Хоч як парадоксально це звучить, але найдемократичнішими парламентськими виборами в Україні були вибори 1990 р. та 1994 р., коли країна робила лише перші кроки на шляху демократичних перетворень. Сьогодні ж проблема проведення чесних і прозорих виборів — одна з найгостріших у державі. Про це заявили майже всі політики.
Президент України навіть ухвалив указ про забезпечення відкритих і прозорих виборів. Проте вже через кілька тижнів Л.Кучма заявив, що розмови про використання адміністративного ресурсу розцінює як «передвиборчі спекуляції», що про використання адміністративного ресурсу «кричать ті, в кого мало шансів пройти 4-відсотковий бар’єр». То де ж логіка? Навіщо Президентові України ухвалювати спеціальний указ, якщо він вважає використання адміністративного ресурсу лише розмовами? І чому про це серед інших говорять і комуністи, що мають гарантовані шанси пройти до майбутнього парламенту? Крім того, будь-яку ідею можна спотворити до повної її протилежності. У Дніпропетровській області державні чиновники вже ініціювали, посилаючись на зазначений указ Президента України, створення громадської (?) організації, яка сприятиме проведенню чесних і прозорих виборів.
Експерти Центру Разумкова вважають, що масштабне застосування адміністративного ресурсу на виборах 2002 р. цілком імовірне. Дружними шеренгами вишикувалася партія влади — блок «За єдину Україну!», лідери якого мають невисокий публічний рейтинг, зате потужні зв’язки і вплив у високих кабінетах влади. Така різниця між впливом та рейтингом наводить на невеселі роздуми про те, яким чином досягатимуться «прогнозовані» результати блоку на виборах.
Сьогодні зрозуміло: один крок у застосуванні адміністративного ресурсу — це два кроки назад на шляху утвердження української демократії. Тому саме цій проблемі було приділено значну увагу під час підготовки аналітичної доповіді Центру Разумкова, саме їй присвячувалося більшість виступів учасників «круглого столу» «Політичні партії і блоки напередодні парламентських виборів 2002 р.», що був організований Центром спільно з Фондом Конрада Аденауера.
Адміністративний ресурс по-українському: що це?
Словосполучення «адміністративний ресурс» стало цілком звичним в українському політичному лексиконі. Проте чіткого визначення цього поняття не існує: одні розуміють його як пряму фальсифікацію у день виборів, інші — як підтримку владою лояльних до неї кандидатів у народні депутати.
Очевидно, що адміністративний ресурс використовується не лише під час проведення виборів і не лише під час встановлення їхніх результатів. Його вплив поширюється на весь політичний процес. Досить згадати вплив влади на створення партій — для захисту своїх інтересів (наприклад, НДП) або для розколу впливових політичних сил (того ж Руху). Не без впливу влади змінюється й політична конфігурація парламенту, коли одні фракції (чомусь переважно опозиційні) ліквідуються, а інші (чомусь переважно лояльні до влади) створюються. У період блокування політичних сил напередодні виборів влада визначає свого основного фаворита — «партію влади», на сьогодні це блок «За єдину Україну!».
Водночас прояви адміністративного ресурсу під час виборчої кампанії найбільш очевидні, адже владі потрібне чергове підтвердження її легітимності як в очах українських громадян, так і перед міжнародною спільнотою. На попередніх виборах адміністративний ресурс справді використовувався переважно під час проведення голосування і встановлення їх результатів. Сьогодні акценти зміщуватимуться — за рахунок адміністративних важелів під час проведення голосування можна розраховувати на підтримку не більше 3—4% виборців, які братимуть участь у голосуванні (тобто приблизно 800—900 тис. громадян). Цього замало для істотного впливу на результати виборів.
Дуже тривожним симптомом є те, що в суспільстві зростає невіра у прозорість та чесність виборів. За результатами опитувань Центру Разумкова, лише 4,6% опитаних вірять, що вибори 2002 р. пройдуть «чесно, без підтасувань». Протягом 1994—2001 рр. цей показник зменшився вчетверо. Тим часом відзначається невпинне зростання негативного показника — відсотка впевнених у тому, що «все буде підтасоване». У 1994 р. таких респондентів було лише 12%, у 1998 р. — вже 17% (заміри у цих роках проводив фонд «Демократичні ініціативи»), а в 2001 р. — 23,3%. Отже, в 1994 р. вірила у чесність парламентських виборів (припускаючи певні порушення) майже половина населення — 46%, а в 2001 р. таких залишилося менше третини — лише 29,4%.
Масштабне застосування адміністративного ресурсу очікується саме під час проведення виборчої кампанії, особливо передвиборної агітації. Вже сьогодні пролунали перші тривожні дзвінки — окремі губернатори внесли до Центральної виборчої комісії (ЦВК) свої пропозиції про переформування виборчих округів. Якими будуть нові округи? І чи не доведеться, наприклад, О.Морозу вибирати, де балотуватися: в Миронівському чи Таращанському районі, які можуть бути «розкидані» по різних округах?
Адміністративний ресурс можна визначити як вплив посадових осіб з використанням їхніх владних повноважень на розвиток політичного процесу в Україні, зокрема на перебіг, результати та інші складові виборчого процесу, з метою збереження влади.
Зрозуміло, що застосовувати адміністративний ресурс можуть лише особи, які здійснюють функції державної влади, місцевого самоврядування або наділені адміністративно-розпорядчими повноваженнями — державні службовці, керівники і працівники органів місцевого самоврядування, керівники підприємств та установ, як правило, державних. Головна мета використання адмінресурсу у виборчому процесі — це вплив на політичний вибір громадян України.
Адміністративний ресурс є аморальним, асоціальним, протиправним явищем, яке порушує не лише Конституцію України, а в окремих випадках — і норми Кримінального кодексу України, а й провокує «корозію» морально-етичних засад суспільства.
Застосування адмінресурсу призводить до того, що (за формального дотримання демократичних норм) волевиявлення виборців і результати виборів перебувають під значним впливом державних чиновників, керівників підприємств та установ. Посилення впливу останніх означатиме, що українське суспільство впевнено рухається шляхом встановлення «адміністративної демократії».
Саме у руках Президента зосереджені практично всі ефективні важелі управління, а в очах державно-політичної еліти глава держави виступає фактично єдиним уособленням влади. Тому головним потенційним розпорядником адміністративного ресурсу, у стратегічному плані, є глава держави та його адміністрація.
Кабінет міністрів у визначенні стратегії застосування адміністративного ресурсу має менше можливостей. Втім, на етапі його безпосереднього застосування можливості уряду порівнянні з можливостями президентської адміністрації.
Що ж є в арсеналі влади для застосування адміністративного ресурсу? По-перше, міністерства, державні комітети. Наприклад, Міністерство оборони України може потенційно впливати майже на 300 тис. військовослужбовців і членів їхніх сімей. Відповідні можливості впливу є і в керівництва Міністерства палива та енергетики. Яскравий приклад з часів попередніх парламентських виборів — відключення електроенергії у виборчому окрузі, де балотувався В.Гетьман, що «дивним чином» збіглося з його виступом на телебаченні.
На виборах 2002 р. ще одне наочне підтвердження може знайти принцип «гроші — це влада». На засіданні «круглого столу» народний депутат України І.Богословська заявила про можливість використання державних коштів для фінансування виборчої кампанії «партії влади»: у 2002 р. на «ручне управління» Мінфіну передано 6 млрд. грн. надходжень від приватизації, які не включені до держбюджету.
По-друге, під знамена адміністративного ресурсу можуть бути вишикувані глави обласних і районних державних адміністрацій, керівники органів місцевого самоврядування. Лише в місцевих держадміністраціях працюють близько 64 тис. державних службовців, які не лише є потенційним об’єктом впливу, а й самі можуть використовуватися для його здійснення.
Безпосередньо «обробляти» виборців можуть командири військових частин, головні лікарі, директори шкіл, керівники вищих навчальних закладів тощо. При цьому найсприятливіші умови для впливу існують саме в «закритій аудиторії»: серед військовослужбовців строкової служби; студентів; осіб, засуджених до позбавлення волі; хворих та ін.
Адміністративний ресурс по-українському: спекуляції чи явище?
Наскільки проявиться інстинкт самозбереження влади, наскільки суспільство усвідомило всю небезпеку застосування адміністративного ресурсу, наскільки судова влада готова до захисту конституційних прав громадян — ось основні чинники, які впливатимуть на рівень застосування адмінресурсу на парламентських виборах 2002 р.
Інстинкт самозбереження влади. У будь-якій країні влада (посадовці, які її репрезентують) намагається зберегти та подовжити термін своїх повноважень. Тому використання адміністративного ресурсу не є суто українським феноменом. Тією чи тією мірою він проявляється практично в усіх державах, навіть найбільш демократичних.
Чому ж питання використання адміністративного ресурсу знакове для проведення парламентських виборів? Тому що в Україні його застосування має на порядок ширші масштаби та істотно впливає на волевиявлення громадян. Таку ситуацію провокує несформованість громадянського суспільства; переважна залежність ЗМІ від влади та лояльних до неї фінансово-промислових груп. Рівень політичної та правової культури і громадян, і посадовців далеко не завжди достатній для забезпечення відповідальної громадянської поведінки.
Найстрашніше те, що для багатьох державних службовців, політиків використання адміністративного ресурсу стало звичним і нормальним явищем, яке не викликає не лише правової чи адміністративної відповідальності, а й громадського осуду. Збереження влади, типу владних відносин, який склався в Україні, стало самоціллю переважної більшості державно-політичної еліти. Для досягнення цієї мети можуть бути використані всі доступні владі методи та засоби впливу, у тому числі і примус.
Виборче законодавство та адміністративний ресурс. В Україні вже стало правилом, що кожні наступні вибори відбуваються за новим законом: вибори 1990 р. — за законом 1989 р., вибори 1994 р. — за законом 1993 р., вибори 1998 р. — за законом 1997р.
Не є винятком і парламентські вибори 2002 р. У жовтні 2001 р. стало зрозуміло, що за старим законом вибори проводити вже неможливо, а нового ще не було. Такий цейтнот підштовхнув парламентські фракції і групи та Президента України до політико-правового компромісу.
Справді, новий виборчий закон встановив прозорішу та досконалішу модель виборчого процесу. Водночас, навіть найдосконаліший закон не може повністю унеможливити використання адміністративного ресурсу. Це реально лише за умови встановлення нормальних, прозорих і чесних правил політичної «гри» та їх неухильного дотримання посадовцями, політиками, журналістами і політичними технологами.
Роль судової влади. Зміни у законодавстві значно підвищили вплив судової влади на проведення виборів. Проте судова гілка влади в Україні значною мірою залежить від виконавчої влади (наприклад, фінансування судів здійснюється через Міністерство юстиції) та органів місцевого самоврядування (надання житла судді часто залежить саме від рішення керівників цих органів).
Окрім того, середня заробітна плата судді не перевищує $100. За таких умов можна підібрати «ключі» практично до будь-якого, навіть найбільш принципового судді. Тому не виключене вибіркове застосування законодавства, коли рішення щодо кандидатів у народні депутати (політичної партії) залежатиме від їх (її) лояльності до виконавчої влади. Втім, аналогічні можливості з’являться і в опозиціонерів з великими грошовими мішками.
Не слід забувати й негативного досвіду попередніх парламентських виборів: лише районні (міські) суди України в 1998 р. розглянули понад 2500 справ щодо рішень і дій виборчих комісій. Центральна виборча комісія отримала близько 2000 скарг з приводу порушень під час виборів, однак порушники так і не були притягнуті до правової відповідальності за свої дії.
Консолідація адміністративного ресурсу. На відміну від президентських виборів, де адміністративний ресурс, як правило, закріплюється за діючим Президентом — кандидатом на посаду глави держави, у парламентській виборчій кампанії постає проблема консолідації (чи розподілу) цього ресурсу та управління ним.
У 2002 р. на свою частку адміністративного ресурсу розраховував широкий спектр політичних сил: від партій, що декларують опозиційність, до партій, які відкрито захищають інтереси державно-політичної чи бізнесової еліт.
Ситуація кардинально змінилася після того, як лідери блоку «За єдину Україну!» проголосили про входження до блоку глави адміністрації Президента України В.Литвина та прем’єр-міністра України
А.Кінаха, і таким чином було остаточно визначено «партію влади». А іншим політичним силам — вказано їхнє справжнє місце в українській політичній квартирі.
Блок «За єдину Україну!» і доти не міг поскаржитися на брак адміністративного ресурсу (міністр аграрної політики України І.Кириленко очолює передвиборний штаб блоку, окремі виборчі штаби містяться у приміщеннях обласних державних адміністрацій; серед лідерів блоку — віце-прем’єр-міністр В.Семиноженко, екс-прем’єр-міністр України, нинішній міністр транспорту України В.Пустовойтенко, екс-віце-прем’єр-міністр України С.Тігіпко, народний депутат України В.Пінчук — особи, наближені до чинного Президента України).
Навіть якщо державні службовці візьмуть відпустку на період проведення передвиборної агітації, навряд чи вдасться таким чином обмежити використання адміністративного ресурсу. Адже за ними залишаться «авторитет посади», розгалужені зв’язки серед політичної еліти, підтримка органів влади тощо. У цій ситуації єдиний стримуючий чинник застосування адміністративного ресурсу (крім неухильного дотримання законодавства) — це особисті морально-етичні принципи лідерів блоку, В.Литвина та А.Кінаха.
Водночас навіть за таких умов є певні тенденції розпорошення адміністративного ресурсу, особливо на регіональному рівні:
(1) глави обласних та районних адміністрацій більше займатимуться мажоритарними округами, ніж політичними партіями, що створює політичним партіям, не наближеним до влади, певні регіональні можливості для проведення виборчої кампанії;
(2) як засвідчив досвід 1998 р., навряд чи вдасться повністю узгодити в усіх виборчих округах списки кандидатів-мажоритарників, яких підтримуватиме влада, що призведе до певної конкуренції між ними;
(3) лідери окремих політичних партій мають неформальні стосунки з керівниками органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, а також впливові партійні організації у регіонах, що може зменшити вплив адміністративного ресурсу. Наприклад, позиції Партії регіонів у Донецькій та Луганській областях навряд чи можна істотно похитнути;
(4) глави обласних і районних державних адміністрацій намагатимуться забезпечити своє політичне майбутнє за будь-якого розкладу сил — як у новообраному парламенті, так і після президентських виборів
2004 р. Це змусить їх виявити готовність до співпраці не лише з політичними партіями, які офіційно розраховують на підтримку влади, а й з іншими політичними силами. При цьому, глави адміністрацій, швидше, зосередяться на забезпеченні бажаних результатів на виборах до районних та обласних рад, ніж на виборах до парламенту;
(5) проведення земельної реформи істотно порушило систему залежності сільського населення від голів КСП, що теж може зменшити вплив адміністративного ресурсу в Україні;
(6) парламентські вибори 1998 р. засвідчили, що управління адміністративним ресурсом — досить складний процес і масштаби його використання залежать насамперед від кваліфікації посадових осіб, які здійснюють це управління. Так, очолювана прем’єром В.Пустовойтенком НДП змогла отримати на цих виборах лише трохи більше 5% голосів.
Водночас, влада зберігає достатньо важелів впливу для широкого застосування адміністративного ресурсу. У цій ситуації на рівень і масштаби його використання значною мірою впливатимуть позиції громадян.
Суспільство і адміністративний ресурс. За даними соціологічного опитування УЦЕПД, якщо представники діючої влади примушуватимуть громадян голосувати проти їхнього вибору, то лише 3,5% «підкоряться і проголосують, як їм скажуть» (діаграма «Дії громадян України у випадку тиску на них представників влади»). Проте ці результати дають можливість оцінити вплив адмінресурсу на останньому етапі — проведенні голосування. Найбільшим же за масштабами застосування та впливу буде використання адміністративного ресурсу безпосередньо під час проведення виборчої кампанії.
Не може не тішити, що переважна більшість громадян (72,4% опитаних) готові в різний спосіб обстоювати своє конституційне право. Водночас, 22,7% громадян України не братимуть участі у виборах у разі тиску на них. Така позиція майже чверті населення свідчить про велику соціальну «втому» українських громадян, які остаточно розчарувалися в можливості позитивних змін у країні.
Частина журналістського корпусу (особливо у столиці) також вважає неприйнятним застосування адміністративних важелів та брудних технологій під час виборчої кампанії. Провідними журналістами створено Комісію з журналістської етики, громадську організацію «Хартія-4».
Водночас, сили, які виступають за проведення чесних і прозорих виборів, ще досить слабкі й розпорошені, навряд чи їм вдасться кардинально змінити ситуацію у досить обмежений час, який залишився до виборів. Розвиток політичної ситуації в Україні свідчить, що рівень застосування адміністративного ресурсу на майбутніх парламентських виборах 2002 р. буде достатньо високим.
Адміністративний ресурс по-українському: як його можуть застосовувати
Експерти УЦЕПД проаналізували досвід попередніх виборчих кампаній в Україні, досвід проведення виборів в інших країнах, зокрема в Росії, новий Закон України «Про вибори народних депутатів України». На підставі цього аналізу та певних узагальнень були виявлені можливі прояви застосування адміністративного ресурсу під час проведення парламентських виборів 2002 р., викладені нижче за етапами виборчої кампанії (див. таблицю «Можливі прояви адміністративного ресурсу та пропозиції щодо нейтралізації його впливу»).
У разі масового застосування адміністративного ресурсу на парламентських виборах 2002 р. безпосередні форми здійснення демократії в очах українських громадян будуть ще більше дискредитовані. Посилиться соціальна апатія, зросте відчуження громадян від влади, в суспільно-політичному й економічному житті наростатимуть авторитарні тенденції, посилюватиметься роль силових структур. На міжнародній арені, особливо серед демократичних країн Європи, зростатиме недовіра до України, утверджуватиметься ставлення до неї як до недемократичної країни третього світу. У такому разі стратегічний курс на європейську інтеграцію, проголошений Україною, виявиться ще одним черговим «фальстартом» влади.
Повністю аналітична доповідь Центру Разумкова
«Політичні партії напередодні виборів: стан і тенденції»
вміщена в журналі «Національна безпека і оборона», №12, грудень 2001.
* * *
Голова ради партії «Демократичний союз» Володимир Горбулін і лідер Демократичної партії України Ганна Антоньєва підписали меморандум про намір створити виборчий блок.
Вчора й сьогодні на відповідних з’їздах прийнято рішення про скріплення політичних уз. Ще не ясно, скільки місць у потенційно прохідній частині списку одержать представники партії — власниці імперії «Артеміда». Не сформовано ще й першу п’ятірку, зокрема й тому, що досі не ясно, яким шляхом в парламент йтиме Ганна Антоньєва — списковим чи мажоритарним. Відзначимо, що її шанси зберегти за собою статус народного депутата в списку дещо більші, ніж на окрузі, на який вона рветься з реваншистським заповзяттям. Саме в Кіровограді в результаті важких і тривалих боїв вона 1998 року відвоювала депутатський мандат в Ігоря Шарова, котрий тоді ще не став настільки близьким до Президента і не був правою рукою Литвина в блоці «За єдину Україну». За ідеєю, хтось із двох претендентів — або Шаров, або Антоньєва — повинні розважливо піти в списки, але в українській політиці розсудливість не завжди є визначальною рушійною силою...
Тепер про блок «Демсоюзу й ДПУ». Альянс передбачуваний і технологічно зрозумілий. Слово «демократичний» відтягує на себе від одного до двох відсотків із числа тих, хто приходить опустити до виборчої урни свій бюлетень. Чим менше в партійному переліку буде демократичних брендів, тим вищою виявиться їхня концентрація в блоці, то реальнішими стануть в об’єднання шанси подолати
4-відсотковий бар’єр. Утім, один із батьків-фундаторів Демсоюзу Олександр Волков створення блоку пояснює дещо інакше:
— У процесі підготовки до виборів ми не приховували, що шукаємо партнера, який підходив би нам передусім за ідеологічною спрямованістю. Це було визначальним, оскільки шукати партнерів із розгалуженою організацією в нас не було потреби, адже в нас самих структура дуже потужна, що було доведено життям, президентськими виборами й референдумом. Пошук ідеологічних супутників зупинився на партії Ганни Антоньєвої. Я не скажу, що переговори були простими. Вони тривали близько трьох місяців. Не про все виходило домовитися з першого разу, але доцільність узяла гору, тому ми разом.
— Чому ви відмовилися від «тривимірної» конструкції блоку й у ваших лавах немає Селянсько-демократичної партії Довганя?
— Ми вели з ним консультації. Це правда. Але умови, запропоновані Довганем і його партіями, виявилися для нас неприйнятними.
— Ці умови були фінансовими чи людиносписковими?
— Про фінанси в нас переговорів не було, оскільки кожен мав підтримувати свою партію сам. Але гостро обговорювалося питання розподілу місць у списку. Йшлося не лише про кількість, а й про пропорцію, і тут ми спільної мови не знайшли. Але не тільки це внеможливило блокування. Представники партії Довганя голосували проти Земельного кодексу в парламенті, а ми голосували «за». Це дуже серйозна ідеологічна розбіжність, яка також не дозволила нам іти разом.
— Олександре Михайловичу, яка суть переговорів Володимира Горбуліна з Віктором Ющенком, а також вашого спілкування з тим-таки лідером «Нашої України»?
— Відповісти за Володимира Павловича я не можу. Про це краще запитати в нього. А я не приховував і не приховую, що в нас із Віктором Андрійовичем чудові стосунки. Я його поважав і поважаю до сьогоднішнього дня. Свого часу, коли він зробив однозначну ставку на правих, ми з ним розійшлися в ідеологічних моментах, але тепер я бачу, що Ющенко намагається обіпертися не тільки на праві, а й на центристські партії та громадські організації. Отож ми й продовжуємо з ним наші консультації.
— Іншими словами, не можна виключати об’єднання блоку демократичних партій із блоком Віктора Ющенка чи йдеться тільки про підтримку екс-прем’єром кандидатів від «Демсоюзу й ДПУ»?
— Поки що йдуть консультації. Наскільки я розумію, Віктор Андрійович у роботі його блоку дуже жорстко тримає руку на пульсі. Але пульс цей до кінця не перекриває, і йому все-таки диктують умови і Костенко, і Удовенко, і Пинзеник, і дехто ще, повз які він не може пройти. Мені здається, що це його хрест, який тяжко нести, але шкода кинути.
Якщо нам запропонують щось істотне, ми це обговоримо. Але на сьогоднішній день далі консультацій питання не просунулося. З іншого боку, ми абсолютно впевнені, що подолаємо 4-відсотковий бар’єр у складі того блоку, що сформовано на сьогодні — «Демсоюзу й Демократичної партії». Це дозволить нам створити свою міцну фракцію в парламенті. Тож іти до когось пасинками, одержуючи два-три місця, ми не збираємося.
— Є думка, що останні події навколо партії СДПУ(о) вивели цю організацію з переліку однозначних фаворитів передвиборної гонки. Ваша думка.
— Я так не сказав би. Дослідження, проведені нашими соціологами й аналітиками, говорять, що СДПУ(о) має рейтинг близько 5% і безумовно входить у десятку або, як у нас говорять, у «Вищу лігу» політичних сил. Їхній результат на виборах складно прогнозувати. Я не думаю, що звільнення Віктора Медведчука з посади першого віце-спікера серйозно позначиться на позиціях СДПУ(о). У нього буде більше часу займатися партією. Скажу вам щиро: якщо хтось намагається закопати чи списати СДПУ(о) з рахунків, то робить він це занадто рано.
— А адмінресурс?
— Тут, звісно, є момент. Він буде слабшим. Але наші зустрічі в округах свідчать, що соціал-демократів там підтримують не лише завдяки адмінресурсу. У них велика ідеологічна ніша, яка має своїх сталих прихильників, і це їм допоможе подолати, гадаю, навіть 5-відсотковий бар’єр.
— Ви маєте репутацію людини, що тісно працювала з групами технологів під час різноманітних виборів і волевиявлень. Який потенціал адмінресурсу в відсотковому вираженні, тобто, загалом по всій країні, скільки відсотків зможе додати його використання?
— Я вам скажу так: за будь-яких варіантів адмінресурс в Україні не може перевищувати 5—7%. Та й то не в усіх областях, і не всі знають, як його використовувати. Для цього потрібна сильна команда. І такі кваліфіковані групи людей є далеко не в усіх партій і не в усіх областях.
* * *
Побачити скинутого з парламентського Олімпу екс-спікера Віктора Медведчука цього тижня так і не вдалося. Цілком заглибившись, як і обіцяв, у партійну діяльність, Віктор Володимирович відбув на Східноєвропейський соціал-демократичний форум, де його обрали головою (форуму). Оскільки минулий сесійний тиждень у парламенті був фінальним для нинішнього року, а з нового Верховна Рада працюватиме в щадному режимі, збираючись під куполом лічені дні, лідер СДПУ(о) залишиться в людській пам’яті членом парламентської президії. Маловагомий, але хоч якийсь утішливий приз для об’єднаних соціал-демократів, що почали різко втрачати висоту.
Стрімкість появи ознак ослаблення позицій есдеків слідом за відставкою віце-спікера вражає. Активізувалися чутки про наближення звільнення з посади глави Львівської обласної податкової адміністрації Сергія Медведчука. Знову піднято вже неабияк припорошену пилом справу, пов’язану з перерахуванням валютних коштів на закордонний рахунок, відкритий на ім’я сина Леоніда Кравчука, яка йде своїм корінням до справи «Бласко». Дуже своєчасна справа, якщо врахувати, що події відбувалися ще в минулому столітті, 1993 року, а екс-керівник «Бласко» Павло Кудюкін уже встиг відсидіти й вийти.
Фракція СДПУ(о) почала втрачати своїх бійців: з її складу вийшли колишній в.о. генерального прокурора Олег Литвак і колишній перший заступник начальника Головного управління податкової міліції Віктор Развадовський. Майже водночас із цим у соціал-демократичний город полетів камінець із рук Івана Плюща. Глави парламенту, котрий усіляко намагався продемонструвати непричетність до повалення свого першого заступника, вистачило ненадовго. Не втримався-таки зазвичай холоднокровний Іван Степанович, проговорився. До нього, виявляється, підходили люди «від певних політичних сил» і наполягали на якнайшвидшому ухваленні закону про регіональні мови. На його резонне запитання, навіщо їм терміново здався цей закон, представники цих «певних політичних сил» без зайвого сорому й максимально відверто відказали: «Нам потрібні голоси на Сході». Задачка навіть не для члена «Нової генерації»: якщо лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук на своїй прес-конференції після відставки заявив, що його фракція наполегливо домагалася ухвалення закону про регіональні мови, то що ж то за «певна політична сила»?
І вже зовсім як глузування сприймаються в парламентських кулуарах розмови про можливе призначення Віктора Медведчука міністром юстиції. У той час як із незрозумілих причин затягується вступ на розчищений ним під себе майданчик державного секретаря Мін’юсту Олександра Лавриновича, до чийого кар’єрного росту, за деякими даними, доклав руку екс-віце-спікер. Втім, хоча багато хто вважає, що для амбітного Медведчука пропозиція міністерського поста буде образливою, є й ті, хто з цим не згодний. Не вважав же за образу екс-прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко своє призначення міністром транспорту, та й екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, схоже, зовсім не комплексує із приводу свого нового звання губернатора Херсонської області.
* * *
Народна прикмета: варто партії «Яблуко» розпочати викривальні вилазки проти якогось високого посадовця, як він одразу отримує статус гнаного, й у вигляді компенсації за це без зволікань із усією своєю партією включається в будь-який уподобаний виборчий блок. А що вагоміше — автоматично потрапляє під особистий патронат глави держави, котрий добровільно виступає адвокатом «яблучної» жертви. Цього разу мішенню для метання громів і блискавок партія Бродського обрала київського мера, лідера партії «Єдність» Олександра Омельченка. Приводом послужило суміщення Олександром Олександровичем поста столичного міського голови з посадою голови Київської держадміністрації. Прагнення дотримання конституційних й інших правових норм — свята справа, особливо коли врахувати, що суміщати, на думку «яблучників», несумісне залишилося пану Омельченку якихось три місяці. У повній відповідності з народною прикметою Президент запропонував гарячим головам не «перейматися» і почекати з правовою оцінкою ситуації. «Чесне слово, я не знаю відповіді, оскільки не знаю правової сторони. Повинна бути експертна оцінка», — остудив запал омельченкофобів гарант. Ось тільки в блок Ющенка «Єдність» поки так і не записалася. Що, втім, анітрохи не дезорієнтувало спокушену в політичних інтригах публіку. Домінуючим спонукальним мотивом, яким депутатський корпус на чолі зі свіжоспеченою фракцією «Єдність» керувався, відставляючи Віктора Медведчука, була, за словами Леоніда Кравчука, помста. Помста за відставку прем’єр-міністра Ющенка. Тепер союзники, сателіти і просто співчуваючий СДПУ(о) люд мститься тим, хто помстився за Віктора Андрійовича. Вендета, як виявилося, — настільки захоплююче заняття, що в емоційному пориві есдеки навіть не подбали про те, аби не «світити» так відверто своїх людей. Перший заступник голови Конституційного суду оперативненько «відкопав» відповідні законодавчі норми, а «Яблуко», розмахуючи ними, вишикувалося в пікети під міськадміністрацією. Народна мудрість: політика — це гра, де в кожного гравця є свій рахунок перемог і поразок, а не джунглі, котрі живуть за законом «Око за око, зуб за зуб».
* * *
Так і не відчувши різниці між поняттями «стояти за «касетним скандалом» і «використовувати наслідки «касетного скандалу», журналісти цього тижня дошкуляли Президенту запитаннями про причетність СДПУ(о) до подій листопада минулого року. Леонід Данилович за соціал-демократів заступився і, схоже, в оцінці того етапу не погрішив проти істини. Але аргументи Президент навів химерні: «Не самовбивці ж вони», — проказав він. «А якби у Президента нерви не витримали, то влада б до Ющенка перейшла». Сказане відразу багатьма було витлумачене як обвинувачення екс-прем’єра в причетності до організації «касетного скандалу».
Щоправда, такої вже однозначності в словах Президента, мабуть, не було. Та Віктору Андрійовичу це не завадило закликати всіх відмовитися від використання «касетного скандалу» у ході передвиборної кампанії. Однак публічним «Хлопці, давайте жити дружно» лідер «Нашої України» не обмежився. Можливість подвійно трактувати слова Президента змусила Віктора Андрійовича ще раз переступити поріг Банкової і «по душах поговорити» із главою держави. За даними «ДТ», під час цієї розмови співрозмовники один одного «батьком» і «сином» не обзивали. Результатом же спілкування стала заява Леоніда Кучми про те, що Ющенко «як людина» не здатний «на подібне». Для мало дипломатичного Президента заява дуже розпливчаста. Що цим хотів сказати Леонід Данилович, не зовсім ясно: Ющенко як людина не зданий на такий вчинок? Ющенко як людина не здатний на настільки ризиковану і серйозну гру? Чи Ющенко як людина на це не здатний, але ті, хто зацікавлені в його просуванні, здатні? Словом, домислів може бути багато, але, швидше за все, роблячи подібну заяву, Кучма висловив небажання отримати в особі Ющенка відкритого опозиціонера і недруга. Латентна ворожість Президента певний час має влаштовувати більше, аніж відкрите протистояння.
Що ж стосується відсутності суїцидальних схильностей у СДПУ(о), то їх немає. Це правда. Адже, прослухавши вже в перших морозівських плівках те, як образливо Президент відгукувався про них, Григорій Суркіс і Віктор Медведчук певний час розмірковували, яку їм позицію зайняти. І зрештою вирішили підтримати главу держави. Чоловіки ж бо.
Наглядач Ольга ЧОРНА