Так сталося, що завдяки своїй професії — концертуючий піаніст — останніх 15 років я живу здебільшого в Європі, не втрачаючи при цьому зв’язків з Україною. Для мене можливість почуватися людиною світу, спостерігати сприйняття одних і тих самих подій людьми геть несхожих ментальностей — величезна перевага. Звідси, очевидно, виникло бажання висловитися, спробувати осмислити політичну й суспільну ситуацію в нашій країні. Оскільки я не журналіст, не плекаю особливих ілюзій бути почутим українським політикумом, — спробую просто поділитися деякими спостереженнями, так би мовити, збоку.
Про ток-шоу на телебаченні
Феномен популярності українських ток-шоу про політику, започаткованих Савіком Шустером і клонованих на інших телевізійних каналах, по-різному оцінюють і глядачі, і самі учасники. Не кажучи вже про аналітиків. Хтось із погано прихованими заздрощами до «прабатька» наголошує на актуальності цього формату, інші нарікають, що вся реальна українська політика перетворилася на один великий медіаскандал, який посилюється у п’ятницю і в понеділок, не беручи до уваги легкої годинної розминки в будні у «Шустер Live». До того ж чимало запеклих критиків самі є завсідниками цих регулярних посиденьок.
Не можу погодитися з тезою, що наші політичні ток-шоу — це якийсь абсурдний зразок політики по-українськи. В усіх розвинених країнах традиція обговорювати актуальні політичні питання по свіжих слідах і в прямому ефірі вже давно усталилася і є невід’ємним елементом суспільного життя. До речі, такі програми там мають високий рейтинг. Зрештою, і сам С.Шустер визнає, що його останній формат — не ноу-хау, а надихнутий аналогічним ток-шоу французького телебачення. Від себе додам: з однією невеличкою, але принциповою відмінністю. Якщо в нас учасники дискусій — виключно політики та журналісти, то в цивілізованих країнах таких серед дискутантів — не більше третини, основна ж маса їх — це інтелектуальна еліта суспільства: філософи, артисти, вчені, громадські діячі. І як результат — корінна відмінність якості осмислення проблем. Я б сказав, інтелектуальний рівень політичних ток-шоу в Україні прямо катастрофічний, на багато порядків нижчий, ніж в Європі. Тоді як обговорення насущних проблем у таких програмах і друкованих медіа там стало справді ефективним методом не лише аналізу подій, а й впливу на владу. Оскільки у нас це — справа нова, то могла б (тим більше на хвилі інтересу публіки) теж стати хоч якимось важелем впливу на політику. Цього, на мій погляд, не сталося саме через помилкове рішення запрошувати в ролі учасників ток-шоу лише скандальних політиків та «гострих» журналістів.
У нашій країні тільки вони, у зв’язці з великим бізнесом, і є реальними учасниками політичного процесу. Громадянське суспільство з нього практично виключене, тоді як відомо, що громадянські інститути, і особливо представники інтелектуальної еліти, — один із найпотужніших важелів впливу на владу. Я вже не кажу про ганебно низький рівень інтелекту та риторики наших політиків... (Інколи складається враження, що при владі лише двієчники і трієчники, а всі відмінники з цієї країни незрозуміло куди поділися.) Тільки інтелігенція здатна запропонувати політикам фундаментальні проекти; самі вони, з огляду на свою постійну заангажованість у боротьбу за владу, не здатні генерувати нових, життєздатних ідей, їхнє завдання — втілювати ці ідеї в життя. Тим часом на Заході політик, який не чує порад із боку, приречений на забуття. У цьому великою мірою й полягають суть та важливість інтелігенції для суспільства. Її затребуваність у кризові періоди історії — особливо велика і безальтернативна.
Коли ж дивишся на рівень обговорення кризи гостями ток-шоу, не можеш позбутися враження, що інтелігенція, і взагалі культура, просто не потрібні. Адже запрошення на деякі ток-шоу представників поп-культури та спорту нічого в цьому сенсі не змінює. Їхня присутність допомагає організаторам вирішувати інші завдання, які до кризових проблем жодного стосунку не мають. Потрібен глибокий духовний і філософський аналіз проблем, а не обговорення на рівні сусідської кухні після чарки-другої.
Чому я пишу так багато про телевізійні програми? А тому, що, на моє глибоке переконання, саме вони — дзеркальне відбиття реального рівня обговорення та прийняття рішень нашою владою. Досить згадати кількість ухвалених останнім часом постанов і законів, які буквально через день-два доводилося скасовувати через їхню очевидну неспроможність. (І це в кращому разі! У гіршому — непродумане рішення вперто впроваджувалося в життя, завдаючи очевидної шкоди.) Висловлюючись мовою шахістів, навіть на два ходи наперед не думаємо: тактичні рішення приймаються здебільшого помилкові, а питання про наявність стратегічного мислення може викликати лише посмішку.
Але владу нашу не критикує, так би мовити, тільки ледачий. Мені ж хочеться звернути увагу на якісь можливості поліпшення ситуації.
Криза! Яка криза?
Яскраво живописуючи загрози, котрі на нас чатують, якщо не боротимемося з кризою, всі без винятку політики України азартно й захоплено звинувачують своїх опонентів, чудово розуміючи, що, з одного боку, на кризу можна списати абсолютно все, і, можливо, досягти своїх політичних цілей швидше, ніж зазвичай, — з іншого. Тобто месидж досить примітивний: якщо мені мої невгамовні опоненти дадуть спокійно попрацювати і я втілю в життя нашу просту, ясну антикризову програму — то ситуація невдовзі поліпшиться. Інша сторона не менш впевнена: ми б на їхньому місці поліпшили ситуацію ще швидше!
Але щоб якось поліпшити стан справ, спочатку треба з’ясувати, що ж було не так. Винесемо за дужки стандартні звинувачення всіх партій — мовляв, винні хто завгодно, тільки не ми, — і погодимося з думкою світової спільноти, що нинішній світовий економічний і фінансовий порядок дав збій. Знову ж, більшість наших політиків уявляє справу так, буцімто це просто ще одна криза капіталізму, нормальне явище, яке повторюється циклічно, і нічого, загалом, страшного немає — й не таке бачили. Так, набачилися різного, а вже після розпаду СРСР і поготів, — нічого, вижили.
Все це і так, і не так. Після повалення комунізму було важко, але все ж таки більш-менш зрозуміло: йдемо до світлої перемоги капіталізму. Благо світового досвіду не бракувало: вибрали досить жорстку неоліберальну модель переходу за принципом «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», проте дарма — не тільки вижили, а й почали вже потихеньку накопичувати жирок.
І справді, неначе зрозуміло, куди йдемо, оскільки сучасне суспільство Заходу вважалося квінтесенцією найкращого з усього, що виробила наша цивілізація. Знання цього істотно знеболювало рани на шляху. Однак нинішня криза — не нормальна й циклічна, це криза, як зазначено, системна, з поки що неясними ні рецептом порятунку, ні часовими параметрами її перебігу, ні, власне, результатом на виході. І це не перебільшення, а спокійний аналіз того, що можна прочитати у пресі всіх розвинених країн. Хочу запитати: а звідки у наших політиків така впевненість, що дай їм повну й необмежену владу — і все в Україні налагодиться?
Вихід із кризи доведеться шукати самим. І виходити з неї — самим. А щоб це здійснити, треба, як мінімум, зрозуміти, що ж глобально пішло не так...
А що в них?
Дивно було спостерігати страусину реакцію наших керівників минулої осені, коли весь світ вже майже рік із тривогою спостерігав трансформацію кризи з іпотечної, локально американської у глобально-економічну. У нас тут усе заперечували, сподіваючись, що воно якось саме собою розсмокчеться. (У Росії пішли ще далі, заборонивши в новинних програмах навіть згадувати слово «криза», певно, повіривши в рецепт Пелевіна, що, ігноруючи явище, можна сподіватися на його магічне зникнення.) А потім невдовзі: ой, до нас страшна криза прийшла!
Однак поговорімо про реакцію на Заході. Ще торік у жовтні там панувала повна розгубленість, що межувала з панікою. Було вже зрозуміло, що загальне падіння, як мінімум, ще півроку поглиблюватиметься, а як максимум — замаячіло привидддя кошмару Великої депресії 30-х років із єдиним виходом у вигляді великої війни. І ось тоді сталося те, про що в нас, напевно, можна тільки мріяти: обізвалася інтелектуальна еліта. Буквально за місяць-два у західному суспільстві в ході інтенсивної, масштабної дискусії з вияснення причин кризи було знайдено багато відповідей, і психологічний клімат помітно поліпшився. Причому очевидних конкретних винуватців знайшли скоро: стало зрозуміло, що це — весь глобальний фінансовий сектор. Справді, як тепер уже зрозуміло, всі великі банківські та страхові компанії в розвиненому світі загралися, роздуваючи нічим не забезпечені фінансові бульки, а тепер настав час розплати, причому платитимуть усі, бо фінансова система, як кровоносна система, пронизує все суспільство.
Але західні інтелектуали при цьому міркували: як це могло статися, і що треба зробити, аби запобігти такому в майбутньому?
І найцікавіше. Тези цих дискусій у пресі та в телевізійних ток-шоу через кілька місяців уже стали озвучувати самі адресати критичних і полум’яних закликів — світові лідери Обама, Меркель, Саркозі, Браун. І звучать вони з їхніх вуст, погодьтеся, дуже незвично. Усього півроку тому здалося б повною маячнею почути з вуст президента США — країни з найпотужнішою традицією агресивної ринкової економіки, — що в усьому винна ЖАДІБНІСТЬ; або від затятого капіталіста Саркозі — що «ми мусимо переосмислити наново всі засади сучасного капіталізму!»... Сталося вражаюче: інтелігенцію було почуто.
Жадібність
ТАМ політики почули інтелігенцію. А в нас? Поки що навіть слухати не починали. А без цього ж не виберемося. Ніяк. Адже світ єдиний. І рецепти виходу будуть схожими. Але, природно, з урахуванням конкретної ситуації в країні. Про яку знаємо тільки ми самі. Одне слово, Україна відчайдушно потребує аналітичної підтримки своєї духовної й інтелектуальної еліти.
Однак повернімося до причини.
Отже, жадібність. Цей виключно людський ґанж якось несподівано й непомітно став домінувати в суспільстві. Філософія заможного життя вийшла на перше місце, опір їй дорівнював вироку про відлучення від суспільства для будь-якого індивідуума. Я кажу про хворобу, яка тотально уразила всю нашу сучасну цивілізацію. Виник міф про гроші як еквівалент щастя. Фрази «гроші примушують наш світ крутитися» або «гроші роблять гроші» стали сучасними заповідями. Обидва постулати, з філософського погляду, абсурдні, але саме ця філософія призвела до повного відриву від реальності практично всього вищого фінансового менеджменту. Вигадавши для себе особливі правила гри, куди входили скандально високі заробітки і багатомільйонні бонуси, обов’язкові для виплати навіть керівникам, котрі обанкротили фірму, — банкіри всього світу в екстазі швидкого збагачення повсюди підірвали реальну економіку.
І на запитання, як же наше суспільство, вінець розвитку людства, змогло прогледіти ТАКЕ, на Заході знайдено відповідь. Просто вірус жадібності заразив людство і роз’їв його духовні засади до такої міри, що всі попередження найбільш чутливих і мислячих людей були просто проігноровані. Справді, за останніх півстоліття «золотий мільярд» людства зміг підвищити рівень матеріальних благ, здоров’я й комфорту на таких високий рівень, що почалося «запаморочення від успіхів». І досягнення це загрожувало перетворитися на прокляття. Бо з нехтування духовною сферою неминуче виростають чудовиська. Коли ідеалом чоловіка стає банкір — людина, котра робить гроші, а жінки — модель, здатна дорого продати банкіру своє тіло, це страшно. Бо таке суспільство приречене на деградацію і розпад.
Тому зараз на Заході серед еліти на зміну розгубленості прийшло відчуття «вдячності кризі». Так-так, саме вдячності. Виник консенсус: ця криза — наш унікальний шанс зупинити владу Золотого Тельця і спробувати переспрямувати вектор руху цивілізації у бік більш духовного розвитку. І велика культура — Музика, Література, Філософія, — безумовно, найпотужніший у цьому помічник. Вона завжди навчала простих, на перший погляд, речей: що самі по собі гроші не можуть дати щастя; що кохання, сім’я, дружба, самовдосконалення — ось джерела справжнього задоволення життям. А кожен же політик обіцяє виборцям щастя для всіх і негайно. Але якщо мета життя — накопичення матеріальних благ, то щастя стає, за визначенням, неможливим для переважної більшості, а по суті — ні для кого на світі! А те, чого навчає культура, — саме і є можливість щастя для всіх... Погодьтеся, це набагато реальніше, ніж яхта і свій острів в океані для кожного...
Шанс?
Отже, більше культури, більше духовності, менше матеріальної зацикленості. Це основна теза. Але її треба втілити в життя. А це колосальна праця — виробити корективи в усіх напрямах функціонування суспільства й економіки. І в Україні теж. І ніхто за нас цієї роботи не зробить. Ні, звісно, можна почекати десяток років, доки всі конкретні рецепти буде вироблено розвиненими країнами, а потім спробувати їх копіювати. Але це означає забути назавжди ідею стати достойною європейською державою і залишитися, у кращому разі, другосортною державою на марґінесах А в гіршому — скотитися до влади натовпу чи диктатури.
Перед квітневим самітом у Лондоні Гордон Браун, укотре критикуючи банкірів, висловився в так: «У фінансовому секторі необхідний перехід до сімейних цінностей у побудові бізнесу. Ну не будете ж ви вчити своїх дітей обманювати і приховувати те, чим вони займаються!» А в нас один політик, який зараз розглядається майже як фінансово-політичний гуру, — навіть планує ввійти в уряд і все виправити, — з гордістю розкриває своє життєве кредо: усе в нашому світі крутиться навколо грошей, і я завжди мріяв бути банкіром, мав на цьому терені успіхи й тепер хочу допомогти Україні.
Ой, не там шукаємо, не там...
Для мене очевидно: якщо знову доручити будувати післякризове суспільство виключно політикам і фінансистам — нас чекає падіння в прірву. Адже світ змінився. І без інтелектуальної, духовної еліти всіх цих питань не вирішити. Я вірю, що така в Україні є. І вона повинна сказати своє слово. Хоча б спробувати достукатися до тих, хто приймає рішення.
І знову я повертаюся до телевізійних ток-шоу. Вони, хоч як дивно це прозвучить, якраз і можуть стати одним із інструментів цієї спроби. Ну чому, якщо там і бувають люди від культури, — це, як правило, попса? Яка, на мій погляд, саме і є потворним наслідком приходу ринку в культуру. Невже не цікаво було б послухати думку із суспільних та політичних питань, приміром, українських письменників Андрія Куркова і Юрія Андруховича, які зробили блискучу кар’єру в Європі? Або побачити, як дискутує надзвичайно ерудований і дотепний диригент Романа Кофмана із записними філософами з Ради? Необхідно підвищувати рівень дискусії. Настав час зробити щось для нашого майбутнього.