Соціологію, в принципі, вже можна оголошувати лженаукою. Бо нічим, крім шкідництва й поширення панічних настроїв, ці розумники давно не займаються. Один з останніх прикладів: Київський міжнародний інститут соціології стверджує, що в рідному Донбасі дорогому Віктору Федоровичу не довіряють дві третини жителів. Дві третини! У Донбасі! Як таке можливо?
Добре бути Миколою Яновичем Азаровим, якому й без усяких соціологів зрозуміло, що все це - підступи провокаторів. «Політичних провокаторів тепер у країні, особливо напередодні виборів, буде дуже багато. І їхнє головне завдання - підірвати довіру до влади», - впевнено пояснив він закарпатським студентам ще місяць тому.
Та чи є що підривати? Начальник Донецького облУВД Віктор Дубовик, скажімо, признався недавно, що рівень довіри до міліції в громадян виріс аж до… 28%. Утім, численні факти «падіння з висоти власного зросту» на допитах підказують, що й це - багато. Але факт залишається фактом.
Можна, звісно, спробувати переловити всіх провокаторів і вкоротити їм довгий язик. Щоправда, заняття це так захоплює, що зупинитися зазвичай буває дуже тяжко.
Але можна згадати й про те, що недовіра народжується як результат нерозуміння. А нерозуміння, своєю чергою, є підсумком серйозних збоїв у комунікації. У нашому випадку - комунікації влади із суспільством.
Трохи банальних істин. Будь-який акт комунікації, як вважають, має бути обопільним. І передбачає обмін інформацією між його учасниками.
Разом з тим на практиці давно вже відбулася підміна цілей. Спілкування влади з громадянами відбувається тільки для нав’язування свого погляду. У багатій на барвисті ідіоми російській мові для цього випадку є чудовий вислів - «брать горлом». Тобто перекрикувати.
Та це не той випадок, коли доречний нав’язливий сервіс. Ми ж ніби семимильним кроком ідемо в Європу, то де ж повага до приватного життя? Де мовчазне визнання того простого факту, що людині, в якої все добре, ні мер, ні губернатор не потрібні, та ще й дільничний у невідповідний момент усі веселощі псує?
На будь-який акт комунікації із владою людину можуть спонукати тільки дві причини: якесь лихо й обов’язок - службовий чи громадянський.
І мудровані звороти «інформаційна політика», «стратегія позиціонування» або «іміджева складова» приховують просту й ясну суть: влада повинна чітко пояснити, чим вона займається (і з якими результатами). Щоб громадяни знали й розуміли, хто тут якими питаннями відає і в які двері їм стукатися зі своїм лихом. Для цього суспільству необхідно надати повні, точні й правдиві відомості про свою роботу й досягнення.
Отут і починаються проблеми.
Не будемо далеко ходити й без потреби мудрувати. Поставивши себе на місце громадянина, відкриємо офіційний сайт Донецької обласної державної адміністрації. І з першого ж повідомлення стрічки новин довідаємося, що «заступник голови Сергій Дергунов побував у Володарському районі», де «взяв участь у підбитті підсумків конкурсу «Кристальний колос» за 2011 рік».
Люди обізнані (а журналісти без зайвої скромності відносять себе до таких) зрозуміли б, що це не зовсім так. Сергій Геннадійович - довгожитель на своїй посаді і першим заступником працює вже в третього поспіль губернатора області. Секрет його успіху, зокрема, - у педантичному і вдумливому підході до роботи. Така людина просто не могла витратити як мінімум півдня на таку дрібницю! Але чим іще він займався у Володарському районі - не сказано.
Звичайний же громадянин розгнівався б, дивлячись на те, як недбало використовують його податки на утримання держапарату. І справедливо зауважив би, що вручати грамоти механізаторам може менш дорогий конферансьє, ніж держслужбовець доволі високого рангу.
Чи ось іще: рівень розрахунків за природний газ становить у березні 70%, а загалом за квартал потрібно забезпечити оплату на рівні 55%. Усе, більше жодних даних не наведено. Що є відсотки від невідомого? У мене відповідь одна - це шарлатанство. Бо навіть ваш покірний слуга, не маючи освіти теплотехніка, абсолютно впевнений у тому, що котельня споживає не відсотки, а газ, який вимірюється в кубометрах і має ціну, виражену в гривнях.
Навіть про горезвісний діалог влади і суспільства немає конкретних відомостей. Губернатор заявив, що звернень громадян торік поменшало. Крапка. Скільки було? Скільки стало? На що скаржилися? Чому перестали? Незрозуміло.
Зате (з іншого приводу) наведено цитату, з якої випливає, що «довіру людей треба заробити конкретними справами». Що ж, досить популярний у Мережі супергерой «Капітан Очевидність» із легкістю міг би керувати як мінімум Донецькою областю. А то й вище замахнутися.
Голова Донецької обласної ради, як повідомляє його офіційний сайт, за останній час відкрив наукову конференцію, теж комусь щось вручив, привітав колектив апеляційного суду з ювілеєм, а геологів - із професійним святом. Будь-який громадянин ясно бачить, що перетруджується хлопець, не береже себе…
Чи багато довіри буде до влади, яка так поводиться й позиціонує себе? Яка витрачає час на «наради», де ніхто не радиться і не ухвалює рішень? Знову підміна понять: «нарадою» чомусь називають зустріч для заслуховування доповідей і роздачі вказівок.
Чи повинні ми довіряти владі, яка, зрештою, налаштована до суспільства недоброзичливо, а то й вороже? «Стратегія інформаційної політики», яка вийшла з-під пера донецьких ідеологів, констатує небажання несвідомих працівників мас-медіа «висвітлювати позитивні тенденції». Причому в переліку «репутаційних ризиків» цей пункт стоїть вище за резонансні аварії на шахтах і зростання протестних настроїв. А як рішення пропонує «з журналістів комунальних ЗМІ створити прес-групу для роз’яснювальної роботи». Люди, які це писали, взагалі уявляють собі, хто такі журналісти і чим вони займаються?
Про відсутність довіри говорять нині ті, хто до цього всіляко уникав будь-якого контакту з громадянами. Після тривалих суперечок і наполегливих нагадувань прогрес таки вдалося підштовхнути до таких висот, що графіки прийому депутатів місцевих рад почали публікувати принаймні на офіційних сайтах. Однак на цьому «розвиток громадянського суспільства» застопорився: «контрольні закупівлі», проведені журналістами, показали, що за вказаними адресами у призначений час, за поодинокими винятками, не буває ні прийому, ні депутата.
«А жителі ж, жителі були там?» - відповів запитанням на запитання мер Донецька Олександр Лук’янченко, коли автор цих рядків повідомив йому про результати перевірки якості роботи народних обранців.
Я чесно визнав, що й жителів там не було.
«Ну от, бачите», - торжествував градоначальник.
Бачити тут можна тільки наочне підтвердження взаємного нерозуміння. Громадяни не розуміють, який сенс у цих депутатах і що корисного можна отримати, звернувшись до свого (в теорії) повноважного представника.
Самі обранці, своєю чергою, не вважають себе чимось зобов’язаними всім цим пенсіонерам, шахтарям, учителям та іншому електорату. Обрали? Вільні! До наступного разу.
Недовіра виникає через те, що надто багато хто, отримавши владу, вважає себе найрозумнішим. Настільки, що не бачать сенсу цікавитися думкою своїх виборців і, між іншим, роботодавців. Скажімо, довідатися, чи справді громадяни бажають слухати концерт пам’яті Михайла Круга в стінах обласної філармонії. «Ништяк, браток!» і «Владимирский централ» під оркестр?
Про більш витончені форми участі громадськості в ухваленні рішень і поготів промовчимо. Нагадаємо тільки, що вже півроку обласна влада не може затвердити регіональну програму сприяння розвитку громадянського суспільства, ними ж розроблену й до затвердження запропоновану.
Зате місцеві суди, розглядаючи позови з приводу акцій протесту, в 90% випадків ухвалювали рішення про заборону мітингів. Аби запобігти порушенням громадського порядку.
Але хоч би хтось додумався запитати: «Люди, а ви чого, власне, мітингуєте? Сталося щось?».