Візит нового президента України В.Януковича до Москви, як, втім, і до Брюсселя, пройшов у дусі завищених дипломатичних очікувань і обіцянок. Але все ж таки поїздка до Москви для українського президента була більш значущою. Тому візитну першість Брюсселя він пояснив суто календарними чинниками. Московський візит Януковича носив не тільки офіційний президентський характер, а й персональний, як політика, який після провалу на президентських виборах 2004 року і помаранчевої п’ятирічки зміг відновити свої позиції. Попри взаємні реверанси і дуже правильні слова з боку і українського президента В.Януковича, і російських лідерів Д.Медведєва і В.Путіна, від загального контексту візиту віяло прохолодою. Спілкування без мовного бар’єра пройшло в атмосфері тонких дипломатичних натяків і промацування грунту з обох боків, а не взаємних партнерських обіймів, на що, можливо, в душі розраховував В.Янукович. Москва ж шукала сигнали, на скільки градусів можливий розворот української зовнішньої політики, і прораховувала, як це можна утилізувати у власних інтересах. А Янукович у свою чергу намагався зрозуміти, якою може бути ціна можливих поступок.
Віктор Янукович зробив акцент в україно-російських відносинах на селективній, вибірковій ревізії: у його пакеті першочерговими були перегляд газових контрактів, отримання преференцій щодо збуту українських сировини, товарів і послуг на російському ринку в обмін на перегляд української політики в гуманітарних питаннях, на поступки в строках виведення ЧФ РФ — згідно з перевіреною формулою «газ в обмін на деідеологізацію». Москва зі свого боку натякала на фундаментальну ревізію російсько-українських відносин. Холодно-сталеве путінське «вступайте в Митний союз» можна проінтерпретувати як те, що Росія сьогодні активно реалізує реінтеграційні проекти на пострадянському просторі і бачить відносини з Україною вже тільки в рамках спільного регіонального суперпроекту. Від нового українського керівництва Кремль чекає не рефлекторної відповіді на постійно висловлювані зауваження з російського боку, а системного рішення щодо участі в російському проекті реімперіалізації.
РФ сьогодні — це не розгуляй-демократична єльцинська Росія із сентиментальним ставленням до молодшої сестри, а зла, драйвова, зосереджена на просуванні своїх інтересів наднаціональна держава, котра претендує на домінування в прикордонному регіональному просторі. Однак РФ не настільки сильна, щоб бути наддержавою, але й не настільки слабка, щоб бути просто нацією-державою західного типу. А Україна не настільки сильна, щоб претендувати на статус регіональної держави, але й не настільки однорідна і не залежна від російського стратегічного простору, щоб стати нормальною східноєвропейською державою. Виходячи із цих ключових антиномій державного становлення двох ключових екс-радянських країн, двосторонні відносини можна охарактеризувати як відносини недоімперії і недонаціональної держави.
Прагматичний порядок денний відносин з Україною вже не цікавий, тому що неактуальний для самої Росії. Для України це означає, що за дипломатичним синтаксисом необхідно вловлювати новий мотивувальний контекст відносин і просікати всі нюанси прихованої геополітичної граматики.
Концептуальний глухий кут багатовекторності
Практично всі держави, котрі вийшли з платоновського котловану радянської імперії, продовжують шукати свою геополітичну проектність, поступово визначаючи контури власного політичного устрою і свою роль на Європейському континенті. За час незалежності в Української держави так і не склалося однозначної геополітичної проектності. За часів Л.Кучми зовнішня багатовекторність була вигідною тактичною позицією. Україна, як і Росія, перебувала в нестійкому, транзитному стані, а стабільний ЄС здавався якимось недосяжним зразком. Сьогодні повернення в безпроектний, безвекторний, безстратегічний стан пов’язане із серйозними ризиками. Якщо Україна після чіткої проєвропейської векторності в період президентства В.Ющенка повернеться в багатовекторність, то це означає, що в держави досі не з’явилося власного суверенного проекту, а є просто рефлекторні реакції на обставини та ситуативний дрейф між Росією і Європою.
Україна через відсутність національної проектності виявилася затиснутою між двома цивілізаційними ідентичностями. З одного боку, європейська ідентичність, яка спирається на правові та демоліберальні основи, а з іншого — російська ідентичність, яка ставить основним завданням державно-владну і гуманітарно-культурологічну спільність. Саме за ставленням до цих двох ідентичностей будується ставлення «свій» — «чужий», а країна виявляється розколотою по лінії геополітичного вибору. Нестійка, плаваюча, гібридна ідентичність (причому передусім політична, а не культурна) призвела до того, що Україна застрягла в глухому куті вибору, а тому починає «втечу від вибору», яка набуває дипломатичної оболонки нейтральності. Країна, котра робить акцент на тому, що вона нейтральна, позаблокова, тобто перебуває «не-» і «поза-» геополітичним простором, отримує негативну зовнішньополітичну ідентичність і негативістську зовнішню політику. Можна критикувати Ющенка за його проєвропейську і пронатовську стратегію, яка викликала в Росії агресивне неприйняття і до якої обережно ставилася Європа, тому що не хотіла сваритися з Росією, але це була зовнішня політика не «поза-», а «про-», не дрейф, а курс.
Візит Януковича до Москви показав, що, попри бажану в Кремлі зміну української влади, асиметричність відносин залишилася і навряд чи буде подолана. І причина цього не в персоні президента, а у відсутності проактивної стратегії України щодо ЄС чи Росії. І ця асиметричність тим більше увиразнюється, чим сильніше і яскравіше заявляє про себе Росія, котра чітко знає, чого вона хоче від пострадянського світу і України. Вектор Росії сьогодні спрямований на Україну, а Україні з її відновленою багатовекторністю та позаблоковістю залишається тільки грати в «імітацію нейтралітету», прикриваючи нею реальний васалітет. І Київ змушений вдаватися до тактичних, позиційних маневрів на базі танучих трофеїв радянського індустріального виробництва і структури економічних можливостей, яка в цілому змінилася після кризи.
Різне позиціонування Росії та України свідчить про те, що золотий час багатовекторності минув. Україна важко вибудовуватиме свої вектори, бо саме вона перебуває під прицілами двох векторів — європейського і російського. Вектори вже спрямовано на Україну, а не від України. Ще п’ять років тому Україна стояла перед можливістю вибору, а сьогодні вона вже стоїть перед необхідністю вибору. Геополітичний нейтралітет стає дедалі проблематичнішим, оскільки і Москва, і Брюссель із різною інтенсивністю зчавлюють Україну двома геопроектними плитами. З одного боку, Росія, втягуючи Україну через Митний союз, а далі, можливо, і через ЄЕП і ОДКБ у свій проект, стає позичальником зовнішньополітичного авторитету України. З іншого — ЄС також зацікавлений у втягуванні України в ЕС—НАТО, щоб не штовхнути її в обійми Росії.
Росія: гегемоністський реюніонізм
На сьогодні Росія має чітке бачення власного геополітичного проекту щодо країн-сусідів. Під проектністю тут розуміється програмування національних інтересів в систему державного зовнішньополітичного курсу, який дає конкретні орієнтири в геополітичному партнерстві.
У чому суть нового геополітичного проекту РФ? Стратегія Росії спрямована на формування «свого» регіону, який не буде просто посередником-мостом між Китаєм і ЄС, а стане повноцінним центром сили на екс-пострадянському просторі. Проект СНД вже не справляється з новими викликами і завданнями, та й вкладалися в нього від початку зовсім інші цілі. Упродовж 90-х років СНД був шлюборозлучним агентством при розпаді Радянського Союзу, потім у 2000-х — інститутом клубного типу для президентів.
У сучасних умовах регіональної багатополярності Росії необхідний новий союзний інститут, який би заново формував російсько-євразійський регіон. Суть регіоналізму полягає в тому, що це така конфігурація міжнародних відносин, в рамках якої основні взаємодії відбуваються між різними регіональними угрупованнями, а не окремими державами. Відносини з регіональними державами будуються тільки в рамках юніоністської системи і логіки, а співробітництво з позарегіональними державами грунтується на прямих двосторонніх зв’язках і прагматичному взаємному обміні інтересів. Очевидно, що Росія претендує на роль гегемоністського ядра в регіональному союзі, і для цього їй потрібна просоюзницьки налаштована Україна. Без України цей регіон залишається ампутованим, інвалідним (у соціологічному значенні цього слова), тобто не значущим проектом.
Регіональною об’єднавчою ідеєю для Росії стане слов’янський культурологічний і православний код. Московський патріарх Кирил уже активно включився в роботу зі збирання канонічного православ’я на базі наднаціональної православної ідентичності. А звідси вже недалеко до реалізації неманіфестованої, але цілеспрямованої установки російського правлячого класу: «Україна — держава, але не нація». І зрозуміло чому. Нація — це насамперед демаркація. Нація відмежовує політико-інституційні та правові практики (демократія — авторитаризм, справедливе правосуддя — диктатура закону тощо). У цьому сенсі Україна ще не демаркована від російського політичного тіла, залишається «вкладеною» у велику російсько-пострадянську політику, яку організовано з допомогою інших, ніж у Європі, код і смислів. Російський код нульових років — держава і суверенна демократія, тоді як український код другої половини нульових років — нація і інтеграція, оскільки сенс формування європейської української державності полягає саме в інтеграції в Євроатлантику. У цьому зв’язку ревізіоністським виглядає курс нової влади на сильну державність, денаціоналізацію гуманітарної сфери, на списання в архів теми nation-building.
Тактика Москви на даному етапі — втягти Україну у свою торгову орбіту, втягти в митну юніонізацію, за якою слід чекати пропозиції про приєднання до ЄЕП і ОДКБ. Натомість РФ може запропонувати Україні молодше партнерство в G-8 і G-20, про що недвозначно натякнула Москва під час візиту українського президента. Україні пропонують дипломатію престижу, зовнішню політику піару, спрямовану в тому числі й на внутрішньополітичну легітимацію. У курсі цієї дипломатії престижу Янукович уже запропонував підписати договір між РФ і США щодо СНО в Києві. Але хіба організуюча логіка і завдання зовнішньої політики зводяться до подібного роду потьомкінських сіл? Зовнішня політика для такої країни, як Україна, — це насамперед ресурс європеїзації, доформування європейської національної державності, європейського способу життя, що забезпечується інтеграцією в євроатлантичний клуб демократичних націй.
Отже, сьогодні для Росії вже не такою важливою є позиція нової української влади щодо НАТО і мови. Турбує інше — всі можливі суперечності можуть бути зняті автоматично, якщо Україна погодиться на реінтеграційний юніоністський проект Росії. В цьому разі підлаштовуватися під нові умови і йти на більші поступки доведеться в першу чергу Україні. Росія лише надає умови для орбітального польоту державам, розташованим по периметру російського державно-регіонального ядра. Своєрідною компенсацією можуть слугувати російські гарантії включення української еліти в глобальну еліту як молодшого партнера російської сторони. Тим більше що завдання інтеграції в Захід на індивідуальному рівні українська еліта вже для себе вирішила.
Україна—Росія: «мости» і «підмостки»
Перші візити і заяви українського президента та його команди ілюструють бажання запустити ретромашину багатовекторності, в новій формулі В.Януковича — стати мостом між Сходом і Заходом. Альтернатива, пропонована українською владою, зводиться до зняття питання про вступ у НАТО, до рівноправної взаємодії в трикутнику Захід—РФ—Україна, а політика багатовекторності інтерпретується як політика рівновіддалення та рівнонаближення до світових центрів. Але чи можливо в сучасних умовах розіграти карту симетричної багатовекторності?
Підтримуючи дискурс багатовекторності, нова влада вважає, що Україна зможе бути самостійним полюсом. Але як середня держава (в термінології С.Хантінгтона) ми неминуче залежатимемо від гравітаційних полів інших полюсів. Якщо й можливий у цих умовах варіант багатовекторності, то він буде тільки асиметричним. Або асиметрія на користь Росії — входження в Митний союз/ЄЕП при збереженні меншої частки партнерства з ЄС, або асиметрія на користь Європи — входження в ЗВТ і набуття асоційованого членства при збереженні меншої частки партнерства з РФ. Інакше кажучи, питання полягає в тому, що робити Україні — європеїзуватися чи путінізуватися, включатися в європейську глобальну систему смислів чи залишатися у спільному гуманітарному російському просторі.
Ухвалення стратегії багатовекторності, апеляція до нейтралітету, позаблоковості означає, крім того, архаїчне розуміння геополітики в термінах XIX століття, коли держави вирішували завдання територіальної консолідації. Перед Україною також стоїть завдання консолідації, однак сьогодні зовнішня політика працює не на рівні територій, а на рівні просторів — митних, економічних, валютних.
Україна за 20 років незалежності створила територію, але не сформувала вибору простору, платформи і, відповідно, способу національно-державної організації. Нейтралітет як перебування між російською та європейською платформами — проблематичний. Дипломатія ще може бути багатовекторною, але за наявності чіткого, «платформного» державного курсу неможливо одночасно перебувати в двох однакових просторах — у двох митних або двох економічних союзах.
Крім того, багатовекторність передбачає персоналізацію, ручне управління зовнішньою політикою, свободу рук і маневреність президента як на внутрішньо-, так і на зовнішньополітичній арені. Але для того щоб проводити маневрену зовнішню політику, необхідно мати резерви для маневру при побудові відносин і з Заходом і зі Сходом України. Янукович не має можливості маневрувати, оскільки він залежний від електоральних очікувань Сходу, а тому змушений грати тільки в одні, російські ворота. Загравання із Заходом може призвести до розхитування нестійкої легітимної основи і втрати електоральної підтримки.
Якщо Україна не сформує мети і вектора своєї зовнішньої політики, то залишиться технічною державою, з перспективою стати безнаціональною і «вкладеною», а отже, залежною від російської ідентичності та політики. Багатовекторність для України де-факто означатиме перебування у фарватері російської геополітичної зони, оскільки Українська держава досі не вичленована з російського геополітичного і геогуманітарного простору. Чіткий прозахідний вектор, але при багатобічній дипломатії, може забезпечити Україні реальну багатовекторність. Зрозуміло, це не та «безвекторна багатовекторність», до якої має намір повернути українців нова влада. Зовнішня політика повинна інтегрувати в західне життя не тільки еліту, а й простих громадян. Стратегія пошуку дипломатичного престижу з боку еліт і для еліт виключає багаторівневу інтеграцію для людей у європейський цивілізаційний простір.
Коли кажуть про те, що Україна має бути сильною державою, то це також означає, що вона повинна виробити свою ідеологію державності, свій вектор зовнішньої політики, власне бачення регіональної проектності, а багатовекторність може бути вибірковою, прагматичною, яка встановлює зв’язки між різними регіонами.
***
Незалежна Україна заснувала свою державність у 1991 році як антирадянський, антиімперський, демократично-національний західний проект. Але не антиросійський. І можна тільки жалкувати, що путінська Росія обрала антизахідний курс. Але це її вибір, а не вина України, щоб оголошувати ворогом попередню українську владу за вибір західного курсу.
Повернення країни в лоно російської проектності, яка завжди була гегемоністською і транснаціональною, а не інтеграційною, може означати своєрідний тіньовий зовнішньополітичний переворот. Якщо Янукович, використовуючи риторику прагматичного розвороту, стане обома ногами на російську платформу, а з Європою почне гратися в інтеграційні котики-мишки, то українська державність буде перезаснована на російських, реюніоністських засадах.