Суспільно-політична стабільність для Запоріжжя, як і раніше, залишається більше бажаною, ніж реальною. Як і очікувалося, торішніми перевиборами міського голови не вдалося остаточно подолати тривалу кризу міської влади. Одним із свідчень цього стала нечувано низька політична активність запорожців — у виборах брало участь менше третини городян. Показовим стало й те, що в списку 14 кандидатів на посаду міського голови були два тодішніх заступники і двоє голів райадміністрацій міста. А перемога дісталася відставному генерал-майору міліції Олександру Поляку, який заручився підтримкою близько 100 тис. городян — менше шостої частини власників права голосу.
Утім, за рік з гаком новий голова зміг неабияк підвищити свій рейтинг. Відповідно до проведеного в жовтні соцдослідження О.Поляк очолює список найвпливовіших людей міста, далеко обігнавши керівників як області, так і найбільших промпідприємств. Якщо в листопаді 2000 р., за даними соціологів, задоволених і невдоволених діяльністю міського голови було майже порівну (приблизно по третині опитаних), то на сьогодні становище докорінно змінилося. О.Поляку симпатизують уже приблизно дві третини респондентів, і лише п’ята частина не схвалює стилю й методів його керівництва. Швидше за все, це пов’язано тим, що Олександр Володимирович, як людина військова, віддає перевагу армійському принципу «спочатку виконай наказ, а тоді можеш його оскаржити». Саме це й створює передумови для конфліктів навіть тоді, коли їх, у принципі, бути не повинно. Багато починань нового керівника, спрямованих на наведення ладу в місті, не лише помічені, а й схвалені спільнотою. За винятком хіба що одного «але». Основною позицією в роботі голови є єдиноначальність, яка за визначенням виключає інтерес до громадської думки. Цілком природно, що багатьом це не подобається, більше того — провокує опозиційні настрої. Саме на цьому тлі й розгорнулися події недавньої 32-ї сесії Запорізької міської ради.
Про нагнітання пристрастей на сесії можна судити уже з того, які оцінки виставила їй місцева преса. Від хвацько-бульварної — «фракція пролетіла на сесії, як фанера над Парижем» до стримано-співчутливої — «програний бій» і навіть обуреної «сесія Запорізької міськради ознаменувалася винятковою безпринципністю більшості депутатів».
Із запропонованих депутатам для розгляду понад 60 питань як наріжне, поза сумнівом, виступало одне. Стосувалося воно долі рад у семи районах міста. Річ у тому, що ще в серпні 1997 року рішенням сесії міськради районні ради в Запоріжжі було скасовано. Попередньо це питання обговорювалося на зборах депутатів райрад, і в усіх районах, крім одного, народні обранці визнали недоцільність своєї місії. Таким чином Запоріжжя, поруч зі Львовом, Миколаєвом, Одесою та Кривим Рогом, позбулося однієї із структур місцевого самоврядування. Це рішення мотивувалося бажанням удосконалити систему міського управління. Проте не минуло й року, як новий депутатський склад вирішив повернути все на круги своя. Червнева 1998 року сесія міськради ухвалила рішення «Про створення районних рад у місті Запоріжжі». Але пауза між словом і ділом затяглася на три роки. І лише на початку минулого літа депутати спробували реанімувати майже забуту ідею, але рішення про чисельність районних рад так і не прийняли.
Зрозуміло, виконком міськради виступив затятим противником повернення до колишньої системи місцевого самоврядування. Як аргументи наводилися твердження про необхідність зосередження влади в одних руках, концентрації й без того обмежених коштів, які поки що дозволяють не допускати заборгованості з заробітної плати й сяк-так фінансувати бюджетні установи. Були, м’яко кажучи, і дивні докази. Мовляв, влада в районі може опинитися в руках пройдисвіта й самодура, якого захищатимуть ради.
А думки опонентів, у принципі, зводилися до того, що опір реанімації райрад викликаний небажанням міського голови ділитися владою, позаяк керівники районів будуть підзвітні не йому, а виборцям. Цей погляд обстоювали передусім депутати лівої орієнтації, яким вдалося сформувати в міськраді досить потужну фракцію комуністів і безпартійних «За соціальну справедливість і народовладдя». Розподіл сил, що склався у депутатському середовищі, давав серйозні підстави припускати, що зрештою адепти районних рад здобудуть перемогу. Проте на фінал затяжної дискусії вплинули несподівані обставини.
Спочатку лави фракції несподівано залишили два з найактивніших її членів — один перемінив парторієнтацію, перейшовши в лави об’єднаних соціал-демократів, а другий пішов на керівну роботу у виконком. Не менш несподіваним виявився і протест прокурора міста на рішення сесії міськради «Про створення районних рад у місті Запоріжжя». Особливість полягала в тому, що прокурор побачив порушення закону лише через три роки. Але ще більший подив викликали наступні дії стражників закону, як, втім, і міської влади.
Через тиждень міська прокуратура відкликає протест, але через дев’ять днів (19 вересня) питання про нього все ж пропонується внести до порядку денного запланованої сесії. 21 вересня в.о. прокурора міста письмово звертає увагу міського голови на те, що протест відкликано 10 вересня, отже він не підлягає розгляду на сесії. Однак розпорядженням міського голови від 26 вересня питання про протест прокурора вноситься до порядку денного сесії. А 4 жовтня з міської прокуратури надходить черговий лист про відкликання протесту і з наполяганням розглянути протест на сесії.
Настільки пильна увага до хронології подій має принципове значення, якщо взяти до уваги, що закон про місцеве самоврядування вимагає ухвалювати рішення про існування районних рад у місті не менш як за півроку до виборів. Отже, депутати міськради, які зібралися 9 жовтня на сесію, фактично опинилися перед вибором: порушувати закон чи суворо дотримуватися його вимог. Після тривалих дебатів депутати дійшли висновку, що районні ради в Запоріжжі не потрібні. Зрозуміло, зробили це вони для поліпшення життя в місті. Хоча, окрім цілком благопристойної офіційної оцінки того, що сталося, є й інша думка, якій чомусь віриш набагато більше. Напередодні майбутніх виборів нинішня команда міських управлінців явно налаштована на перемогу за будь-яку ціну. Чи гарантує такий підхід довгождану стабільність у місті? Це питання, мабуть, із розряду риторичних...