класичний приклад чорного PR, котрий, безумовно, можна назвати негативним.
Утім, сили в Україні, що протистоять опозиції, підтримують Президента (і апріорі його майбутнього наступника), з такою оцінкою не погодяться.
У свою чергу, зовнішній вплив, спрямований на підтримку проведення чесних, прозорих і справедливих виборів, можна оцінювати зі знаком плюс.
Основні центри зовнішнього впливу: розбіжності за суттю та формою
До числа основних центрів зовнішнього впливу в контексті президентських виборів в Україні можна віднести Росію, США й Європу (Європейський Союз). Проблема в цьому трикутнику полягає в тому, що ключовим пріоритетом для більшості представників і української еліти, і українського суспільства є довгострокова орієнтація на інтеграцію в Європу. Україна бачить себе, нехай не завтра й не післязавтра, а через 10—15 років, членом ЄС. Водночас у Росії це викликає роздратування, яке важко пояснити раціонально. Тому що час від часу сама Москва врочисто заявляє про виняткову важливість співробітництва з Європою, про те, що Росія — це частина Європи тощо.
Однак останнім часом у Росії надзвичайно популярними стали неоімперські ідеї. По суті всі російські політики, від Д.Рогозіна до А.Чубайса з його концепцією ліберальної імперії, одержимі ідеєю домінування Росії на пострадянському просторі, зокрема і в Україні.
Беручи участь у теледебатах на ОРТ з А.Чубайсом, я прямо запитав його: «Ви хочете побудувати російську ліберальну імперію. Та, напевно, неможливо уявити цю імперію без такої перлини в її короні, як Україна. Це те ж саме, що Індія для Британської імперії. Проте ми прекрасно розуміємо, що через 10—15 років Україна буде членом ЄС». Він мені відповів: «А чому ви такий песимістичний?»
Тобто для нашої політичної еліти рух України в бік ЄС — це песимістичний сценарій. Десять років наша зовнішня політика боролася з розширенням НАТО, тепер ми боротимемося з розширенням ЄС.
Для США, які схвально дивляться на рух України в Європу, і для Європейського Союзу хід і результати українських виборів небайдужі. Та, скажемо відверто, для європейської та американської політики це не найголовніший пріоритет...
В узагальненому вигляді західний і російський чинники впливу істотно відрізняються за суттю та формою. По суті, західний чинник впливу — це чинник перспективи, успіху. Захід — це стратегічний горизонт. Захід привабливий насамперед цією ідеєю цивілізованого успіху. Україна хоче бути частиною цивілізованої, успішної, процвітаючої Європи.
Російський чинник впливу трохи більш приземлений, конкретніший. Російський чинник — це сьогоднішні економічні інтереси. Тому що до вступу в ЄС дуже далеко, а сьогодні український бізнес зацікавлений і в нижчих цінах на сировину, і в більш вільному доступі своєї продукції на російські ринки.
Відрізняються західний і російський чинники й формою впливу. Російська форма впливу ілюструється зустрічами Л.Кучми з В.Путіним, на яких, вочевидь, ішлося про підтримку правонаступника українського Президента, й, певне, звучали якісь обіцянки з української сторони. Та про підгрунтя зустрічей можна лише гадати, оскільки російська форма впливу більш залаштункова.
Вплив Заходу носить більш відкритий характер. На конференції «Україна в Європі та світі», що відбулася в березні цього року в Києві, представники країн Заходу говорили про те, у чому полягають інтереси їхніх держав з огляду на вибори в Україні. У тому, щоб ці вибори були справедливими, прозорими й демократичними, щоб відбулася демократична передача влади.
Послуги імперії просимо не пропонувати...
Дуже складно сформулювати національні інтереси Росії (політичні, економічні) щодо ситуації президентських виборів в Україні, оскільки для цього потрібно визначити носія цих національних інтересів. Якщо ним уважати російський політичний клас, то він сьогодні формулює свій інтерес як побудову якоїсь ліберальної імперії чи домінування на пострадянському просторі.
На мій погляд, це зовсім абсурдна мета, зумовлена не якимись економічними, політичними чинниками, а чисто психологічними, якимось комплексом домінування. Ця ідея зовсім безперспективна, оскільки російській еліті нічого запропонувати своїм сусідам, крім пафосних розмов про свою велич, про месіанське імперське призначення російського етносу тощо.
Я часто в суперечках зі своїми російськими колегами наводжу аргумент, який здається мені переконливим. Росія не вперше втрачає імперію — вона її втратила 1917 року. Та незабаром тріумфально відновила, не маючи особливої сили, тому що була комуністична ідея. Ідея була помилковою, її реалізація — злочинною, але голодна Червона Армія на багнетах принесла цю ідею, в якої були десятки мільйонів прибічників і в Україні, і на Кавказі, і в Центральної Азії. Так прийняття Росією комуністичної ідеології допомогло продовжити існування Російської імперії на 70 років.
А що нині може запропонувати Росія Україні, Кавказу та Середній Азії, крім своєї надутої величі? Нічого, крім дешевих газу та нафти.
Та це ми вже проходили з білоруським президентом О.Лукашенком, який прекрасно розумів і використовував ці комплекси російської еліти.
Він приїжджав до Москви, підписував черговий порожній документ про остаточне об’єднання. Потім отримував постачання газу та нафти на мільярди доларів. Ця гра тривала десять років. Схоже, все, на що сподівається російська еліта, після того як її водив за ніс О.Лукашенко, відновити подібну гру з Україною, тільки в набагато ширшому масштабі.
Думаю, знайдуться в Києві політики, які скажуть: «Ну добре, якщо росіяни хочуть, щоб ми раз на рік говорили, що вони великі й що ми будемо з ними об’єднуватися, ми це робитимемо. Будемо підписувати якісь папери, якщо Росія поставлятиме нам дешеві газ і нафту». Лише таке жалюгідне втілення імперських ілюзій і можливе. Я не вважаю це національним інтересом.
Справжні національні інтереси Росії полягають у тому, щоб Україна як наш найближчий сусід і як одна з ключових держав на пострадянському просторі, ставала стабільною, процвітаючою державою й разом із нами рухалася в Європу.
Та, на жаль, з огляду на сьогоднішні російські реалії, можна припустити, що під час виборчої кампанії в Україні Росія діятиме, виходячи з зовсім іншого розуміння національних інтересів.
Це є наш останній і рішучий...
Порівняно з попередніми українськими виборчими кампаніями, російська еліта активніше впливатиме на президентські вибори 2004 року. Я уважно стежу за нашою пресою, за виступами представників російського політичного істеблішменту. Майбутні українські вибори в російських мас-медіа подаються як найважливіша для РФ політична подія. Наприклад, в одній із недавніх статей на цю тему йшлося про те, що В.Путін ризикує програти вибори 31 жовтня в Україні, що може стати найважливішою стратегічною поразкою Росії.
Боюся, що в сьогоднішньому стані російської політичної еліти для неї вибори в Україні стануть основним зовнішньополітичним пріоритетом, вирішальним боєм за те, щоб зберегти перспективи втягти Україну в так звану ліберальну (чи не дуже ліберальну) імперію. Іншими словами, українські вибори зводяться до рівня битви між США та Росією за вплив на пострадянському просторі.
На мій погляд, це неправильний погляд, оскільки він виходить з автоматично прийнятої концепції неминучого суперництва між Росією та США. Якщо спробуємо розібратися в стратегічних інтересах Росії у світі й на пострадянському просторі, то виявимо більше збігів з американськими інтересами, ніж протиріч. Та, на жаль, не тільки стосовно України, а й у всіх питаннях зовнішньої політики, основною частиною російської політичної еліти рухають не стільки раціонально зрозумілі інтереси, скільки дуже глибоко укорінені антизахідні та неоімперські комплекси.
Думаю, Москва спробує зробити все, щоб не допустити перемоги на виборах В.Ющенка, якого вона відверто (і, на мій погляд, хибно) оцінює як проамериканського кандидата. Я вважаю, що В.Ющенко не проамериканський кандидат, так само як і його супротивник — кандидат від партії влади — проросійський, як це вважає російська еліта. Обидва вони — проукраїнські кандидати, які по-різному розуміють інтереси й майбутнє Української держави.
До речі, у Росії кожного нового керівника в країнах СНД оголошують проамериканським чи «ще більш проамериканським», не помічаючи, що тим самим виносять вирок своїй власній політиці. Де ж ті, «проросійські», в очікуванні яких ми будуємо повітряні замки своєї імперії? Вже на що проросійським здавався новий президент Молдови російський комуніст В.Воронін. Тепер він, виявляється, прозахідний і проамериканський. Може все-таки щось не так із нашою політикою, а президенти просто проукраїнські, прогрузинські, промолдавські?
Росія завзято намагається нав’язати своїм партнерам по СНД вибір — або ми, або Захід. Це абсолютно неконструктивна й безперспективна позиція. Країни Співдружності переконалися в нездатності й, понад те, небажанні Росії сприяти вирішенню їхніх насущних проблем. Чи слід дивуватися, що всі вони прагнуть максимально розширити свою взаємодію з Заходом?
І Росія, і Захід — лише така формула відносин, звернена до наших сусідів, дозволить зміцнити економічні та культурні позиції Росії на пострадянському просторі, й найголовніше — зберегти симпатії до неї в цих країнах. Для цього треба облишити розмови про домінування й не примушувати дружити колишніх сусідів по комунальній квартирі. Тоді вони, може, залишаться нашими друзями.
Специфіка російського чинника впливу
Офіційний Кремль на майбутніх президентських виборах в Україні займатиме стриману позицію. Я не уявляю, щоб В.Путін зробив, скажімо, таку заяву: «Я й російська громадськість (народ, уряд) підтримуємо кандидата Х. Проте чинники фінансові, економічні, інформаційний потенціал використовуватимуться на користь кандидата від партії влади».
Я критично ставлюся до багатьох аспектів внутрішньої політики президента РФ, але в зовнішній політиці, зокрема на просторі СНД, В.Путін набагато випереджає свій політичний клас. Він, можливо, з огляду особливостей свого характеру, психології чи досвіду роботи в силових структурах, на відміну від більшості російського політбомонду, керується в політичних діях холодним розрахунком, а не антизахідними емоціями й комплексами, що буксують,
Президент як людина, вихована в культурі конспіративних операцій, відкрито не акцентуватиме свою позицію. Та при цьому він не зможе діяти абсолютно «перпендикулярно» настроям усього політичного класу. Тому політичну, економічну, інформаційну, політтехнологічну підтримку з боку Росії буде надано наступникові Л.Кучми. Причому Москва намагатиметься реалізовувати свій вплив не стільки через офіційні структури, скільки через бізнес.
Кажучи про вплив російського бізнесу, слід ураховувати принаймні два моменти. По-перше, російський бізнес виступає в руслі імперської ідеї, й більшість його представників позиціонують себе як націоналісти-державники. Вони, використовуючи свої зв’язки з українськими колегами з бізнесу, намагатимуться зробити все, щоб переміг кандидат, якого назвуть у Москві проросійським (підкреслю ще раз — абсолютно помилково!).
По-друге, російський бізнес занурений у дуже велику взаємодію, значною мірою тіньову, з олігархічними структурами в Україні, які й згуртуються навколо або В.Януковича, або іншого кандидата від партії влади. Бізнес гратиме за партію влади. Бізнес не зацікавлений у перемозі В.Ющенка, тому що його перемога — це прозорі, транспарентні правила гри в прозорій економіці. А російський бізнес звик робити великі гроші разом зі своїми українськими партнерами в сутінках тіньової економіки.
Вплив провідних російських мас-медіа на українських виборах буде великим. Причому абсолютно всі вони працюватимуть проти В.Ющенка.
Політтехнологічний чинник варто виділити як самостійний. Ідеться про вже традиційну участь російських політтехнологів у виборах в Україні. Багато хто з тих, хто працював і, мабуть, працюватиме на українських виборах, близькі до Кремля й виступають як радники. Причому в російських політтехнологів є додатковий інтерес — формувати політику Кремля в більш негативному плані стосовно кандидата В.Ющенка й у більш позитивному плані щодо його суперників. Це інтерес особистий і фінансовий. Вони в добрих стосунках із провладними українськими кланами, вони заробили чималі гроші на парламентських виборах і планують заробити ще більше на президентських. До того ж вони прекрасно розуміють, що гроші їм платитимуть не тільки за конкретні політтехнологічні операції в Україні під час виборів, а й за вплив, який вони через свою наближеність до Кремля чинитимуть на прийняття рішень і вироблення ставлення до тих чи інших кандидатів.
Кілька слів про так званий чинник співвітчизників. У мене багато друзів у російській діаспорі в Україні. Вони не розділяють імперських ідей російських політиків і відчувають себе повноправними громадянами України. За моїми, можливо, не досить репрезентативними спостереженнями, остаточне психологічне примирення російського населення з ідеєю незалежності України сталося з початком війни в Чечні. Люди зрозуміли, що бути українським громадянином — отже не посилати своїх дітей на безглузду війну на Кавказі. Навряд чи цей контингент виборців автоматично опиниться в таборі, що протистоїть В.Ющенку. Та, скажімо, якісь заяви крайніх націоналістів можуть їх насторожити. А інша сторона цю обставину максимально експлуатуватиме.
До речі, в дискусіях про українські вибори в Росії я звертав увагу своїх колег на те, що в російських інтересах було б налагоджувати стосунки з В.Ющенком нині, а не коли він переможе на виборах. У відповідь доводилося чути такий аргумент: Москва могла б домовитися з В.Ющенком, але в його оточенні, у партіях, що його підтримують, є крайні націоналісти, які неприйнятні для Москви. Можливо, якийсь резон у цих міркуваннях є.
Росія має певний набір важелів впливу на Україну. Однак не думаю, що їх використання принесе бажаний ефект. Я прогнозую перемогу В.Ющенка. Очевидно, слід очікувати ще одного «геополітичного дежа вю» — знову своїми руками створеної поразки й розчарування нашою зовнішньою політикою. Тобто повторення грузинського сценарію. У російських медіа під час проведення грузинських виборів не було сказано жодного не те що доброго — нейтрального слова на адресу М.Саакашвілі. Лився потік образ, бруду, ненависті. Проте новий президент Грузії приїхав до Москви, провів переговори з В.Путіним, і вони знайшли певні конструктивні рішення. Думаю, те саме повториться і з Україною.
Якщо на виборах переможе В.Ющенко, думаю, це позитивно позначиться на відносинах України та Росії. У довгостроковому плані.
Зрештою, його так само, як уже згаданого грузинського президента, приймуть у Кремлі. Російська еліта зрозуміє безглуздість і нездійсненність своїх планів побудови ліберальної імперії й почне налагоджувати добросусідські відносини зі своїм найближчим сусідом — Україною.