Ігор Жданов |
Роль, суспільні функції і міра відповідальності політичної еліти дискутуються постійно, але особливо активно — в перехідні моменти розвитку суспільства. Що саме по собі свідчить, що в такі моменти роль політичної еліти стає винятково важливою, якщо не вирішальною, — оскільки саме вона повинна сформулювати відповіді на виклики, поставлені часом змін.
Юрій Якименко |
Великою є спокуса почати перелік викликів із проблем великої геополітики. Дійсно, сьогодні весь світ перебуває у стані переходу від колишньої біполярної системи до нової, контури якої лише визначаються. Колишні постсоціалістичні країни Центральної Європи та Балтії приєднуються до Європейського Союзу — спільноти країн розвинутої демократії. Про свій європейський вибір оголосила й Україна. Проте у словосполученні «приєднання до спільноти країн розвинутої демократії» ключовим словом є не «приєднання», а «демократія».
У сучасному розумінні демократія передбачає правову державу, соціально орієнтовану економіку, гідний рівень життя населення, захист приватної власності, свободу підприємництва, розвинуте громадянське суспільство. Вона будується насамперед всередині країни і за поступом і ступенем її побудови країну визнає як свою чи чужу згадана спільнота розвинутих демократій. Далеко не всі демократичні країни є членами ЄС — але вони користуються цілком достатнім авторитетом для забезпечення своїх національних інтересів на європейській і світовій арені — саме тому, що визнані світом демократичними.
Україна, на відміну від переважної більшості постсоціалістичних країн Центральної Європи та Балтії, не стане в наступному році членом ЄС. Але не тому, що так склалася велика геополітична гра або «вона не отримала сигналу» про бажання ЄС прийняти чи не прийняти Україну до своїх лав. А тому, що країна, яка не досягла необхідного рівня економічного розвитку, не забезпечила власним громадянам прийнятного, за мірками розвинутих демократій, рівня життя та захисту прав; яка на міжнародній арені часто асоціюється зі словами «корупція», «темники», «адміністративний ресурс», ніколи не стане членом жодної спільноти демократичних країн, об’єднаних чи інституційно, чи лише системою спільних цінностей.
Головний виклик для України, отже, міститься не ззовні, а всередині, має внутрішній характер і полягає у невідповідності її сучасного стану прийнятим у демократичному світі критеріям. На цей виклик нинішня правляча політична еліта України не відповіла, хоча мала досить часу і більш ніж досить — повноважень.
Наступний 2004 р. буде для України переломним не тому, що розширений ЄС закриє кордони і зникне шанс вступити до нього протягом невизначеного часу, а тому, що це рік президентських виборів, отже — шанс змінити політичну команду. Чи зможе хтось із політичних лідерів, які вже визначилися як потенційні кандидати у Президенти на виборах-2004, здійснити стрімкий і кардинальний прорив до європейських цінностей? Навряд. Надто глибокою є інерція руху протягом 12 років незалежності, надто схожими — методи і цілі лідерів, провладних і опозиційних.
Надто глибоким є шок переважної більшості громадян від несправджених і значною мірою завищених очікувань початку 1990-х років. Так, суспільство виявилося не готовим до свободи і незалежності в усіх сенсах цих понять. Воно, позбавлене протягом життя кількох поколінь традицій демократії, культури приватної власності, зрештою, почуття власної громадянської гідності, і не могло бути готовим.
Але — на те й існує його політична еліта, щоб показати суспільству шлях вирішення проблем, що постали, консолідувати його і повести за собою. Правляча еліта цього не зробила, навпаки, вона максимально скористалася з роз’єднаності суспільства, його неготовності до життя в умовах свободи, незалежності, демократії. Все це призвело до соціальної апатії та зневіри у можливість своїми силами змінити будь-що у власній країні, до невіри половини населення в саму державність, її необхідність і ефективність.
Ці апатія і зневіра вже сьогодні ускладнюють наступну президентську кампанію. Навіть якщо на виборах переможе кандидат, який прагне ствердити в країні реальну демократію, то йому буде надзвичайно складно повернути довіру громадян та консолідувати суспільство на досягнення закріпленої в Конституції національної ідеї — побудови в Україні демократичної, правової, соціальної держави.
Маємо бути реалістами. Одномоментного якісного прориву після виборів 2004 р. Україна очікувати не може. Головне — утримати ситуацію в країні від остаточного сповзання до авторитаризму.
Тому так важливо забезпечити сам факт проведення виборів, їх максимально відкритий, прозорий характер та не допустити зосередження дискусій у ході виборчої кампанії на питаннях винятково зовнішньополітичного характеру — тенденція і передумови до чого вже проглядаються. Важливо також дати собі звіт, якими є ми і наша політична еліта, що і як робити, щоб і суспільство, і політична еліта змогли, врешті, дійти консенсусу і між собою, і кожен всередині себе.
Чи варто судити нашу нинішню політичну еліту суворо? З одного боку, вона — лише всі ми, все суспільство в мініатюрі. Зріз. Зменшена копія. Ми самі уповноважили політичну еліту керувати державою, принаймні не дуже перечили, щоб її обирали або призначали на відповідальні посади.
З іншого боку — ніхто не змушував людей з правлячої сьогодні меншості брати на себе непосильну ношу, нести її далі, коли з’ясувалося, що вона дійсно непосильна. Чи багато прикладів добровільних відставок із високих постів з причини розбіжності між вимогами високої ролі і можливостями слабкої людини? Чи з приводу протесту проти розбіжностей між деклараціями і реальними діями правлячої еліти?
Політична еліта: авторитет і влада
Еліта — найкращі представники
будь-якої частини суспільства, групи,
а також люди, які належать до верхівки якоїсь організації, угруповання.
(Тлумачний словник)
Як відомо, еліта визначається за двома критеріями: формальним — за офіційним становищем, що його посідають певні особи; та ціннісним — за суспільним авторитетом, що його здобули особи, незалежно від їх формального (офіційного) статусу. Стосовно політичної еліти ці критерії можна перефразувати так: політична еліта за формальною ознакою — це ті, хто править; за ціннісною — ті, хто гідний правити.
В ідеалі ці критерії мають співпадати. Власне, суть і мета демократії полягають саме в наближенні суспільства до цього ідеалу. Демократичні процедури та інститути впроваджуються для того, щоб, з одного боку, правили ті, хто гідний правити, з іншого — щоб ті, хто гідний правити, отримали таку можливість.
Ці процедури та інститути не є досконалими, але тут, як правило, теоретики вдаються до слів не гіршого з тих, хто правив і був гідний правити, Вінстона Черчілля: «Демократія є річ недосконала, але нічого кращого людство донині не придумало».
Дві особливості демократії варто відзначити в контексті дискусій навколо політичної еліти. Перша: за демократії, обов’язок і право правити беруть на себе добровільно. А тому відповідальність перед суспільством за результати такого правління переходить із площини моральних побажань у площину правового імперативу. Друга: за демократії, суспільство делегує обов’язок і право правити добровільно і власноруч обраним особам. Тому воно так само несе відповідальність за результати правління тих, кому воно надало владу.
Водночас обрані, крім обов’язків, отримують у т.ч. легітимне право, можливості та повноваження застосування примусу до громадян. Останнє ставить суспільство і еліту фактично в нерівне становище. Правляча політична еліта завжди має перевагу, а тому несе переважну відповідальність за стан суспільства.
Віддаючи належне
Про уряд треба судити за тим впливом,
який він справляє на людей і на речі;
треба подивитись, що він робить
із громадян, і що він робить разом
з ними; спрямована його діяльність
на піднесення чи на занепад народу,
добра чи згубна та справа, над якою
він працює для народу
і за його допомогою.
(Джон Стюарт Міль)
Слід віддати політичній еліті України належне: за 12 років незалежності зроблено чимало. Українська держава відбулася в усіх формальних вимірах: незалежність, суверенітет і недоторканість кордонів України визнані світовою спільнотою; країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних об’єднань та організацій, зокрема, Ради Європи; укладені угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО. Вдалося врегулювати гострі конфліктні ситуації, що виникали навколо питань статусу Криму, проблеми базування Чорноморського флоту РФ, набуття Україною без’ядерного статусу.
Прийнята Конституція України, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною. Є здобутки в трансформації економіки та впровадженні її ринкових засад: завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта.
У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, існують осередки громадянського суспільства — громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет-видання.
Водночас, надто високою виявилася соціальна ціна здобутого і надто високою є імовірність наступних втрат суспільства.
За даними опитувань Центру Разумкова, переважна більшість громадян засвідчують, що в Україні не дотримуються їх права, гарантовані Конституцією — право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (90% опитаних); на охорону здоров’я (81%); на повагу гідності людини (79%); на працю та можливість цією працею заробляти на життя (79%); право на соціальний захист (78%) та інші фундаментальні права. До середнього класу, що є соціальною базою громадянського суспільства в демократичних країнах, в Україні офіційні джерела відносять людей з місячним душовим доходом у 65–120 дол.! За підсумками 2002 р., до категорії бідних офіційно віднесено 28% населення, до злиденних — майже кожного шостого громадянина країни.
Середня тривалість життя в Україні становить 73 роки в жінок і 62 роки в чоловіків, що є одним із найнижчих показників у Європі. В Україні люди вмирають на десять років раніше, ніж у країнах Європейського Союзу. За межами України працюють, за різними оцінками, від двох до семи мільйонів її громадян. За період новітньої історії населення України скоротилося на 4 млн. осіб.
Тому логічним було б з’ясувати, хто, власне, є сьогодні політичною елітою України і чому ці люди не змогли зробити для народу того, що вони повинні були зробити, маючи владу. Не поіменно, а як певна спільнота, об’єднана, як і належить кожній спільноті, певними спільними рисами, цінностями, інтересами.
Нова стара еліта
Триваюча трагедія колишньої Радянської країни полягає в тому, що вона завжди мала не стільки державу, скільки егоїстичний правлячий клас, байдужий до спільного блага, який ніколи не погоджувався визнавати ті правила поведінки, які зазіхали на його привілеї — законів ринкової економіки, або ж просто утвердження самодостатньої цінності окремої особистості.
(Дж. Леддон)
Нинішня політична еліта України — це еліта за формальною ознакою — переважно, якщо не винятково. Суспільним визнанням, авторитетом та відчутною підтримкою з боку суспільства вона не користується.
Рівень повної підтримки дій влади (як інститутів, так і персоналій) не перевищує 8–11%; лише 6% громадян засвідчують позитивне ставлення до нинішньої правлячої еліти України, більшість (53%) дотримуються протилежної думки, а майже кожен третій (30%) до правлячої еліти абсолютно байдужий.
Жоден із державних діячів вищого рівня, жоден із політичних лідерів — як провладних, так і опозиційних — не має шансу, «якби вибори відбувалися наступної неділі», бути обраним президентом у першому турі, а відтак — не користується довірою і підтримкою більшості громадян.
В Україні, на відміну від Польщі, Чехії та країн Балтії, дотепер не відбулася зміна «критичної маси» політичної еліти. За нашими підрахунками, серед осіб, які протягом 1991–2003 рр. призначалися на найбільш впливові посади в системі влади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної безпеки і оборони, глава адміністрації Президента), вихідці з партійної, радянської, господарської, комсомольської номенклатури радянських часів становлять 73%; серед осіб, які з 1995 р. займали (або займають) посади голів обласних державних адміністрацій — майже 80%. Що стосується її бюрократичної складової, то, за даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), 52 та 46% керівного складу місцевих і центральних органів влади України, відповідно, перебували на державній службі ще за радянських часів.
Ще однією складовою політичної еліти України стали представники «нової буржуазії». Для них головним завданням було знайти «спільну мову» з представниками влади з метою конвертації влади у власність, а власності — у ще більшу владу. Принциповий збіг мотивації і завдань створив передумови для симбіозу номенклатурної та «ново-буржуазної» еліт.
Така політична еліта виявила себе надзвичайно ефективною в досягненні власної мети, формулюванні і захисті власного інтересу. Про це виразно свідчить, наприклад, реалізований в Україні механізм приватизації. За експертними оцінками, за приватизаційні сертифікати було продано 47% великих і середніх підприємств, власниками яких на папері стали 18 млн. громадян. Вартість одного сертифікату коливалася в межах 2–10 долл. Реально сьогодні підприємства належать невеликій купці олігархів. Тобто майже половина промислового потенціалу п’ятдесятимільйонної європейської країни, що створювався протягом життя кількох поколінь, була через посередників продана «своїм людям» за вартість одного, правда, великого літака (до 180 млн. дол.).
Тому навряд чи варто перебільшувати неготовність української політичної еліти до управління державою та проведення ринкових реформ. «Неготові» давно, як на нашу коротку новітню історію, зійшли з політичної дистанції. Ті, що залишилися при владі, або прийшли до влади, оперативно й напрочуд успішно зорієнтувалися в хитросплетіннях бізнесу та тіньового сектора економіки й політики.
Не варто також влаштовувати для цієї еліти початкові курси з вироблення стратегій: для власного бізнесу вона їх виробляє відмінно. Про це свідчить така результуюча її діяльності, як нинішній розрив у доходах невеликої групи наближених до влади олігархів, що контролює найбільш прибуткові підприємства, і більшості громадян. За офіційними даними, співвідношення рівнів добробуту 10% найбагатших і 10% найменш забезпечених громадян становить 7,1, тоді як прийнятним з точки зору суспільної стабільності є розрив у два з половиною рази менший.
Не варто вчити цю еліту і піднімати народ на «виконання та досягнення». Для неї організувати «всенародне» схвалення — жодного зусилля, аби пролунала команда. Але — вигідно і безпечно для цієї еліти не мати нічого реально всенародного, бо всенародними бувають і акції протесту, і страйки, і голосування, врешті, — не за призначеного владою кандидата.
Причина суспільної неефективності сучасної української політичної еліти — не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності, або тиском громадянського суспільства. Двох останніх чинників в Україні поки що немає. А мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає. Номенклатури — тому що вона колишня, буржуазії — тому що вона нова.
Ті ж дані НІСД свідчать — дві третини української еліти (в т.ч. політичної) становлять особи, старші 50 років. Майже 87% походять із сільської місцевості або невеликих міст, що за укладом життя мало відрізняються від сіл. Таке походження властиве фактично переважній більшості сучасного українського суспільства, що пережило як фізичне винищення династичної інтелігенції, так і стрімку урбанізацію останніх десятиліть.
Термін «маргінальність» набув у нас негативного забарвлення. Проте, первісно він не містив (і не містить) жодної оцінки, він лише констатує ту ситуацію, що людина або спільнота перебувають на межі будь-яких двох культур, і це спричиняє наявність у неї (людини, спільноти) певних рис, зокрема — поєднання протилежних комплексів: меншовартості і зверхності, агресивності і боягузтва, легковірності і недовірливості і т.ін.
Крім того, будучи вихідцями із сіл і невеликих міст, ми є носіями традиційної культури, яка, поряд із безумовно позитивними і для сучасного урбанізованого суспільства рисами, містить і трайбалізм — «схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості», простіше — містечковості, клановості та кумівства.
Як і суспільству, політичній еліті притаманні ці маргінальні риси. Проте, оскільки вона є, попри всі намагання закритості, публічною елітою, то її трайбалізм і комплекси, по-перше, добре бачить суспільство, по-друге, внаслідок обмеженості кола правлячої еліти, ці її риси є особливо виразними.
Тому не є дивним, що наша політична еліта потребує компенсації суспільного невизнання (і власних комплексів) через набуття зовнішніх, формальних ознак елітарності: відзнак, нагород, наукових ступенів і звань, видання багатотисячними накладами «власних» творів, демонстративне споживання, купівлю «шляхетних» титулів.
Ознакою респектабельності сучасної політичної еліти стала її показова релігійність. Цілком звичним явищем серед політиків є отримання церковних нагород, патронаж будівництва храмів на батьківщині, членство в церковних комітетах. Однак зрозуміло, що позірне піднесення релігійності не призводить до піднесення моралі. Найгірше те, що така зовнішня релігійність фактично підтримується Церквою.
Прагматизм «нової старої» еліти сягає цинізму, честолюбство — марнославства, дієвість — агресивності. Вона приречена відтворювати доступні їй зразки і способи поведінки, сформовані за часів КПРС, обтяжені маргінальними комплексами та привнесеними «поняттями» нової буржуазії.
Така еліта не могла не створити політичний устрій за власною міркою — і створила його.
Політичний режим за міркою еліти
Кожен наступний політичний режим вміє бути більш жорстким, ніж його попередник. Він знає слабкі місця останнього. Наступна еліта може бути благородною — «ми не такі, як вони». А може — не бути.
Українська пострадянська еліта обрала друге. Період «демократичної ейфорії» в Україні тривав недовго. Вже з кінця 1990-х років у діяльності частини політичної еліти, яка групується навколо Президента Л.Кучми, стали посилюватися авторитарні тенденції. Парламентські вибори 1998 р. і 2002 р. та президентські 1999 р. мали щоразу більш недемократичний характер внаслідок застосування владою адміністративного ресурсу та «брудних» політичних технологій. Метою цих дій було поповнення чи часткове «оновлення» правлячої еліти за рахунок лояльних до неї осіб і запобігання посиленню політичної ваги контреліти — опозиції.
У результаті, характерними рисами нинішньої політичної системи, її «національними особливостями» стали наступні.
Неадекватне представництво суспільних інтересів. Новостворені політичні інститути виявилися демократичними лише за формою, їх зміст не відповідає критеріям сучасної демократії. Внаслідок цього, сьогодні жоден із владних або суспільно-політичних інститутів України не представляє адекватно інтереси її громадян.
Так, дедалі більш деформованого характеру набуває представництво суспільних інтересів у парламенті. По-перше, фракційна структура Верховної Ради, зокрема, співвідношення в ній представників правлячої та опозиційної еліт, внаслідок дії чинників нелегітимного характеру, не відповідає політичному вибору громадян. По-друге, потрапивши до парламенту, значна частина депутатів втрачають зв’язок зі своїми виборцями і вважають себе вільними від проголошуваних під час виборчої кампанії гасел і запевнень.
Неадекватно представляють інтереси громадян і політичні партії — осередки формування політичної еліти. Якщо протягом перших років незалежності партії створювалися переважно у відповідь на суспільний запит, представляли та відстоювали певну політичну ідеологію, то починаючи з середини 1990-х років — дедалі більше для легалізації, захисту та просування інтересів різних груп самої еліти.
Відсутність механізмів відповідальності політичної еліти перед суспільством за проголошені чи прийняті нею документи програмного характеру. Конституцією не передбачений звіт Президента за виконання передвиборної програми наприкінці терміну його повноважень (що є особливо актуальним, коли діючий Президент збирається балотуватися на наступний термін). Притягнення Президента до відповідальності в порядку імпічменту на підставах, визначених Конституцією, є практично неможливим через відсутність необхідних законодавчих актів.
Головною умовою переобрання депутата парламенту в Україні є не виконання ним своєї попередньої передвиборної програми, а в більшості випадків — кількість витрачених ним на виборчу кампанію коштів або сила адміністративного ресурсу, задіяного на його підтримку. Що стосується партійної частини виборів, то система політичної відповідальності партій і блоків за виконання своїх програм лише формується. Поки ж пропрезидентський виборчий блок «За Єдину Україну!» дозволив собі без будь-яких наслідків «розчинитися» в парламентській більшості, залишивши своїх виборців гадати: коли і ким будуть створені обіцяні ним півтора мільйона робочих місць?
Жоден з урядів, ідучи у відставку, не звітував про виконання власної програми; програма дій Кабінету В.Пустовойтенка, що пропрацював два роки, взагалі не була затверджена; програма «Україна-2010», як і більшість інших, так і залишилися на папері, як пам’ятник нереалізованим амбіціям і невиконаним обіцянкам політичної еліти.
Програми політичних партій за практикою, що склалася, не передбачають відповідальності перед виборцями чи навіть членами партій за їх виконання. Передвиборні програми партій мають переважно кон’юнктурний характер і не розраховані на довгострокову перспективу та копітку роботу з їх виконання.
Утиски свободи ЗМІ з метою обмеження поширення критичної (незаангажованої) інформації про дії правлячої еліти. Масового характеру набуло використання засобів політичного, економічного, адміністративного, силового тиску на засоби масової інформації та окремих журналістів. У такий спосіб правляча еліта позбавляє суспільство можливості контролювати її діяльність, оскільки за умови відсутності незаангажованих ЗМІ, громадяни втрачають можливість знати, як і в чиїх інтересах вирішуються ті чи інші питання та хто впливає на прийняття політичних рішень.
Організація правлячою елітою штучної підтримки (легітимації) громадянами її політичних рішень. Наочні приклади останніх років — «всеукраїнський референдум» 2000 р. та «всенародне обговорення» президентського проекту політичної реформи у 2003 р. На жаль, правляча еліта використовує засоби прямої демократії для досягнення своїх власних цілей, а не тих, що є дійсно важливими для країни.
Водночас ці приклади підтверджують неготовність суспільства до активної протидії подібним намаганням. Більшість громадян засвідчують, що не братимуть участі в акціях протесту не лише з приводу порушення владою демократичних принципів, але й у випадку значного погіршення власного соціально-економічного становища. Тому політична еліта може не остерігатися громадського тиску, який спонукав би її до активних дій в інтересах суспільства.
Несприйняття правлячою елітою опозиції (у т.ч. парламентської) як політичного опонента, необхідного для конструктивного коригування власних дій. Нинішня правляча еліта розглядає опозицію як загрозу власному статусу, владі і власності. Про це свідчить застосування до політичних лідерів опозиції методів адміністративного та силового тиску, обмеження її доступу до ЗМІ. Так, після парламентських виборів 2002 р. із загальнонаціональних каналів практично зникли прямі ефіри з відомими політиками, в яких опозиція мала шанс висловити свою думку. Адміністративні та силові методи тиску застосовуються також до бізнесменів, які підтримують, або яких представляє політична опозиція.
Переважно патронально-клієнтальний принцип кадрової політики. Кадрова політика є непрозорою. Численні звільнення та призначення керівників центральних і місцевих органів влади здійснюються Президентом, як правило, без пояснення мотивів. Непоодинокими є приклади призначення чиновників, звільнених за незадовільне виконання службових обов’язків, радниками глави держави. Усе це дає підстави до припущення, що головним критерієм зайняття посади є не професійна компетентність, а особиста відданість тому, хто здійснює призначення.
Таким чином, найбільш виразними рисами політичного устрою, створеного новою старою політичною елітою є нехтування суспільними інтересами, безконтрольність, безвідповідальність, непрозорість. У результаті, між владою і суспільством шириться глибоке провалля; влада звертається до суспільства винятково тоді, коли виникає потреба в черговій суспільній легітимації подовження її повноважень або підтримки її політичних рішень.
Система цінностей нової еліти
Чи здатні взагалі опортунізм, цинізм і аморалізм, що супроводжували руйнацію старого тоталітарного ладу —
не кажучи вже про відкритий розгул злочинності — породити ту етику високої відповідальності, що є невід’ємною умовою існування ефективної індустріальної економіки? Сьогодні по-новому звучить старий... жарт: що гірше від соціалізму?
Відповідь: те, що буде після нього.
(Ернест Геллнер)
Політична еліта є публічною за визначенням і як така — взірцем для суспільства. Суспільство, навіть критично оцінюючи свою політичну еліту, у власній поведінці все одно певним чином орієнтується на неї.
Політична еліта України змогла запропонувати суспільству лише ту систему цінностей, що була і є близькою їй самій. Основу вітчизняної політичної еліти складає колишня номенклатура, але з усуненням однопартійної системи для неї зникли навіть ті обмеження, що існували в колишньому номенклатурному середовищі: неприпустимість демонстративного споживання, вимога глибоко ховати від широкого загалу все, що має префікс «спец-», невідворотність покарання у випадку, якщо факт зловживання став широко відомим, особливо — якщо потрапив до ЗМІ.
Для більшості представників «нової буржуазії», які інтегрувалися до політичної еліти, українська державність була винятково бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання, про патріотизм не йшлося. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний чинник.
У результаті склалася «гримуча суміш», симбіоз двох моралей: старої, компартійної, з її принципом схиляння перед вищими і зневагою до нижчих, та авантюрної моралі «нової буржуазії» з її зневагою до закону. Звідси — пріоритет егоїстичних (корпоративних, групових) інтересів (передусім, економічних) над національними інтересами. Звідси — надвисокий рівень корумпованості влади.
За даними міжнародної організації Transparency International, за рівнем корумпованості Україна перебуває зараз на 106-му місці зі 133 країн, що аналізувалися. Саме «боротьбу з корупцією та злочинністю», за даними наших опитувань, громадяни України вважають одним із першочергових завдань, від вирішення яких залежить її майбутнє. У 2001р. кожен десятий державний службовець був притягнутий до відповідальності за корупцію. Корупція пронизує усю владну вертикаль згори донизу, а «зразки» такої поведінки встановлюються на найвищих щаблях державного управління.
Розгублене, значною мірою позбавлене моральних орієнтирів суспільство отримало «взірець» у вигляді поведінки вищих представників еліти, головними рисами якої є орієнтація на цінності особистого споживання, зневага до тих, хто не є елітою і кому пропонується керуватися законом, встановленим для всіх, і загальними нормами моралі. Внаслідок цього в суспільстві встановлена подвійна мораль. Одна існує для того, щоб проголошуватися з трибун, інша — щоб досягати своїх цілей.
Своєю поведінкою — проголошуючи високоморальні цінності і одночасно їх порушуючи — правляча політична еліта України розбещує суспільство, що призводить до корозії моральних цінностей. Люди, особливо молоді, починають думати, що досягти «елітарних» позицій в суспільстві можна, лише не обмежуючи себе нормами моралі.
За даними опитувань, вже зараз 11% молоді визнають, що на них норми моралі не поширюються, 21% — ігнорують закон, 25% — вважають, що рівень і якість освіти в житті не має значення, головне — мати багатих батьків, родичів чи «своїх людей» у владі чи комерційних структурах. Отже, серед молоді існує стійка тенденція до зниження морального порогу, і якщо вона збережеться, то жити в аморальній державі — може стати нормою.
Опозиційна політична еліта:
знайомі риси у дзеркалі
На роль дійсно нової еліти претендує опозиційна політична еліта. Безумовно, сам факт наявності політичної опозиції, оформленої структурно та представленої у парламенті, є позитивним. Існування опозиції активізує суспільно-політичний процес у країні, засвідчує наявність серед політичної еліти альтернативних поглядів, створює можливості контролю над діями влади через парламентську діяльність, опозиційні ЗМІ, громадські форуми. Це робить владу більш прозорою і певною мірою слугує запобіжником проти її зловживань.
Водночас українська опозиція має переважно те ж саме коріння, що й правляча еліта, а тому їй значною мірою притаманні риси останньої. У складі депутатських фракцій опозиційних партій і блоків так само є представники великого і середнього бізнесу, для яких так само головний сенс депутатського мандату — захист цього бізнесу політичними методами, прагнення уникнути переділу власності чи мінімізувати втрати від нього.
Так само, як і влада, опозиція схильна надавати перевагу кулуарним засобам політичної діяльності. Прикладами цього можуть слугувати підтримка окремими опозиційними фракціями програми політично та ідеологічно чужого їм уряду В.Януковича, а також підтвердження aposteriori лідерами КПУ та СПУ факту їх кулуарних переговорів з главою адміністрації Президента про підтримку фракціями лівих партій законопроекту про зміни до Конституції, підготовленого у президентській адміністрації.
Так само, як і влада, опозиція схильна до агресивності стосовно опонента і навряд чи відмовиться від методів силового тиску на нього. Так, у своїх ЗМІ (передусім, пресі) опозиційна еліта демонструє ті ж самі агресивну лексику, відсутність готовності до компромісу. Практично неможливо зустріти в опозиційних виданнях неупереджені, нейтральні виклади інформації про події за участю, скажімо, Президента країни або глави президентської адміністрації. Тобто, між владою і опозицією іде «війна на знищення». І на сьогодні немає підстав сподіватися, що ситуація зміниться зі зміною місць сторін навпаки.
Так само, як і правляча еліта, представники опозиції не навчилися домовлятися між собою, про що свідчать численні розбіжності між опозиційними фракціями при голосуваннях у парламенті, не кажучи вже про питання спільної участі у президентських виборах чи навіть простих акціях протесту.
Опозиція, як і владна еліта, не може створити системних, внутрішньо узгоджених і прорахованих до найдрібнішого кроку стратегій досягнення стратегічних цілей розвитку держави; дати в передвиборних програмах зрозумілі, детальні відповіді на питання, що хвилюють громадян.
Якщо опозиція, як дзеркало, відтворює дії влади сьогодні, то чи може вона бути дійсно новою елітою? Чи не буде вона, ставши владою, вдаватися до таких самих дій завтра?
Чому так сталося?
Наведені вище характеристики складових нової старої політичної еліти як правлячої, так і опозиційної, їх політичної практики призвели до того, що стратегічний курс України, як у внутрішній, так і зовнішній політиці, залишається на практиці невизначеним, існує колосальний розрив між деклараціями і реальною дійсністю нашого політичного та соціально-економічного життя.
Наприклад, у внутрішній політиці декларуються демократичний вибір, сприяння розвитку громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян. На практиці, в країні створена система адміністративної демократії, за якої демократичні норми існують суто формально, а насправді влада дедалі більше контролює вибір громадян.
У зовнішній політиці декларується стратегічній курс на євроатлантичну інтеграцію та вступ до ЄС. На практиці — підписуються документи про вступ до ЄЕП, що не лише практично унеможливлює вступ України до ЄC, а й може призвести до створення наднаціонального органу, впливати на діяльність якого Україна не буде здатна. Проголошене стратегічне партнерство з 20 країнами світу, хоча дійсно стратегічними можна вважати відносини лише із трьома — чотирма з них, не говорячи вже про те, що інтереси наших «стратегічних» партнерів є часто протилежними.
Неодноразово правляча еліта України брала на себе певні зобов’язання перед іншими країнами, проте не завжди їх дотримувалася, що створило нашій державі імідж непрогнозованого, ненадійного партнера.
Чому так сталося? Чому, на відміну від постсоціалістичних країн Балтії, Центральної Європи, на самому початку незалежності не був досягнутий консенсус української політичної еліти і немає його дотепер?
Існує поширена думка, що однією з головних причин невизначеності та хаотичності політичної практики нинішньої правлячої еліти є відсутність національної ідеї, спроби витворення якої «не спрацювали». Насправді, національна ідея в Україні, як і в пост- і ще навіть цілком соціалістичних країнах Балтії, Центральної Європи, існувала.
На грудневому референдумі 1991р. Україна переконливо проголосувала за незалежність. Суспільно-політичний і міжнародний контекст, у якому відбувався референдум, залишає небагато сумнівів у тому, що саме вкладалося його учасниками в поняття незалежності. Варто лише пригадати гасла п’яти років, що передували референдуму: соціалізм з людським обличчям, демократизація, громадянські права, свобода малого і середнього підприємництва... А поряд, у Польщі, Чехословаччині — «оксамитові» революції, «повернення до Європи» і так само, або вже більш визначено і чітко: демократія, верховенство права, соціально орієнтована ринкова економіка, реальна незалежність від СРСР.
Для того й існує політична еліта, щоб чітко і ясно сформулювати суспільне прагнення, як стали говорити тоді «потугу» або національну ідею, що дійсно «відчувалася в повітрі». Голосуючи за незалежну державу, багато, якщо не більшість із нас, голосували за демократичну, правову, соціальну державу. Що, зрештою, було закріплено в Конституції України.
Але після проголошення незалежності з’ясувалося, що політичні еліти не змогли знайти консенсусу стосовно шляхів досягнення цієї стратегічної мети. Націонал-патріотично налаштована еліта в переважній більшості своїй не мала досвіду державного управління, тим більше — державного будівництва і зрештою зосередилася на ствердженні формальних ознак державності, включаючи топоніміку. Головним її гаслом було: «спочатку побудуємо незалежну Україну, а потім — займемося економікою, демократією, правами людини...»
Значна частина лівої політичної еліти, на відміну від своїх колег із реформованих комуністичних партій країн Центральної Європи та Балтії, взагалі не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного ладу.
Час був втрачений переважно на боротьбу різних політичних сил за владу, розподіл і перерозподіл владних повноважень, причому в основі цієї боротьби полягали аж ніяк не різні бачення шляхів досягнення визначеної суспільством стратегічної мети.
Боротьба диктувалася переважно (якщо не винятково) економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни, здійснюватиме приватизацію національного надбання. Еліта не лише не спромоглася консолідувати суспільство навколо спільної мети, але й спричинила його розкол на надто багатих і надто бідних, що зберігається донині.
Тихий голос «совісті нації»
Щоб позбавити інтелектуала голосу, слід позбавити його аудиторії. Говорити в порожній тиші знайдеться мало охочих.
(Відомий вислів)
Важко визначити, що таке «совість нації». Вона просто є. І легше сказати, хто її представляє, артикулює і формулює, — це еліта, що є такою не завжди за формальним становищем, але завжди — за суспільним авторитетом і суспільною довірою. На цій підставі вона бере на себе обов’язок і право говорити від імені тих, чиї права та інтереси під загрозою, — і тому в політичному контексті є своєрідним «запобіжником» проти зловживань як з боку тих, хто править, так і проти «безтямного й нещадного бунту» тих, ким правлять.
Ця еліта — люди переважно вільних професій, духовна, творча і наукова інтелігенція, оскільки, по-перше, вона гостріше за все сприймає всю біль суспільства, по-друге, професійно володіє словом, образом, гаслом, здатними апелювати як до сумління, так і до розуму. Апелювати через інститути, що забезпечують її наскрізний зв’язок із суспільством: засоби масової інформації, Церкву, незалежну адвокатуру, вільні університети (до речі, саме там і виникло поняття нації).
Чому, коли в Україні між владою і громадянами з’явилися перші тріщини, «совість нації» не сказала свого слова так голосно, щоб її почули і розгублене суспільство, і правляча еліта?
Причин цього можна називати безліч. Назвемо лише дві.
Перша — еліта, що є «совістю нації», втратила аудиторію, і тим самим — сенс творити, і засоби до життя. Інтелектуальна, творча еліта живе аудиторією — як у піднесено духовному розумінні, так і в приземлено матеріальному. Для того, щоб творити для власного самовиявлення слід, як відомо, мати «котедж із слонової кістки». Пострадянська інтелігенція, саме в її демократичній, неноменклатурній частині його не мала. В момент виникнення тріщини — стрімкого зубожіння суспільства, вона опинилася по один бік із своєю неплатоспроможною аудиторією.
Протягом останніх 10 років понад 6000 інтелектуалів виїхали за кордон. Невідомо скільки тисяч — змінили професію, щоб вижити. Можливо, тисячі — і зараз піднімають голос проти зловживань правлячої еліти, але мало хто його чує — оскільки, по-перше, саме правляча еліта подбала про контроль над найбільш доступними неплатоспроможному населенню ЗМІ, насамперед, телебаченням. 74% українських громадян впевнені у наявності в країні політичної цензури; 62% журналістів, опитаних Центром Разумкова, засвідчили, що особисто стикалися з її проявами.
З іншого боку — небагато людей з майже сорокамільйонного дорослого населення країни знають про те, що друкується в позбавлених контролю газетах тиражем у кілька десятків тисяч примірників, книжках — у кілька сотень штук, в Інтернет-виданнях, доступ до яких мають заледве шестеро із ста громадян країни. Перепусткою до аудиторії — прямого ефіру, значимих обсягів тиражу, є, як і за радянських часів, лояльність до влади. І як за радянських часів, навколо нелояльних інтелектуалів створений інформаційний вакуум, вони фактично витіснені на периферію суспільно-політичного життя. В інформаційному просторі багатомільйонної країни — суцільні хіт-паради, «мильні опери» і ретельно відредаговані, «політично коректні» новини.
Друга причина, з якої «совість нації» не змогла стати запобіжником зловживанням правлячої політичної еліти, це відсутність самої нації. Точніше — відсутність консенсусу в суспільстві, насамперед — у його «совісті», серед інтелектуальної і творчої еліти, з питання, яку націю слід формувати в незалежній Україні: політичну чи «титульну та інші»?
Яким би дражливим не було це питання, воно має бути зрештою розв’язаним. Воно зумовлене особливостями історії України, незавершеними процесами етнічної ідентифікації українців, на століття позбавлених своєї держави та поділених між різними інонаціональними державними утвореннями. Це не є вина України, і не це є її бідою. Наша біда в тому, що ми не вийшли з цього випробування дотепер. Проте тут дійсно послатися на зарубіжний європейський досвід неможливо.
В країнах Балтії та Центральної Європи після падіння спільного ворога всіх демократичних сил — тоталітарного комуністичного режиму, на перший план вийшли відмінності між різними тактиками досягнення стратегічної і єдиної для всіх демократичних сил мети. Жодна з цих країн не мала чотирьох Церков, які б рівною мірою претендували на право бути «совістю нації», не мала такого поділу інтелектуалів на непримиренні табори. Ми втратили цілісність демократичного руху кінця 1980-х років, розколовши його за етнічною, конфесійною, мовною та десятками похідних ознак. А поділеної совісті не існує, вона тому і «совість нації», що об’єднує її.
Правляча еліта, як номенклатурна, так і нова прагматична її складова, отримала унікальне суспільство: не лише не готове до життя в умовах свободи, ринку, але й позбавлене потужної загальнодемократичної інтелектуальної і творчої еліти, здатної до опору зловживанням влади. Навпаки, різні частини цієї еліти звертаються саме до влади в пошуку підтримки проти опонента. Правлячій еліті залишається лише консервувати проблему, зберігаючи за собою можливість у будь-який момент активізувати, актуалізувати її, маючи на меті не об’єднання нації, а роз’єднання електорату.
Можливі варіанти розвитку подій
Кількість відкритих для України варіантів розвитку можна звести практично до двох. Перший — консервація нинішнього стану, що містить загрозу посилення авторитарних тенденцій, яка випливає із внутрішньої логіки розвитку нинішнього політичного режиму. Другий — це якісний прорив на основі європейських демократичних цінностей, що відкриває в перспективі шлях до об’єднаної Європи.
На цей час імовірними виглядають обидва варіанти, оскільки і перший, і другий мають певні об’єктивні та суб’єктивні передумови реалізації.
Варіант I. Консервація існуючого стану, поступове посилення в країні авторитарних тенденцій
Для реалізації цього песимістичного сценарію існують вагомі передумови.
Конституційно визначена система організації державної влади в Україні не забезпечує її ефективності, підзвітності перед громадянам, відкритості і прозорості. З іншого боку — є практично відсутніми структури громадського контролю над діяльністю влади, насамперед, незалежні ЗМІ. Ці фактори мають найбільший негативний вплив, оскільки створюють передумови для зловживання владою.
В Україні не сформований середній клас, який у демократичних країнах є найбільш численною верствою населення, слугує соціальною базою громадянського суспільства та власне оплотом демократії. Низький рівень життя переважної більшості населення позбавляє нечисленні в Україні структури громадянського суспільства як соціальної бази, так і суспільної підтримки.
Переважна більшість населення перебуває у стані політичної апатії, рівень громадської активності є вкрай низьким, що ближчим часом убезпечує владу від масових акцій протесту, більше того — дозволяє владі забезпечувати суспільну легітимацію вигідних для неї політичних рішень шляхом організації штучних референдумів і всенародних обговорень.
І нарешті, з боку політичної контреліти дотепер не надійшли чіткі, конкретні, системні пропозиції її дій у випадку набуття влади, стратегії і тактики виходу із кризи, механізмів вирішення першочергових, з точки зору суспільства, інтересів. Водночас у своїй нинішній діяльності опозиція не уникає методів і засобів, подібних до тих, що їх використовує сьогодні правляча еліта.
Це ставить під сумнів як здатність опозиції забезпечити прорив до демократії, так і щирість її демократичних намірів, і дає підстави для твердження, що ротація правлячої політичної еліти України не означатиме автоматично зміну характеру політичного режиму. Існує імовірність, що він, так само, як і зараз, не буде зацікавлений у забезпеченні верховенства права, подоланні бідності та формуванні середнього класу, тобто — піднесенні матеріального рівня життя переважної більшості населення, створенні умов для розвитку малого і середнього підприємництва — оскільки такі процеси неминуче призводять до опору суспільства авторитарним проявам влади.
У зовнішньополітичному вимірі це означатиме (само)ізоляцію країни від світової спільноти розвинутих демократичних країн.
Позбавлені внутрішніх і зовнішніх імпульсів зростання, суспільство і держава поступово деградуватимуть економічно, культурно і духовно. Якщо Україна піде таким шляхом, наслідки будуть руйнівними не лише для нинішнього, але й для майбутніх поколінь її громадян.
Варіант II. Якісний прорив на основі європейських цінностей
Реалізація такого варіанту є найбільш прийнятна з огляду як на історичні перспективи України, так і нинішні суспільні потреби, а отже — бажана в якості основи для консенсусу між різними групами політичної еліти. Існують і передумови, що можуть сприяти реалізації цього варіанту.
Україна, незважаючи на кризу, в якій вона перебуває, зберігає значний людський, природний і техніко-технологічний потенціал, що в окремих аспектах не лише дорівнює, а й перевищує потенціал країн, які вже отримали запрошення вступити до ЄС.
Політична еліта, яка представляє інтереси фінансово-промислових груп, насамперед, крупних, поставлена перед питанням: як гарантувати недоторканність бізнесу і власності як від переділу, так і надмірного втручання влади? Частина бізнес-еліти розуміє переваги правових гарантій над силовими і готова «грати за правилами», а політичної еліти — готова встановити ці правила. Бізнес-групи, зорієнтовані на західні ринки, мають потребу легалізації капіталів та ведення бізнесу на цивілізованих засадах; зорієнтовані на національний ринок — потребу в підвищенні платоспроможності населення та внутрішніх суб’єктів господарювання, що, у свою чергу, передбачає детінізацію доходів; зорієнтовані на перспективу розширення виробництва — мають враховувати порівняльну ємність західних ринків і ринків СНД.
Серед високих державних службовців є люди, здатні і за нинішньої політичної системи публічно висловити свою незгоду з діями правлячої еліти, якщо вони суперечать національним інтересам України. Можна з певністю твердити, що таких людей, але більш обачних, є немало. За іншої політичної системи вони здатні працювати значно ефективніше. Спостерігається також, хоч і слабка, але постійна тенденція до омолодження політичної еліти. До неї поступово інтегрується молодь, яка отримала освіту за кордоном, поділяє демократичні цінності, готова і здатна сприяти їх утвердженню в Україні.
Водночас влада дедалі меншою мірою гарантує досягнення винятково власних цілей політичної еліти. Про це свідчить та обставина, що правлячій еліті доводиться дедалі більших (у т.ч. фінансових) зусиль докладати для забезпечення потрібних результатів виборів — і певного разу може з’ясуватися, що результати не варті понесених витрат. Окремі представники політичної еліти, як правлячої, так і опозиційної, починають розуміти, що перегравати опонента у певному сенсі вигідніше не за рахунок підкупу колег і електорату та купівлі «брудних технологій», а за рахунок підвищення добробуту громадян. Еволюції влади у напрямі врахування суспільних інтересів сприяє, хоч і повільна, але активізація опозиційних сил, діяльності неурядових організацій, незалежних та опозиційних ЗМІ.
Отже, сама логіка ринкових і суспільно-політичних процесів в Україні, за всієї потворності перших і повільності других, містить потенціал та імпульси вибору на користь європейських правил, норм і цінностей.
У разі, якщо Україна піде за цим варіантом розвитку, його наслідками буде поступове підвищення рівня життя населення, утвердження в країні демократичних цінностей, формування системи влади, підзвітної громадянам, сильного громадянського суспільства. У зовнішньому вимірі це поступово наблизить Україну до рівня розвитку, характерного для країн ЄС.
Яким шляхом поведе Україну політична еліта?
У що ми віримо — те ще не втрачене.
(Фрідріх Шіллер)
Перший крок України на шляху до прориву у розв’язанні внутрішніх проблем на основі європейських цінностей полягає у ротації правлячої еліти через конституційно передбачені президентські вибори наступного року.
Враховуючи нинішню ситуацію та заходи, до яких вдається правляча еліта з метою будь-що обійти вибори, можна стверджувати, що головних для всього українського суспільства завдань є три.
Перше. Забезпечити проведення чергових президентських виборів у 2004 р.
Друге. Забезпечити чесний і прозорий характер виборів, підконтрольність їх незалежним ЗМІ, структурам громадянського суспільства України, міжнародним спостерігачам. Особливою проблемою є забезпечення політичного нейтралітету силових відомств у період виборчої кампанії. Саме тут політична еліта має шанс повернути довіру суспільства до себе самої, до влади, інституту української державності. Якщо еліта хоче мати не апатичний, а активний і законослухняний народ, вона повинна продемонструвати суспільству здатність особисто дотримуватися демократичних цінностей. Це завдання можна визначити як найскладніше для неї.
Третє. Запобігти зосередженню передвиборних дискусій винятково на геополітичних викликах і проблемах. Використати всі можливості незалежних ЗМІ, недержавних організацій, аналітичних центрів, громадських об’єднань для просування до простору передвиборних дискусій проблем внутрішнього характеру. Беручи до уваги, що досягнення консенсусу як політичних еліт, так і суспільства можливе лише шляхом урахування інтересів усіх головних суб’єктів політичного процесу в Україні, до таких тем можна віднести наступні.
v Механізми легалізації капіталів, запровадження конкурентних засад на завершальному етапі приватизації, правового забезпечення недоторканності власності, врешті — забезпечення рівних і однакових для всіх правил гри. В конкретних умовах України це могло б означати докорінну зміну «правил гри» в політиці: гарантії недоторканності бізнесу (власності) в умовах переходу влади від одного елітного угруповання до іншого усувають розуміння політики як «боротьби на знищення». Саме на таких умовах відбувся консенсус політичних еліт у постсоціалістичних країнах, що досягли успіху в процесі суспільних трансформацій.
v Основні параметри модернізації Конституції та політичної системи країни: розвиток у напрямі збалансування розподілу владних повноважень, формування уряду Верховною Радою, обраною на засадах пропорційної виборчої системи, підвищення контрольних функцій парламенту, закріплення на конституційному рівні механізму забезпечення реальної незалежності судової гілки влади.
v Першочергові кроки нового президента в напрямі досягнення стратегічної мети українського суспільства: побудови демократичної, правової, соціальної держави Україна — від розмежування бізнесу і влади до реформування системи оплати праці та реальних прав і можливостей зростання малого і середнього підприємництва.
v Правові та фінансові механізми забезпечення реальної незалежності ЗМІ, незалежної адвокатури, університетів, інших структур громадянського суспільства, Церкви.
Виняткову роль у вирішенні цих завдань може зіграти наша духовна еліта. Вона може в той момент, коли суспільство і владу розділяє уже не тріщина, а прірва, об’єднатися на загальнодемократичних засадах, повернути собі голос, стати справжньою, єдиною «совістю нації»...
На сьогодні можна стверджувати, що наша держава і суспільство принаймні ще не втратили шанс реалізувати демократичний проект «Україна у XXI столітті». Сьогодні Україна має нарешті визначитися з тим, що вона будує.
Складових будови (або елементів визначення) є власне дві: (1) демократія — авторитаризм; (2) соціально орієнтована ринкова економіка — олігархічна економіка. З цих простих елементів логічно й неминуче випливає третій — зовнішньополітичне (само)визначення. Саме так, з дужками, оскільки в момент, коли ми визначимося зі своїми внутрішніми пріоритетами, нас визначать як своїх, чужих або байдужих і навколишні гравці. Зовнішньополітична визначеність не є ані самоціллю, ані пріоритетом. Це похідна від визначення внутрішнього, визначення на практиці, а не в деклараціях і вимогах чергового меседжу.
Попри всі обставини, що здаються непереборними, — політика не є мистецтвом можливого, політика є мистецтвом неможливого. Вацлав Гавел.
ВІДКРИТІ ПИТАННЯ ДЛЯ ЕКСПЕРТІВ
Особливий інтерес становлять відповіді експертів на поставлені під час опитування відкриті запитання.
— Які державні документи (програми) стратегічного характеру, прийняті Президентом, Верховною Радою, Кабінетом міністрів у 1991–2003 рр., вам відомі?
Експерти навели досить багато прикладів документів (програм) стратегічного характеру, прийнятих Президентом, Верховною Радою, Кабінетом міністрів у 1991–2003 рр.
Серед названих експертами документів найчастіше зустрічалися: Конституція України (її відзначили 18% експертів); програми урядів В.Януковича, В.Ющенка, В.Пустовойтенка (15%); «Європейський вибір України» (2002–2011 рр.) (9%); програма подолання бідності (6%); програма «Відкритість, дієвість, результативність» Кабінету міністрів України (6%); План дій «Україна — НАТО», Державна програма співробітництва з НАТО, «Партнерство заради миру» (5%); Акт про проголошення незалежності України, його закріплення на референдумі (5%); програма «Україна-2010» (5%).
12% опитаних експертів зауважили, що такі програми «всі відомі або їх дуже багато відомо».
— Які державні документи (програми) стратегічного характеру, прийняті Президентом, Верховною Радою, Кабінетом міністрів у 1991–2003 рр., були виконані?
Більшість експертів, обізнаних з такого роду документами, зазначили, що жоден із них не був виконаний (повністю або частково). Відповідно про це заявили 25% та 24% експертів. Ще 2% зазначили, що в регіонах не виконується жодна програма.
— Які теми дискусій у президентській кампанії, виходячи з національних інтересів, повинні мати найбільш пріоритетне значення?
На думку експертів, які відповіли на це питання, найбільш пріоритетне значення повинні мати такі теми дискусій, як «членство в ЄС та ЄЕП» (її згадують 22% експертів), «боротьба з бідністю, забезпечення гідного рівня життя» (14%), «зовнішньополітичні орієнтації, геополітичні пріоритети України» (14%), «реформування політичної системи» та «вирішення соціальних проблем, стабілізація розвитку, соціальний захист» (по 13%).
— Які теми дискусій у президентській кампанії, виходячи з інтересів кандидатів у Президенти, матимуть найбільш пріоритетне значення?
З відповідей експертів на це запитання можна зробити висновок про те, що з точки зору інтересів кандидатів у президенти, необхідно дискутувати навколо дійсно актуальних для суспільства тем. Так, 22% експертів вважають, що це будуть «соціальні програми, соціальна політика»; 19% — «альтернатива: ЄЕП чи ЄС»; 10% — «подолання бідності, підвищення добробуту». На думку експертів, буде активно використовуватися тема реформування системи влади (14%). Водночас експерти вважають, що президентська кампанія буде відзначатися і безпосереднім з’ясуванням стосунків між кандидатами та їх командами «з переходом на особистості» (9% експертів).
— Які теми дискусій у президентській кампанії можуть негативно вплинути на забезпечення національних інтересів України?
Найбільш значима частка експертів — 35%, вважають, що вибір зовнішньополітичної орієнтації України, сформульований, зокрема, у вигляді альтернативи «ЄС — ЄЕП», може негативно вплинути на забезпечення національних інтересів. Хоча, в той же час, як зазначалося вище, експерти вважають цю тему актуальною як з точки зору національних інтересів, так і з точки зору інтересів кандидатів.
Такий збіг видається схожим на парадокс, проте лише на перший погляд. Очевидно, визначаючи тему зовнішньополітичного вектора розвитку країни як небезпечну, експерти виходять із того, що її використання у виборчій кампанії створює реальну небезпеку розколу суспільства за регіональною, національною, мовною, конфесійною та іншими ознаками.
Цей висновок підтверджується тим, що на наступні місця в рейтингу тем, «загрозливих» у контексті національних інтересів, експерти поставили: мовні питання (14%); протиставлення Сходу і Заходу України (9,5%); національні питання (5%); релігійні питання (4%), регіоналізацію, регіональні конфлікти та загрозу сепаратизму (4%).
Отже, на думку експертів, існує висока імовірність розігрування в майбутній виборчій кампанії карти протиставлення один одному різних регіонів країни, що певною мірою буде повторенням сценарію президентських виборів 1999 р.
ПРЕЗИДЕНТСЬКІ КОМАНДИ
Експерти у ході опитування оцінювали якості політичних команд потенційних кандидатів у президенти та можливі варіанти розвитку подій у разі перемоги їх лідерів на президентських виборах. Результати опитування дозволяють зробити принаймні два висновки.
Перший — оцінки, виставлені експертами командам, є дуже низькими. Жодна політична команда за жодним показником не отримала навіть оцінку «добре», тобто «чотири». Рейтинги команд коливаються в межах 2,02–3,78, що за традиційною 5-бальною шкільною системою означає, що вони заслужили поки що переважно «незадовільні» та «задовільні» оцінки.
Другий — із жодним лідером більшість експертів не пов’язують «якісний прорив України на основі європейських цінностей», хоча більше надій експерти покладають на В.Ющенка.
Команда П.Симоненка, порівняно з іншими, оцінюється експертами досить посередньо. Дещо вищі оцінки вона має за критеріями моральності, авторитетності, пріоритету національних інтересів над особистими. Відзначили експерти і певний кадровий потенціал цієї команди. В решті випадків вона зайняла останнє місце. З перемогою на президентських виборах П.Симоненка третина експертів пов’язують «еволюцію в напрямі авторитаризму». Значна частина експертів, які сформулювали власні варіанти розвитку подій («інше»), вважають, що перемога П.Симоненка буде означати «інтеграцію з Росією», «поступову втрату реального суверенітету», «молдавську модель плюс максимальну нестабільність», «інтеграцію з ЄЕП», «відхід назад до комуністичного режиму», «відновлення СНД (СРСР)».
Команда В.Медведчука, на думку експертів, має, порівняно з іншими, високі професійні якості, фахівців, які можуть сформувати уряд, та здатна приймати непопулярні рішення. Водночас експерти досить низько оцінюють моральні риси цієї команди, рівень її відповідальності, патріотизму, здатності забезпечити національні інтереси. Перемога В.Медведчука, на думку майже 2/3 експертів, призведе до «еволюції в напрямі авторитаризму». Окремі експерти, які формулювали власні варіанти відповіді, відзначили: «поступове формування основ сучасних європейських цінностей», «поєднання авторитарних тенденцій, гнучке геополітичне та ідеологічне маневрування», «перерозподіл влади», «різку авторитарність».
Команда С.Тігіпка, на думку експертів, вирізняється, порівняно з іншими, професіоналізмом і компетентністю. Досить високо експерти оцінюють її кадровий потенціал. Головний мінус цієї команди, на переконання експертів, — низький рівень авторитету. З перемогою С.Тігіпка майже 40% експертів пов’язують «консервацію існуючого стану». Можливими, на думку експертів, є і «повільний поступ демократичних реформ», «консервативна еволюція з «національними» особливостями», «лібералізація економіки», «посилення впливу російського капіталу».
Команда Ю.Тимошенко, порівняно з іншими, отримала досить високу оцінку експертів за критерієм здатності обстоювати національні інтереси. Водночас порівняно низькими є оцінки цієї команди за критеріями моральності та здатності надавати пріоритету суспільних інтересів. Виявилося, що для експертів Ю.Тимошенко — важко прогнозований політик: у відповідях переважали власні варіанти та «важко відповісти». З її перемогою майже однакове число експертів пов’язують як «еволюцію в напрямі авторитаризму», так і «якісний прорив на основі європейських цінностей». Значна частина експертів, які формулювали власні варіанти відповіді, відзначають також: «непрогнозованість», «прорив на основі боротьби з авторитаризмом», «комбінацію різних стратегій», «зовнішню демократизацію суспільства з ухилом до криміналізації влади», «пріоритет власних амбіцій при прийнятті державних рішень».
Команда В.Литвина, порівняно з іншими, відзначається, на думку експертів, досить високими моральними та професійними якостями, патріотизмом і здатністю обстоювати національні інтереси. Водночас експерти звертають увагу на невелику «лаву» фахівців і потенційних членів уряду. Перемога В.Литвина означатиме, на думку майже половини експертів, «консервацію існуючого стану». Частина експертів, які запропонували власні формулювання відповіді, допускають також «консервативну еволюцію (нову найбільш «прогресивну стадію» кучмізму)», «консервацію існуючого стану з пріоритетами європейських цінностей», «стабілізацію в суспільстві», «крок назад».
Команда О.Мороза, на думку експертів, є лідером серед інших команд за моральними якостями, патріотизмом і відповідальністю. Водночас, як вважають експерти, вона має досить низькі можливості самостійно сформувати уряд, відзначається також брак фахівців. Експертам виявилося важко прогнозувати майбутнє України в разі, якщо О.Мороз виграє вибори: переважали відповіді «важко відповісти», «консервація існуючого стану», або власні думки експертів — «посилення соціально спрямованого розвитку на основі соціальної справедливості та рівності», «поступовий рух до Європи, поступове формування основних сучасних європейських цінностей», «спроба побудувати європейську соціал-демократію», «спроба пошуку компромісу». Відзначалися також «непрогнозованість» О.Мороза, «відсутність майбутнього», думка, згідно з якою він «сам не визначився з політичною орієнтацією».
Команда В.Януковича, на думку експертів, має, порівняно з іншими, такі переваги, як здатність самостійно сформувати уряд, кадровий потенціал, здатність приймати непопулярні рішення та авторитетність. Водночас експерти висловлюють сумніви стосовно її професіоналізму. Перемога В.Януковича, на думку третини експертів, означатиме «консервацію існуючого стану». Можливими є варіанти «поєднання авторитарних тенденцій з пристосуванням олігархічного режиму під власні потреби», «корпоративна, замкнута, але ефективна модель».
Команда В.Ющенка, на думку експертів, є, порівняно з іншими, найбільш авторитетною, здатною обстоювати національні інтереси та спроможною самостійно сформувати уряд. Також експерти відзначають її невисоку здатність приймати непопулярні рішення. З перемогою В.Ющенка майже половина експертів пов’язують «якісний прорив на основі європейських цінностей». Частина експертів, які подавали власні формулювання відповіді, прогнозують також наступні варіанти: «ще більша залежність від Заходу, втрата політичної самостійності», «непрогнозованість», «спрямування на США», «консервативна еволюція у поєднанні європейських цінностей з національними особливостями». Примітно, що вектор майбутнього розвитку країни у випадку перемоги В.Ющенка, на думку окремих експертів, «залежить від того, хто в його команді переможе: економісти чи письменники».
Ще раз наголосимо — переваги та недоліки команд відзначаються в контексті їх порівняння між собою. Загальні низькі експертні оцінки, отримані командами, свідчать про те, що жодна з них не відповідає повною мірою тим вимогам, які суспільство висуває до політичної еліти. Підтвердженням цієї тези є і та обставина, що більшість експертів не бачать безумовно переконливого лідера, який би в разі перемоги на президентських виборах забезпечив якісний прорив України.