«Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато хто ходять.
Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її».
Від Матвія (Мф.7:13-14)
Висота, на якій у ці хвилини продовжує тримати оборону полк «Азов», — чистий прояв Духу українського народу. Бійці, готові вмирати за свої цінності, на очах путінських ідеологів хоронять червиву доктрину «русского мира». Імперії більше немає. Брати чужого не можна. За свою свободу ми битимемося.
Однак від моменту створення добровольчого батальйону «Азов» 2014-го до окремого загону спеціального призначення Національної гвардії, що став символом опору 2022-го, довга дорога. Наповнена не тільки підготовкою до неминучої війни з Росією, яка не припинялася ні на день (на відміну від української держави), але й домислами, на яких соловйови, сімоньяни й скабєєви вісім років будували свою злочинну пропаганду.
Із чого народжувався «Азов» і як перетворився на еліту української армії? Чому українська влада, завжди побоюючись його, все-таки не чіпала й давала розвиватися? До чого тут політика і в який момент найвищою цінністю для його бійців стала українська держава? Що лежить за вогненними воротами, які в ці хвилини з останніх сил охороняють «азовці»? Хто може їх урятувати? І як, вигравши цю війну, не втратити країни?
Про це ми говорили з Георгієм Купарашвілі — інструктором «Азова», який у складі групи кадрових військових офіцерів у батальйоні з днів його заснування. На початок другої фази війни мій співрозмовник відповідав за оборону північної частини Маріуполя. Важко пораненого, його відправили в шпиталь. Нині він на постійному зв'язку зі своїми бойовими товаришами, й говорили ми, щойно він перетнув український кордон. Закінчивши лікування в Німеччині, офіцер повертається додому — в «Азов».
Це була хірургічна операція. Нам обом було боляче.
Про ідеологію, роль радикалів в історії та задану планку війни
— Георгію, ви від самого початку були з хлопцями. Народження батальйону, ідеологія, люди, оборона Маріуполя 2014-го, пильне кураторство ексочільника МВС Авакова, створення «Національного корпусу» як політичного крила «Азова» й відхід у політику першого командира Білецького, та нарешті друга фаза війни з Росією — 24 лютого, яка обернулася вже для полку стоїчною обороною, за якою спостерігає весь світ. Через що пройшли ви й «Азов», перш ніж його бійці опинилися заблокованими агресором у катакомбах «Азовсталі»?
— Коли 2014 року після Майдану почалася війна з Росією на Донбасі, наша група перебувала в Грузії. Однак ми відразу приїхали в Україну, тому що, по-перше, грузини мали повернути борг вашій країні. А по-друге, в нас був і є спільний історичний ворог, що ми дуже добре розуміли. Нас запросив Сергій Тарута — на той момент губернатор Донецької області. Спочатку базувалися в Петрівцях і навчали створювані в оперативному порядку добровольчі підрозділи. У якийсь момент надійшла пропозиція зустрітися з командирами — засновниками полку «Азов», серед яких був Андрій Білецький. Буквально через кілька днів (а це був кінець травня) ми вже поїхали в Урзуф, де дислокувався «Азов». Дуже швидко включилися. Було створено центр бойового управління. Розпочалися індивідуальні й колективні заняття, включаючи штаб. Паралельно «Азов» виконував бойові завдання, які ставило командування Збройних сил. Ішла війна.
— Давайте відразу пояснимо фразу про борг перед Україною.
— Ми не забули, що в 1990-х, коли Грузії було дуже важко, єдиною країною, яка відгукнулася на наш біль, була Україна. У бойових діях в Абхазії на боці Грузії брали участь батальйони УНА-УНСО. У вересні 1993 року, в критичний момент, президент Шеварднадзе звернувся до вашого президента Кравчука з проханням вивезти біженців з оточеного Сухумі. Тоді Україна вперше як незалежна держава провела миротворчу операцію. За 48 годин українські вертольоти перевезли тисячі біженців на підконтрольну Грузії територію. До того ж, як я вже сказав, ми всі вже тоді розуміли, хто наш спільний ворог.
— Чи розуміла Україна? Є відчуття, що лише зараз наше суспільство, зазнаючи нелюдського болю, дивлячись на тіла мертвих жінок, дітей, старих, на покалічених солдатів, осмислено стало озиратися назад. Категоричність представників націоналістичних рухів, що виросли зі старої історії тих же ОУН-УПА, тепер стала спільною. Дві чеченські війни, під час яких російська недоімперія килимовими бомбардуваннями вирішувала свої внутрішньополітичні проблеми… Потім Абхазія, Придністров'я, знову Грузія, Крим і Донбас, нарешті. Нас рано чи пізно однаково прийшли б убивати.
— Для того щоб оцінювати, що відбувається з країнами пострадянського простору до 2014-го, коли Путін зайшов уже безпосередньо в Україну, треба було мати якийсь альтернативний інформаційний простір. Його не було. У результаті в 1990-х Грузія залишилася сам на сам із Росією. А 2008-го уже президент Саакашвілі, виступаючи з промовою в ООН, попередив, що будуть Україна і Крим. Тоді світове співтовариство скептично відреагувало на його слова. Амбіції та апетити імперії були очевидними, але ніхто не вдарив їй по руках.
— Вони були очевидними ще Джохару Дудаєву. Відеозапис, де він попереджає про Україну, без якої «русский мир» ніколи не матиме основи, переглядала кілька разів. Відкриття неминучості через двадцять п'ять років… І він, до речі, тоді ж пророчо сказав, що Україна ніколи не підкориться Росії.
— На жаль, люди й країни часто не чують одне одного, допоки не здобудуть власного трагічного досвіду.
— Про людей і символи «Азова». Я була в батальйоні навесні 2014-го. І ставила хлопцям запитання про «вовчий крюк», а також перед тим слухала на YouTube, скажімо так, радикальні заяви Білецького, коли він був головою організації націоналістичного штибу «Патріот України». Зізнаюся, всі мої сумніви в ідеологічному й моральному векторі кістяка «Азова» на той момент — а йшла війна — розвіялися. Але цього не сталося на рівні всієї країни та Заходу. Не кажучи вже про російську пропаганду. Чому?
— Я взагалі не в курсі ранніх заяв Білецького. Але 2014-го йому було ніколи каятися або розвінчувати міфи: він командував бойовим підрозділом. І це був його новий етап і особистісний вибір — захищати Батьківщину. Мені здається, що він дає вичерпні відповіді на багато запитань. При батальйоні завжди працював прес-центр, і по можливості ми відповідали. Що стосується сприйняття «Азова» Заходом загалом й Конгресом США зокрема, то в них 2019 року була суто лобістська спроба визнати «Азов» терористичною організацією, — вона очікувано провалилася. А конгресмен, що затіяв це цькування, згодом узагалі пішов з політики.
Насправді розмови про фашистів, націоналістів і радикалів пішли ще з Майдану. І тут, я вважаю, багато в чому винна українська держава. Мовчання — привід для домислів. Уже в листопаді 2014-го «Азов» став частиною Нацгвардії. І держава — МВС, МЗС — повинна була офіційно захистити свій підрозділ, а не спокійно пропускати все це повз вуха. Інформаційний фронт — теж фронт. У результаті, зокрема й на цьому прорахунку, сусідня держава вибудувала стратегію своєї агресії.
— Чому мовчали?
— Комусь було байдуже, когось, можливо, влаштовував такий імідж підрозділу. Але ж ніхто й не приховує, що «Азов» створювався передусім із футбольних і навколофутбольних фанатів. Хуліганів, простіше кажучи, зі своєю субкультурою. Це була складна робота, пов'язана з вихованням, помилками та відсіюванням. А що стосується символу, про який ви згадали, то він лише візуально схожий на свастику. Людина зі здоровою психікою та освітою може побачити там дві латинські букви — I і N. Що означає — ідея нації. Так, ми націоналісти. Тому що на національній ідеї під час кризи об'єднується весь народ. Війна — криза. І нам потрібна була основа. Україна — от наша національна основа.
— Але на рівні першого сприйняття завжди спрацьовують саме стереотипи. На цьому й будується пропаганда, яка не робить знижок помилкам і хворобам зростання.
— Ми вирішили формувати свій порядок денний, а не підлаштовуватися під сприйняття Росії. Все мало крутитися і крутилося навколо України. У цьому, власне, й полягає ідеологія «Азова». Нею завжди займалася Хорунжий-служба, де лідирував боєць Микола Кравченко з позивним «Крук». Він, на жаль, загинув на самому початку другої фази війни. Він тут ліпше розповів би. Патріотизм, любов до своєї країни, до її історії та культурі. Ми виховували еліту на майданчику, який згодом міг би вдихнути нове життя в українську армію. Ми хотіли, щоб наші бійці були прикладом для всіх. Наша унікальність ще й у різноманітності людей, які до нас приходили й залишалися. Такий собі симбіоз культур і поглядів, в основі якого — цінності.
Перша з них — правда. Вона за рамками совкових принципів, де правду приховують від народу. До чого це може привести суспільство, ми нині відчуваємо на собі з боку буквально зомбованих пропагандою росіян. І це ж не тільки останні вісім років відбувалося. Це суть СРСР. Просто пригадайте Афганістан і наше тоді ще радянське ставлення до цієї війни.
— За Афганістан соромно, хоч я тоді ще вчилася в школі й теж натягала на голову захисну пілотку. Але повернімося до Майдану і радикалів. Мене завжди тривожило і навіть лякало це питання. Намагаючись розібратися в їхній ролі в новітній українській історії, я говорила з багатьма представниками різних рухів. Остаточну відповідь дали Білорусь, а потім Казахстан. Якби не радикали на нашому Майдані, які були організованішими й сміливішими за решту людей, то Україна перебувала б нині у стійлі в Путіна. Вони ж першими пішли на війну 2014-го та загинули.
— Для мене радикали — це передусім сміливість. Сміливість сказати «ні», сказати, що я не згоден, і головне — захистити свою думку, свій голос на виборах, свої конституційні права, піти проти диктатури… Чим взагалі це відрізняється від патріотизму?
— Очевидно, все-таки відрізняється, якщо потім українське суспільство відкинуло радикальну ідею. У парламент не пройшла навіть «Свобода». Не кажучи вже про «Правий сектор», візитівками якого росіяни залякали Донбас перед впровадженням туди гіркіних і бородаїв.
— У радикальності й сміливості є свій час. Радикалів була меншість, але вони були на першій лінії Майдану. Це як вістря кинджала. А за ними завжди йде другий ешелон — люди, які не можуть бути такими сміливими, але вони підтримують їхні ідеї та опір. Коли мети досягнуто, така сміливість знову йде в тінь. Будувати мають помірніші.
— «Азовсталь» нині теж на вістрі кинджалу.
— Безумовно. «Азов» нині демонструє радикальний сміливий підхід усієї України. Першу лінію. Тому він став символом свободи й опору. Але якби ми не відбирали до своїх лав людей із такими якостями, то, напевно, говорили б зараз із вами зовсім про інші речі. «Азовці» радикально налаштовані проти ворога і не поступляться. Один невеликий підрозділ від імені всієї країни дав ляпаса Путіну і його генштабу на початку війни. А потім довбонув їм же по зубах, не давши взяти Маріуполь і «Азовсталь» до 9 травня. То радикалізм це чи патріотизм?
— Це називається задати планку для цієї війни, для суспільства, для цінностей і змістів.
— Ця планка передусім показує, наскільки нам це дороге. Бо, якщо ми не любимо того, що захищаємо, сталеве вістря кинджала може зламатися. Але не в нашому випадку. «Азов» — це Сталь. Сьогодні вся Україна, що бореться, та її Збройні сили — сталь.
Про неминучість війни, чинник Авакова й корупцію
— Ми майже впритул підійшли зараз туди, до катакомб. До енергетичного каналу опору. Розкажіть, яким «Азов» зайшов у другу фазу війни? Наскільки був готовий 24 лютого?
— «Азов» готувався до війни всі вісім років. І через це в нас завжди були проблеми із владою. На нас косо дивилися і нам не довіряли. От як ви дивилися на радикалів. Але «Азов» не просто хотів воювати. «Азов» завжди розумів, що війна неминуча. І тут не треба щось відчувати, складати астрологічні прогнози тощо. Державі треба було просто аналізувати факти. Як це робили ми. У нас був готовий план можливої оборони, включаючи Херсон, Бердянськ, Мелітополь, куди 24 лютого й пішла частина російських сил. Щорічно ми цей план уточнювали.
— Для кого? Яка була комунікація з командуванням?
— Ми були й залишаємося підрозділом Нацгвардії, яка в складі МВС. Тому й передавали все командуванню Нацгвардії. Комунікації не було, швидше за все, у Нацгвардії та Генерального штабу Збройних сил. У Генштабу завжди було своє бачення.
— Тобто, якби держава всі ці вісім років готувалася до війни так само, як ви, то ми зараз теж говорили б про трохи інші речі?
— Так, ситуація була б радикально іншою. Тому що, коли в держави сильна армія, з нею починають рахуватися. На неї не йдуть війною, а домовляються. До нас спокійно зайшли 2014-го і з нами не стали домовлятися 2022-го. Хоча в України було вісім років на те, щоб створити для цього передумови. Не погоджуватися з «Мінськом» на зовнішньополітичному рівні — значить, створювати основу для такої позиції всередині країни. Це аксіома. Однак другий ешелон, який ішов за радикалами 2014 року, на жаль, не впорався із цим основним державним завданням.
— «Азов» по лінії Білецького весь час пов'язують із Аваковим. З одного боку, вас не чіпали, тримали під своїм крилом, даючи варитися у власному соку. До того ж ви завжди були фінансово більш забезпечені, ніж інші підрозділи Нацгвардії. З іншого боку, колишній очільник МВС не ретранслював ваших побоювань владі. Для чого ви були йому потрібні в такому разі? Чому вас не віддали військам? «Азов» як «ручний кийок» міністра? Ці запитання давно на поверхні.
— А навіщо чіпати цілком боєздатний підрозділ? Не зовсім дурні люди сидять в уряді. Війна і позиція «Азова» це підтвердили. Що стосується Авакова. Він як міністр внутрішніх справ стояв біля джерел не тільки «Азова», а й багатьох добробатів, які було створено під дахом МВС 2014 року. Добровольці, по суті, тоді врятували країну. На цьому, мабуть, наш зв'язок з Аваковим, який, до речі, дуже рідко всі ці роки навідувався в «Азов», закінчується. Чому при цьому нас не віддали військам і тримали під крилом МВС? Точно не до мене запитання. У політичному контексті я не експерт.
Відносно фінансових тилів полку: це винятково правильний менеджмент і раціональне використання ресурсів. За вісім років наші футбольні фанати виросли й вивчилися. Прийшло багато нових людей із гарною освітою. І радикальним — у хорошому сенсі — мисленням. Гангрену треба різати, її не вилікуєш пігулкою. У менеджменті ми її теж різали. До того ж не припиняли співпрацювати з волонтерами. Феномен цього руху в Україні ще треба буде вивчати. Ця якась особлива сила й енергія, без яких українську державу вже неможливо уявити.
— Які різні паростки дали добробати, взяті під крило Аваковим 2014-го. З одного боку «Азов» — символ нинішнього опору, з іншого — Кива, приклад ганьби, який нині активно використовують російські пропагандисти.
— Ви помітили, що мій погляд, швидше, раціональний, ніж політичний. Але Кива — зрадник. І якщо чесно, я не знаю, як людина із такими ідеями й нахилами могла опинитися у владі. У будь-якій якості. Треба розуміти, що завжди і скрізь спрацьовує людський чинник. Треба визнати також, що на першій лінії під час Майдану й на початку війни 2014-го опинилися не лише радикали й патріоти, а й ті, хто не мав нічого спільного з обов'язком і честю. Ми відсівали таких. Але тут теж мали сказати своє слово правоохоронна й судова системи держави. Їхнє багаторічне мовчання — козир у руках агресора.
От ви запитуєте, чому нас вісім років не чули? Чому наш голос не доходив, тоді як ми хотіли, щоб уся країна знала правду. Щоб люди перестали заплющувати очі й затикати вуха, сподіваючись на примарний мир із Росією. Однак донести цю інформацію було важко не лише «Азову», а й усім підрозділам Нацгвардії та Збройних сил. Влада не чула військових. Для цього «Азов» і прийняв рішення про створення своєї політичної платформи.
— Ми говоримо про «Національний корпус» і відхід на той момент уже нардепа-мажоритарника Білецького з позиції командира «Азова» 2016 року?
— Так. Одночасно з політичним голосом відхід Білецького дав старт реальній ротації командирів «Азова», відкривши можливості для зростання хлопців. Ми почали швидше розвиватися як офіцери, як командири, як особистості. Тобто цей крок для системи був раціональним з усіх поглядів. Свою роль також відіграла сержантська школа «Азова».
— Однак Білецького й «Національний корпус» суспільство не підтримало. Його доазовський бекграунд досі тяжіє над ним і, як наслідок, над «Нацкорпусом». Як і зв'язки з Аваковим. Ви ніби розпалися на різні запчастини.
— «Національний корпус» — це гра в довгу. Те, що нині демонструє «Азов», прямо вказує на ціннісну сутність цієї політичної сили. Можливо, потенційну. Люди рано чи пізно складуть ці запчастини. І всередині, й зовні. Ба більше, нас завжди активно підтримує молодь. Партія зайшла в місцеві ради. Ми щодня через них доносимо свої меседжі людям. Українці стали на захист своєї країни. Це теж результат прямої роботи з народом, із нацією. У цьому заслуга багатьох людей. І дуже сподіваюся, що «Азова» і «Нацкорпусу» зокрема.
— Напередодні війни наше видання готувало матеріал про позицію «Національного корпусу» в корупційному скандалі навколо «Екопарку» столиці. Негарної позиції, яку Білецький відмовився коментувати. Нині я вивчаю тему екіпірування ТерО та ЗСУ: одні люди віддають останнє, включаючи життя, інші заробляють… Причому скрізь — і у владі, і в суспільстві. У мене не вкладається все це в голові. У момент, коли на кону існування держави. Як не складається героїзм «Азова» і екопарк Білецького.
— Я гадаю, що у вас ще буде можливість поставити ці запитання безпосередньо Андрію й опублікувати матеріал. А держава — живий організм, який бореться. І їй треба допомагати. Немає здорової економіки, немає армії. Військові не можуть зараз усередині розбиратися, в них інші завдання. А от в уряду, президента та антикорупційних органів має бути політична воля радикально змінити систему зсередини. Другий фронт проти корупції слід відкривати прямо зараз, а не після війни. Нині ідеальний момент для народження державності нової якості. І президент має дати такий сигнал.
— Президент Зеленський, якого критикували до війни, зумів задати планку на міжнародній арені, згуртувавши країну. Але під ним — прірва, його ніхто не тримає. Крім народу, ЗСУ та волонтерів.
— Зеленському треба дякувати за те, що він не злякався і не втік із Києва. Інше запитання: чому він так зробив? Тільки через власні якості або ще й через вибір власного народу та армії? Ми не збиралися здаватися. Президентові було на кого обпертися. Як і народу. Коло замкнулося. Тепер має запрацювати державна машина, що без радикального її очищення від корупціонерів неможливо.
Про зрадницький Чонгар, вуличні бої та стоїчний опір
— Що було 24 лютого? Наскільки ви були готові? На чому будувалися плани оборони? Чому все так драматично склалося в результаті?
— «Азов», як і ЗСУ, 24 лютого покладався лише на себе. Якби Україна повелася інакше, то Захід ніколи не підтягнувся б. Тому що організм підтримують, коли він сам бореться. Ми боремося. І це правильна стратегія. Тепер про тактику. Безумовно, через описане вище знання, що війна буде, ми не іронізували над заявами американців і не займалися самозаспокоєнням. Ще до 24 лютого почали евакуювати родини з Маріуполя.
А місто продовжувало жити звичайним життям. Запобіжник відчуття небезпеки заклинило. Причини — окрема тема. Центр не подавав жодних конкретних сигналів, а місцева влада не організовувала евакуації. Ми ж — військові, тож займалися виконанням поставлених перед нами завдань. Проте без відповіді залишається запитання, чому росіяни так швидко пройшли з півострова на континент через Херсон і Бердянськ? Але це сфера компетенції прокуратури.
— Вважаєте, що прямо зараз слід шукати того, хто віддав команду розмінувати Чонгарський міст?
— Війна оперує категоріями життя і смерті. Через зраду/некомпетентність загинуло дуже багато людей. І це не якийсь матеріал, це чиїсь діти, чоловіки й батьки. Зруйновано цілі світи, родини. І за це треба нести невідкладну відповідальність. Ці сигнали превенції потрібні командирам (бережіть людей!), а також суспільству (винуватих буде покарано!). Це тривалі й непрості розслідування, якими паралельно мають займатися професійні слідчі-патріоти.
Хірургічна операція йде прямо зараз. Пацієнт на столі — Україна. Не можна втрачати хвилини й, відкладаючи щось на майбутнє, зашивати недоочищені рани… Майбутнього може не бути. Я позитивно налаштований до нашого Генштабу й особисто командувача Генерального штабу. Людина пройшла всі шляхи й знає, як солдат і командир почуваються на передку. Але, крім військових, у нас є й інші інституції, які слід залучити в цю хірургічну операцію, на такому ж рівні відповідальності.
— Мелітополь і Бердянськ ЗСУ залишили практично без бою. Це помилка в стратегії? Є інформація, що «Азов» хотів захистити Бердянськ.
— «Азов» виконав поставлені завдання під Бердянськом, однак справа в тому, чому ми так швидко опинилися оточені з усіх боків — з моря, зі сходу, з заходу, із півночі. Історія частково повторилася. У 2014-му ми пройшли через Іловайський котел, і силами, що залишилися, в 250 людей повернулися і захистили Маріуполь. Тоді, завдяки створеному Широкінському рубежу — силами «Азовсталі» (яка надала сляби) і городян із лопатами, — ми втримали місто. Цього разу ми не мали часу.
— І ви вирішили йти в місто, наповнене людьми.
— Ми вже були в місті та разом з іншими частинами ЗСУ і гарнізоном Маріуполя прийняли рішення залишитися його захищати. При цьому на довгі тижні, стягнувши на себе всю незліченну орду, дали можливість іншим частинам перегрупуватися. Я був на північному напрямку. Разом із нами героїчно стояли морпіхи з 36-ї бригади, які нині перебувають на «Азовсталі» з «Азовом». З нами були невеликі групи патрульної поліції та прикордонників. За моєю інформацією, була спроба частини бійців прорватися, але це було дуже неправильне рішення, яке закінчилося полоном і загибеллю.
— Один із батальйонів 36-ї бригади здався в полон без прориву. Це відео облетіло всі ворожі ЗМІ. Їхній командир вирішив зберегти життя своїх бійців?
— «Редіс» (Денис Прокопенко — командир «Азова». — І.В.) теж намагається зберегти життя своїх бійців, як і самовідданий начальник патрульної поліції Михайло Вершинін. Але тут знову ж постає радикальне запитання: зберегти життя за рахунок кого й чого? Якщо ми на вістрі, якщо задаємо темп і показуємо приклад, то як ми можемо здатися? Що ми зберігаємо тоді? Захищаючи ж місто, ми зберігаємо територію країни. От у цьому велика відмінність.
— Дуже багато жителів Маріуполя вивезли в Росію. ТГ-канали росіян заповнені роликами-розповідями, як «Азов» «знущався» над містянами, займаючи житлові будинки. Розкажіть про стратегію війни в місті.
— Я не буду заглиблюватися в деталі стратегії — війна ще не закінчилася. Але спочатку ми захищалися не в місті. Тими засобами й силами, які були в гарнізону. Основний ешелон навколо Маріуполя тримався майже два місяці. За цей час ми не одержали жодного ресурсного підкріплення. Усі лінії комунікацій із зовнішнім світом одразу відсікли росіяни. Чому наші їх не втримували й не боролися за них, знаючи про те, в якому становищі опиняться місто і гарнізон, я не знаю. Про те, що ми залишилися в зимовій формі, без боєприпасів і їжі, я навіть не кажу…
Ми йдемо просити до людей, у яких і так нічого немає. Ми забираємо техніку й боєприпаси противника, не пускаючи його в місто. Кільце стискалося. Чи займали ми будинки? А як ви думаєте? Це війна. Почуйте, нарешті. Військовим доводиться займати нові позиції та постійно їх міняти. У противника важка авіація, у нас її немає. У них танки, ресурси. У нас їх немає. Вони б'ють по житлових будинках. Будинки руйнуються. Де нам треба було воювати? У повітрі?
— Людей не мало бути в місті.
— Мер міста повинен був займатися цим і чути військових, які були тут, на місці. Але його через три дні як корова язиком злизала. Я особисто не маю нічого проти пана Бойченка, він дуже добре почав відновлювати місто після 2014-го, було все прекрасно. Але зараз — ні. Що військові могли запропонувати людям? Ми вже не могли їх евакуювати — у нас не було транспорту й іншого. Хто міг, вибирався сам. Але багато хто відмовлявся. Я особисто був свідком того, як у багатоповерхівках сиділи цивільні. І бачив, коли будинки руйнувалися і їх заживо хоронило. Ми перед боєм завжди заходили в підвал і перевіряли, чи є там люди. Просили перейти в інший підвал. Хтось ішов, а хтось був проти: «Не хочу, це мій дім…».
(Працюють «визволителі»)
Із цим було важко працювати. Виводили людей, як могли. Але ми не могли бути в кожному будинку, коли по них бив противник. Ця війна не з цієї цивілізації. Я сам свідок воєнного злочину. Бачив, як убили сім'ю. Бачив, як уночі розстрілювали цивільних, які виходили з підвалу в пошуках їжі. Багато запитань, але не до гарнізону.
— Звідки в катакомбах «Азовсталі» їжа, медикаменти? Ви готували їх заздалегідь?
— Буквально наступного дня після вторгнення в Маріуполі пропали світло й вода. Слідом через небезпеку вибухів відключили газ. Місто впало в хаос. Люди відразу ж почали виносити з магазинів усе. Ви уявляєте собі, що таке, коли півмільйонне місто починає масове мародерство? Я особисто бачив, як поліцейські намагалися зупиняти людей. Але скільки тих поліцейських? Місто величезне. Люди почали шукати їжу, щоб якось виживати. Пізніше ми відчинили логістичні склади в місті й усе теж роздали цивільним.
У кожної військової частини свої запаси — стандартне постачання боєприпасами, продуктами тощо як мінімум на тиждень. Свої запаси ми знесли в одне місце. 80 днів оборони військові, по суті, голодні. Ми їли на день один раз по скляночці супу. А коли зайшли цивільні з дітьми, і це почали ділити. А як інакше, якщо поруч лежить дитина. Але й ці ресурси давно вичерпали себе. І це видно по обличчях хлопців на фотографіях. Чому їх кинули? Чому вчасно не відреагували, коли ще була можливість?
— Військові експерти заявляють, що втрати у разі звільнення Маріуполя в кілька разів перевищать ті, яких ви зазнаєте зараз. Страшний вибір.
— Його не було б, якби не змарнували час. У нас розвелося занадто багато експертів, які й довели до цієї ситуації. Тепер справді будь-яке рішення буде важко виконати. Але від самого початку можна було посилити напрямок Волновахи. Зміцнити лінію Запоріжжя—Маріуполь, виставити охорону й захистити дорогу. А тепер, так, 100–120 км — це важко. Так, вони розтягнули наші сили й ресурси, вдаривши по всій країні. І це була правильна тактика з боку противника.
Однак давайте я вам скажу одну непопулярну річ на прикладі Іраку. У будь-якій війні є так званий центр гравіті. Американці вважали, що гравітаційний центр, тобто сила й міць Іраку, як у старі часи, в столиці. Взяли замок і все. Але після взяття Багдада опір лише посилився. Потім вирішили, що треба скинути уряд. Взяли Хуссейна, судили. Опір припинився? Ні, навпаки. З'явилися духовні лідери. Суть цього гравітаційного центру не в точці на карті, не в якомусь уряді, а в протистоянні народу, бажанні боротися.
Катя. Боєць «Птаха».
Узяттям Києва війна не закінчилася б. Як вона не закінчиться і взяттям Маріуполя. Так, тепер уже велика дистанція. На Донбасі вони закрили все повітря. Їхня повітряна перевага така, що наших хлопців просто знищать. Цивільні просто не можуть уявити собі, що таке перебувати в оточенні. Коли тебе три місяці прасують із повітря, з моря, а ти стоїш і воюєш. Бог тільки знає, якими ресурсами.
— Розкажіть про командира, про хлопців…
— Командир полку Денис Прокопенко — людина залізної волі, залізного характеру, й він дає приклад. Усі командири «Азова» — це люди залізної волі. От те, що в «Азова» виходить ідеально, то це вести прикладом. Коли в нас були проблеми й через поранення доводилося переводити командирів на інші напрямки, на їхнє місце ставали підлеглі й також вели прикладом.
— Кого вони нині захищають передусім?
— Один одного. Свою сім'ю. А вже потім країну, цінності, свободу. «Азов» до війни був одним, а після початку війни став іншим. «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у Націю», — сказав Коновалець. От так і сталося з «Азовом». До цього була команда, підрозділ, а під час війни він перетворився на згуртовану родину. Вони один за одного будуть не те що горлянки рвати… І те ж саме всім треба зробити. Україні треба згуртуватися в сім'ю.
— Ти дивишся стрічку й не можеш допомогти ані «Птасі», ані «Редісу», й хочеться швидше перегорнути цей біль… Відгородитися. Минуло стільки часу… Морпіх «Волина» звертається до Папи Римського, дружини «азовців» їдуть до нього ж. «Азов» просить про допомогу світове співтовариство. Після нашої розмови я абсолютно чітко розумію, що армія та країна можуть втратити свою нову еліту. Вихід?
— «Азов» — символ опору для всього цивілізованого світу. Гарнізон Маріуполя втримує ворота добра. Є два шляхи — військовий шлях вирішення і політичний. Для політичного має бути тиск народів на свої уряди та європейські організації.
Хлопці залишилися одні. У них багато поранених, потрібна медична допомога. Там кам'яний вік — два хірурги, які працюють 24 години, не зупиняючись. Ви можете собі уявити, що в підвалі, в бруді наші герої-медики роблять операцію? Один тримає ліхтаря, другий — скальпеля. Це нереально, але вони роблять це, зберігаючи життя. І хлопці після поранень можуть ходити, тримати зброю, займати свої позиції, щоб продовжувати головний бій свого життя.
Їм треба допомогти. Міжнародна спільнота має натиснути на Росію, щоб бійцям дали можливість на екстракцію. Їхній опір заслуговує на повагу, зокрема й ворога. Повинні працювати Міністерство закордонних справ і весь цивілізований світ. Якщо не вийде, тоді потрібна військова підтримка. Не можна поховати найкращих заживо. Тому що цим не закінчиться, Росія зі своїм хворим розумом на цьому не зупиниться.
Іде боротьба між страхом і свободою. Путін намагається через страх, не жаліючи ні дітей, ні жінок, ні старих, ні військових, зламати наш опір. Але добро має перемогти. І якщо битва зі злом потребує жертв, не можна стояти осторонь і спостерігати за цим. Інакше ворота впадуть і ви наступні відчуєте, що значить Буча, Ірпінь і Маріуполь. Уже на своїх територіях і на своїх громадянах.
— І ви готові загинути на цій війні за Україну?
— Я обрав свій шлях. Не хочу бути рибою, яка пливе за течією. Я хочу бути проти, тому що в мене є своя думка. Я хочу захистити свій вибір, захистити свою свободу. Захистити свою сім'ю і сім'ї друзів. Щоб у них не було оцього зла. І їм не довелося робити те, що роблю я. Двісті років окупації України й Грузії. Що росіяни зробили для нас хорошого, крім того, що влаштовували голодомори й геноциди?
— Можна виграти війну, а потім програти країну. Злити свою свободу під ноги тим, чиє життя взагалі не про цінності.
— Життя — це боротьба. Одна боротьба закінчиться, почнеться інша. І все життя в людини — це боротьба за вибір, який ти зробив. Ми будуватимемо таку країну, яку вибрали. Народ вирішив іти в напрямі європейських цінностей. Я хочу, щоб ми розвивалися, щоб здобували освіту, їздили в інші країни. Я не хочу, щоб мені вказували, на якого вождя і в якому мавзолеї молитися. Я роблю вибір, який відчуваю. А не який мені нав'язують. І я готовий за нього боротися.
PS: У ніч на 17 травня заступник міністра оборони Ганна Маляр заявила:" ГУР Міноборони, ЗСУ, Національна гвардія та Прикордонна служба розпочали спільну операцію з порятунку заблокованих на території заводу "Азовсталь" захисників Маріуполя. З катакомб "Азовсталі" до медичного закладу Новоазовська евакуювали 53 тяжко поранених з метою надання медичної допомоги. Ще 211 людей доставили до Оленівки через гуманітарний коридор.
Обидва населені пункти розташовані на тимчасово окупованих територіях України, у так званій "ДНР".
Для подальшого повернення бійців додому буде здійснено процедуру обміну. Щодо оборонців, які залишаються на території "Азовсталі", спільними зусиллями вищеназваних відомств проводяться заходи щодо порятунку. На жаль, деблокувати Маріуполь військовим шляхом неможливо. Зараз найголовніше – зберегти життя наших військових".
Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.