У п’ятницю зранку під Верховною Радою кидали мікрофони. На точність. Хепенінг був присвячений інциденту між журналісткою СТБ Ольгою Черваковою і депутатом-комуністом Олександром Ткаченком. Парламентарії брали у змаганні безпосередню участь. Однак не тільки з почуття солідарності з акулами пера та на знак протесту проти вихватки екс-спікера. Народні обранці просто скучили бодай за якоюсь активною діяльністю. Ну не можна ж до такої віднести багатогодинне стояння біля трибуни. І вже тим паче сидіння в залі в очікуванні чергового оголошення про те, що засідання не буде. Регіонали обіцяють блокувати Верховну Раду й на наступному тижні. Доти, поки більшість не погодиться з їхніми вимогами підвищити мінімальну зарплату та мінімальну пенсію.
Головні опоненти біло-синіх бютівці, щоправда, в офіційну версію відмовляються вірити категорично. Оскільки, за їхніми словами, у збільшенні зарплат не зацікавлені самі регіонали. Принаймні ті з них, хто має власний бізнес. За умов кризи настільки радикальне підвищення соціальних стандартів (а «мінімалку» пропонують підняти — із 630 гривень до 1500) здатне звалити з ніг навіть вітчизняних олігархів, на яких працюють мільйони українців, що вже казати про підприємців середньої руки. Саме тому, за словами Івана Кириленка, представників ПР цікавить «не результат, а сам процес» боротьби за народне щастя, який дозволяє набирати очки в очах виборців, але не потребує реальних витрат.
У тому, що вся ця шура-бура має передвиборний характер, регіонали зізнаються й самі. Нехай навіть мимоволі. Олександр Єфремов, наприклад, сказав, що його однопартійці не дозволили вийти на трибуну Володимирові Литвину навіть із п’ятихвилинною заявою, аби «не давати спікеру зайвої нагоди попіаритися». Однак самі біло-сині стоять біля тієї самої трибуни годинами! І сподіваються на те, що бютівці зрештою підуть на поступки заради того, аби ПР не використовувала блокаду Ради як привід для самореклами. Адже лише на людях біло-сердечні демонструють незворушність, а у відвертих розмовах не приховують роздратування від того, що регіонали, які ще недавно обурювалися «невтримним популізмом Тимошенко», сьогодні використовують проти неї ту саму зброю. І цілком успішно.
Можна, до речі, заглибитися в зовсім недавню історію та згадати, як підвищення стандартів у 2003—2004 роках вимагали тодішні опозиціонери. Заперечення влади були не менш вагомими, ніж тепер, але їй це не допомогло. Біло-сині, до речі, влаштовують перманентний мітинг у сесійній залі теж не вперше. Та одна річ запускати до стелі повітряні кульки з антинатовськими гаслами — при тому, що виборців доля НАТО та ОДКБ цікавить, у кращому разі, у двадцяту чергу, і зовсім інше — вимагати підвищення зарплат для абсолютної більшості українців, при цьому спираючись на закон. Можна заперечити, що за умов кризи не всі закони можна виконати, можна ремствувати на цинізм опозиційних політиків і поскаржитися,
як це зробив спікер, що ПР не згадувала про «мінімум», допоки вела переговори про співробітництво з БЮТ. Та це не скасує ні норми чинного закону, ні бажання громадян отримати бодай якусь компенсацію за зростання цін. І не розуміти цього не можуть ні в парламенті, ні в уряді.
Звичайно, публічно в цьому бютівці можуть і не зізнаватися, але в серпні в Кабміні цілком серйозно обговорювали «план Б», відповідно до якого прем’єр мала завдати по опозиціонерах удар на випередження. Не просто погодитися на пропозиції ПР (тоді, щоправда, йшлося про «мінімалку» у 865 гривень), а підняти соціальні стандарти на ще більш високий рівень. Проте за власної ініціативи. Ресурси для цього (хоч би що казали бютівці публічно) обіцяли знайти. У крайньому разі — позичити. Однак, зваживши «за» і «проти», Тимошенко вирішила не ризикувати.
Інтуїція Юлію Володимирівну не підвела. Чутки про можливу гру на випередження просочилися до регіоналів. І Янукович поквапився... підняти ставки. Вимагаючи підвищення мінімальної зарплати до 1500 гривень, а мінімальної пенсії — до 1300. Міг би назвати і більші цифри, але тоді спостерігачі могли б засумніватися у бажанні Віктора Федоровича очолити країну і відповідати за виконання узятих зобов’язань. Утім, і заявлена сума видавалася дуже переконливою, тож після невеликої паузи Янукович запропонував компроміс. Не відмовляючись від головної вимоги (і тим самим не даючи уряду «вийти вперед»), спочатку обмежитися підвищенням стандартів для окремих верств населення.
У тому що такий компроміс можливий, регіонали були упевнені, і, вирушаючи у Житомир, лідер ПР готувався вже оголосити про «першу перемогу». Але бютівці, поміркувавши, на поступки не пішли. Їм, звичайно, було б вигідно розблокувати парламент, щоб, наприклад, розпочати затвердження бюджету на наступний рік (для переговорів з МВФ про черговий транш кредиту це було б точно незайвим), але ніяких гарантій, що до нього дійдуть руки, регіонали їм не надали. А якби й надали — хто б повірив у їхню надійність? Зрештою навіть переговори про «супершироку коаліцію» провалилися саме через недовіру партнерів одне до одного. Одне слово, бютівці віддали перевагу синиці в руці і можливості (у строгій відповідності з законом) використовувати замість неприйнятого бюджету-2010 кошторис на цей рік. Значно помірніший у частині державних витрат.
Тим часом у захопливу гру «сподобайся виборцеві найбільш екзотичною пропозицією» включився і Володимир Литвин. Роздратований тим, що «блокатори» із ПР спікера ігнорують, голова Ради запропонував позбавити їх (а заодно і всіх інших депутатів) зарплатні. За вимушений прогул. Або простій — кому як подобається. Регіонали спочатку обурилися, а потім... творчо розвинули ідею спікера. Ганна Герман запропонувала на час кризи скоротити депутатську зарплату вдвічі (аналогічним чином урізавши апетити й інших високопоставлених чиновників), Борис Колесніков нагадав, що свого часу взагалі пропонував вчинити «по-ленінськи» — прирівнявши зарплату парламентарія до оплати праці робітника. Настала черга обурюватися бютівцям. Наче не вони напередодні пропонували регіоналам розпочати із себе і піднімати мінімальну зарплату — якщо вже так кортить — явочним порядком на власних підприємствах.
У результаті віце-спікер Микола Томенко від імені БЮТ запропонував депутатам... поїхати в округи. За свій рахунок. На час передвиборної кампанії — десь місяців на три. На Банковій, користуючись нагодою, вирішили нагадати, що в країні ще є президент. Котрий у такому разі може просто розпустити парламент, який не в змозі зібратися на засідання протягом 30 днів. І відразу отримали стусана від Партії регіонів, яка вустами Віктора Януковича нагадала гарантові, що свій шанс переформатувати Раду Ющенко вже згаяв. От якщо новий президент після виборів зважиться — тоді (можливо!) стане в пригоді сьогоднішній факт бездіяльності Ради. Щоправда, до інавгурації нового глави держави ще треба дожити. Бо люди з оточення Тимошенко з такою регулярністю жартують на тему «цього разу буде стільки турів виборів, скільки знадобиться, щоб Юлія Володимирівна стала президентом», що створюється враження, що це не веселий бородатий жарт, а похмурий ультиматум.
Ну а поки громадяни ходитимуть на виборчі дільниці як на роботу (до посиніння чи до білого жару — потрібне підкреслити), парламентарії цілком можуть «працювати» біля трибуни. Та їм, власне, куди поспішати? У шахах така ситуація називається цугцванг — коли будь-який хід призведе до погіршення ситуації. Але політика — не шахи. Тут можна просто пропустити хід. Або й два. Для загального задоволення. Адже заблокований парламент, якщо задуматися, нікому не заважає. Можна, звичайно, сказати, що країні потрібен працездатний законодавчий орган. Тільки у країни, якщо під нею розуміти пересічних громадян, зовсім інші турботи. А у політиків — своя гра. Регіонали на чолі з Віктором Януковичем наочно демонструють готовність «боротися за народні інтереси». Соратники Юлії Тимошенко візуалізують своє гасло «вони блокують — вона працює». Віктор Ющенко з іще більшою впевненістю переконує самого себе в тому, що парламент у нас ні на що не спроможний. Арсеній Яценюк доводить іншим, що в таку Раду і ходити нічого (навіть для того, аби скласти нібито обридлий мандат). Володимир Литвин — що потрібен країні як миротворець...
Головне, щоб непримиренні опоненти не домовилися самі за спиною спікера. А що такі спроби час від часу робляться, Володимир Михайлович не просто здогадується. Знає. Минулого тижня для журналістів було організовано навіть невеличку виставу. Спікер при них телефонував своєму першому заступникові Олександру Лавриновичу, щоб усі переконалися: замість погоджувальної ради у присутності телекамер БЮТ і ПР ведуть сепаратні переговори за зачиненими дверима. І навіть — боже мій! — про щось встигли домовитися. Та ба! Як співається в старій пісні, «раздался гром небесный телефонного звонка» від Володимира Михайловича, і все полетіло шкереберть. Достатньо було подивитися на переляканого Андрія Кожемякіна, котрий старанно зображував здивування і цікавився, хто взагалі сказав спікеру про якісь домовленості, аби зрозуміти — миротворчій місії Литвина вже ніщо не загрожує. А звичайним депутатам тільки й залишається, що брати участь у змаганнях з метання мікрофона.