Завершується перша каденція президента України Віктора Ющенка. За п’ять років країна змінилася разюче. Було чимало хорошого, але й поганого сталося предосить. Однак ця стаття не про успіхи і поразки України в період правління третього президента. Знайдеться чимало жвавих пер і глибоких умів, щоб досконало проаналізувати все, що сталося з Батьківщиною і з нами за роки після Майдану.
Ми ж візьмемо на себе сміливість поговорити про майбутнє. Про те, учасниками чого, більш-менш активними, добровільними чи не дуже, будемо ми всі — громадяни України, незалежної, суверенної, демократичної, правової і соціальної держави, як і гласить стаття 1 Основного Закону.
Ніщо не народжується з нічого. Цей великий принцип і стане основою для нашої спроби прозріти майбутнє. Адже очевидно, що його, майбутнього себто, коріння — у дні сьогоднішньому, а нерідко — і вчорашньому. І найпростіше його шукати в такій, здавалося б, ефемерній сфері, як громадська думка. Бо, практично, ніколи не стається те, про що доти не говорили на сто голосів, не писали у статтях і книжках. І якщо здається, що революція й анархія приходять із нізвідки, а демократія раптово обертається жорстокою тиранією, то це не означає, що ніхто не казав і не писав саме про таке майбутнє. Просто ми погано слухали й читали. Спробуємо ж бути трохи уважнішими.
У сучасній українській суспільній дискусії на зовнішньополітичні теми дедалі виразніше й наочніше виділяються три основні напрями. Назвемо їх умовно малоросійство, західництво й ізоляціонізм. Причому так уже сталося, що, здавалися б, суто зовнішньополітичні орієнтації, фактично, визначають і внутрішньополітичний курс.
Перше, малоросійство, відоме вже років 400. У першій половині ХХ століття його досить чітко охарактеризував поет і мислитель Євген Маланюк у своєму однойменному есеї. Проте все тече, все змінюється, і нині теоретичною основою малоросійства стала концепція особливої цивілізації. Інколи її, у традиції М.Данилевського, О.Шпенглера й А.Тойнбі, називають східно-християнською або православною. Проте, на думку сучасних московських ідеологів, такі православні країни, як Греція та Румунія, не достойні вважатися православними цивілізаційно.
Тому народилася доктрина «Російського світу». Над її створенням трудилися дуже різні люди. Були серед них і такі як історик і мислитель Михайло Гетер. Але були й діячі широко відомих у вузьких колах Фонду ефективної політики та Школи культурної політики.
Перепрошую за розлогу цитату, але хто краще охарактеризує поняття «Російський світ», аніж сайт однойменного урядового де-факто фонду РФ, заснованого указом президента В.Путіна: «Російський світ — це не тільки «русские», не тільки «россияне», не тільки наші співвітчизники в країнах близького і далекого зарубіжжя, емігранти, вихідці з Росії та їхні нащадки. Це ще й іноземні громадяни, котрі розмовляють російською мовою, котрі вивчають або викладають її, всі ті, хто щиро цікавиться Росією, кого хвилює її майбутнє. (Тут і далі — виділено автором. — Прим. ред.)
Усі пласти Російського світу… об’єднуються через усвідомлення причетності до Росії. Формуючи «Російський світ» як глобальний проект, Росія набуває нової ідентичності, нових можливостей ефективної співпраці з рештою світу і додаткових імпульсів для власного розвитку…
Російський світ — це світ Росії. Покликання кожної людини — допомагати своїй батьківщині, піклуватися про ближнього. Дуже часто можна почути, що країна могла б зробити для людей. Але нітрохи не менш важливо, що кожен із нас може зробити для Батьківщини. Від настроїв утриманства слід повертатися до ідеї служіння Росії...
Російський світ має бути не так спогадом про минуле, як дійовим, мобілізуючим початком побудови кращого майбутнього для великого народу, який живе у мирі з собою і рештою світу».
Фактично, доктрина постулює таке: «Той, хто розмовляє російською мовою, повинен служити Росії». Sapienti sat. Розумному досить.
Цей напрям зараз, очевидно, набирає сили. У малоросійському таборі — багато різних людей. Є і сильні, і значні, є й інші. Втім, як скрізь. Є гроші, є медіаресурс, у декого є навіть переконаність. Немає тільки одного: свого майбутнього. Тому що, на відміну від Московського царства та Російської імперії з їхнім православ’ям, від СРСР із його Комуністичним інтернаціоналом знедолених, сучасна Росія не пропонує свого власного бачення майбутнього. І імперія, і велич, і сила — важливі, по-своєму для когось привабливі, але тільки засоби. Немає головного, немає ідеалу, у принципі відмінного від західного. І саме звідси — перебільшений інтерес до історії, боротьба «з її фальсифікаціями на шкоду інтересам Російської Федерації», охоронна риторика та дії. Все це для більшості. А для еліт — усі переваги Заходу. А тому і «Російський світ», й інші подібні доктрини суть ідеологічна мішура і ширма, покликані камуфлювати хижацтво еліт. Теперішнє малоросійство не дає відповіді на питання стратегії, воно, у кращому разі, може стати тільки механізмом консервації нинішньої ситуації, а швидше за все — завдасть Україні величезної шкоди. Дай Боже, щоб цього разу минулося без крові.
Починаючи розмову про сучасне українське західництво, насамперед уточнимо, що є для нас Захід. Авторові найближче визначення російського аналітика Дмитра Треніна: «Сучасний Захід — це система інститутів, які забезпечують свободу особи, захист приватної власності, верховенство закону, свободу підприємництва, політичний плюралізм при представницькому правлінні та обмеженій ролі уряду, повагу і захист прав меншин, релігійну свободу тощо. Будь-яке суспільство, в якому діють ці інститути, може вважатися західним, хоч би де воно розміщувалося географічно і хоч би якими культурним та цивілізаційним корінням живилося».
Сьогодні слід констатувати тимчасову, сподіваюся, поразку тих, хто хоче перетворити Україну на такий Захід. З огляду на низку неодноразово названих причин, насамперед хронічну нездатність до консолідованої конструктивної праці, схильність до демагогії, високу корумпованість і, ніде правди діти, загальні неосвіченість та непрофесіоналізм, українські прозахідні сили змарнували історичний шанс. Стратегія прискореної інтеграції в європейські та євроатлантичні структури відіграна.
Нині для західників — час роботи над помилками і кропіткої, повсякденної праці, передусім над формуванням сучасних суспільних, у тому числі й публічних, інститутів. Не менш важливий і розвиток відносин із країнами Заходу не лише на формальному, дипломатичному, а й на експертному, виконавчому, суспільному рівнях. Необхідні не розумування, не гучні й гарні декларації, а практичні дії, хай і непомітні на перший погляд.
Українські західники часто демонстрували вміння красиво помирати, тепер же актуальним є вміння перемагати. І насамперед необхідно відновити інтелектуальне лідерство в Україні. Насущною стала потреба трансформувати суспільну дискусію, перейти від перепалок навколо чвар політичних лідерів і перемивання їхніх убрань, а також «маєтків еліти», що, втім, теж може мати місце, до професійного й змістовного обговорення справді значущих для нашого спільного майбутнього проблем.
Ідеться насамперед про три групи питань: реформа держави, реформа економіки та соціальної сфери, проблеми національної безпеки. До перших слід зарахувати створення ефективних судової та правоохоронної систем, адміністративну й адміністративно-територіальну реформи тощо. До других — структурну перебудову економіки, соціальні реформи (медицина, освіта, житлово-комунальне господарство) і багато іншого. До третіх — боротьбу з корупцією, гарантування енергетичної безпеки, формування ефективної системи стратегічного управління, трансформацію Збройних сил і розвідувальних служб відповідно до нових загроз та викликів національній безпеці, а також економічних можливостей держави.
І, нарешті, третя течія українського суспільного життя, яку ми спробуємо сьогодні описати, — ізоляціонізм. Невдача спроби «кидка на Захід» у минулу п’ятирічку призвела до того, що частина західників, досить велика і впливова, вважає карту євро- й євроатлантичної інтеграції битою. Більше того, дозволила собі образитися на Захід, який і в особі Вашингтона, і в особі Брюсселя дуже вже не ідеальний. Але ж європейська Україна потрібна передусім нам, а не їм. Чи не так?
Знову, як і в роки Леоніда Кучми, стали популярними розмови про «побудову Європи в Україні», лунають голоси про повернення до «політики багатовекторності». Автор сам свого часу віддав данину таким настроям, тому, як йому здається, досить добре розуміє інтенції їх прибічників.
Щирий ізоляціоніст виходить із незаперечного припущення, що проблеми України — справа насамперед самої України. І вирішити їх у власних інтересах може тільки вона сама. Будь-яка іноземна допомога надаватиметься тільки в інтересах донора, і добре, якщо вони збігаються в конкретний момент із інтересами реципієнта.
Більше того, мало є огидніших видовищ, аніж плазування й відсутність почуття власної гідності, у тому числі і в міжнародній сфері. Адже будь-яку нормальну людину дратують канючення благ і преференцій. Втім, в Україні з цим проблеми існують історично.
Однак утримати тонку межу гранично складно, ізоляціоніст на самоповазі не зупиняється. Він іде далі — до «самі не в тім’я биті». А якщо теперішнє не тішить, то він звертається до минулого. Що не кажи, актуальне для більшості українців минуле — тільки радянське. Ось тут і починаються розповіді про радянську освіту — найкращу у світі, про радянську охорону здоров’я, яка забезпечувала всіх, хто її потребував, безплатною й ефективною допомогою, про індустріальну могутність тощо. Немає диму без вогню, багато що, особливо на тлі ситуації в сьогоднішній Україні, видається, та й є, правдою. Але при цьому забувають, що соціальна дійсність — не булочка з родзинками. Взяти тільки позитиви, відкинувши негативи, ще нікому не вдавалося.
А далі виявляється, що ізоляціоністський пафос спрямований насамперед проти Заходу, відмежуватися від якого слід у першу чергу, адже щойно відбрунькувалися. Та й у відоме, спільне минуле йти простіше, ніж прагнути до чогось нового. І якось непомітно нові союзники з’являються... Але не це найважливіше.
Гірше інше. Зовнішньополітичний ізоляціонізм пов’язаний із авторитарним трендом у внутрішній політиці. Образа на Захід підштовхує до пошуку альтернативи «збанкрутілим», на думку ізоляціоніста, західним ідеям, і насамперед — ліберальній демократії. А реальна альтернатива — тільки авторитаризм у тій чи іншій формі.
Відштовхуючись від лібералізму, ізоляціонізм звертається до консервативних цінностей. Найважливіша з них — суспільна мораль. Але в кожній країні консерватизм свій, як і традиції. Британців і німців ми не завеземо, тому все в нас буде як у нас: борці за суспільні цінності спочатку заборонятимуть художні фільми й закриватимуть арт-виставки, а далі — скрізь до тієї межі, до якої їм дозволить суспільство. Благо історичний досвід величезний.
Не слід забувати, що найважливіше завдання консерватизму в його, на жаль, єдино можливій у нас, вульгарній версії — захищати існуючий соціальний порядок, що й довели події останніх років. Тому ізоляціоністський консерватизм у результаті не знищить корупції й не присмирить олігархів, а працюватиме на їхнє всевладдя. І багато інших, таких самих неприємних наслідків обіцяє нам цей тренд.
У цілому ізоляціонізм небезпечний не сам по собі, а як перехідний стан, що відкриває шлях іншим, значно неприємнішим і небезпечнішим силам. Серед них — усі ті, кого не влаштовує демократична ліберальна Україна, всі ті, хто тужить за батогом і самовладдям, хоч би в які шати воно рядилося — у нібито українські, російсько-православні чи імперсько-радянські. Більше того, не слід плекати ілюзій із приводу ефективності не проросійського українського авторитарного режиму. Якщо авторитарне малоросійство — можливе й більш-менш зрозуміле, то авторитарне західництво мимоволі задивлятиметься на кремлівські зірки. Соціальна близькість свою роль зіграє, знаєте-но. Та й Україна — країна надто складна для таких експериментів.
У цій статті ми коротко охарактеризували основні ідеологічні позиції, що наявні в суспільній дискусії. Більш-менш послідовними виразниками однієї з цих позицій і є майбутні учасники президентських перегонів, а також основні політичні сили країни. З усіма наслідками, які з цього випливають.
Тим, хто лаштується проголошувати відповідні гасла, і тим, хто, голосуючи за їх носіїв, обиратиме майбутнє України, слід про це добре пам’ятати. Тим більше що ми поки що живемо у вільній країні. Чи надовго — залежить насамперед від нас.