Незважаючи на те, що офіційний візит цього тижня до Туреччини міністра оборони України Олександра Кузьмука пройшов без підписання двосторонніх документів, його значення спостерігачі оцінюють набагато вище від багатьох урожайних вояжів у заморські країни. І не лише тому, що в Києві почали усвідомлювати значення державного лобізму при проштовхуванні конкретних проектів, до чого повсюди вдаються амбіційні нації. Приміром, жодна великомасштабна збройова угода американців на Близькому Сході не укладалася без багатоденних подорожей регіоном оборонного міністра чи президента країни. У цьому ж випадку Україні пощастило подвійно: на керівників мілітаризованої Туреччини український похід із міністром-військовиком на чолі вплинув благотворно.
Офіційно головними темами українсько-турецьких переговорів були: розвиток співробітництва у сфері військової освіти, створення багатонаціонального військово-морського підрозділу, обмін думками щодо миротворчості й європейської безпеки. Але, враховуючи, що до складу української делегації входили начальник озброєння Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Стеценко, керівник держкомпанії «Укрспецекспорт» Валерій Малєв, генеральний конструктор бронетанкобудування України Михайло Борисюк та керівник зовнішньоторговельної фірми «Прогрес» (дочірня фірма ДК «Укрспецекспорт») Сергій Самойленко, який безпосередньо реалізує участь України в тендері на організацію виробництва на території Туреччини 1000 сучасних танків, — специфічна спрямованість візиту усвідомлювалася відразу. Привабливий проект, оцінений не менш як у 4—4,5 млрд. дол., передбачає для держави-переможниці реалізацію Туреччині 250 танків і отримання замовлення на організацію виробничої лінії в цій країні. Він входить у 30-річну програму модернізації Збройних сил Туреччини, на яку Анкара планує витратити 150 млрд. дол.
Хто врятує національне бронетанкобудування?
Взагалі, відносини двох сусідів України і Туреччини протягом останніх кількох років різко пішли вгору. Торік торговий оборот уперше сягнув рекордної межі і становив 1 млрд. 028 млн. дол., причому експорт з України перевищив 750 млн. дол. Посол України в цій країні Олександр Моцик впевнений: потенціал співробітництва ще далеко не вичерпано, а поставлене завдання досягти 2 млрд. дол. торгового обороту цілком реальне. І хоча, відповідаючи на запитання журналістів, він дипломатично ухилився від прямої відповіді щодо зростання частки військового експорту в цій справі, цілком зрозуміло, що Київ пов’язує з постачанням зброї і технологій до Туреччини досить значні надії. І, звісно ж, говорячи про військовий експорт у цю країну, не можна не згадати, що Туреччина, утримуючи найбільшу армію в Європі (разом із жандармерією 753 тис. військових) має, крім того, і найбільші в НАТО темпи зростання військових асигнувань. Приміром, у поточному році вони становлять 11,83% бюджету, або 10,42 млрд. дол. Причому військове відомство одержить протягом року 7,18 млрд. дол. — сума, яку український міністр оборони та більшість глав військових відомств Північноатлантичного альянсу можуть побачити хіба що уві сні.
Сьогодні національна оборонка бере участь відразу в кількох великомасштабних тендерах у Туреччині, серед них танковий можна вважати не лише найбільшим, а й найважливішим — з погляду збереження бронетанкобудування як галузі. Крім того, чи то так збіглося, чи то відповідно до чітко продуманого плану, протягом минулого тижня на однім з українських полігонів проходив завершальний етап випробувань Т-84. Цього разу тестували нову систему активного бронезахисту «Ніж», розроблену Харківським конструкторським бюро ім. Морозова наприкінці минулого року. М.Борисюк переконаний, що чергове дітище харківських конструкторів краще від наявних у світі аналогів, а турецьких військовиків запросили переконатися в цьому на практиці.
«Україна має достойний вигляд у танковому тендері в Туреччині, а на його результати найбільше вплине чесне виконання учасниками всіх вимог цих випробувань», — резюмував О.Кузьмук після низки зустрічей із турецькими військовими, які, до речі, і приймають основні рішення в державі.
Танковий тендер, що розпочався 4 лютого торік перегонами та стрільбами українського Т-84 (розробленого Харківським конструкторським бюро ім. Морозова), німецького танка «Leopard» (представленого Krauss-Maffei Wegmann), французького «Leclerc» (розробленого GIAT Industries) і американського «Abrams» (виготовленого General Dynamics), офіційно завершується 20 квітня. Проте, як повідомив українським журналістам військовий міністр Турецької Республіки Сабахаттін Чакмакоглу, ця дата не є фіксованою, і її можуть перенести у зв’язку з закінченням випробувань танків країн-учасниць. Природно, він відмовився повідомити офіційну оцінку технічних характеристик українських машин, але вже сьогодні відомо, що багато військових фахівців в оборонному відомстві і в Генштабі Туреччини досить високо оцінюють технічні показники Т-84. Зокрема, військові експерти Туреччини відверто визнали, що український танк більш пристосований до екстремальних температур. Крім того, протягом усіх етапів ходових випробувань танків не було жодного тесту, від якого Україна відмовилася б, як деякі конкуренти. «Наші танки не для парадів, а для реального бою», — вважає директор «Прогресу». Крім того, С.Самойленко звернув увагу на таку істотну деталь: Україна сьогодні — єдина країна — учасниця тендера, яка заявила про готовність передати 100% технологій створення Т-84.
Головний український розробник танків вважає: не слід боятися передачі технологій, позаяк фінансові вливання від такої угоди, за наявності хорошої танкобудівної школи, дадуть можливість розвивати галузь. І навпаки, як свідчить останній рік, відсутність танкових контрактів, навіть за умови прийняття Закону «Про визнання бронетанкової галузі однією з пріоритетних у промисловості України та заходи для надання їй державної підтримки», ставить танковий завод, розрахований на щорічне виробництво 800—1000 танків, у скрутне становище.
Суцільна політика
Щодо політичної частини тендера, яка, поза сумнівом, переважатиме в ухваленні рішення, Україна поки що залишається серед «незаплямованих». Італія, що спочатку брала участь у тендері, практично втратила шанси на успіх після того, як Анкарі стало відомо про присутність курдського лідера Оджалана в Римі. Великі проблеми виникли й у Франції, коли французький парламент ухвалив законопроект із засудженням геноциду Оттоманської імперії щодо вірменів під час Першої світової війни. Відразу після цього Анкара провела акцію-відповідь: скасувала вже попередньо схвалений із французькою компанією Alcatel контракт на суму 200 млн. дол. на виробництво супутника-шпигуна й натякнула, що подальша участь французів у танковому тендері марна.
Виникала напруга і в турецько-американських відносинах: під тиском сильного, традиційно вірменського лобі американський Конгрес мало не прийняв закон щодо геноциду проти вірменського народу, що натомість поставило під загрозу низку військово-технічних проектів з участю американців і навіть їхнє перебування на повітряній базі Інджирлік.
У Німеччині «зелена» частина урядової коаліції також неодноразово виступала проти участі Берліна в цьому проекті, акцентуючи на порушеннях прав людини в Туреччині, що, безумовно, не могло не роздратувати Анкару. Взагалі, домагаючись членства в ЄС (у чому Німеччина та Франція обіцяли надати політичну підтримку), турецька столиця не раз наштовхувалася на політичний тиск європейських держав. З огляду на значну німецьку та французьку частки в національній військовій техніці, стає зрозумілою обережність щодо нових закупівель озброєнь у Європі.
А нещодавно німецький журнал «Bild» повідомив: Туреччина відмовилася від планів віддати перевагу «Леопарду». За даними часопису, замість цього Анкара нібито вирішила модернізувати 700 старих танків американського виробництва. Причому технічне переоснащення мають здійснювати ізраїльські експерти. Справді, заяви німецького журналу правдоподібні, з огляду на вже віддане ізраїльтянам замовлення на модернізацію 170 застарілих танків. Останні два роки військово-технічне співробітництво Туреччини й Ізраїлю розвивається надзвичайно динамічно, а Ізраїль, маючи
5,5 млн. чол. населення, утримує армію чисельністю 185 тис. чоловік і витрачає на зростання військової могутності 9,34 млрд. дол. Крім того, і Туреччина, і Ізраїль перебувають під заступництвом США, а одержання Ізраїлем контракту на модернізацію румунського парку бойових літаків — промовисте свідчення конкретної користі від американської підтримки. Хоча більшість аналітиків не схильна припускати, що Вашингтон лобіюватиме ізраїльські інтереси в Туреччині, позаяк у такому разі вони будуть конкурентом своєму протеже.
І все ж навряд чи Анкара відмовиться від задекларованого наміру створити танкову промисловість. По-перше, в турецькій столиці бронетанкове виробництво розглядають не лише як спосіб оснащення власної армії, а й як можливість здійснювати постачання в держави, де її позиції політично сильні. Можна пригадати, що, створивши 1984 року власну авіаційну промисловість в особі акціонерного товариства ТАІ (де 49% акцій належить американським компаніям General Dynamics і General Electrics), Туреччина не тільки почала виробляти для себе бойові літаки F-16, легкі транспортники CN-235, вертольоти AS-532 «Cougar», навчальні літаки SF-260 і безпілотні літальні апарати, а й поставила 46 літаків F-16 Єгипту. По-друге, це шлях до Європи: транспортні літаки Туреччина почала випускати за ліцензією іспанської фірми CASA, навчальні літаки — за ліцензією італійської фірми Aqusta, вертольоти — з допомогою французьких комплектуючих та вузлів. Нарешті, завдяки наявності цього авіаконцерну Анкара бере участь у проекті створення нового військового транспортника для НАТО А400М.
Торішній землетрус не вплинув на стратегію турецьких військових. Швидше за все, не позначиться на їхніх планах і нинішня фінансова криза, яка спричинила протягом минулого місяця 30-відсоткову інфляцію турецької ліри. Хоча, поза сумнівом, криза не може не відбитися на термінах реалізації військових проектів. Аналітики «Укрспецекспорту» вважають: деякі проекти можуть бути відкладені, а танкові апетити Генштабу — зменшитися до закупівлі 300—400 машин. Проте і програма виробництва F-16 свого часу відкладалася на кілька років. І потім, фінансова криза — справді палиця на два кінці. Вкупі з українською політичною невимогливістю стосовно Туреччини вона може підштовхнути Анкару до купівлі танків саме в Україні.
І по-третє, ведучи рішучу боротьбу проти курдських політичних об’єднань, Туреччина потребує сильних сухопутних військ, основою яких у всіх арміях світу все ще залишаються танки. Неоднозначні відносини Анкари і з деякими сусідами. Приміром, 900 км сухопутного кордону з Сирією, з якою відносини поки що аж ніяк не братерські (Сирія має територіальні претензії на турецьку провінцію Хатай), змушують замислитися про нарощування бронетанкових м’язів.
Не можна ігнорувати і проблему у відносинах із Грецією. Хоча торік уперше за багато років відносини двох сусідів із натовського клубу значно потеплішали, проблеми Кіпру, територіальних вод Егейського моря й етнічних турків у Західній Фракії поки що не розв’язано.
Що стосується Києва, то його не вносили до чорного списку турецького Генштабу. А на думку гендиректора «Укрспецекспорт» В.Малєва, торішній візит до Анкари глави держави й нинішній — міністра оборони — досить серйозна підмога у військовому експорті на цьому ринку. Слід також врахувати, що Україна не новачок на турецькому ринку військової техніки та послуг. За два останні роки було реалізовано кілька контрактів, зокрема щодо ремонту парку військових вертольотів і засобів протиповітряної оборони.
Крім того, танковий проект — не єдиний, у якому беруть участь наші співвітчизники. В розпочатому офіційно 2 січня ц.р. новому турецькому тендері на виробництво восьми сучасних корветів типу MILGEM (Patrol and Anti Submarine Warfire Ships Acquisition Project) з наступним добудуванням ще чотирьох бойових кораблів українська сторона бере участь уже в складі сильної міжнародної команди. Так, до складу промислової групи UFUK International від України разом із згаданою фірмою «Прогрес» увійшов Казенний дослідно-проектний центр кораблебудування (м.Миколаїв) із новим проектом корвета «Містраль-1500Т», суднобудівний завод «Океан», а від впливових партнерів — усесвітньо відома американська фірма-проектант бойових кораблів Gibbs&Cox, один із лідерів ізраїльської оборонки — IAI (Israel Aircraft International) і турецький суднобудівний завод Jelik Trans. Крім того, проект підтримали кілька банків країн-партнерів і Туреччини. На думку головного конструктора військового кораблебудування України Сергія Кривка, єдиним реальним суперником у боротьбі за контракт (а це понад 1,5 млрд. дол.) є консорціум, який представляє інтереси кількох відомих кораблебудівних фірм Німеччини, а в разі успіху українсько-турецькі учасники цього альянсу можуть одержати не менше 35% замовлення на комплектувальне устаткування та матеріали від загальної вартості контракту. Як бачимо, Україну дедалі частіше починають брати в міжнародні команди, і дедалі частіше це — альянси із сильними західними виробниками й розробниками.
«Сили на виклик»
Створення інтернаціональних військово-морських сил BLACKSEAFOR, про що 2 квітня ц.р. Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина й Україна підпишуть у Стамбулі відповідну угоду, має для Києва подвійне значення. По-перше, воно виявилося яскравим позитивним обрамленням візиту на турецьку землю української військової делегації. Не виключено, що розвиток військово-морських відносин може вплинути й на долю військово-технічних проектів. Підрозділ забезпечуватиме виконання пошуково-рятувальних заходів, гуманітарних місій, розмінування, захист навколишнього середовища та контроль над судноплавством під час реалізації операцій гуманітарної допомоги. Слід зазначити, що це не лише перший багатонаціональний військово-морський підрозділ, а й перше військове формування, в якому беруть участь Україна та Росія.
По-друге, його створення припало саме на той час, коли почали пробуксовувати інші ініціативи української батальйонотворчості. Так, незважаючи на очевидну користь створення багатонаціонального інженерного підрозділу в Закарпатті «Тиса» і на те, що вже понад рік працює його українська частина, — підрозділи Румунії, Словаччини та Угорщини поки що не готові. Не виключено, що реалізація ідеї на морі підштовхне і «роботу» на суші. Зокрема й у створенні багатонаціонального підрозділу в рамках об’єднання ГУУАМ. Навіть якщо кількість його учасників трохи зменшиться.