Про необхідність ухвалення Виборчого кодексу останні 15 років не говорив хіба що лінивий.
Він, як вірили експерти, мав розв'язати проблему неузгодженості різних законів про вибори, зібравши їх в один документ, і забезпечити стабільність виборчого законодавства. На темі виборчої кодифікації та відкритих списків, які мали стати панацеєю від мало не всіх хвороб українського парламентаризму та політики, активно піарились і депутати. Після обрання нового складу парламенту в 2014 році депутати навіть підписали Коаліційну угоду, де чорним по білому було зафіксовано і зобов'язання щодо проведення виборчої реформи, і необхідність провести наступні парламентські вибори за пропорційною системою з відкритими списками. Для того щоб коаліційні обіцянки не розходилися з діями, новообрані депутати подали до парламенту три проекти нової редакції Закону про парламентські вибори та два проекти Виборчого кодексу, після чого про виборчу реформу, як і про оновлення складу ЦВК, забули на кілька років. Каталізатором розгляду законопроектів про вибори стали лише акції на підтримку виборчої реформи під Верховною Радою. Без них жоден з виборчих проектів навряд чи був би розглянутий до кінця каденції поточного парламенту. Сухий залишок результатів розгляду: депутати успішно провалили голосування за нову версію Закону про парламентські вибори, але мінімально необхідною кількістю в 226 голосів ухвалили в першому читанні один з проектів Виборчого кодексу.
Щоправда, злі язики тоді стверджували, що ухвалення цього проекту в першому читанні було скоріше випадковістю, ніж реалізацією мудрого задуму законотворців. Особливо дивним було те, що напередодні парламент відхилив проект нової редакції Закону "Про вибори народних депутатів України" №1068-2, який передбачав запровадження на парламентських виборах тієї ж системи "відкритих списків", що й проект кодексу, а сам текст відхиленого законопроекту загалом дублював проект Виборчого кодексу. Багато хто припускав, що ухвалення у першому читанні проекту Виборчого кодексу було зумовлене лише тим, що народним депутатам не було дано чітких інструкцій стосовно голосування, і тим, що ніхто з політиків не вірив, що на підтримку проекту назбирається достатня кількість голосів, - тому й натиснули кнопку "за", не особливо сподіваючись на результат.
Та менше з тим, проект був попередньо підтриманий, і за Регламентом Верховної Ради профільний парламентський комітет - з питань правової політики та правосуддя - має підготувати його до другого читання.
Ухвалений у першому читанні проект Виборчого кодексу не є принципово новим документом, хоч і був зареєстрований у Верховній Раді ще 2015 року: його текст напрацьований групою народних депутатів (на чолі з Юрієм Ключковським) та експертів іще в часи спікерства Арсенія Яценюка. Підготовлений тоді проект зареєстрували у Верховній Раді, після чого він довго припадав пилом під куполом законотворчого органу і переподавався депутатами кожного нового скликання, аж доки був ухвалений за основу законотворцями поточного скликання.
Проект є спробою звести в одному законодавчому акті розрізнених законів у сфері виборів, що ухвалювалися в різний час і, відповідно, не були узгоджені між собою: Закону "Про вибори народних депутатів України", Закону "Про вибори Президента України", Закону "Про місцеві вибори", Закону "Про Центральну виборчу комісію" та Закону "Про Державний реєстр виборців". Родзинкою проекту є запровадження на парламентських та багатьох місцевих виборах пропорційної системи з відкритими списками, за якої громадяни змогли б проголосувати не лише за список тієї чи іншої партії, а й за окремого кандидата у відповідному списку. Ним також передбачено вдосконалення окремих виборчих процедур, зокрема підрахунку голосів та встановлення підсумків голосування і результатів виборів. Саме на етапах підрахунку голосів та встановлення підсумків голосування, як відомо, відбуваються основні фальсифікації, які в деяких випадках призводять до зміни переможця виборчих перегонів.
Разом із тим, оскільки текст ухваленого в першому читанні проекту кодексу писався в 2007 році і після того не зазнав суттєвих змін (попри перереєстрацію в кожному новообраному відтоді парламенті), багато його положень не відповідають "віянням часу". Проект не враховує того, що з часу його первинного написання кардинально змінилася процедура реєстрації виборців; істотно розвинулись інформаційні технології; змінилось антикорупційне законодавство; відбулися суттєві зміни в механізмах оскарження виборчих порушень. У 2007 році не було неоголошеної війни з Росією і, відповідно, великої кількості внутрішньо переміщених осіб, які на сьогодні фактично вилучені з виборчого процесу на місцевих виборах і не мають права проголосувати за депутата-мажоритарника. Не було в той час і анексованого Криму та "окремих районів Донецької та Луганської областей", в яких депутатів обрати неможливо.
Але чи не найбільші камені спотикання криються в запропонованій проектом кодексу системі "відкритих списків". Її застосування на місцевих виборах у тому варіанті, який виписано у проекті, не було погоджене між основними політичними акторами, і сама вона не має нічого спільного з виборчою системою, за якою проводилися місцеві вибори 2015 року. Не має значної підтримки й ідея поширення системи "відкритих списків" у варіанті проекту кодексу також і на парламентські вибори. Звісно, депутати люблять тематику "відкритих списків", але кожен бачить у цьому словосполученні щось своє, часто - далеко не те, що прийнято називати "відкритими списками" в Європі. Наприклад, деякі політичні лідери вважають відкритими ті списки, які публікуються в газетах і вивішуються на виборчих дільницях. Провальне голосування за "відкриті списки" в законопроекті №1068-2, який писали на базі проекту Виборчого кодексу, якраз і підтверджує те, що запропонована в проекті кодексу виборча система не надто влаштовує більшість народних обранців. Про підтримку ідеї поширення її ще й на місцеві вибори взагалі говорити не доводиться.
Концептуальні й технічні розбіжності в позиціях депутатів щодо проекту кодексу призвели до того, що впродовж двох тижнів після його ухвалення в листопаді 2017 року до нього було подано близько 4000 поправок. Серед них - як суто технічні (зміна окремих речень, частин статей), так і такі, що передбачають кардинальні зміни процедур та виборчих систем для кожних відповідних виборів. Причому питання виборчих систем - це не одна-дві статті проекту, а ціла низка норм, які визначають територіальну організацію виборів (скільки має бути округів і як такі округи мають утворюватися), порядок виготовлення і формат бюлетенів, спосіб голосування, порядок конвертації голосів у депутатські мандати. Ці норми подано в різних розділах проекту, і депутати, залежно від своїх уподобань, запропонували їх повністю переписати.
Підкомітет з питань виборів та референдумів, утворений у складі комітету з питань правової політики та правосуддя, вже почав розглядати внесені народними депутатами 4000 поправок. Скільки триватиме їх розгляд - невідомо, але те, що процес розгляду буде складним і навряд чи швидким - очевидний факт. Лише для розгляду перших 200 поправок знадобилося два кількагодинних засідання підкомітету, і на них не обговорювалися найскладніші "політичні" поправки, зокрема щодо виборчих систем, голосування переселенців, величин гендерних квот і механізмів їх реалізації тощо. Третє засідання підкомітету заплановано провести в березні, і навряд чи можемо сподіватися, що темпи розгляду поправок на цьому й майбутніх засіданнях підкомітету зростуть. Після того, як будуть розглянуті всі поправки, більш-менш фіналізовану версію проекту до другого читання має схвалити комітет з питань правової політики, після чого за проект мають проголосувати депутати. Не забуваймо також і про те, що в ході голосування кожен депутат, чию поправку не врахував профільний комітет, має право ініціювати її переголосування в сесійній залі. За оптимістичного сценарію законопроект може бути винесений на голосування у травні-червні поточного року, і якщо на поточній сесії він не буде розглянутий, перспективи його ухвалення видаються примарними, бо наступна парламентська сесія впиратиметься в початок кампанії з виборів президента в березні наступного року. Та й навряд чи хтось з депутатів дуже хотітиме змінювати правила "виборчої гри" перед її початком. Позиція президента в цій історії зводиться до того, що реформування виборчого законодавства - це компетенція парламенту, на роботу якого він впливати нібито не може. Відповідно, більш імовірним видається негативний сценарій розвитку подій - провальне голосування або ж тривале очікування розгляду, як це було вже в історії з трирічним очікуванням розгляду законопроектів про парламентські вибори.
Незалежно від того, чи буде ухвалено проект Кодексу, чи ні, над удосконаленням чинного виборчого законодавства необхідно працювати вже зараз, оскільки до старту кампанії з виборів президента залишається десять місяців. Розгляд проекту Кодексу аж ніяк не усуває нагальної потреби в оновленні складу ЦВК, про що з високих трибун говорять уже майже чотири роки; удосконалення механізмів відповідальності за виборчі злочини та порушення; забезпечення невідворотності покарання за їх вчинення; розв'язання проблем участі у виборах внутрішньо переміщених осіб; захисту виборчих прав уразливих категорій виборців, зокрема виборців з інвалідністю. Законопроекти, спрямовані на точкове розв'язання цих проблем, уже давно зареєстровано у ВР, деякі з них (наприклад, щодо відповідальності за виборчі злочини та порушення) мають бути подані незабаром. І все традиційно залежить від "політичної волі", яку президент і народні депутати демонструють недостатньо активно.