«Бидло!» — це слово з неприхованою ненавистю і презирством прошипів мені прямо в обличчя вельми доглянутий і дорого одягнений огрядний чоловік середніх років, помітивши синю стрічечку із символікою Євросоюзу, що майоріла на моєму рюкзаку. Був грудень 2013-го. Ішов перший місяць Євромайдану. Ми з колегами, вискочивши з редакції після одержання тривожних вістей, мчали засніженою Московською до Майдану. Чоловік, який виплюнув у мене свою образу, щойно вийшов із дверей одного з розташованих на цій вулиці судів…
Рішення Конституційного суду України, яке підірвало архітектуру вибудуваної за роки після Євромайдану антикорупційної системи й спричинило в країні конституційну кризу, — це такий же плювок, із тими ж ненавистю й презирством, але вже в обличчя кожного, хто хоче бачити Україну в Європі не лише на географічній карті, кому потрібна Європа в Україні не за високими парканами елітних передмість, а за кожними державними дверима.
Застереження міністра закордонних справ Дмитра Кулеби про можливу «фундаментальну кризу довіри» у відносинах України із західними партнерами — не задля красного слівця. Ця небезпека цілком реальна. І серед розмаїття решти мотивів творців конституційної кризи в нашій країні — одна з основних (якщо не найголовніша) цілей його вигодонабувачів: якщо не виходить між Україною та Заходом звести залізобетонну стіну, то треба хоча б загальмувати, а ще ліпше — взагалі зупинити її рух європейським шляхом, накопавши на ньому антиконституційних ям, заливши корупційним брудом і зануривши в густий правовий туман.
Зовсім не випадково наші західні партнери буквально в кожному коментарі, в кожному пості в соцмережах на цю тему нагадують про закріплений у Конституції України курс європейської та євроатлантичної інтеграції, називають його однією з українських конституційних цінностей, підкреслюють необхідність виконання конституційного завдання незворотності цього курсу й дипломатично висловлюють сумніви в тому, що КСУ це завдання врахував при прийнятті такого неоднозначного рішення.
Наші європейські та євроатлантичні партнери насправді шоковані й глибоко засмучені рішенням КСУ. Особливо зухвало воно виглядає після того, як зовсім недавно на саміті Україна—ЄС і під час візиту президента Зеленського у Велику Британію українській стороні цілком чітко дали зрозуміти: ефективна боротьба з корупцією — умова подальшого розвитку відносин і допомоги з боку наших партнерів.
Євросоюз вустами свого представника з питань зовнішньої політики й політики безпеки Пітера Стано вже офіційно заявив, що рішення КСУ має далекосяжні наслідки для всієї антикорупційної інфраструктури України та ставить під сумнів низку міжнародних зобов'язань, узятих нашою країною перед її міжнародними партнерами, зокрема і перед ЄС. Боротьба з корупцією, акцентував Стано, один із ключових орієнтирів і зобов'язань, узятих Україною в рамках Угоди про асоціацію з ЄС, недавно погодженої програми макрофінансової допомоги та процесу лібералізації візового режиму.
Якщо влада, всі її гілки не продемонструють достатньої політичної зрілості й відповідальності та не зможуть спільно виробити і прийняти рішення, що дадуть змогу Україні гідно вийти з нинішньої кризи, спричиненої рішенням КСУ, наслідки для країни на зовнішній арені будуть, цілком очевидно, вельми сумними. І вони добре відомі.
По-перше, це втрата безвізу. Цю реальну небезпеку нині визнають навіть ті, хто ще вчора закликав не лякати даремно українців криками «Вовки! Вовки!» і привселюдно відкидав імовірність такого сценарію. По-друге, неможливість одержати фінансову допомогу від західних інституцій. Міністр фінансів С.Марченко в блозі для «24 каналу» вже повідомив, що без законодавчого врегулювання питання з КСУ міжнародні партнери заблокують усі фінансові операції. За його свідченням, під загрозою всі проєкти фінансування Світовим банком на загальну суму 2,23 млрд дол.; два транші МВФ по 700 млн дол., 600 млн євро в рамках допомоги ЄС і 350 млн дол. — від Світового банку цього року; наступного — ще 1,5 млрд дол. від МВФ, 600 млн євро від ЄС і 350 млн дол. від Світового банку.
По-третє (і це головне), це якраз втрата довіри західних партнерів, без якої неможливі ні подальше просування України європейським шляхом, ні її повноцінний демократичний і економічний розвиток, ні відчутна допомога партнерів у протистоянні російській агресії.
Що слід зробити, щоб уникнути такого негативного сценарію? Офіційно Євросоюз заявив, що Україна повинна «в найкоротші терміни відновити законодавство про електронне декларування активів і відповідні завдання Національного агентства з питань запобігання корупції, а також стабілізувати правовий статус Національного антикорупційного бюро України до 16 грудня як крайнього терміну, встановленого Конституційним судом». Інакше кажучи, ключове побажання — оперативне відновлення антикорупційної архітектури.
Основних умов подолання конституційної кризи називають дві — «швидко» й «розумно».
Із «швидко», загалом-то, зрозуміло. Західні партнери, як і прогресивна частина українців, небезпідставно побоюються, що КСУ може ввімкнути «скажений принтер» і, ввійшовши в раж, наштампувати рішень, які поховають усі значущі реформи, прийняті після 2014 року. Адже в найближчих планах КСУ — тлумачення норм про ринок землі, роботу Вищого антикорупційного суду, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, закону про мову. Крім того, завдяки рішенню КСУ суди вже закривають справи про недостовірне декларування, а корупціонери, продовжуючи насолоджуватися безкарністю та її плодами, радо потирають руки.
А от що в розумінні наших зарубіжних партнерів означає «розумно», доладно пояснити не може ніхто. За свідченням кількох джерел ZN.UA, у «західників» немає чіткої позиції або чіткого уявлення, які конкретно кроки слід зробити українським органам влади, щоб знайти «розумний вихід» із кризової ситуації. Вони делікатно наголошують, що це внутрішня справа України. Привселюдно ж часто акцентують, що вирішувати проблеми слід «методами правової держави», «повністю зберегти» незалежність судової галузей влади від законодавчої та виконавчої, дотримуватися верховенства права. При цьому всі чудово розуміють: вирішити цю кризу (та ще й швидко), не виходячи за чинні законодавчі рамки, винятково правовими методами, практично неможливо.
Звичайно, добровільна відставка суддів, які прийняли скандальне рішення, була б ідеальним (зокрема й для наших західних партнерів) виходом із ситуації. Але він, що так само очевидно для всіх, — зі сфери зарубіжної фантастики. Проте символічний жест 226 народних депутатів, котрі звернулися до 11 суддів, які підірвали українську антикорупційну систему, з вимогою добровільно піти у відставку був зроблений. Швидко. «Батя, ми старалися». Захід, очевидно, має бути враженим.
Однак далі швидко ніяк не вийде. Досить активна законотворча діяльність народних обранців, що вже закидали Верховну Раду двома десятками законопроєктів, спрямованих як на відновлення похерених КСУ антикорупційних положень, так і на обмеження (наприклад, збільшенням суддівського кворуму з 12 до 17) можливостей конституційних суддів і далі гробити реформи, швидких законодавчих плодів не принесе. Особливо «когда в товарищах согласья нет», і більшість політсил у парламенті (й олігархи, які за ними стоять) по-своєму бачать вихід із кризи (або її поглиблення) і переслідують насамперед партійні (олігархічні), а не державні цілі.
І якщо спочатку посли ЄС і G7, котрі заклопотано курсують останні два тижні між будівлями на печерських пагорбах у прагненні допомогти Україні зупинити катастрофу антикорупційної інфраструктури, могли відчути хоча б невелику надію, спостерігаючи скажену активність на Банковій і Грушевського, спрямовану на купірування кризи, нині кількість виникаючих у них тривожних питань, можливо, почала збільшуватися.
Чому за такого багатства вибору зареєстрованих у ВРУ свіжоспечених законопроєктів вони (крім авторства спікера Разумкова&Кº) не розглядаються парламентом, попри гостроту й неординарність ситуації, коли час — критичний чинник?
Чому депутати (в основному зі «Слуги народу») спочатку звертаються до 11 суддів Конституційного суду, пропонуючи їм добровільно скласти повноваження, а потім раптом терміново беруться розглядати кандидатури на два вакантні місця в КСУ за квотою парламенту? Адже призначення двох нових суддів розблокує роботу Конституційного суду після того, як четверо суддів, що виступили проти одіозного рішення цього органу, відмовилися брати участь у роботі КСУ до нормалізації ситуації легітимним способом, тим самим застопоривши «скажений принтер»?
Власне, запитань і в послів, і в небайдужих українців і раніше було чимало. Ось, наприклад, президент Зеленський, приїхавши на прямий ефір на ICTV, не стримував свого обурення діями глави КСУ Олександра Тупицького, обурювався і з приводу приховування ним нерухомості в Криму, оформленої за законодавством РФ ще 2018 року. Але ж Тупицький обраний головою Конституційного суду у вересні 2019-го, тобто вже в часи Зе!президентства. Чому ж його кримська нерухомість спливла тільки тепер? Чому не додумалися перевірити добропорядність особи, котра претендувала на такий відповідальний пост, перші ніж вона його зайняла? Як свідчать джерела ZN.UA, кандидатуру майбутнього голови Конституційного суду погоджували в ОПУ, і, вибираючи з двох претендентів — Сергія Головатого та О.Тупицького, тодішній керівник президентського офісу Андрій Богдан благословив чомусь другого. Чому — можна тільки здогадуватися. Правда, не забуваючи при цьому, що суддею КСУ Тупицький став у травні 2013-го, коли радником президента Януковича і керівником Головного управління з питань судоустрою його адміністрації був Андрій Портнов (узагалі-то, не чужа Богдану людина). Деякі наші співрозмовники вважають, що багатогранні таланти цього видатного юриста в історії навколо КСУ незаслужено недооцінені…
Або ось іще: невже на Банковій не знали й навіть не здогадувалися, яке рішення готується в надрах КСУ? Як повідало нам одне джерело, йому ще за тиждень до резонансного рішення КСУ телефонували колеги з Європи і стривожено цікавилися — мовляв, а що це там у вас у КСУ таке готується? У Європі тривожилися, а на Банковій ні про що й гадки не мали? А чим тоді займаються представник президента в КСУ Федір Веніславський і заступник керівника ОПУ Андрій Смирнов? І хіба голова СБУ Іван Баканов не їздив у КС на перемовини з проханням не оголошувати скандальне рішення до місцевих виборів? А якщо знали або підозрювали, то чому не підготувалися заздалегідь і відповідні рішення приймали на терміново скликаних засіданнях РНБОУ та уряду? Так ефектніше виглядає в «ящику»? Чи недооцінили небезпеку?
Посли G7 у неофіційних розмовах із журналістами й представниками влади дають зрозуміти, що вони бачать за рішеннями Конституційного суду тінь передусім Коломойського з його інтересами (а деякі європейські чиновники в Брюсселі у приватному спілкуванні навіть зазначають — мовляв, годилося б посадити декого з олігархів, тоді й таких криз, імовірно, не буде). Але найбільш проникливі з них розуміють, що фатальне рішення благословили також не тільки на безтурботній Банковій, яка не розуміла ваги його наслідків, а й міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, що, зокрема, в попередньому рішенні КСУ — стосовно НАБУ (читай — Ситника) дуже хотів звести порахунки за справу з рюкзаками. І поведінка депутатів, контрольованих у «Слузі народу» і Коломойським, і Аваковим (а перелік цих мандатоносців для послів аж ніяк не є таємницею), доводить західним дипломатам зрозумілу річ: цей союз спрямований на руйнування антикорупційної системи, яка склалася в Україні. Вона хоч і малоефективна, проте відрізняється від «старовірської», що зовсім прогнила. Просто виявляти відкрито це своє знання посли не хочуть, оскільки просто не бачать у цій країні точки докладання зусиль, не бачать, хто тут сьогодні може щось реально вирішувати. Крім хіба що Авакова, який вибудував непогані відносини з обома таборами у США. І, що вже там казати, в нього чудові відносини з Францією, за якою ми так багато всього доношуємо — і вертольоти, і катери, і скоро ось потяги. Аваков — один із досить імовірних і найефективніших кандидатів на центр влади на випадок зміни уряду, тому відкрито пред'являти йому претензії ніхто не квапиться. Просто дивляться, прищурившись.
Так само, як і раніше, не поспішають наші західні партнери критикувати й президента. Знаючи про надзвичайно болісне ставлення Зеленського до критики, побоюються його емоційної, а не конструктивної реакції. Відаючи, взагалі-то, про антизахідність окремих персонажів із найближчого оточення президента, що, взагалі-то, не дуже й приховується, бояться відштовхнути його і втратити контакт. Тому й висловлюються публічно вкрай делікатно навіть із тих питань, де дії або наміри очільника України викликають у них сумніви або неприйняття.
Зокрема що стосується президентського законопроєкту про позбавлення повноважень нинішнього складу КСУ, терміново внесеного в Раду, — то західні партнери чудово усвідомлюють його неоднозначність. Вони бачать, що пропозиція «знести зашкварених суддів» серйозно розколола український антикорупційний табір, що ефіри й соцмережі переповнені запеклими дискусіями. Одні українці, навіть зовсім не будучи Зе!фанатами, вважають, що в цій неординарній ситуації президент зробив правильно, намагаючись радикальними, хай і не зовсім законними методами врятувати плоди тих небагатьох реформ, які вдалося провести в Україні. Інші категорично переконані: одні неконституційні рішення не можна виправляти іншими, які теж суперечать Основному Закону.
«Слуги народу» в парламенті не поспішають підтримати президентський законопроєкт, який, за наявною інформацією, голосів у Раді поки що не набирає, чим украй незадоволений Зеленський. Аж до публічних погроз розпустити парламент, якщо взаємне непорозуміння між президентом і його парламентською фракцією триватиме. До речі, посли «сімки», які активно долучилися до консультацій стосовно виходу з кризи, згідно з інформацією наших дипломатичних джерел, вважають такі погрози блефом, оскільки розуміють, що позачергові парламентські вибори Зеленському невигідні, бо на них йому світить ще більший провал, ніж на недавніх місцевих.
Попри старанні спроби команди Зеленського створити враження, що західні партнери підтримують його «рішучі кроки», причому всі, включно з «розгоном» КСУ, очевидно, що це не так. Своїми меседжами партнери насправді «вітають намір української влади відновити повноцінну й незалежну роботу антикорупційних установ», «закликають усі сторони об'єднатися в діалозі» і «вирішити нинішню кризу конструктивно та методами правової держави».
Показовий приклад висвітлення недавньої телефонної розмови міністрів закордонних справ Дмитра Кулеби та Жан-Іва Ле Дріана, після якої українське МЗС оповістило спільноту, що Д.Кулеба повідомив колезі про «руйнівні наслідки сумнозвісного рішення Конституційного суду України», а той, своєю чергою, зазначив, що «Франція підтримує рішучість, із якою президент України Володимир Зеленський почав діяти в цій ситуації». Хто хоч трохи обізнаний із роботою французького МЗС, знає, що там нечасто дають на своєму сайті повідомлення про такі телефонні розмови. І якщо роблять це, то для того, аби підкреслити надзвичайну важливість події або щоб дати свою версію і розставити власні акценти. Цього разу французьке МЗС не змовчало й після появи повідомлення прес-служби українського зовнішньополітичного відомства оприлюднило і своє. У його трьох коротких абзацах хіба що ось це лаконічне речення можна зарахувати до теми українських проблем, пов'язаних із рішенням КСУ: «Він (міністр Ле Дріан. — Т.С.) підкреслив важливість того, щоб Україна продовжувала йти шляхом реформ, розпочатих із 2014 року». Слів «підтримки рішучості президента України Володимира Зеленського» в цьому повідомленні ми не виявили…
Як підтвердили кілька наших джерел, партнери України хотіли б побачити менш радикальні та більш законні кроки з подолання кризи, ніж розпуск нинішнього складу КСУ. Хоча, здається, не тільки посол Німеччини Анка Фельдхузен, як і багато українців, застановлюється над питанням, чи може Конституційний суд у його нинішньому складі діяти згідно зі своїми конституційними завдання. Але хоча західні партнери й підкреслюють необхідність якнайшвидшого виходу з кризи, проте віддають перевагу поетапному її вирішенню. Головне — якнайшвидше відновити антикорупційну інфраструктуру та запобігти можливості подальших деструктивних дій КСУ. А потім уже чекати висновків і рекомендацій Венеційської комісії, вдосконалювати процес добору та призначення суддів (можливо, з участю міжнародних експертів), поступово змінювати склад КСУ зі спливанням термінів повноважень його одіозних суддів і, найголовніше, нарешті по-справжньому зайнятися судовою реформою, яка, на думку тієї ж А.Фельдхузен, в Україні ще практично й не починалася.
А ще — головне: розуміти, що ця реформа й антикорупційна система потрібні не Фельдхузен і не іншим послам G7 чи ЄС. Вони потрібні нам. Щоб більше ніхто не міг безкарно зневажливо плювати нам в обличчя.