Без митрополита Володимира УПЦ доведеться вчитися жити заново. Тому що багато чого в цій церкві трималося особисто на предстоятелеві, на його надзвичайному авторитеті. Після його кончини всередині церкви і зовні невдовзі стане абсолютно ясно: "авторитет" УПЦ до останнього часу був насправді авторитетом однієї людини. Це він гарантував внутрішню єдність церкви - насамперед своєю особистою лояльністю до митрополита Київського. Це він убезпечував внутрішні справи УПЦ від руйнівних втручань ззовні. Як з боку влади, яка постійно намагалася навести власний порядок у церкві, так і з-за кордону - на відкритий клінч із предстоятелем УПЦ не наважувався навіть патріарх Кирил. Коли кажуть, що "УПЦ втратила батька" - це зовсім не метафора. І те, що тепер його "нема ким замінити", - цілком природно. Це справді неможливо - замінити батька.
Митрополит Володимир створив УПЦ. Не просто "очолив", як заведено вважати, "осиротілу" церкву - хоча цей образ дуже тиражувався. Тоді на нашій землі багато чого створювалося - просто ми цього ще не розуміли й чіплялися за минуле. Тоді здавалося, що РПЦ відправила в Україну "вірну людину", до якої в Україні дослухатимуться і яка збереже більшу частину українського екзархату в єдності з Московським патріархатом. Тобто зовсім не передбачалося, що в Україні буде "своя церква". Ні тоді, коли створювали УПЦ замість українського екзархату РПЦ. Ні тоді, коли митрополита Володимира відрядили в Київ. Ні тоді, коли він домовлявся з патріархом Алексієм про "права широкої автономії". Все це була данина "політичній необхідності".
Та в результаті, вільно чи невільно, митрополит Володимир особисто став чинником української церковної автономії набагато істотнішим, ніж Статут УПЦ (здається, так досі і не затверджений у Москві).
Майбутні вибори, само собою, порушують питання "московського реваншу". Попри те, що він і так уже, фактично, відбувся. Місцеблюститель київської кафедри митрополит Онуфрій - людина, яка цілком і повністю задовольняє Москву. Достатньо почитати останні документи, ним підписані, - у своїх оцінках українських подій Київська митрополія ні в чому не розходиться з Московською патріархією. Тобто якщо й дорога нашому нинішньому церковному керівництву "симфонія", то тональність її задається аж ніяк не на Банковій.
Цікаво, що відразу після смерті Блаженнійшого була можливість скликати Помісний собор для виборів предстоятеля. Можливість трохи ефемерна - оскільки в жодних документах цього права для УПЦ не закріплено. Але можна було послатися на прецедент - Ювілейний помісний собор, скликання якого ініціював тоді митрополит Київський Володимир. Але для того щоб дозволити собі таке "зухвальство", треба мати авторитет Блаженнійшого. Помісний собор можуть скликати тільки помісні церкви. А "помісність" УПЦ - риторична фігура, і не більше. І її ієрархи, і їхнє московське начальство іноді вдаються до неї, аби нагадати всіляким прожектерам, що "в Україні не треба створювати помісну церкву, вона вже є - це УПЦ". Але казати - це одне, а визнавати насправді - зовсім інше. Цілком очевидно, що Москва не схвалила б скликання Помісного собору УПЦ. По-перше, тому, що не дозволить і далі мозолити собі очі настільки зухвалою "самостійністю". А по-друге, рішення Помісного собору можуть бути несподіваними. Точніше навіть некерованими. Подбати про те, щоб від кожної єпархії на собор були делеговані "правильні" клірики, ченці й миряни, зовсім не просто. Особливо нині. Особливо для Москви, чиїх емісарів в Україні, як правило, не пускають далі аеропорту.
Тому про Помісний собор судили-рядили здебільшого "православні блогери" у чині не вищому ніж протоієрей. Зі священноначалля про це ніхто навіть не прохопився. Предстоятеля УПЦ буде обрано на Архієрейському соборі по сорока днях після смерті Блаженнійшого митрополита Київського. І мало хто сумнівається в тому, яким буде вибір архієреїв.
Утім, інтригу, якої, на жаль, немає, намагаються бодай зімітувати. Сорок днів - строк невеликий, особливо коли увагу публіки і влади прикуто до зовсім інших подій. Але зусилля робляться.
Найімовірніше, що Київську митрополичу кафедру посяде, як це часто буває в подібних випадках, чинний місцеблюститель. З кандидатурою митрополита Онуфрія погодяться всі - хтось із більшим ентузіазмом, хтось із меншим, бо це принаймні - безперечно "людина Церкви". "Молитвеник" прийде на зміну "молитвенику" - і в такий спосіб буде забезпечено якусь наступність. Принаймні зовнішню.
При цьому реальної наступності тут немає. Митрополит Володимир, безумовно, не був полум'яним революціонером, був далекий від будь-якого лібералізму, але не був він і консерватором. Тоді як митрополит Онуфрій - яскравий представник російського духовного консерватизму. Він багато років був настоятелем Почаївської лаври - що свідчить про багато чого. Він сприйняв за взірець російську чернечу традицію. Свого часу він чи не єдиний з українських архієреїв відкрито підтримав бунтівного єпископа Чукотського Діомида, який оголосив війну "модернізаторській" політиці патріарха Кирила. Як зразковий чернець він користується заслуженою повагою в церкві і може вважатися одним зі стовпів Православ'я.
Однак у "зразкового ченця" як глави УПЦ можуть бути й істотні недоліки. По-перше, це беззастережний послух, який личить ченцеві в рамках церковної ієрархії. Тобто митрополит Онуфрій ніколи й за жодних умов не перечитиме патріарху Московському - навпаки, він коритиметься його волі. Що ми й спостерігаємо останніми місяцями. І річ тут не в тому, що він "москвофіл". А в тому, що він - чернець. По-друге, реформи, яких потребує УПЦ, не проводитимуться. Хіба що зроблять перестановки в органах управління, причому "виметуть" з них передусім усіляких "реформаторів". По-третє, будь-які церковно-політичні процеси буде заблоковано - дипломатія і компроміси не надто вписуються в чернечий статут. Це торкнеться як відносин церкви і влади, так і міжцерковного діалогу. У найважчому випадку це може закінчитися прямим конфліктом УПЦ з державною владою і великими втратами в пастві.
За подібного керівництва в найбільш песимістичній перспективі - тобто якщо консервативний митрополит не зробить над собою зусилля і не поставить поруч із собою-молитвеником молоду й заповзятливу "праву руку" - "менеджера", управління в церкві буде пущено на самоплив. Що, насправді, дуже на руку більшості правлячих архієреїв, яким зміцнення влади митрополії зовсім ні до чого. Їм подобається нинішній "церковний федералізм". Уже одне це може схилити шальку архієрейських симпатій на бік митрополита Онуфрія. Молитвеник, людина з кристальною репутацією, він стане чудовим фасадом, за яким вони житимуть так, як звикли.
Тим паче, що в цьому можуть бути зацікавлені не тільки самі архієреї, а й їхні спонсори. Не кажучи вже про московське начальство. Якому й потрібно від Київського митрополита лишень одне - слухняність. Усе інше вони зроблять самі. Навіть будучи нев'їзними. Бо в обоймі Московської патріархії - не тільки фролови з охлобистіними та чапліни з ткачовими. Є там і свої "ліберали", "українофіли", "оранжисти". "Бандерівці" теж знайдуться.
Досить подивитися на кадрову ротацію, яка йде нині повним ходом у "середній ланці" УПЦ. Про те, що українські священики від'їжджають у Росію, знають усі. Але є й зворотний рух. Дехто й в Україну їде. Там же завжди були юрби "наших", які тепер "повертаються", бо "не підійшли під масть". І то сказати, як при дворі найголовнішого Кирила можуть бути одночасно два інші, настільки різні, Кирили, такі як Фролов і Говорун, наприклад? Зате коли два Кирили стають в Україні нев'їзними, третього приймають із розкритими обіймами. А як інакше? Він же наш - "оранжист", "замайдан" і "кримнеїх". Така ось нехитра комбінація.
Та й у лавах місцевих українських священиків завжди було достатньо українофілів. Їх можна, відповідно до політичної кон'юнктури, висунути в перші ряди, а "руссмиров", навпаки, на якийсь час сховати в третій-четвертий ряд. До наступної політичної оказії. Подібну "ротацію" (щоправда, не в таких масштабах), МП здійснює в Україні вже не вперше - і завжди з успіхом.
Як альтернативу місцеблюстителеві на майбутніх виборах розглядають кандидатуру митрополита Вінницького Симеона. В його "розкрутку", судячи з усього, вкладено чимало сил і коштів. Його ім'ям раптом зарясніли ЗМІ. Щоправда, наразі найвагоміший аргумент на користь цього владики - належність до Вінницької єпархії. За аналогією з попереднім президентом, який, будучи "донецьким", оточував себе "донецькими", так і президент Порошенко, будучи "вінницьким", слід думати, має вчинити так само. Отже, публікації про кандидатуру владики Симеона - сигнал, швидше, президентові, ніж архієреям. Президент має знати, що в нього на наступних виборах є "свій" кандидат. Котрий має низку вигідних відмінностей від нинішнього місцеблюстителя. Він зарекомендував себе як "проукраїнський" архієрей, підтримує дії президента і, на відміну від митрополита Онуфрія, не виявляв себе противником євроінтеграції. Тобто він набагато кращий кандидат на партнера по "українській симфонії", ніж митрополит Онуфрій.
Поки, щоправда, незрозуміло, чи готовий президент Порошенко приділити час і сили церковній політиці. З одного боку, він не може її недооцінювати, оскільки сам належить до "православно-олігархічного клубу" і знає, як багато питань вирішується під тихими монастирськими склепіннями (щоб не сказати "дахом"). Але самі знаєте, який нині для президента час...
До того ж, не виключено, що й не потрібно ні в що втручатися. Все відбудеться само. УПЦ перебуває в глибокій кризі. Не тільки й не стільки кризі управління, але в кризі довіри. Довіри внутрішньої - між цілими кланами й окремими архієреями і, що гірше, - зовнішньої. Довіри з боку народу, суспільства, в якому вона вершить місію. Політичні обставини завдали по ній нищівного удару - і вона показала свою слабкість. Слабкість насамперед своєї структури. Про те, що УПЦ - не єдина структура, знали всі. Тільки цю не-єдність уявляли собі по-різному. Цей "церковний федералізм" допомагав їй утримувати цілісність. Але "широка автономія" кожної окремо взятої єпархії в умовах нинішніх випробувань виходить боком. Надто помітно стає, що Київська митрополія ніяк не впливає на свої структурні підрозділи на місцях. Ніяк узагалі. Якщо прес-секретар УПЦ каже, що "УПЦ офіційно осуджує сепаратизм", а тим часом її священики освячують прапори ДНР, то хто кого дурить? Київська митрополія - нас? Луганська митрополія - Київську? Київська митрополія - їхню? Київська митрополія - самих себе?
Якщо УПЦ так сповнена доброї волі, чому вона не зупинить "Православну армію", яка громить баптистський центр у Донецьку, кіднепить священиків УПЦ КП і УГКЦ? Чому пошуки й переговори з сепаратистами "Русской православной армии" про долю греко-католицького священика веде муфтій ДУМУ, а не єпископ УПЦ? Боїться, що "свої не зрозуміють"? Чи знає, що він сам та його проповідь і спричинили це пекло? Тоді, може, варто було б порозумітися з народом? Визнати, що погарячкували з проповіддю "Русского мира"? Я вже не кажу - вибачитися. Це тільки Папа Римський може вибачатися за хрестові походи. А нам іще рано - і тисячі років не минуло.
Таких "чому" - десятки. Але всі вони залишаться без відповіді. Керівництво УПЦ, як і прес-центр, добре навчилося здіймати брови - а до чого тут ми, мовляв, у нас, ось, в офіційних заявах усе написано. І це чудова відповідь - бо в цих офіційних заявах, коли що й написано, то між рядків. Як у передовиці газети "Правда".
Порівняння не випадкове. УПЦ до останнього часу залишалася такою самою пострадянською церквою, як Україна - пострадянською країною. Постійні зриви в ідеологію були, хочеться вірити, просто "хворобою зростання", яку хтось вправно використав, аби завдати нам останнього, хочеться вірити, удару. Україна його, хочеться вірити, переживе. Чи переживе його УПЦ? Чи зійде з історичної сцени разом із тією вмираючою ідеологією, якою вона встигла так просякнути? Сьогодні саме це для неї "запитання №1". Вибори митрополита Київського - не більше ніж епізод набагато масштабнішої драми.