UA / RU
Підтримати ZN.ua

ВАСИЛЬ КУЙБІДА: МІЩАНИН У ЛЬВОВІ ЦЕ ЗВУЧАЛО ГОРДО

Цього року столиця Галичини святкує 745 років від дня заснування міста й 645 років надання йому Магдебурзького права...

Автор: Євген Гуцул
Василь Куйбіда

Цього року столиця Галичини святкує 745 років від дня заснування міста й 645 років надання йому Магдебурзького права. Щоправда, останнє ліквідовано ще 1786 року Декретом австрійського імператора Йозефа ІІ. Проте Львів відзначає свою причетність до згаданого юридичного документа. Про те, чому з такою шанобливістю сучасні львів’яни бережуть пам’ять про Магдебурзьке право, розмова з міським головою Львова Василем Куйбідою.

Що означає для нас сьогодні Магдебурзьке право? Це одна з екзотичних рис міської історії? «Предмет», яким можна прикрасити туристичні проспекти? Зайвий привід для прояву львівського гонору? Засіб показати свій європейський родовід на тлі східноукраїнських міст, які не знали Магдебурзького права чи отримали його значно пізніше?

— Ясна річ, ні. Усе, пов’язане з цим ювілеєм, потрібне, передусім, нам самим. Цим ми підкреслюємо наступність нашого сьогоднішнього процесу становлення місцевого самоврядування тим традиціям, що тут існували в попередні століття. (Магдебурзьке право — це право на самоврядування в Європі в епоху феодалізму й раннього капіталізму.) Святкування його 645-річчя, відкрию секрет, має виховний характер. Нагадуючи міщанам, у місті з якими традиціями вони живуть, ми підвищуємо рівень їхньої самосвідомості. Без високої самосвідомості громадян правова держава й громадянське суспільство, яке ми взялися будувати, діяти не зможуть.

І потім, хоча Магдебурзьке право й скасували в XVIII столітті, багато які його положення в тій або іншій формі в нашому місті проіснували аж до початку Другої світової. Його було закладено в основу ухваленого 1870 року статуту міста Львів. І в законах про місцеве самоврядування, прийнятих у Польщі (зокрема й юристами Львова, позаяк ця частина Галичини відносилася до Польщі), також використовувалися певні моменти Магдебурзького права. Воно, як ми це розуміємо, становить основу управління містами. Точнісінько так само, як у цивільному праві — Римське право. У Магдебурзькому праві й у законах, створених на його базі, є багато такого, що можна використати сьогодні.

Коли 1994 року мене обрали міським головою, я попросив підняти архівні матеріали, аби ознайомитися з процедурами ухвалення рішень, які існували у Львові до 1939 року. З’ясувалося, що там є багато цікавого й нам не потрібно щось вигадувати. Досить лише адаптувати до сьогоднішніх умов існуючі на той час норми.

— Кажучи про жителів міста Львів, ви використовуєте слово «міщани». При цьому ви вимовляєте його без будь-якої зневаги. Хоча в нашій мові, з подачі Максима Горького, за цим словом закріпилася негативна семантика. Що таке важливе ви хочете підкреслити, вживаючи саме слово «міщани»?

— Ви праві, що в нас, особливо в радянські часи, вкладали в слово «міщанин» негативний зміст. Вважалося, що міщанин — це людина зі споживчими нахилами, без смаку, ледача, інтелектуально обмежена, політично пасивна... Я розумію під словом «міщанин» людину, котра живе в місті. Але в російській мові є слово «горожанин», треба, зрештою, якось називати жителів міста українською мовою. Словосполучення «мешканець міста» трохи громіздке. Але ж є давнє добре слово «міщанин» — достатньо очистити його від нав’язаного негативу. У Львові в період функціонування Магдебурзького права слово «міщанин», якщо користуватися естетичним мисленням того самого Горького, звучало гордо. Одержати міщанство, чи міське громадянство, у Львові було справою далеко не простою. (Тоді існував такий юридичний статус — громадянин міста. Потім держава цей статус ліквідувала, запровадивши загальнодержавне громадянство. У великих містах залишилося лише право надавати почесне громадянство. Звідси потягнулася ця традиція.) Статус громадянина міста міг одержати повнолітній, законнонароджений, пристойної поведінки християнин (як правило, чоловік). Потрібні були рекомендаційні листи. Необхідно було володіти нерухомістю на території міста на певну суму. Право на міщанство надавалося лише тоді, коли претендент відрікався від своїх колишніх привілеїв. У нас у Львові був не один такий випадок, коли шляхтич відмовлявся від свого дворянського звання лише для того, аби стати жителем цього міста (міщанином). Виконавши всі згадані вище вимоги, претендент мав дати присягу на вірність общині та слухняність магістрату. За «погану поведінку» громадянина могли й вигнати з міської общини.

— Але ми знаємо, що такий високий статус «міщанина» зумовлювали конкретні економічні вигоди. Людина, котра одержала громадянство в місті, звільнялася від низки податків і мала змогу брати участь в управлінні містом. На які привілеї може розраховувати сьогоднішній здобувач звання «міщанин»?

— Ви праві, це було пов’язано з можливістю мати певні вигоди, у тім числі й матеріальні. Наш сучасний міщанин може розраховувати на деякі заохочення, скоріше, морального, духовного чи естетичного плану. Міщанин Львова сьогодні може вважати себе привілейованим хоча б тому, що одержав можливість жити в багатому на історико-архітектурні цінності місті, які перебувають під охороною ЮНЕСКО. Львів’янин має змогу користуватися пам’ятниками, які вважаються надбанням усієї цивілізації. Вони формують його як духовну людину. А в сучасному цивілізованому світі це поціновується дуже високо. Утім, опосередковано з культурного багатства Львова можна отримати й певні матеріальні вигоди, маючи певні ділові задатки. У Львова чудова перспектива в галузі туризму. І взагалі велике місто надає великі можливості для кар’єри. Тим більше що Львів знаходиться біля західного кордону країни й усе ще залишається значним науковим центром.

— Знайомлячись з історією Магдебурзького права у Львові, важко не помітити постійне й жорстоке протистояння між общиною й Радою. (У цій обставині може радувати лише той момент, що наші предки вже кілька століть тому мали можливість користуватися благами демократії.) Політичне життя в сьогоднішньому місті Лева начебто не відрізняється такими гострими відносинами общини міста з міською радою. Чому? Бо між ними все складається гладенько? Чи община ще не дозріла до стану свідомого й активного суб’єкта?

— Справді община ще не цілком сформувалася. Адже протягом тривалого часу, зокрема в роки радянської влади, не було відповідних об’єктивних чинників, які б общину зміцнювали, аби вона усвідомлювала себе як єдине ціле.

Проте на сьогодні також не виключено, що можуть виникати певні конфлікти між окремими групами (у тому числі — й організованими), з яких складається наша община, і радою. Це може відбуватися, приміром, тоді, коли формується бюджет і рада його затверджує. За дефіциту фінансових ресурсів рада не в змозі виділити кошти на задоволення всіх потреб усіх професійних груп. Цього року під час формування міського бюджету нам виділили такий обсяг фінансів на культуру, що покривав лише 40 відсотків потреб. Наслідки: працівники культури нині мають великі претензії до міської ради, хоча вона в цій ситуації вже нічого не могла змінити. Бо обласна сесія, затверджуючи бюджет області, визначила всі нормативи, і далі все відбувалося автоматично.

— Ви казали, що деякі положення Магдебурзького права придатні і для нинішньої реальності. Очевидно, з таким самим успіхом можна було б використовувати і знання особливостей взаємин міської общини й ради тих часів? Скажімо, наші сучасники, врахувавши досвід середньовічних львів’ян, могли б ефективніше боротися з олігархізацією сьогоднішньої влади? Я маю на увазі ситуацію, що склалася у Львові після страшної пожежі 1527 року. Тоді виникла потреба в рішучих діях (у «сильній руці»), і владу в місті підступно захопили багаті родини. Громаді знадобилося мало не століття, аби домогтися права контролю над фінансовими справами в місті. У політичних умовах, досить схожих за ефектом з тією пожежею, влада, як кажуть, олігархізується. Багатьом здається: щось подібне відбувається у Львові й сьогодні.

— Я міський голова сьогоднішнього Львова й говоритиму про сьогоднішній стан речей у цьому місті. Мені здається, не зовсім коректно порівнювати сучасну Раду з тією, яка існувала в XVI столітті. Сьогоднішня рада фактично представляє весь Львів, бо обирається прямо й усіма. Тоді рада репрезентувала лише певні стани в цьому місті, а не всіх його жителів. Саме такий засіб формування закладав конфліктність між частиною общини й Радою.

Говорити про олігархізацію львівської Ради, вважаю, немає підстав. За час моєї роботи міським головою я прагнув всі програми розробляти разом з громадою. Напевно, тільки під час виборів 1994 року пропонувалися виключно мої бачення й підходи до розв’язання міських проблем. Після мого обрання схема прийняття будь-якої програми набула такого вигляду. Її готують не лише вузькі фахівці, а й активні члени нашої громади, котрі мають бажання попрацювати й відповідний досвід, життєвий або професійний. Підготовлену програму надсилають експертам. Експерти висловлюють зауваження. Їх обговорюють, враховують. Потім — розгляд на виконкомі. Після рішення виконкому організовуються громадські слухання (вони можуть бути ще до виконкому — залежно від того, якої якості документ). І тільки після цього документ подається на раду й затверджується вже як ухвалена радою програма.

Жителі нашого міста можуть відповідним листом до міського голови ініціювати розгляд або напрацювання певної програми. Можуть стати членами робочої групи, яка її готуватиме. Під час розгляду будь-якої програми, навіть не будучи її ініціатором, міщани можуть публічно висловити свою думку на обговореннях. Крім того, існує механізм контролю над виконанням ухвалених програм.

Таким чином забезпечується так званий зворотний зв’язок. Щотижня соціологічні опитування лягають на стіл міського голови. І якщо певна програма дає збій або небажані результати, ми з’ясовуємо причину й відразу вносимо корективи. Я не хочу сказати, що ця система бездоганна, але вона дає змогу жителям брати особисту участь в управлінні містом.

— На початку XVII сторіччя протистояння між громадою, котра стала сильнішою, і Радою зросло настільки, що це деструктивно вплинуло на розвиток міста. Який висновок можна зробити з цього прецеденту? Волевиявлення городян може бути в чомусь обмежене?

— По-перше, змальований вами фрагмент історії має послужити уроком: агресивна безкомпромісність сторін ні до чого хорошого не приводить. Ми повинні навчитися домовлятися. По-друге, обмеження ініціативи низів не те що може бути — повинно бути. Скажімо, питання, які перебувають у компетенції держави, не можуть бути предметом обговорення на міських референдумах так само, як і предметом розгляду місцевої Ради. Сьогоднішня Рада, як і окремі представники громади, також може схилятися до популістських вчинків. Особливо така можливість висока, коли Рада вступає в передвиборний етап. У цій ситуації потрібно, аби хтось блокував ухвалення рішень, які завтра негативно вплинуть на стан усієї міської общини. Це може робити міський голова, котрий має право вето. Але тоді доцільно розвести в часі вибори міського голови й Ради. Бо інакше існує спокуса й у міського голови перетворитися на популіста. Конкурувати з обіцянками популістів реалістичним програмам дуже важко.

— Ви кажете, що існує ризик для депутатів і міського голови сповзти на позиції популізму. Але яке вони мають на це право? Адже й депутати, й голови присягають на вірність громаді, як це, відповідно до Магдебурзького права, робив бурмистер Львова в середньовіччя?

— Перед тим, як відповісти на це запитання, хотів би з приємністю зазначити, що традиція давати клятву, відроджена в Львівській міській Раді 1990 року першим демократичним скликанням, врахована в одній із редакцій підготовлюваних змін до Закону України «Про місцеве самоврядування». Гадаю, в оновленому Законі було б доречно не лише зафіксувати це досягнення Львівської міської Ради, а й передбачити ще певні санкції за порушення клятви. Тоді поле для виникнення різноманітних спокус істотно звузилося б.

— Можливо, варто сьогодні пригадати про інші славні традиції Магдебурзького права, які перешкоджають зраді інтересів громади? Скажімо, чи не можна було б відновити правило, коли писарю за те, що він вносив у документи неправдиві записи, відрізали руку?

— Напевно, для сьогоднішнього розуміння цивілізованості ця норма дещо застаріла.

А чи не запозичити сьогоднішньому Львову середньовічну практику, коли головуючі в раді змінювалися кожні три місяці, представляючи різні сили?

Такий спосіб сьогодні має місце, скажімо, в організації управління деякими містами Англії. Якщо міська рада є суто представницькою владою, то лідери партій, котрі обрані депутатами міської ради та є лідерами фракцій, можуть бути по черзі головами міської ради. Тут немає ніяких небезпек. Таку «естафету» можна собі дозволити. Вона не вплине на стан господарства в місті. А в разі, коли міський голова є й найвищою посадовою особою, такий спосіб неприйнятний. Бо від зміни особистостей можуть змінюватися не лише способи розв’язання проблем, механізми ухвалення рішень, а й — кардинально — політика міської ради. Такий підхід, поза сумнівом, чреватий деградацією міста. Бо виникає ризик, що в керівники міста потрапить людина з низькими професійними якостями. Коли ми законодавчо розчленуємо міського голову на спікера та професійного управляючого, тоді міських голів можна буде міняти, як шкарпетки.

— Тоді, очевидно, у крісло спікера могли б сідати по черзі і представники нацменшин…

— Немає проблем…

— … і сексменшин?

— … напевно, для сьогоднішнього розуміння цивілізованості ця норма дещо не дозріла.

— Можливо, сучасна міська демократія набула б більшої сили, а міський бюджет одержав шанс наповнюватися стрімкіше, якби громада повернулася до середньовічної форми голосування, коли сила голосу залежала від розміру сплаченого податку.

— Не всі ті численні цензи, які в середні віки існували в місті для виборця, на мою думку, були немудрими чи неправильними. Кожний час виробляє свої механізми регуляції. На сьогодні майновий ценз, скоріше за все, застарів. Але, здається, незайве було б запровадити ценз на професіоналізм, кваліфікацію й досвід роботи для бажаючих потрапити на певні рівні влади. Утім, обмеження за цими параметрами можна розцінювати як різновид майнового цензу. Лише як капіталу нової епохи, постіндустріальної, виступає інтелектуальне начало.

Аби мене не звинуватили в некоректності стосовно депутатів міської ради, я скажу про міського голову. Приміром, чинним законодавством не передбачено, що ця людина повинна мати досвід в управлінні, професійні знання, економічні, юридичні або суто управлінські (якщо управління розглядати як окремий фах). А обрання на посаду мера «хорошого хлопця», але професійно «зеленого», обернеться колапсом у міському господарстві. Не кажучи вже про те, що виборці просто «підставляють» мера-дилетанта, бо в цивільному законодавстві передбачено норму компенсації за неправильно ухвалені рішення, які завдали шкоди міщанинові.