Констатація того, що в протистоянні з опозицією влада коїть одну за другою, усі помилки, які тільки можна скоїти, — стала вже просто банальністю. Однак помилки влади аж ніяк не гарантують успіху опозиції. Оскільки справа вже дійшла до силового протистояння, Форум національного порятунку (ФНП) не може дозволити не лише «активні» помилки, а й ті, що відбуваються через бездіяльність, небажання чи невміння враховувати всі хоч скількись значні чинники, які впливають на ситуацію.
Мені здається тривожним і надзвичайно небезпечним той факт, що за формою, за зовнішніми проявами (а інші мало помітні широкій публіці) рух «Україна без Кучми» дедалі більше набуває національно-патріотичного (щоб не сказати — націоналістичного) спрямування. Зрозуміло, по суті це не так, однак у переважної більшості наших громадян складається враження про події не за виступами лідерів на мітингах, заявами у партійній пресі і доповідями аналітиків, а за телевізійною картинкою в програмах новин. Об’єктивно виходить так, що колони і намети УНСО виглядають більш видовищно, аніж соціалістів чи представників «Батьківщини», а Левка Лук’яненка і Степана Хмару на чолі демонстрантів легше впізнати, аніж, наприклад, Олександра Турчинова, який порівняно недавно вийшов на арену публічної політики.
Особисто я цілком переконаний, що ФНП і комітет «За правду» далекі від ідеологічного мракобісся, проте явочним порядком складається цілком визначений вузький «націонал-патріотичний» стереотип, який має серйозні наслідки.
Насамперед, ситуацією поспішають скористатися комуністи. Петро Симоненко, вкрай непереконливо пояснивши з парламентської трибуни відмову своєї фракції голосувати за відставку повністю дискредитованого генпрокурора, на недавньому мітингу розповідав про входження в опозицію «представників крайньо правих ультрарадикальних національних сил», а голова компартії Криму та кримського парламенту Леонід Грач добалакався вже до «націонал-фашистської сутності» антипрезидентської опозиції. Цілком очевидно, що комуністи, котрі продовжують традиційну гру у піддавки із владою, і далі роздуватимуть образ нелівої опозиції в залякуючий «націонал-патріотичний» жупел, а недооцінювати їхні агітаційні можливості було б великою помилкою.
Ще один аспект — російський чинник. Мені важко повірити в щирість і тривалу підтримку Леоніда Кучми офіційною Москвою, проте на сьогодні така підтримка безсумнівно існує. Чи варто її додатково стимулювати? Адже вже з лютого ГРТ, наприклад, регулярно називало Олександра Мороза лідером не соціалістів, а «лівих націоналістів». А «підсумковий» репортаж про події 9 березня на НТВ — каналі, котрий загалом-то висвітлює ситуацію в Україні цілком об’єктивно, був далеко не однозначним, із вердиктом «винні обидві сторони». НТВ — канал безсумнівно демократичний, однак ще з часів першої російської революції відомо — «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Демонстрація антикучмівської опозиції, сприйнята як демонстрація націоналістів, вочевидь, змусила задуматися навіть російську демократичну опозицію.
І, нарешті, останній чинник — мабуть, найважливіший — позиція населення України. Можна багато говорити про його пасивність, однак, як мені здається, донедавна спостерігалося нейтральне ставлення до ФНП і руху «Україна без Кучми». Але при цьому не можна забувати, що всі останні вибори, у тій мірі, у якій можна говорити про їхню чесність, засвідчили вкрай негативне ставлення більшості виборців до будь-яких проявів агресивного націоналізму. Починає складатися стереотип націоналістичного характеру ФНП, і це може радикально вплинути на оцінку нелівої опозиції.
Мені здається, було б цілком правильним, якби лідери опозиції серйозно поставилися до цієї проблеми. Адже у відповідь на кількаразове (і навіть може щоразу щире) здивування Леоніда Кучми — мовляв, як же це так — такі різні й об’єдналися? — керівники ФНП систематично, докладно і переконливо розтлумачили (і Кучмі, і народу), що саме об’єднання політичних партій усього спектра (за винятком «штатної опозиції Його Величності» і окремо стоячих особистих партій друзів Президента), — саме їхнє тісне співробітництво у Форумі свідчить про крайню стурбованість становищем у державі. Мабуть, і в ідеологічному аспекті необхідно безперестану вести роз’яснювальну роботу. Такі традиційно завзяті лідери патріотів, як Левко Лук’яненко і Степан Хмара, здається, цілком усвідомлять небезпеку непорозуміння саме в національно-ідеологічному питанні і тему цю намагаються не порушувати. Однак цього недостатньо — занадто знаковими фігурами вони є, занадто зав’язані в сприйнятті з «ура-патріотичними» стереотипами. Тому вони не повинні мовчати.