Якщо хто пригадує, в моїй «Солодкій Дарусі» є таке речення: «Скрізь, і навіть в райвідділах міліції, трапляються добрі люди». Не знаю, як із читанням, але під час театральних вистав чомусь саме на цих словах у залі незмінно стоїть гомеричний регіт. Режисери постановок різні — а регіт один і той же. Хоча жодної двозначності в ці слова я й справді не вкладала. Напевно, глядач знає більше. Та, врешті, знаю і я.
…1999 рік. Вибори президента України. Діапазон фантазії політичних коперфілдів — безмежний. Кожен дуріє на свій манер, як любила казати моя бабця. У Львові сказали би: вар’ятство не має кордонів.
Отже, великий обласний центр України. Штаб одного із рейтингових кандидатів у президенти укладає угоду з міською владою на оренду вільного (!) приміщення під офіс. Завозить стіл, стільці. Завтра там має відкритися громадська приймальня народного депутата і кандидата у президенти (в одній особі).
«Не тут-то было», — кажуть наші мудрі брати. На ранок — очам своїм не вірю: за ніч на вікнах з’явилися білосніжні фіранки, у горщиках цвіте червоними калачиками герань, а двері майбутнього офісу відчиняє молоденька мама з немовлям на руках. З матраца, кинутого на вимиту долівку, підводиться чоловік —ну не похилого, але й далеко не молодого віку. Батько молодої мамочки. З іншої кімнати визирає молодий чоловік: батько немовляти… Німа сцена з «Ревізора» відпочиває перед цією картиною.
Розказувати довго, а слухати — нема що. За ніч обласна міліція згадала, що надцять років тому тут, де зранку має відкритися офіс кандидата в президенти, колись розміщувалася міліцейська кімната по роботі з неповнолітніми. Але то було, як каже народна мудрість, мало не за небіжки Австрії. За ніч місцеві шерифи вимили-видраїли приміщення, дочасно виписали з пологового будинку дружину одного зі своїх співробітників, з далекого села привезли його тестя, а на додачу — виписали папірець про позачергове надання молодій родині житла. Хочеш — смійся, хочеш — плач: молода матуся ледве ногами пересуває, але, опускаючи долу очі, каже, що вони тут живуть уже тиждень...
Переповідати словесні пінг-понги із тодішнім обласним міліцейським начальством — відбирати у самої себе письменницький хліб. Хто вірить мені — хай повірить на слово. Але на прощання тому високому (у прямому сенсі) міліціонерові з прекрасно-безсоромними очима я сказала: «N.N.! Коли б я була президентом, я б вам не генеральську зірку вручила — я би вам звання народного артиста або заслуженого раціоналізатора дала: за фантастичну винахідливість і кмітливість».
Зірочка на нього згодом таки впала. Одночасно з іншими ста п’ятдесятьма генеральськими зірками до Дня незалежності. На що один із моїх не вельми інтелектуальних сусідів сказав: «Маріє, певно, вОйна буде. Бо чого б то їх так багато за один раз — 150 генералів?»
Війни тоді не було. І слава Богові. Був тільки іміджмейкерський і політтехнологічний слоган — «Тільки б не було війни!». Особливо перечулені і перебідовані громадяни мали тоді добрий слух — і пішли за тими порожніми словами, як німий до суду.
…Ви питаєте, що робить тодішній «найрозумніший» у генеральських погонах? Уже кілька місяців сидить у вели-и-икому кріслі в одному з вели-и-ких обласних центрів неозорої України, перед тим відсидівши тривалий час у СІЗО: за «кмітливість» у особливо кмітливих розмірах
під час президентських виборів 2004 року. Адже кмітливість у кмітливих тільки прогресує.
І я несказанно тішуся і за нього, і за те, що так само, як 2000 року центром Києва їздили два чорні «гробовози» з іменним номером МАФИЯ, — 2010 року таке ж чорне — лише іншої марки — авто з таким же іменем МАФИЯ розтинає вологе столичне повітря несамовитою швидкістю. З єдиною хіба що різницею — тоді міліцейським міністром був Смірнов, тепер — Могильов. Закінчення однакове. Закінчення прізвища тобто. Значить, нічого не змінилося на гірше? Отже, я помолодшала на цілих десять літ?! Як добре… А друге добре, що скрізь, навіть у райвідділах міліції, є добрі люди. І я, і ви про це давно знаємо.