Колись давно Йосип Бродський у своєму автобіографічному нарисі описав одну дивовижну штукенцію. Це була синя горизонтальна смужка, яка тягнулася по центру стіни. Нижче від неї йшла суцільна зелена фарба, а вище - побілка. І більше нічого. "Ніхто ніколи не запитав, чому це так. Ніхто б і не відповів". Пройшовши через усі радянські стіни - від шкільних їдалень до фабрик, пізніше цей "пейзаж" став символом в'язниць і підвалів НКВС.
У Донецьку ця лінія є й досі.
По-перше, її справді можна побачити в під'їздах будинків середини минулого століття. Дбайливі мешканці за звичкою фарбують стіни темно-зеленою фарбою, проводячи над нею вузьку синю лінію, хоча двері в під'їзд уже давно відчиняють електронним ключем. Але річ, зрозуміло, не в архітектурних нюансах. Чимало тих, хто виходив на вулиці на початку 2014-го, скажуть вам, що щиро хотіли тут змін. Їм не потрібна була ця лінія. Не потрібен їм був і синьо-жовтий прапор. Їхні бажання обмежувалися відчуттям нового та ейфорією, за що багато хто тоді справді готовий були віддати своє життя. Але те, на що нині перетворилися Луганськ і Донецьк разом із їхніми нечисленними "провінціями", можна назвати своєрідним фіналом, навіть якщо казка про "Новоросію" триватиме тут ще багато років. Чому? Все дуже просто: ця лінія стала суцільною. Окуповані території нарешті скинули всі свої маски навіть для найзатятіших своїх шанувальників, і в "республіках" почалася низка класичних тоталітарних репресій, у яких більше немає ні своїх, ні чужих.
Зрозуміти, що відбувається в середовищі кримінальників, які йменують себе "ЛДНР", не завжди можуть навіть вихідці з цього середовища. Періоди театральних прем'єр і вогнів філармоній змінюються вибухами на центральних проспектах і тотальними чистками серед тих, хто ще вчора був стовпом "російської весни". Донецьк у цьому сенсі почав трохи раніше, ніж Луганськ, але вини міста в цьому немає. "Донецьких" трохи підштовхнули: московські куратори почали закручувати гайки тутешнім "чекістам", вимагаючи від них результату.
А почалося все з чергового замаху на Захарченка, про який було оголошено 22-го числа. Замах, природно, провалився, а винних так і не знайшли. Два дні по тому, на День незалежності України, в Донецьку прозвучав український гімн. Причому прозвучав у двох центральних районах міста, включно з набережною, де на асфальті з'явився напис "Донецк. Украина. 24.08.16". Не встиг відзвучати український гімн, як 25-го в Донецьку прогримів потужний вибух. Прогримів в "урядовому кварталі", як називають самі містяни ті території. У цьому районі живуть сумно відомий усім Моторола, а також "віце-прем'єр ДНР". Але не встигли оговтатися від цього вибуху, як у ніч на 27-ме стався новий "теракт": цього разу біля "республіканського" військкомату, неподалік однієї з військових баз. Знову повідомили про пристрій із годинниковим механізмом. У вересні тему підривів військкоматів продовжили Шахтарськ і Харцизьк, де вибухівку вдалося знешкодити. І все це не беручи до уваги українського прапора на макіївському териконі, синьо-жовтих листівок у Донецьку та зафарбованих триколорів прямо поблизу будівлі "МГБ".
Зрозуміло, мала бути хоч якась адекватна відповідь, що симулювала б роботу силових відомств "республіки". І її відразу знайшли. А ось із адекватністю в обох "республік" завжди було поганенько. Спочатку головний спікер Донецька, Едуард Басурін, оголосив про терористичну групу з трьох жінок, одна з яких виявилася прихильницею "російської весни". Потім героїчно затримали "диверсійну групу" з малолітніх дітей, на яких повісили все, крім убивства Кеннеді. Як виявилося, ці діти ще з 14 років підривали склади з вугіллям, іномарки бізнесменів, котрі нібито заборгували українським спецслужбам, майстерно вправлялися з усілякими видами бомб, а отримані за роботу гроші витрачали на сауни і повій.
Та й такий голлівудський сюжет здався тут недостатнім, і ось уже недавно в Донецьку затримали своїх. "На підвал" кинули відомий в "ДНР" "гуманітарний батальйон "Ангели" разом із його лідером, Олексієм Смирновим. Людина ця прославилася не тільки своїми "гуманітарними" подвигами, а й сюжетом, знятим нею в розташуванні вже забутого "ОСпН Троя". Тоді Смирнов стверджував, що Захарченко й керівництво "республіки" цілком розсудливі, і розмови про вивезених у чорних мішках "троянців" - повна брехня. І ось тепер п. Смирнов сам однієї ногою в цьому мішку.
Обвинувачення "ангелам" від "МГБ" дивні: незаконне носіння зброї та використання фіктивних посвідчень. Притому що з цими "правопорушеннями" "ангели" роз'їжджали по "ДНР" уже багато місяців, і нікому не спадало на думку затримувати їх. І ось тепер Олексій щиро кається й закликає всіх громадян здавати в "МГБ" "навіть патрони".
Але вершини репресій у Донецьку ще не взяли. Річ у тому, що квиток "на підвал" готуються видати взагалі приголомшливому персонажу. Йдеться про недавно переданого за обміном полоненими Євгена Косяка, чиє прізвище в Донецьку стає вже загальним. І справді: не встиг чоловік зняти кайданки СБУ й повернутися в рідну "республіку", як тут-таки його оголосили "українським націоналістом", із вимогою на "парламентській сесії" "ДНР" "знайти, заарештувати й притягнути до суду". Таку нелюбов до Косяка підсумував один із "парламентаріїв", заявивши: "Ми обміняли співробітника СБУ на співробітника СБУ". Як з'ясувалося, п. Косяк свого часу арештовував Павла Губарєва, про що той, десь із задвірків історії, висловився у своєму блозі. Теж, до речі, перемелений "ДНР" персонаж. Тонка синя лінія продовжує свій шлях.
Не відстає у справі репресій і "ЛНР". Тут "курс молодого чекіста" пішов за прискореною програмою, і за тиждень вирішили поховати відразу всіх. Після найбільш таємничого держперевороту в історії Плотницький почав масові чистки, для яких справді є низка причин. Як одного разу справедливо зазначив один із донеччан після відвідин Луганська: "У мене, взагалі, таке відчуття, що в "ЛНР", порівняно з "ДНР", кам'яний вік: люди ходять із дрючками, а влади немає ніякої". Почасти це так. Ті з росіян, які воювали в Донбасі у 2014-му й 2015-му і мали можливість взяти участь у боях в обох "республіках", розповідають, що в "ЛНР" був хаос у чистому вигляді. Якщо розрізнені банди Слов'янська, Макіївки й Донецька ще пов'язували хоч якийсь спільний командний центр і стратегія, то в "ЛНР" часто на одне місто припадало по 3-4 козачих угруповання, що не підкорялися нікому. І цю модель успадкувала "ЛНР" у 2016-м, коли вже, здавалося б, встановлено чітку вертикаль.
Вчасно видавши квиток усім своїм опонентам - кому в РФ, а кому на донецький цвинтар, - Захарченко зумів сформувати жорстку військову диктатуру, залишившись у Донецьку, фактично, одноосібним "царем". Плотницькому пощастило менше. Він ще 2015-го зав'язнув у нескінченних війнах з місцевими козаками, не маючи серйозної опори в тилу. Крім того, має значення й антураж. У "ДНР" - попри весь морок 1937-го - регулярно влаштовують виставки, працюють театри, філармонії, відкриваються нові ресторани. Все це зосереджене на невеликому клаптику в центральному Донецьку, але людей тут намагаються хоч якось відволікти. За підстриженими газонами й висадженими трояндами не зразу зауважуєш темно-зелений відтінок НКВС.
У Луганську все інакше. Місто й сама "ЛНР" остаточно занурилися в пітьму радянських часів зі злиденним навіть "партійним" керівництвом і традиційно незадоволеними козаками, яким набридло відстрілювати бродячих псів. Чи слід дивуватися, що час від часу незадоволених зачищають під виглядом "загроз державного перевороту"? Ну й зовсім уже нікого не хвилює, що "коло осіб", призначених винними, за офіційною версією, готувало переворот ще з 2014 р., зустрічаючись упродовж двох довгих років…
Одним із перших у немилість потрапив Олексій Карякін, тепер уже колишній "глава парламенту ЛНР", якого в Луганську оголосили в розшук. Він встиг "скористатися особистою зброєю" і сховатися. Втім, недалеко: за деякими даними, його вже затримала ФСБ в Ростові. Вслід за ним на дно пішов товариш Ципкалов, радник Плотницького, який, "усвідомивши вагу скоєного злочину", повісився. Показово, що в одному з найбільших сепаратистських пабліків виклали пост одного з бойовиків, у якому той розповідає про побиття до смерті "розкаяного" радника, перш ніж на нього накинули зашморг. На світ божий витягнули живого й мовчазного Віталія Кисельова, відомого в "ЛНР" не тільки допитами українських полонених, а й своєю фірмовою кепкою чекіста з червоною зіркою. Витягнули тільки для того, аби показати, що він живий, але арештований, як і "глава МВС ЛНР" товариш Корнет. "На підвал" кинули й Дениса Колесникова, який обіймав в "ЛНР" посаду "голови комітету з питань законодавчої діяльності". Але ж так завжди буває, коли садиш в один вагон кримінальників і "політичних": фінки й заточки, як і раніше, визначають майбутнє "ЛДНР".
І все було б ясно, якби не одна невеличка деталь: із Донецька в Луганськ навіщось послали "Спарту" на чолі з Моторолою. І це при тому що в розпорядженні Плотницького є 2-й армійський корпус, якому вже точно під силу впоратися з двома-трьома десятками не зовсім патріотичних людей. Тут версій дві.
Згідно з першою, "донецькі" ще з вибуху Плотницького у власному авто вбивають кіл в "ЛНР" і були б не проти "добровільної допомоги республіці", в перспективі посівши порожній трон. І, посилаючи Моторолу в Луганськ, а також провідуючи Плотницького в лікарні, Захарченко просто напускає туману, насправді розраховуючи одного разу зайняти його місце. Не випадково зразу ж після замаху на "главу ЛНР" в останній погнали хвилю в інтернет-ЗМІ на кшталт "Саша, забери нас до себе!", маючи на увазі Захарченка та входження "ЛНР" в "ДНР". Але такий результат подій малоймовірний із тієї простої причини, що і Плотницький, і сам Захарченко - всього лише маріонетки, і їх заміна можлива лише з відмашки Кремля. У разі ж форс-мажору - як, скажімо, загибель Ігоря Венедиктовича - у Москві вже напевно готова кандидатура на його заміну, як і на випадок смерті Захарченка.
Швидше за все, прибуття "Спарти" в Луганськ пояснюється простіше: повна нездатність керувати навіть тими, хто стоїть за спиною, привели Плотницького до втрати довіри до всіх, включно з власними, підлеглими йому підрозділами. Звідси - страх, тотальний терор і арешти, в яких нині загрузнув і Луганськ.
Що ж маємо в підсумку? Є така легенда - про птаха, який співає лише один раз у своєму житті. Він залишає рідне гніздо "й летить шукати кущ терну, і не заспокоїться, доки не знайде. Серед колючих гілок заспівує він пісню й кидається грудьми на найдовшу, найгострішу колючку". І, згідно з легендою, лише тоді ця пісня стає найгарнішою у світі. Але реальність, як завжди, прозаїчніша: покинути країну й знайти гостру колючку виявилося можливо. А ось замість пісні в Донбасу вийшли тільки стогони та крики.