Як патріот рідного Донецького краю, категорично не можу погодитися з тими, хто вважає донецьких «тупими бандитами». Вони, повірте, точно не тупі. Вони навчилися ювелірно плести інтриги, тонко іронізувати й робити хороші піар-ходи. Інша річ, що всі ці вміння вони не соромляться використовувати в підкилимній боротьбі одне з одним. Особливо тепер, коли завершується роздача слонів і пряників усім причетним до перемоги над «компрадорським режимом Ющенка».
До багатьох гравців правлячої команди починає доходити, що за внесок у загальний успіх їм ніхто не подякує. Свою «подяку» потрібно ще зуміти вхопити, причому найраніше...
У Донецькій області перерозподіл влади в цілому відбувся тихо й по-домашньому, однак не без шорсткостей, які дозволяють говорити про суперечності в лавах переможців.
Після призначення Анатолія Близнюка губернатором області залишилося вакантним місце голови Донецької обласної ради. І місце це зайняла людина з кадрової обойми Ріната Ахметова — екс-директор Харцизького трубного заводу Андрій Шишацький.
Обрання топ-менеджера на посаду голови облради було обставлене в найкращих радянських традиціях: у бюлетенях для таємного голосування значилося лише його прізвище. І бюлетені ці, як пожартував потім один із депутатів, містили два пункти: «Так, згоден» і «Ні, не проти». Питання кандидатури регіонального спікера було узгоджене на такому рівні, що в.о. голови Володимир Ішков поспіхом заявив про самовідвід, щойно його запропонували висунути другим кандидатом.
Про нового голову облради відомо небагато. Народився 1969 року в Слов’янську. Дві вищі освіти — Донецький університет (спеціальність «економіка праці») і дворічне навчання в Київському інституті менеджменту за програмою МБА. Одружений. Троє дітей. Очолював ряд великих підприємств — комбінат панельного домобудування тресту «Донецькшахтобуд» у Донецьку, трубний завод компанії СКМ Ріната Ахметова в Харцизьку, аптечну компанію «Фармація-Донбас».
Цікаве почалося, коли Андрій Шишацький, під оплески всівшись у президію, провів першу сесію в іпостасі голови. Буквально в день свого обрання він під бадьорий передзвін системи «Рада» почав втрачати вагу і вплив. Порядок денний, підготовлений попередньою командою, був за звичкою схвалений майже одностайно, і Донецька обласна рада позбулась управління найпривабливішими своїми активами — стадіоном «Олімпійський» та дирекцією з будівництва і реконструкції донецького аеропорту. Спортспоруда (колишній домашній стадіон «Шахтаря», до відкриття «Донбас-Арени») перейшла у відання обласної адміністрації, дирекція — у держвласність. У прямому підпорядкуванні облради залишилися тільки деякі лікарні, будинки престарілих, інтернати, дитячі притулки та інші об’єкти соцкультпобуту. Тож для самого Шишацького нічого, загалом, не змінилося — до обрання головою він очолював у раді депутатську комісію... з питань соціальної політики та охорони здоров’я! Ось такий тонкий гумор по-донецькому.
У певному сенсі, цими рішеннями новому голові облради відразу поставили прапорці, чітко позначивши сфери, у яких і без нього розберуться. Є, правда, у власності в облради ще два великі підприємства — «Вода Донбасу» і «Донецьктеплокомуненерго». Але ними вже давно фактично управляють відповідні служби обласної адміністрації. У рамках так званих делегованих повноважень.
Для повноти картини додамо, що губернатор, пішовши з посади голови облради, заявив про намір залишатися депутатом і балотуватися до наступного скликання. Попереднім губернатором-депутатом був сам Віктор Янукович, який суміщав посади спікера та голови ОДА.
Ще одним «повпредом» нардепа-мільярдера вважають нового віце-губернатора з економічних реформ Марину Черенкову, яка насамперед забезпечує взаємодію влади з фондом Ріната Ахметова «Ефективне управління». Фонд, своєю чергою, координує роботу консалтингових компаній, які розробляють для регіону довгострокову економічну стратегію.
Ось так і відбувається обіцяний перед виборами прихід до влади «команди професіоналів». Принаймні в результаті цього перетягування каната серед перших осіб Донецької області з’явилися дві людини, котрі вільно володіють англійською мовою. Це згадані Андрій Шишацький (якщо не бреше) і Марина Черенкова (точно).
Доки старші товариші вирішували глобальні питання, у Донецьку затіяли свій маленький переділ сфер впливу. Міська влада виступила з ініціативою ліквідувати в мегаполісі районні ради, замінивши їх підпорядованими муніципалітетові райадміністраціями.
На останній сесії Донецької міськради було ухвалено рішення про створення «тимчасової експертної комісії з пророблення моделі управління містом». Начальником над експертами призначили секретаря міськради Миколу Левченка. Як залучених фахівців хочуть запросити правознавців із Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, котрі торік допомагали Михайлу Добкіну позбутися райрад у Харкові.
Автори ідеї реорганізації системи влади в Донецьку запевняють, що це дозволить заощадити бюджетні кошти за рахунок скорочення бюрократичного апарату. Чинну схему управління названо застарілою, «совковою» й неефективною, а райради, відповідно, — недієздатними рудиментами цієї системи. За прикидками буде скорочено 20% апарату місцевої влади, тобто близько 200 чиновників.
Певний резон у цьому є. Сьогодні райради фактично позбавлені повноважень і не мають у підпорядкуванні ніяких виконавчих структур або комунальних служб. Вони до такої міри несамостійні, що на сесії міськради одним із питань було «дача згоди на продаж автомобіля», який належить одній із райрад. Після цього ваш покірний слуга все гортав порядок денний у пошуках чогось на кшталт «згоди на купівлю пачки офісного паперу».
Мер Донецька Олександр Лук’янченко і губернатор області Анатолій Близнюк дали зрозуміти, що все, що відбувається, — виконання задуму, схваленого у верхах. «Політичних рішень на їхньому рівні не потрібно ухвалювати. Управління господарством — це все адміністрація, а стратегічні питання, такі як Генеральний план розвитку, кількість шкіл, лікарень, — це все завдання депутатського корпусу міста Донецька», — заявив, зокрема, Близнюк.
Чи здивується хтось, дізнавшись, що ніхто з тих, хто сьогодні вимагає ліквідації райрад, не вимовив слів «місцевий референдум»? Про те, що закон пропонує два альтернативних варіанти — кулуарне рішення владних інстанцій і всенародне обговорення, — скромно мовчать. «По-перше, це дорога, з фінансового погляду, подія, а по-друге, народ утомився від виборів та всіляких політичних кроків», — тільки після прямого запитання журналістів пояснив небажання муніципалітету проводити референдум Олександр Лук’янченко.
Однак струнка комбінація переформатування місцевої влади дала збій. Чотири з дев’яти райрад зазіхання на своє місце під сонцем зустріли в багнети. Депутати райрад розцінюють такі ініціативи як чорну невдячність за все, що вони зробили для перемоги Віктора Януковича. У стратегії, написаній штабістами ПР, безпосередня робота на виборчих дільницях покладалася саме на депутатів райрад. Районні депутати звіряли списки й виставляли агітнамети, а в день голосування організовували транспорт для підвезення виборців, ходили по квартирах і просили з’явитися на дільницю. І навіть за власний кошт купували шоколадки, щоб дарувати тим, хто тільки-но досягнув віку виборця і здійснив перше у своєму житті
волевиявлення.
Не дивно, що тепер ці люди вважають себе обманутими і ставлять собі запитання: «То що, ми були потрібні тільки під час виборів?» І, поки що пошепки й озираючись, у райрадах починають гомоніти про те, що все це якось не в’яжеться з гаслами Віктора Януковича про розширення повноважень місцевого самоврядування та децентралізацію влади.
Деякі керівники райрад прямо кажуть, що за пустопорожніми балачками про «реформу» ховаються звичайні містечкові інтриги. «Мер міста не виконав жодного пункту зі своєї передвиборної програми. Якщо ж не виконав, треба на когось валити. Як менеджер, котрий організував кілька виборчих кампаній, я скажу, що як піар-хід — це, звісно, хід хороший. Окрім того, я впевнений: якщо Левченко піде в мери, жоден глава райради його не підтримає», — заявив у коментарі «ДТ» голова Будьоннівської райради Олександр Бобков (голова, між іншим, донецької міської організації Партії регіонів!).
Він також розкритикував аргументи про бюджетну економію. «Це дурниці. Сьогодні на кожного депутата ми витрачаємо 30 копійок — на світло, коли вони збираються на сесію. І ще одна-дві людини в оргвідділі забезпечують їхню роботу, і все», — стверджує Бобков. На його думку, саме райради в Донецьку є базовим інститутом місцевого самоврядування. «Місто будувалося за принципом «шахта-селище» плюс спальні райони. І в кожного селища — свої проблеми, котрі потребують вирішення безпосередньо в місці компактного проживання територіальних громад. Міськрада — це ж не основа. Це всього лише менеджери, і не найкращі», — вважає глава Будьоннівського району.
Його колеги з інших районів кажуть, що міська влада просто не знає, скільки проблем вирішується на місцях без участі вищого керівництва. «Депутати виконують величезну кількість роботи, якої їм ніхто ніколи не оплатить, — адже зарплати вони не отримують. Чимало їх — керівники підприємств, і я сама скликаю їх і починаю розподіляти: ви даєте «КамАз», ви — пальне, ви — людей... І так ми зараз упорядковуємо пам’ятники до Дня Перемоги, чистимо шляхи, прибираємо сміттєві звалища, тому що в бюджетах навіть статей таких немає», — розповіла кореспондентові «ДТ» голова Петровської райради Людмила Корешкова.
Вона по-своєму сформулювала причину нелюбові міських депутатів до районних колег: «Наші — люди складні. Вони незалежні і часто кажуть те, що думають». Народні обранці низового рівня, окрім того, часто виступають проти заходів міської адміністрації. Вони підтримали учасників мітингів проти вирубування дерев у сквері Перемоги, посаджених свого часу ветеранами Великої Вітчизняної (на місці скверу планується побудувати готель до Євро-2012). Вони ж намагалися заблокувати будівництво в місті сміттєпереробного заводу, оскільки вирішили, що цей об’єкт міститиметься занадто близько до житлових масивів.
Можливо, перезавантаження влади, спровоковане перемогою Віктора Януковича, саме й видалося комусь хорошою можливістю побудувати в Донецьку свою міні-вертикаль, позбувшись «незручних» райрад.
Тим більше що в країні досі криза. В Україні так мало залишилося хорошого й цінного, що правлячій команді доводиться підминати під себе владу і ресурси за рахунок своїх же соратників. Якщо так піде далі, то невдовзі справжня, потужна опозиція сформується всередині «монолітної команди однодумців». Бо ніщо так надійно не робить людину опозиціонером, як образа на компаньйонів.