Прагнення йти, залишаючись, стає віянням часу. Принаймні в церковному керівництві. Нещодавно поступився патріаршим кріслом молодому (за архієрейськими мірках) наступникові екс-очільник УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Ще більш юного архієрея зробив намісником свого престолу патріарх Філарет. Фактично перед такою самою необхідністю поставлений глава УПЦ митрополит Володимир.
Напевно, це правильно. Хочеш зробити щось добре - зроби це сам. У сенсі - обери наступника, доможися його затвердження від інших князів церкви, а потім у спокійній обстановці покажи йому, як правильно керувати. Це убезпечить від хаосу, який неодмінно розпочинається, коли заходжуються ділити ще не охололі регалії влади. Українські церкви досі пов'язані зі своїми очільниками пуповинами, обрив яких усе ще загрожує летальним результатом. Принаймні так заведено думати. Люди, які створили свої церкви, вивели їх з підпілля, очолили в критичні часи - уже за життя стали героями, легендами, патріархами, навіть якщо формально цього звання їм ніхто не давав. Але що буде з їхніми дітищами після них?
Рішення патріарха Філарета призначити намісника й відмовитися від виборів патріарха до повного й остаточного об'єднання українського православ'я в помісну церкву, здійняло хмару інформаційної пилюки, що частково приховала інші цікаві рішення Помісного собору УПЦ КП. І, слід сказати, - рішення досить несподіване. Як саме по собі, так і з переходом на особистості.
По-перше, те, що патріарх Філарет готується все-таки відійти від управління УПЦ КП - добровільно чи через невблаганні обставини, - попри його поважний вік, стало ледь не одкровенням. Його ім'я стало синонімом УПЦ КП і всього того, що в цю абревіатуру вкладають - від "розколу" й "анафеми" до прагнення до автокефалії й помісності. Він сам дуже наполегливо утверджував цю асоціацію і, здається, абсолютно свідомо в нас на очах ставав людиною-епохою в молодій українській історії. А коли епохи - ні - навіть не закінчуються, а тільки натякають на те, що збираються це зробити, мимохіть відчуваєш трепет.
По-друге, вибір намісника навіть для тих, хто спостерігав за справами в УПЦ КП досить пильно, не міг не викликати подиву. Хоча б просто з огляду на вік намісника, тепер уже митрополита, Єпіфанія. Надто молодого не тільки для цієї посади, а й узагалі для архієрея - йому всього 34 роки, з яких він тільки три роки пробув єпископом.
Те, що щось подібне відбудеться, аж ніяк не було сюрпризом - чутки сповнювали землю ще до початку Собору. Казали, що патріарх назве свого наступника, що ним стане саме владика Єпіфаній, що його відразу ж оголосять місцеблюстителем, і як це змінить розклад сил на майбутньому Помісному соборі, покликаному обрати нового патріарха. Висували гіпотези, хто ним міг би стати при цьому новому розкладі. Казали, що один з найімовірніших претендентів на куколь, довідавшись про кадрові наміри патріарха, навіть розплакався від розчарування. Чого тільки не говорили! Але по-справжньому ніхто не вірив, що рішення це буде ухвалене, причому з тією жорсткістю, на яку, як відомо, патріарх Філарет завжди був здатний.
Не слід дивуватися з того, що інтрига з наступником привернула стільки уваги. У випадку з УПЦ КП цього слід було очікувати. Уже багато років церковні аналітики сушили голови: звідки патріарх Філарет, будучи людиною похилого віку, візьме людину, спроможну замінити його на посту глави церкви? Відсутність яскравих лідерів поруч із патріархом пояснювали по-різному. Хто - "відсутністю благодаті": ну не благословляє Бог наступником! Хто - самим стилем правління патріарха, авторитарним, який не терпить навіть натяку на суперництво. До речі, із цими особливостями характеру пов'язують і невеликий успіх УПЦ КП у справі приєднання "перебіжчиків" з УПЦ рангом вище, ніж парафіяльні священики. Можливо, ця специфічна селекція оточення патріарха, що проводилася протягом багатьох років, і стала причиною молодості, що впадає в око, новообраного намісника.
Ну Бог із ним, із намісником. Річ навіть не в ньому. А в тому, що під його опікою церкві доведеться прожити чималий строк узагалі без патріаршого керівництва. Аж до Об'єднавчого собору, на якому УПЦ і УПЦ КП зіллються і дадуть Україні Єдину помісну церкву і нового Патріарха Київського.
Для вуха людини, яка спостерігає за церковною ситуацією в Україні не перший рік, "на об'єднавчому соборі" - це щось на кшталт "після дощичка в четвер". Скільки їх було, цих розмов про об'єднання, помісну церкву, автокефалію, визнання з боку Повноти православ'я, компроміси, діалоги тощо? Всі вони закінчувалися одним і тим самим - висуненням одне одному нездійсненних умов, відмовою від будь-яких компромісів, новою хвилею взаємних обвинувачень. Будь-яка теоретична модель майбутньої "єдності" при найближчому розгляді суперечила шкільному курсу арифметики, бо один плюс один у перспективі рівнявся як мінімум трьом.
Чого ж домагається патріарх Філарет тепер, фактично обезголовлюючи свою церкву, можливо, на багато років? Підкладає міну вповільненої дії під УПЦ, надаючи шанс - принаймні теоретичний - частині УПЦ піти від Москви під благопристойним приводом "подолання розколу"? Відмова від патріаршого статусу видається жестом доброї волі, що стане особливо привабливим, коли московське керівництво вирішить закрутити гайки "широкої автономії". Насправді - це подвійний, а то й потрійний удар. Збентеження в лавах представників УПЦ, які сприймають усерйоз ідею церковної єдності, але мають особисту антипатію до патріарха Філарета (а особисту антипатію він свого часу посіяв щедро). А ідея можливого об'єднання - один із козирів УПЦ у справі збереження свого автономного статусу. УПЦ не приховує свого прагнення продовжувати діалог з метою майбутнього об'єднання, і коли дражлива постать предстоятеля УПЦ КП відійде вбік або зовсім в історію, цей діалог може набути нового дихання.
До того ж це збереже хисткий статус-кво - українське православ'я закріпиться у своїй двоїстості. Важко собі уявити, що вражена широким жестом патріарха Філарета Московська патріархія розплачеться і скаже: нумо, хлопці, якщо домовитеся про об'єднання - відпускаємо вас на всі чотири сторони з томосом про автокефалію в кишені, обирайте собі патріарха Київського/Львівського/Донецького (непотрібне самі закреслите). Цілком очевидно, що нічого подібного не станеться, принаймні в найближчі роки. До речі, надісланий тим самим Помісним собором лист патріарху Варфоломію і всім іншим православним патріархам - підтвердження того, що ні на що подібне патріарх Філарет не розраховує. У цьому листі він нагадує своєму Константинопольському патрону, який таким для нього так і не став, про те, що Україна - той козир, який він може відіграти в Москви. І тільки відігравши його, він спатиме спокійно, не боячись, що післязавтра Московський патріарх, а не Вселенський стане центральною постаттю Вселенського православ'я. Просто в силу демографії.
До цієї відозви можна поставитися так само скептично, як і до ідеї "об'єднавчого собору". Адже скільки разів у патріарха Філарета була можливість одержати підтримку Вселенського патріарха! Тільки в нинішньому столітті - мінімум двічі. Під час першого святкування Хрещення Русі у 2008-му дипломатичне відомство й особисто президент Ющенко доклали всіх зусиль, аби вмовити патріарха Варфоломія офіційно визнати Україну "своєю" територією, а УПЦ КП - своїм структурним підрозділом. І домоглися згоди з однією умовою - входженням України до складу Вселенської патріархії на правах митрополії з перспективою надання автокефалії. Патріарх Філарет не погодився, заявивши - "спочатку автокефалія". Створилося враження, що йому просто дуже не хотілося знімати білосніжний свій куколь навіть тимчасово.
Однак тепер ситуація інша. Відсутність патріарха - знак того, що "домовлятися без шапок" (на що ніколи не погоджувався патріарх Філарет) тепер стане можливим. І з опонентами з УПЦ, і з Вселенським патріархом. Це надає особливого смислу рішенню про "безпатріаршество" - адже будь-який наступний патріарх УПЦ КП може продовжити політику патріарха Філарета, яка веде до ізоляції, розсудивши, що краще бути першим на Пушкінській, ніж другим у Римі - байдуже, Другому чи Третьому.
Втім, є ще одна точка зору, про яку варто згадати бодай тому, що про це говорять. Патріарху Філарету неважливо, що стане із церквою після його відходу. Він готовий навіть здати її Москві. Можливо, це від самого початку було змовою, спецоперацією КДБ. Не зумівши здійснити в Україні поділ за зразком молдовського чи грузинського, спланували розкол духовний і провели його по "церковній" лінії. Тобто патріарх УПЦ КП виконував спецзавдання, створюючи свою церкву, поглинаючи і руйнуючи поволі УАПЦ, а тепер хоче звільнитися з посади керівника спецоперації - і повертає реквізит на місце. До речі, він запропонував під час святкування 1025-річчя Хрещення Русі зустрітися з патріархом Московським - і йому не відмовили, а обіцяли "подумати про таку можливість".
Можна відразу припустити, що ця версія, хоча й потішить охочих до конспірології, але видається неправдоподібно. І народилася вона, швидше за все, у надрах самої УПЦ КП - серед тих, хто хотів би все-таки позмагатися за патріарший куколь. Навіть якби УПЦ КП була "спецоперацією", ідея давно переросла свого проектувальника. І "згорнути" проект буде непросто, а, радше, неможливо. Навіть якщо патріарх Філарет на зустрічі з патріархом Кирилом заявить: "Забирайте все і дайте мені спокій". Можна як заклинання повторювати: "Офіцери КДБ не бувають колишніми", але церква - це не офіцер КДБ. Це величезна громада вірних, які сповідують Христа. До речі, у деяких конспірологічних літературних апокрифах і Його Самого називають "агентом Синедріону". Цікаво як літературна вправа, але не має жодного стосунку до реальності церковного життя.
І, нарешті, ще одне підґрунтя оригінального рішення про "безпатріаршество", ледь не найочевидніше - врятувати своє улюблене дітище від безславної кончини в архієрейських чварах за патріарший куколь. Знаючи чудово, якими людьми він оточений, патріарх, можливо, передбачає прийдешні бої. Бої негарні, які обіцяють втрати - і не тільки репутаційні. Смута, що в цьому випадку розпочнеться в церкві, стане набагато більш руйнівною, ніж передбачувані втрати через "невизначений статус" (хоча й вони можливі, як свідчить приклад УАПЦ). Залишається сподіватися, що навіть якщо Об'єднавчий собор так і не відбудеться, за час його "підготовки", "вивчення", видимості "діалогу" тощо встигне підрости й змужніти нове покоління ієрархів УПЦ КП, яке буде вільне бодай від недоліків, що дратують патріарха в його нинішньому оточенні. В оточенні, яке він сам і сформував.
На користь цієї версії свідчить саме молодість митрополита Єпіфанія. Через яку, відповідно до Статуту УПЦ КП, він не може претендувати на патріарший куколь іще кілька років. Тобто, з одного боку, патріарх Філарет може ці півроку прожити спокійно, не боячись, що молодий та ранній наступник захоче швидше його змістити й забрати повноту влади в церкві. Водночас живий і здоровий патріарх Філарет зможе передати молодому колезі разом із кермом влади свій досвід, свою пораду, свою батьківську опіку й уявлення про те, що належить робити, а що ні. Тобто втілити ідею наступництва в повному значенні слова.
Це, мабуть, теж віяння часу, про яке вже можна говорити із дещицею впевненості: новий етап розвитку церкви й церковної політики вже не за горами, і робити цю нову церкву - у тому числі розв'язувати протиріччя, уліковувати розколи тощо - будуть люди нової, "нерадянської" формації. Для яких життя в СРСР і його розвал - не особиста травма, а факт історії. І нехай вони народжені ще в епоху "рабства", але хоча б висвячені вже без участі "смотрящих товарищей". Це не робить їх апріорі "кращими". Але це принаймні гарантія того, що вони - інші.