"Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы…"
Юз Алешковский. "Песня о Сталине"
Зміст загадкових "антифашистських маршів", організованих Партією регіонів, так і залишився б не зрозумілим до кінця, якби не регіонали донецькі. Вони єдині, хто залишив письмове роз'яснення.
У зверненні Донецької обласної організації ПР прямо сказано: "Ми вимагаємо офіційної заборони ВО "Свобода" як нацистської і злочинної організації". В інших областях обійшлися більш обтічними формулюваннями. Хіба що Житомир іще вирізнився, оголосивши, що "Галичина - лігво неофашизму".
А от мета такої масштабної боротьби з "фашизмом" викликає суперечки. Зірвати акції опозиції? Уже стартує президентська кампанія (і вже час активно розкручувати такого бажаного в другому турі Януковичу Тягнибока)? Відзначали 9 Травня так бурхливо, що не встигли вчасно зупинитися? Хочуть переконати самих себе, що підневільні бюджетники їх справді підтримують?
Запитань так багато тому, що самі марші і мітинги відповідей не дають. Спічі і резолюції не несуть ні прихованих, ні навіть поверхневих смислів.
Оратори відверто спотикаються об терміни, плутаючи фашизм із нацизмом. Лякають якимось "неофашистським реваншем". Погрожують, що нас у Європу не візьмуть, поки є фашисти. А з корупцією і вибірковим правосуддям - візьмуть?
Якщо мета - тільки заборонити "Свободу", то для цього такі масові (а отже, дорогі) мітинги не потрібні. Суди ухвалять необхідне рішення без проблем.
Запитання тижня: а що ж ви сказати хотіли?
Хоч би якою була мета такої масштабної агітаційної кампанії, її результативність викликає сумніви. Чи згуртуються жителі Донбасу та інших регіонів у боротьбі проти політичних представників "лігва неофашизму"?
Тут доведеться некоректно відповісти запитанням на запитання: чого б це раптом?
Українські політики у своїй пропаганді в цьому випадку користуються спадщиною радянського агітпропу, який вкладав у слово "фашизм" свої значення, відмінні від словникових дефініцій.
З усіх значеннєвих відтінків найстрашніша і болісна асоціація - пам'ять про період німецької окупації. Слово "фашизм" означає горе і смерть насамперед тому, що саме тут лютували зондер-команди, а гауляйтери голодом і страхом примушували робітників до праці на благо рейху. Чужа трагедія завжди сприймається трохи відсторонено, а пережита на собі - ятриться століттями.
Лякаючи "неофашизмом",
організатори фарсових мітингів апелюють до цих спогадів, до цього досі ще живого відчуття безсилля, страху, розпачу і затаєної ненависті.
Технологи, на перший погляд, намагаються повернути все це проти сюхвилинних політичних суперників регіоналів. А якщо придивитися, то насправді, роздмухуючи істерію, технологи Януковича намагаються нав'язати країні повтор "розділювального" сценарію 2004 року - "свої" і "фашисти".
Про етичність такої іміджевої стратегії розмірковувати не будемо. З людьми, що спланували подібне, розмовляти на моральні теми апріорі безглуздо.
PR-технологія дасть певний ефект, але можна прогнозувати його неадекватність витратам. Щоб вважати свободівців окупантами, донеччанин або луганчанин має на собі відчути подібність ставлення. Причому особисто до нього.
Принципово, щоб цей гіпотетичний донеччанин був поважного віку і застав грізні воєнні або хоча б голодні післявоєнні роки.
Молодь здебільшого до таких меседжів нечутлива: просто не зрозуміє, про що мова. Коли в Донецьку відкривали пам'ятник Ватутіну, зігнані на урочисту лінійку старшокласники довго гадали, що це за бронзовий дядько і чим він знаменитий. Не вгадав ніхто.
Щоб стати "неофашистами" в очах старшого покоління, свободівці повинні бути агресивними і надокучливими. Наділеними владою. Схильними до насильства.
"Свобода" на сході України так не поводиться. Тому тут до нечисленних активістів цієї партії ставляться дедалі спокійніше. Їхні мітинги викликають паніку хіба що у дрібних чиновників у виконкомах маленьких містечок. Навіть хуліганська витівка молодих націоналістів - вивішування червоно-чорного прапора 23 лютого на флагштоку в центрі Єнакієвого (!) - не спровокувала "гніву народного".
А єдиний прояв екстремізму полягає в тому, що їх, трапляється, підтримують на вуличних акціях футбольні фанати. Серед ультрас праві погляди популярні. З націоналістичними банерами на стадіони ходять "хулігани" не тільки львівських "Карпат", а й навіть краматорського "Авангарду".
Щоб обвинувачення регіоналів звучали правдоподібно, Ірина Фаріон мала б приїхати перейменовувати малят у донецький садок, а не львівський. А Тягнибок - зганяти студентів і бюджетників на вулицю Артема марширувати на честь УПА.
Без усього цього "Свобода" загрозою не здається, тому що далека.
Партія ж регіонів, спокусившись уявною привабливістю антифашистських гасел, розставила собі багато пасток. І готується наступити на всі розкладені граблі.
На думку Валентина Хроботова, регіонала з Донецька, "жоден член Партії регіонів не повинен мовчати" про те, що у Львові ветерани УПА отримують фінансову допомогу з місцевого бюджету в тисячу гривень щомісяця. Такий сенсаційний заклик до однопартійців пролунав на міській конференції ПР.
Мер Донецька Олександр Лук'янченко із цим згоден.
Ваш покірний слуга теж згоден. Усе правильно. Треба говорити про це частіше й голосніше. Що частіше й голосніше, то швидше спіч чергового оратора на тему "А они там бандеровцам тыщу плотют!" хтось переб'є тихим запитанням: "А ви своїм ветеранам - скільки?".
У змаганні гаманців донецьким рівних сьогодні немає. Донецька область дає 12,4% ВВП України, Львівська - 4,3%. Тож і викликали б цих "неофашистів" на соцзмагання. У Львові - тисячу, а в Донецьку - три. Або п'ять. А потім гордо розповідати: мовляв, вони там жалюгідними подачками від старих відкуповуються, а ми про своїх ветеранів утричі краще піклуємося!
Таке суперництво не розорило б бюджетів міст Донбасу. Коли Віктор Федорович велів терміново вирішити житлові проблеми інвалідів війни першої групи, на всю Донецьку область таких виявилося аж... 18 осіб. На параді 9 Травня в Донецьку було вісім ветеранів війни з бойовими нагородами. У рідному місті президента, у Єнакієвому, живе один (!) учасник боїв за визволення міста - це 90-річний Михайло Іларіонов, прикутий до інвалідного візка.
Втім, якщо грошей у бюджеті немає або шкода, можна звернутися до однопартійців з бізнесу. Серед них вистачає людей, м'яко кажучи, не бідних. Заодно і старі дізналися б про вічну вдячність нащадків не тільки із щорічних листівок.
Ідеологи ПР запропонували піти в минуле, щоб уникнути розмови про сьогодення. Та це занадто близьке минуле, дотепер пов'язане з сьогоднішнім днем міцними нитками алюзій, асоціацій і паралелей.
Письменник Борис Горбатов написав про окупацію Донбасу повість "Нескорені". Кілька цитат:
" - З тебе німці знущаються, дурна. З бога твого, з храму твого і з віри твоєї, а ти ходиш!"
"Хтось несамовито гукнув: "Облава!"... Бігли охоплені жахом люди. … Вся провина їхня була в тому, що вони - люди, а це полювання на людей. Вулицею пройшов патруль..."
"На сім'ю Тараса ще не впала сокира фашистів. … А жити було неможливо. Не вбили, але в будь-яку хвилину могли вбити. … Могли без вини і суду ... розстріляти, а могли й відпустити, посміявшись над тим, як людина на очах сивіє. Вони все могли. Могли - і це було гірше, ніж якщо б уже вбили".
"Законів не було. Не було суду, права, порядку, ладу. Були тільки накази. Накази точно визначали, яких прав позбавлений городянин. Це була конституція позбавлення прав людини".
"Вони заходили в старі, знайомі заводські ворота. Перед ними лежав труп заводу. Скорчене, обвугліле залізо. Брили мертвого каменю".
"Вони кричали про свої права, показували м'яті й нікому не потрібні довідки, просили, доводили, погрожували, плакали. Марно. …Тут непокірливу шию згинали, непокірливу душу вибивали геть".
"- Тепер, дідусю, школа платна буде. В'язанка дров на тиждень, два відра вугілля і ще грошима..."
"Падають мертві, а живі сунуть, покірно сунуть через трупи товаришів далі, на каторгу".
Якщо не вказувати дат і замінити німців героями нашого часу, хто зможе точно сказати, про який період історії Донбасу це написано? І з якого "лігва неофашизму" прийшли окупанти, які це накоїли?
У Горбатова оповідь доведено до визволення описаного ним шахтарського містечка. Він закінчує на ноті надії і радості зі сльозами на очах.
Повість про нинішній Донбас, чиє життя подекуди напрочуд схоже на відображену фронтовим кореспондентом картину, досі ще пишеться...