Традиція зобов’язує в день народження говорити приємні слова і компліменти. Але поки що громадяни Україні не можуть іти в руслі цієї традиції. Примітно, що найжорсткіші оцінки й неупереджені характеристики дають самі громадяни в ході соціологічних опитувань, уже традиційних напередодні свята. Рік тому мене приголомшили дані Центру Разумкова: понад 53% українців зізнавалися, що не вважають Україну незалежною державою. А нове опитування цього Центру здивувало ще болісніше: серед подій, які запам’яталися, громадяни перелічували концерти в місцевому Будинку культури чи випускний вечір, і лише 7,3 % українців «найбільшим святом назвали День незалежності». Очевидно, причина настільки буденного ставлення до 24 серпня криється в тому, що держава не змогла створити ефективну демократичну модель, яка, у свою чергу, наблизила б нас до європейських стандартів життя.
Болісно, що Україна стала країною втрачених можливостей. І дванадцятий рік незалежності не став винятком у цьому ланцюжку розчарувань: Україна ще більше віддаляється від Європи. Трагічно, що навіть 70-та річниця страшного голодомору не стала для нас належним уроком, спробою усвідомити масштаб національної трагедії. Усвідомити врешті-решт ціну, заплачену за незалежність. За цей рік ми не наблизилися одне до одного. Ні історичні дати, ні останні потрясіння чи нечисельні успіхи не стають чинником консолідації. Влада не захотіла використати ні радісних, ні сумних приводів для об’єднання нації, вона з великим успіхом створює приводи для її розколу.
Черговим прикладом політичної й суспільної поляризації стала і так звана конституційна реформа, яка вже рік є темою номер один в Україні. При цьому на другий план уміло відсуваються і соціальні проблеми, і зернова криза, і відповідальність попереднього уряду за серйозні прорахунки в аграрній політиці, і недоопрацювання уряду нинішнього, теми зовнішньої політики, інші проблемні питання. Переключити увагу громадськості, відвернути від головного і втягнути всіх у штучну дискусію — давно відомий і добре відпрацьований спосіб. При цьому втрачається найголовніше — час. Україна втратила ще один рік, який міг стати роком реальних реформ. У тому числі й реформи політичної.
З тим, що політична реформа назріла, сьогодні згодні всі. І першими про те, що нинішня модель влади є порочною і її треба змінювати, заявили саме опозиційні сили. Ще в травні 2002 року «Наша Україна» запропонувала Договір про спільні дії, який міг би стати міцним фундаментом для формування ефективної, відповідальної влади. Проте виявилося, що більшість політиків до цього не готові. Набагато більше їх непокоїла інша проблема — прийдешні президентські вибори, на яких перемогти чесним шляхом у кандидата від влади немає жодних шансів. Тому головною турботою став пошук шляхів самозбереження, пролонгації своїх повноважень. Рівно рік тому влада «відкрила» свої плани: Президент проголосив конституційну реформу. За рядками гарних декларацій неважко було вгадати справжню мету авторів — змінити правила гри, не змінивши при цьому складу команди. Розпочався масштабний спектакль, у якому головною метою акторів було обдурити глядачів.
Дванадцять років тому здавалося, що ідеологічна фальш, нещирість, безглуздя зрежисованих зборів ніколи більше не повторяться. Та нинішнє «всенародне обговорення конституційної реформи» показало, що «нова» псевдоеліта не так і легко розлучається зі своїм радянським ментальним минулим. Сьогодні, під час регіональних форумів «Нашої України», ми чули сотні історій про вигадані збори, про мертвих душ, які завалюють райадміністрації пропозиціями щодо реформи, про слюсарів та пекарів, які вільно оперують поняттями бікамералізму, про «одностайну підтримку ініціатив Президента». Гадаю, у багатьох, у тому числі й у мене, виникало відчуття deja vuе.
Проте влада помилилася в одному — вона не врахувала, що має вже якісно інше суспільство та якісно інший парламент. І якщо політичним тиском, шантажем, залякуванням ще можна примусити своїх громадян — у тому числі й народних депутатів — зображувати підтримку, то вже не завжди вдається цю підтримку отримати. Четверта сесія парламенту чітко продемонструвала, що Верховна Рада не згодна бути філією адміністрації Президента. Результат голосування про подання у Конституційний суд двох законопроектів про реформу важко переоцінити: парламент знайшов у собі мужність відкинути сценарій, нав’язаний Банковою, і поставити на ньому хрест. Депутати не лише захистили права парламенту як суб’єкта законодавчої ініціативи, а й продемонстрували, що поступово, непросто, але змінюється структуризація Верховної Ради.
І якщо влітку формально бої розгорталися навколо прав двох суб’єктів законодавчої ініціативи та процедури передачі проектів у Конституційний суд, то восени дискусія йтиме щодо їх суті. Хоча вже сьогодні можна з великою дозою ймовірності прогнозувати, що президентський законопроект буде відкликаний, а парламентський — благополучно завалений. У будь-якому випадку, 300 голосів жоден із проектів у їх нинішньому вигляді не набере.
«Наша Україна» не підтримує ні президентського, ні парламентського варіанта конституційної реформи. Насамперед тому, що обидва вони досить кон’юнктурні, враховують насамперед інтереси певних політичних сил, а не інтереси країни, написані під конкретних політиків.
Перший проект неприйнятний, оскільки передбачає пролонгацію повноважень нинішнього Президента. Пастка криється в ідеї суміщення терміну проведення виборів і продовження повноважень парламенту до п’яти років (солодкий пряник депутатам як плата за лояльність). Проведення виборів в один рік практикується лише в окремих країнах Африки та Латинської Америки, а не Європи, в яку, поки що переважно декларативно, веде Україну влада.
Другий законопроект — і тут можна погодитися з представниками влади — перетворює президента на ляльку, швидше, на церемоніальну постать, ніж на один із центрів влади. На жаль, у парламентському проекті не було враховано зауважень та позицій «Нашої України», яка послідовно виступає за формування балансу між гілками влади, відстоює схему «сильний президент — сильний парламент — сильний уряд». При всьому антагонізмі авторів двох підходів до реформи, результат втілення проектів буде однаковий: обидва дозволяють зберегти при владі нинішню правлячу верхівку, тільки інакше її розсадивши. Приміром, відповідно до парламентського проекту змін до Конституції, уряд не складає повноважень перед новообраним президентом, а це означає, що нинішня парламентська більшість, насильно створена всупереч результатам виборів 2002 року, залишається при владі до весни 2006 року — але з можливою заміною прем’єра Я. на прем’єра К., для прикладу.
Врешті-решт, може статися так, що автори у своєму прагненні боротися з конкретними персонами та авторитарним режимом насправді роблять ведмежу послугу демократії і країні. У результаті, як уже справедливо відзначили деякі журналісти, встановиться режим «трьох товстунів», яскраво описаний у знаменитій казці нашим земляком Юрієм Олешею. Ми ж майбутнє України бачимо інакшим.
Однак, схоже, не законопроекти, повернувшись із Конституційного суду, стануть темою головних дискусій нинішньої осені. Насамперед тому, що парламентська більшість, як, утім, і влада, розуміє їх приреченість. Тому будуть активні пошуки нових способів самозбереження, нові декларації, ще більш завуальовані й хитромудрі. Влада «буде щедра як ніколи» на солодкі обіцянки. Адже незабаром вибори — пора найгучніших обіцянок, що їх нинішня українська влада не звикла виконувати. Не виключено, що на нас чекають нові ініціативи про перехід до парламентської чи парламентсько-президентської моделі. Тим паче що в останній тиждень про це заговорили й у стані опозиції.
Можливо, хтось вважає, що за своєю суттю парламентська республіка може бути демократичною. Та, по-моєму, не тільки і не стільки форма державного правління визначає рівень демократичності суспільства. А для країни, яка переживає перехідний період, президентська модель управління ефективніша. Насамперед у сфері економіки. Інше питання, що в українських реаліях крісло президента стало монаршим троном, хазяїн якого має необмежені права. Цей дисбаланс потрібно змінювати, наступний президент має все-таки поступитися частиною своїх повноважень урядові. І передумови для цього вже створено. Чи готові автори можливої реформи привести серйозні аргументи на користь парламентської моделі в конкретних українських реаліях? Хто прорахує наслідки і ризики цієї конституційної революції? Запитання риторичне. В Україні немає практики відкритої дискусії щодо доленосних для країни рішень. Навпаки, триває політика нагнітання пристрастей і формування образу ворога. Не випадково останнім часом почастішали розмови про те, що вибори 2004 року призведуть до дестабілізації, що нова влада не втримається від спокуси розправитися зі своїми опонентами.
«Полювання на відьом» і розгул реваншизму — це страшилки з арсеналу влади, яка в такий спосіб хоче переконати частину політичної еліти, що краще нинішній обридлий, але звичний режим, ніж нові правила гри. Переконаний: підбиття риски під періодом первісного нагромадження капіталу — традиційно похмурої епохи в історії будь-якої країни — необхідне для майбутнього України. Задля цього варто не тільки заглушити жагу помсти, а й притлумити прагнення негайно виправити несправедливість. Нинішня влада — епізод в історії країни, який наближається до завершення. Заради України нам слід перегорнути цю сторінку, здобути з неї уроки й не дозволити минулому визначати майбутнє, тяжіти над нами.
У бізнес-середовищі вже сформувався здоровий прошарок, який хоче працювати в нормальному правовому полі, а не залежати від лояльності до президента. У політичному середовищі також є розуміння того, що успішний і чесний підприємець — це ідейний союзник влади, а не її «гаманець». Він працює на владу, створюючи нові робочі місця, виплачуючи податки. Тому актуальною є не тема реваншу, а проблема відділення бізнесу від політики.
Прогнозуючи прохідність того чи іншого варіанта реформи, влада розраховує і на підтримку частини опозиції. Вона змушена шукати дедалі нових союзників, щоб розв’язати проблему дефіциту політичної підтримки в парламенті. Адміністрація Президента використала літо для наведення мостів із учорашніми непримиренними опонентами. І остання прес-конференція Петра Симоненка й Олександра Мороза свідчить, що зусилля глави АП не були марними.
Схоже, наші колеги готові зіграти свою партію в чужій грі і власними руками наділити новими владними повноваженнями вчорашніх політичних опонентів. У результаті в Україні встановиться неприкрита кланово-олігархічна модель, яка носитиме солодку для когось назву «парламентська республіка». А на практиці це означатиме зраду демократії, республіки, українського суверенітету. Це буде хрест на українській перспективі. І відповідальність за втрачений історичний шанс стати частиною демократичної Європи лежатиме на конкретних політиках, конкретних політичних силах.
З комуністами все досить просто. Мабуть, хай і з помітно урізаним представництвом, вони потраплять і в наступний парламент як зручний, прогнозований і звичний спаринг-партнер у грі «влада — опозиція».
Складніше з соціалістами. Я з повагою ставлюся до позиції СПУ, яка вважає встановлення парламентської республіки своєю програмною метою і підносить цю модель у якийсь абсолют. Та олігархічна модель нікуди не зникне, якщо завтра буде проголошено парламентську республіку. Проблема лежить в іншій площині, а тому «нові українці» не скупляться на те, щоб проштовхнути сценарій так званої реформи. Очевидно, СПУ непросто втриматися від спокуси прийняти з рук данайців дарунок, який здається їм реалізацією їхньої стратегічної мети. Проте хотілося б, щоб українські політики не керувалися гарячими рішеннями, не діяли за принципом «ворог мого ідейного опонента — мій друг». Щоб вони мислили інтересами країни й при цьому чітко прораховували власні політичні перспективи. Очевидно, що Олександр Мороз і його партія можуть бути для нинішньої влади лише ситуативними союзниками.
29 березня на Форумі демократичних сил, ініційованому «Нашою Україною», зал аплодував заклику Олександра Олександровича не заходити в гру із політичними шулерами. Гадаю, сьогодні цей заклик ще актуальніший для наших партнерів у СПУ.
Хочеться вірити, що українські депутати врешті-решт, зваживши всі за й проти, не дадуть ходу цій псевдореформі. Тим паче що лишень учора опозиціонери були одностайними в думці: ця влада не має морального права на масштабні конституційні зміни.
Хочу нагадати приклад Франції: генерал де Голль неодноразово вдавався до референдуму — не просто як до способу залучення громадян до прийняття доленосних для країни рішень, а й як до тесту на довіру до влади. І коли у квітні 1969 року 52% французів не підтримали його ідею регіональної реформи, наступного дня «батько» П’ятої республіки пішов у відставку. Політик світового масштабу, який навіть у той драматичний для себе рік мав серйозну підтримку мільйонів французів, сприйняв це голосування як особисту поразку, як колосальну недовіру. Як може українська влада — непопулярна, непрофесійна, не підтримувана переважною більшістю українців — претендувати на роль реформатора? Адже в будь-якій реформі головним залишається питання довіри.
«Нашу Україну» звинувачують у тому, що вона не зацікавлена в політичній реформі, оскільки переконана в президентських перспективах свого кандидата. Це твердження не витримує критики: по-перше, саме наша фракція запропонувала Договір про спільні дії, який по суті і є продуманим, стратегічно виваженим планом політичної реформи. А по-друге, самі опоненти визнають, що «Наша Україна» і на наступних парламентських виборах буде в числі лідерів як політична сила, яку найбільше підтримують виборці. Проте йдеться не про перспективи окремо взятої політичної сили, а про країну. Ми справді готові й здатні грати і вигравати за будь-яких правил, навіть якщо вони постійно і стрімко змінюватимуться. На відміну від теперішньої правлячої верхівки, яка, програючи своїм опонентам, у самому фіналі почала судорожно змінювати правила гри.
При будь-якій політичній системі «Наша Україна», залишаючись найбільшою політичною силою, не відмовиться від жодної зі своїх цілей. Ми готові послідовно завойовувати всі політичні інститути й інструменти, необхідні для реалізації своєї програми.
Наша фракція має намір відстоювати в політиці ті правила — зводом яких, по суті, і є Конституція, — які ми вважаємо оптимальними для країни. Щоб Основний Закон запрацював на повну силу, немає потреби його переписувати. По-перше, Конституцію потрібно просто виконувати, а по-друге, необхідно прийняти ряд конституційних законів. Цей процес навмисне блокувався владою, яка звикла керувати країною в ручному режимі. Адже лише закон про вибори на пропорційній основі ветувався президентом вісім разів. Тим часом саме цей закон має започаткувати політичну реформу. Я категорично не згодний із шанувальниками мажоритарної системи, які лякають народ тим, що у випадку пропорціоналки буде втрачено зв’язок депутата з регіонами. По-перше, депутат — не лобіст інтересів конкретного жеку чи заводу, це надто спрощений погляд на місію народного обранця. Він представляє народ, мільйони виборців. А щоб уникнути «консервації» партійного списку, я виступаю за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
Серед законопроектів, які необхідно прийняти найближчим часом, я знову й знову називаю закони про президента, про імпічмент президента, про Кабінет міністрів і прокуратуру. Всі ці законодавчі акти мають стати серйозним фундаментом для ефективної влади, її політичної відповідальності.
12 років тому незалежність дала Україні шанс стати демократичною країною, наблизитися до європейських стандартів. Проте за ці роки Україна лише віддалилася від ЄС. Чи зможемо ми наблизитися до Європи на 13-му році незалежності? Переконаний, що так. Але за однієї умови: якщо політики демонструватимуть відповідальну проукраїнську політику.
Сьогоднішня Україна не лише шукає своє місце у світі, вона перебуває на шляху до своєї українськості. За 12 років незалежності не було сформоване те, що має нас ідентифікувати як націю, як народ. Що змусило б громадян пишатися своєю країною і допомогло б нашим сусідам з цікавістю й повагою дивитися у бік Києва. Схоже, нинішню владу, яка і в зовнішній, і у внутрішній політиці керується тільки інстинктом самозбереження, уже мало цікавлять ці проблеми. Отже, ми маємо насамперед створювати фундамент для чесних і відкритих виборів. Які, я твердо в цьому переконаний, відбудуться в жовтні 2004 року. І переможе на них кандидат від демократичних сил.