Перед останніми президентськими виборами я був присутній на зустрічі з одним відомим українським політиком, членом Партії регіонів. Уже наприкінці зустрічі мою увагу привернула мимохідь кинута ним фраза, суть якої зводилася до запитання «Що робити з українським націоналізмом?». (Зрозуміло: якщо політик був з команди чинного президента, контекст, у якому слід сприймати його слова, був не вельми позитивним.)
Я ніколи не був прихильником будь-якого націоналізму, тому його слова пробудили в мені живий відгук, послужили немовби спусковим гачком для моїх подальших міркувань.
Розпочавши дослідження, я зрозумів, що роль націоналізму в історії України останніх 20 років не така однозначна, як вважав цей політик. Невдовзі я усвідомив, що, можливо, багато в чому саме завдяки націоналістичній ідеології Україна не розвалилася в перші роки після краху СРСР. Принаймні він, націоналізм, сприяв виробленню українського політичного дискурсу, ідеологічної структуризації політичного простору.
За результатами своїх досліджень я опублікував кілька статей, у яких наполягав на тому, що новій владі слід скористатися націоналістичною ідеологією - певна річ, відповідним чином модифікованою - для зміцнення державних структур і консолідації українського суспільства. Тим паче що жодної серйозної ідеологічної платформи, якою можна було б природно замінити націоналізм, у неї не було. Проте події останніх років показали, що влада пішла іншим шляхом. Що ж у результаті вийшло? Та про все - по черзі (деякі пасажі з моїх попередніх статей я змушений повторити задля зв’язності викладу).
Після розпаду Радянського Союзу, у всіх державах, що утворилися на його території, розпочалося активне державне будівництво (чи принаймні перелицювання за новими «європейськими» мірками структур, що залишилися від союзних республік). Це будівництво, зрозуміло, супроводжувалося формуванням власних державних ідеологій. Майже всі вони ґрунтувалися на західному ліберально-демократичному зразку, однак важливим був і націоналістичний компонент (десь більшою мірою, десь меншою).
Для того щоб бути стійкою, будь-яка ідеологічна течія має не тільки спиратися на слова (тобто ідеї, концепції, теорії, історію тощо), а й відповідати якимсь глибинним процесам, що відбуваються в суспільстві. Націоналізм - не виняток.
Як відомо, формування великих самодостатніх національних держав (тих, які ми сьогодні називаємо класичними) відбувалося переважно в XVIII-XIX століттях. Цей процес корелював - принаймні в Європі - з бурхливим розвитком капіталізму та індустріалізацією. Можна сказати, що ці країни проходили тоді чергову точку біфуркації, що й могло (але не завжди) завершитися державотворенням. Ті, хто тоді не встиг, в інший час могли й не отримати другого шансу.
Не слід плутати появу націоналізму й народження національної держави. Перше не обов’язково спричиняє друге (хоча друге досить часто спричиняє перше). Український націоналізм народився в XIX столітті, однак це не привело до створення незалежної національної держави. Отже, Україна більш ніж на сто років спізнилася на поїзд національно-державного будівництва.
При цьому український націоналізм, безперечно, відіграв свою роль, забезпечивши Україну на ранньому етапі її існування як формально незалежної держави відповідною ідеологією (я вже згадував про це на самому початку).
Біда в тому, що на той період (тим паче тепер) він не був віддзеркаленням глибинних процесів, які відбувалися в українському суспільстві, - насамперед економічних. По суті, соціально-економічна реальність була одним, ідеологія, заснована на націоналізмі, - іншим. І вони ніяк не поєднувалися, існуючи в різних площинах. Саме тому, пройшовши через низку майже стихійних спроб консолідації, український націоналізм справді став державною ідеологією тільки за президентства В.Ющенка, та й то, як виявилося, ненадовго. Сьогодні ж, не будучи підтриманий чинною владою, він сам почав набувати рис маргінальної течії.
Звідси, здавалося б, має випливати той висновок, що український націоналізм як ідеологічний тренд доживає останні дні. Однак не все так просто.
Річ у тім, що сьогодні йому як державній ідеології просто немає реальної альтернативи. Не можна відкинути одну державну ідеологію (на тому чи іншому рівні - тобто формально або, як це сталося в Україні, фактично), не замінивши її відразу іншою. Просто тому, що тоді нічим буде структурувати політичний дискурс, не буде про що говорити. Якщо не відбулося заміни ідеології, стара ідеологія продовжує за інерцією структурувати, формувати політичний простір, забезпечувати політиків словами (причому як провладних, так і опозиційних). Тільки при цьому, природно, вона ще менше відповідатиме реальним соціально-економічним (та й політичним) процесам, які відбуваються в суспільстві. Політичне ж життя, структуроване такою ідеологією, почне набувати вигляду надто вже штучного, ходульного.
Саме це ми й бачимо сьогодні в Україні. Партія регіонів, по суті, відкинула націоналізм як державну ідеологію, проте не запропонувала нічого натомість. Тому вона (ПР) з необхідності продовжує - часто не усвідомлюючи цього - обертатися навколо тих проблем, які саме український націоналізм висунув як ключові. Останнє підтвердження - скандальний закон про регіональні мови.
Хтось може сказати, що ухвалення цього закону було ініційовано виключно у зв’язку з наближенням виборів, що це не більше ніж передвиборна технологія. Звісно, дещиця правди в цьому є. Але це не вся правда.
Справді, та чи інша політична акція часто відбувається саме з огляду на наближення виборів, однак яка саме це акція - якраз і визначається ідеологічним трендом, котрий структурує політичний дискурс у даний конкретний політичний момент. Інакше кажучи, до якогось дійства перед виборами Партія регіонів, звичайно, вдалася б, але до якого саме - визначив саме український націоналізм.
Однак і тут усе не так просто, оскільки згадана акція ПР так і не спричинила будь-яких серйозних масових протестів. Не сталося ж цього через те, що націоналізм не є справді вкоріненим в українському суспільстві і не відбиває глибинних процесів, які відбуваються в ньому.
Отже, борючись за владу, і Партія регіонів, і опозиція продовжують послуговуватися націоналістичною риторикою та проблематикою. Однак потрібно чітко розуміти: навіть якщо в результаті всієї цієї боротьби ПР і втратить частину своєї влади, то зовсім не через те, що якось не так поводилася в «національному питанні», а з зовсім інших, глибших, причин, які до націоналізму мають лише віддалений стосунок.