У єпископів РПЦ просто не лишалося вибору: по-перше, вони самі анонсували "розкол усього світового православ'я" у відповідь на "анексію" України греками, по-друге, тепер тільки таким чином Моспатріархія може зберегти церковний розкол в Україні. Що, вочевидь, залишається її головним завданням - такою мірою важливим, що всього православ'я не шкода. "Розкол, який можна порівняти з великою схизмою", втім, виглядає досить непереконливо: "відкололася" тільки РПЦ, та й то в односторонньому порядку, - Фанар ніяк не відреагував на мінський демарш. Решта представників світового православ'я поки що демонструють лише досаду, а зовсім не готовність викопати томагавк і кинутися в самісінький вир усеправославної битви за чужі територіальні інтереси. Звісно, РПЦ вимагатиме від усіх визначитися, на боці чого вони, - "істини" (тобто Моспатріархії) чи "беззаконня" (тобто Фанару). Але, припускаю, відповіді вони отримають навіть більш завуальовані, ніж досі.
Поки що однозначно на боці московських патронів - Білоруська ПЦ (екзархат у складі РПЦ) і УПЦ МП. Нібито автономна, але опереточність цієї автономії стає очевиднішою з кожним днем. Представники єпископату УПЦ МП офіційно заявляють те, що не самі придумали: розкол зберігається і розширюється, всі церковні контакти з Константинополем - аж до відвідин храмів та монастирів - заборонені й неканонічні. Найрадикальніші - як нова "зірка" УПЦ МП митрополит Запорізький Лука - заходять у службовій заповзятливості на межу можливого: нема такої церкви, нема такого Патріарха, та й міста такого - Константинополь, - як відомо, теж нема. А що і хто є? - спитаєте ви. Тільки ті, хто згоден із переліченим вище.
Слабкість позиції УПЦ МП очевидна. Якщо в Росії можна простежити за виконанням і покарати всіх неслухів, то в Україні неслухів може виявитися забагато.
Тому, мабуть, і нотка істерії в промовах краще чується. І абсурдність ситуації око ріже: вчора ще була церква, а сьогодні вже не церква, і тільки тому, що московський патріарх із білоруської столиці так велів. Жодних догматичних обґрунтувань, "чому не церква", ніхто так й не потрудився дати. Навіщо? Ніхто й не збирається приховувати, що точиться боротьба за території, а зовсім не за чистоту віри.
Хто, крім власних філіалів МП, може підтримати "новий великий розкол"? Афон. Оскільки чернеча держава перебуває в юрисдикції Вселенського патріарха, керівництво РПЦ суворо заборонило їздити туди своїм парафіянам. Для деяких вірян це виявилося справжнім ударом, - вони так звикли до цього маршруту, що довелося кілька разів повторювати і роз'яснювати особливо нетямущим: ні, не можна, ні опудальцем, ні тушкою, ні помолитися, ні просто на екскурсію - жодних контактів. Для певної частини духовних чад РПЦ це, звісно, велика втрата, - вони встигли перекачати у святий острів, за скромними підрахунками ВВС, 200 млн дол., а за нескромними - телеграм-каналу "Незыгарь" - півмільярда. Потоки пожертвувань РПЦ передбачає переспрямувати з монастирів Афону на вітчизняні аналоги - Валаам, Соловки, Троїце-Сергієву лавру. Імпортозаміщення - то вже в усьому.
Це втрата і для Афону. Ну що ж, якщо захоче своїх спонсорів назад - нехай вплине і на свого патріарха, і на грецьку владу, що стала з підозрілою регулярністю відмовляти у візах тим, хто пов'язаний із РПЦ. Проковтнули півмільярда російських грошей - нехай зроблять послугу. Голосу Афону навряд чи дослу́хається уряд Греції. Але його дослу́хаються у православному світі. І вже напевно голос Афону матиме вагу на внутрішньому російському пропагандистському ринку - голос "здорових сил у православ'ї", голос старців. Не знаю, чи є десь ще, крім Росії, такий роздутий культ старців.
Очевидна слабкість позицій Московської патріархії, її нездатність реалізувати свою версію "приходу Антихриста" хай не вводить вас в оману. Ні, це ще не перемога. І все ще може - як провіщав один неофіційний речник УПЦ МП о.Микола Данилевич на самому початку історії з Томосом, - "закінчитися пшиком". Слабкість противника нічим нам не допоможе, бо зараз усе впирається не в Москву і не в Фанар, - м'яч на нашому боці поля, і саме ми тепер повинні зіграти як переможці.
Наша, українська, частина роботи - Об'єднавчий Собор. Усе, що відбувалося досі, було по-своєму простіше - переконати Вселенського патріарха, переконати Держдеп, розкрутити пропагандистську машину всередині країни і залучити на бік Томосу всіх зацікавлених в українській незалежності. Ми отримали всі зовнішні гарантії - від Держдепу (вони підтримають), від Фанару (вони дадуть Томос і вже повернули в лоно канонічної церкви всіх "розкольників"), від Банкової (готові всіляко сприяти і вже віддають Константинополю найрозкішніший київський храм), від МЗС (і надалі переконуватимуть усі закордонні центри ухвалення рішень у тому, що Томос потрібен нам для перемоги навіть більше, ніж "Джавеліни"). І навіть від Московської патріархії ми одержали гарантії: якщо ми все ж таки отримаємо свою автокефалію - "тримайте мене семеро".
Здавалося б, чого ж усі зачаївшись чекають? А чекають же - повітря тремтить від напруги. І в Москві чекають. І на Фанарі. І в Україні. А ось чого: домовляться чи як завжди? Не вперше ж - скільки вже було обіцяно "об'єднань" між УПЦ КП і УАПЦ. І завжди зривалося. І завжди йшли взаємні обвинувачення та обра́зи. Одні виявлялися пихатими впертюхами, впевненими, що весь виграш має опинитися в одній кишені, а інші - "куплені", "заслані" і взагалі "агенти". Жодна сторона при цьому не виглядала не те що красиво чи переконливо - просто пристойно.
У нас є майже повний набір гарантій. І бракує лише однієї - гарантії від самих себе. Її-то й чекають ті, хто стоїть на низькому старті і готовий перейти хоч завтра - але тільки в тому разі, якщо це справді буде Єдина Помісна церква, а не вже відомий цирковий номер у виконанні давно знайомих артистів.
Що ж ми побачимо найближчим часом - повторення пройденого чи щось нове? Поки що інформація надходить не дуже втішна. В інтерв'ю каналові ZIK предстоятель УАПЦ митрополит Макарій заявив, що жодних компромісів із главою УПЦ КП досягти не вдається. Патріарх Філарет наполегливо веде справу до того, що "новою" українською церквою, яка отримає Томос, стане саме УПЦ КП. А решта можуть просто приєднатися. Статут нової церкви? Він уже є - це Статут УПЦ КП. Назва? Також є. Патріарх? Смішно, про що ви питаєте. Загалом, жодних нових структур, нових правил гри і нових облич. У кожному разі, такий висновок можна зробити зі слів митрополита Макарія.
Саме цього напружено чекають у Москві - схилять голову УПЦ КП хоч до якогось компромісу чи ні. На "ні" поставлено дуже багато, коли не все. Патріарх Філарет - ключова фігура у московській грі. Якщо пам'ятаєте, менше року тому Москва намагалася перехопити контроль над цією фігурою - патріарха переконали через "спільних знайомих" написати пам'ятний "лист до з'їзду" з проханням зняти канонічні заборони і почати життя з чистого аркуша. Ініціативу обізнані джерела приписують на той час ще архієпископу Тихону Шевкунову ("духівнику Путіна"). Архієпископ Тихон нібито пропонував зняти анафему, поки цього не зробив Константинополь, - і таким чином бодай зберегти обличчя. А ще - закріпити у статутах обох церков статус широкої автономії і навіть, можливо, курс на автокефалію - таким чином перехопити ініціативу на українському напрямі, випередивши Фанар.
Витівка не вдалася. Ініціативу майбутнього митрополита Тихона перехопила партія патріарха Кирила - і спустила її на гальмах. Питання про зняття анафеми заглухло на далеких підступах. "Широка автономія УПЦ МП", зафіксована в статутах, виявилася значно вужчою, ніж була раніше. Слово "автокефалія", звісно, навіть не прозвучало. Патріарх Філарет, якщо пам'ятаєте, був страшенно засмучений черговою "московською зрадою". На щастя, не минуло й півроку, як стартувала президентська кампанія "Томос від Константинополя", - і команда патріарха Філарета з незвичайною енергією включилася в неї.
Чому ж у Моспатріархії не погодилися на план архієпископа Тихона? Тільки через небажання підтримувати ідею суперника? Може, недооцінили рішучості Вселенського патріарха? Переоцінили вагу валіз-московських-грошей? Чи просто розраховували на те, що з патріархом Філаретом ніхто - включно з Фанаром - каші не зварить? Адже пробували вже одного разу - у 2008-му - взяти під канонічну опіку Україну, обіцяючи в перспективі автокефалію. Глава УПЦ КП не погодився, - йому була потрібна тільки автокефалія, і не "потім", а зразу. Що заважає цій чудовій історії повторитися ще раз?
Одне слово, впоравшись із першим потрясінням, пов'язаним із несподіваною твердою рішучістю Константинополя втрутитися в українські справи, патріарх Кирило набрав повні груди повітря і поставив на недоговороздатність глави УПЦ КП. А якщо все зірветься цього разу, враховуючи рівень наелектризованості публіки, розчарування може перейти в апатію, яка на роки відкладе реанімацію проекту "автокефалія". Особливо якщо вона не буде потрібна новій українській владі. Було ж уже таке - 2008-го.
На жаль, не можна сказати з упевненістю, що це марні надії. Патріарх може упиратися. І дуже багато залежатиме від того, які саме компроміси дозріють під керівництвом константинопольських екзархів. Постать патріарха Філарета і вигідна проектові Єдиної Помісної церкви - як прапор церковної незалежності, і невигідна водночас - вона відлякуватиме потенційних "перехожих" із УПЦ МП, для яких неприйнятна саме особистість глави УПЦ КП.
Але передбачати "сценарій 2008-го" вже не доводиться. Ситуацію на шахівниці докорінно змінює поява константинопольської ставропігії - фактичне приєднання України до Вселенського патріархату. Навіть якщо компроміси так і не дозріють, якщо Об'єднавчий Собор провалять, якщо в результаті замість єдиної церкви, за відомою українською арифметикою, один плюс один дасть три (дві старі, які так і не об'єдналися повністю, плюс одна нова конфесія), - для всіх охочих залишається можливість зберігати єдність із церквою Константинополя, що діятиме в Україні: приєднатися до неї в індивідуально-парафіяльному порядку. Судячи з того, що сказано в підсумковому документі Синоду на Фанарі, Київ - це тільки перший етап, далі ставропігії можуть з'явитися по всій Україні.
Це, коли хочете, "план Б". Який, до речі, вже давно висів у повітрі і обговорювався при митрополиті Володимирі (Сабодані), але так і не був реалізований через опір промосковських сил в УПЦ МП. Ще один привід Москві жалкувати за втраченими можливостями: у "старому" варіанті передбачалося збереження церковної першості митрополита Київського УПЦ МП. Тепер - ні.
Такий план називають навіть більш бажаним для Константинополя: він дозволяє зберегти у своєму складі Україну досить довго, і при цьому Константинопольська церква виявляється за кількістю парафій найбільшою православною церквою світу, випереджаючи Російську й Румунську ПЦ. Але це досить проблемний план, бо в Україні доведеться мати справу не тільки з Москвою, а й з патріархом Філаретом, який - за давньою звичкою - обов'язково обвинуватить Константинополь у віроломстві (не себе ж обвинувачувати в незговірливості!). І основна лінія конкуренції в такому разі проляже саме таким чином - між УПЦ КП і Константинопольською церквою, до якої захоче приєднатися не тільки частина УПЦ МП (більша, ніж та, яка готова була б приєднатися до патріарха Філарета), а й частина УПЦ КП (та, яка віддасть перевагу константинопольській гарантії канонічності, а не харизмі патріарха Філарета).
Що ж Томос, - його так і не дадуть за "планом Б"? Дадуть. У кращі часи.
І все ж "план А" теж має свої переваги. Україна - великий і ласий шмат. І Константинополь напевно спробує зберегти її під своїм контролем. Але йому для цього зовсім необов'язково "залишати Україну собі". Хоч би як переконливо виглядали документи XVII ст., Україна - за багатьма параметрами - залишається спірною територією. Недарма один із помітних ієрархів УПЦ МП зопалу порівняв дії Константинопольського патріарха в Україні з діями російського президента в Криму. Що ж, якщо одному Риму "так можна" - прийти й забрати те, що він вважає "своїм", то так можна й іншому Риму. Але в цій ситуації дистанціюватися від спірної території, давши їй незалежність, було б безпечніше для власної репутації. Дистанціюватися - але не втратити контроль. Очевидно, в цьому полягає "план А" - не тільки довести справу до реального Об'єднавчого Собору і Томосу, а й забезпечити дотримання інтересів Константинополя після отримання автокефалії.
Але якщо цей план не спрацює, на Фанарі можуть і зачекати.