Ми живемо в жорсткому світі, у світі конкуренції і безмежного споживання. Населення планети збільшується, природні ресурси скорочуються, запити зростають. Бог Україну ресурсами не скривдив. Нам би тішити себе й інших "українським", ставати сильнішими, конкурентоспроможними. А ми слабшаємо. Колотимося між соціалізмом і капіталізмом, як троянда в ополонці. Раніше казали: людина повинна трудитися. Один яму викопав, інший - закопав, усі ніби при справі і при зарплаті. За комуністів "добре жилося". Тим, хто вижив фізично. Щоправда, скромно, без золотих унітазів. Хочеш, щоб краще, - вступи, шукаєш пригод - висовуйся. Аж тут раптом: виробляй товар, і щоб його ще й купили, - ми так не звикли, не навчені.
МІЗКИ нам потрібні! Свої мізки - без них ми приречені. Мізки - це наука й освіта. Щоб посісти гідне місце у світі, треба виробляти конкурентоспроможну продукцію - потрібні інновації. Пропонуючи механізм інноваційного процесу без підтримки дядечка з-за кордону, я спираюся на власний досвід. Він не універсальний, нових процесорів чи ракет так не створити. Але забезпечити, щоб земля (головне багатство України) нас годувала і давала роботу, - допомогти, сподіваюся, зможе.
Займаючись інноваційною діяльністю, я задовольняю конкретні запити конкретних виробників, деколи й формую ці запити. Щоб рекомендувати алгоритм, треба осмислити, як мені це вдається. Зрозуміти й розібратися - зазирнути в минуле. Але спершу хочу викласти своє бачення проблеми.
Наука й освіта - творча діяльність. Я розділяю її на три РІЗНІ види, які живуть за РІЗНИМИ законами і живляться РІЗНИМИ талантами: наука пізнавальна (фундаментальна), наука прикладна й освіта. Втім, це не виключає взаємного перехрещування талантів - талановита людина часто багато в чому талановита.
Фундаментальна, пізнавальна наука навряд чи може забезпечити прорив нинішній Україні. Витрачені на неї ресурси, матеріальні й інтелектуальні, в кінцевому підсумку ллють воду не на наш млин.
Від радянської спадщини нам дісталися академії наук (з академіками, які, відчувши, що секс дозволений, почали множитися, як кролики) і міністерство (освіти і науки). Адміністративно-командна система сп'яніла від бюджетного валу і своїх позицій не здає.
Розпочну з НАН, тут пропрацював кілька десятиліть і предмет знаю. Більшість академічних інститутів мали прикладне спрямування і все нове несли в загальну скарбничку країни - конкуренції не було. Вигадували, досліджували, створювали нові процеси, матеріали, машини, "впроваджували" і "публікувалися", дисертації захищали... Коли публікуються, спілкуються між собою творці фундаментальної науки, виграє людство загалом і ніхто зокрема. Але щойно запахне вигодою, фундаментальна наука стає прикладною - головним фактором конкурентного протистояння і рушійною силою прогресу, усяка інформація пропадає.
Мета прикладної науки - конкурентоспроможний товар. Але це у них, там, у нас мета - дисертація. Опублікувалися, захистилися - і до нових рубежів! У нас передовий устрій і наука з двома вченими ступенями. "Синдром півня" - прокукурікати. А хлопці руки потирають. Ми придумуємо, а вони потім нам це і впарюють за "конвертовану". А щоб легше впарювалося - чиновникам відстібають у конвертах. Принаймні дві мої роботи, закінчені і впроваджені, були саме так "зарубані". Далі, ризикуючи стомити читача, мушу втаємничити його у деякі подробиці кухні технічного прогресу.
Інститут, КБ, завод - це ж чудово! Найкраща у світі система, твори! І я так думав, поки не почав творити. Ви досліджували, готові створювати обладнання, у вас навіть замовник є? Гроші на "науку" заводам виділялися, їх потрібно було витрачати, щоб не зрізали, очевидний взаємний інтерес - тоді вперед. До Академіка. Щоб включив у план КБ. І він включить. На наступний рік. Якщо стане співавтором. У КБ "не чекали". Добре, строчи ТЗ (техзавдання) і чекай. Строчу. Якою прекрасною бачиться майбутня машина - сильна, вправна, хіба що пісень і танців у неї не вклав. Простими словами - я мимоволі завищую технічні вимоги. Потім це мені аговкнеться, але поки що лиха не чекаю. Наступного року, або через рік творить конструктор. А-бра-ка-да-бру. Переміщення по осях x-y-z - ти писав? От я супорти й поставив. Гуляй. Прийдеш, коли закінчу. А йому ще творити й творити: за вимогами ЄСКД потрібна купа документів, більшість з яких для дослідного зразка взагалі не потрібні. Але інакше архів не прийме. Нарешті - ура! Далі - Академік, завод, план (на наступний рік), перенесення строків… Найстрашніше попереду, коли машина в замовника. Помилки, переробки, нерви, нерви… Ура, Акт упровадження, фанфари! Це - нова техніка? Це головний біль начальника цеху. Єдина відрада - автор Академік. НТР - науково-технічний рекет.
Переконаний, робота повинна мати одного Автора. Конструктор йому не передбачений - ставай до дошки (сідай за екран) сам. Ох, задумане не складається - шукай компроміс. Гарна машина - компроміс між бажаним і можливим. Сам знаєш, що важливіше. І ніякої купи креслень, лише ескізи на деталі для майстерень. Слюсареві на пальцях поясниш, він розумний, таких небагато, але ще залишилися. Коли рисуються останні ескізи, половина машини вже в металі. Замість п'яти років - п'ять місяців. Але це Машина! Нині, щоправда, немає під рукою ні майстерень, ні слюсарів, ескізиками не відскіпаєшся, але документації - лишень необхідний мінімум. Деякі виготовлювачі ще, всупереч усьому, дихають.
Стару систему розвалено, нової не створено, тож про який технічний прогрес ми говоримо? Про АВТОРСЬКИЙ. Я докладно написав, як практично реалізовував і продовжую реалізовувати таке виробництво. Якщо це роблю я, і замовники знаходяться, отже - можуть і інші. Технічний прогрес завжди був авторським, тільки останнього у списку викреслювали. Авторів - одиниці, задіяних у реалізації їхніх ідей - від десятків людей до сотень тисяч. Виходить, найперше завдання - знайти і задіяти Авторів. Як?
Було раніше шоу "Алло, ми шукаємо таланти". І знаходили! Юлія Мостова у своїй статті про "Лісапетну Україну" запропонувала пошукати ідеї і таланти, на сайті DT.UA - 700 відгуків! Щоправда, розгребти цю купу і знайти перли - те ще завдання, але інакше ніяк. Я, загалом, пропоную те саме: шукати таланти, шукати людей неординарного мислення, шукати нові ІДЕЇ.
Але робити це має не газета, а спеціальна структура, назвемо її, наприклад, "Клуб чудових ідей" або "Банк ідей". Державна. Вхожий кожен, з вулиці. Одна позитивна ідея - один Автор. Нотаріус. Реєстрація. Красиве свідоцтво. Закритий архів, ідеї не розголошуються. Держава оплачує офіс, канцелярію, нотаріуса, юриста, патентознавця. Творчі працівники, батьки-засновники - НЕ ОПЛАЧУЮТЬСЯ. Якщо ідеї достойні й патентоспроможні, то держава оплачує патент на ім'я Автора. Тільки одного Автора. За договором, потім, з роялті, витрати компенсуються. Творчий колектив - добровільне об'єднання яйцеголових і "чокнутих". Поповнюється такими самими з вулиці. Навіть академіками, якщо багаті на власні ідеї. Розгрібають стоси розумних і не дуже пропозицій, класифікують, оцінюють. Інформація суто внутрішня. Реклама, щоб усі знали, куди йти. І, безперечно, репутація, яку доведеться наполегливо заробляти.
З "Рогами і копитами" та рогоносцями розібралися, тепер про ґудзикових майстрів. Заходить замовник: "Хочу побудувати пароплав!". Немає проблем: "Хто там у нас "летючого голландця" пропонував? Нехай поговорять!". По суті, стикуються Автор Ідеї і Підприємець. Домовляться - юрист оформляє, і вперед! А якщо: "Мені б чогось такого", тоді: "Де там наш Жуль Верн?".
Генрі Форд, творець масового автомобіля "Форд Т" і конвеєра, вважав, що кращого за його машину вже нічого бути не може. Відтоді багато води спливло, але підсвідома переконаність, що нинішнє настільки добре, що кращого нічого бути не може, властива багатьом. Цьому сприяє вміла реклама, яка відбиває охоту конкурувати з тим, що найдосконаліше. Я називаю це "синдромом Форда". Мало хто спроможний його подолати, зазирнути в майбутнє, але саме вони можуть і повинні стати Авторами майбутнього.
"Синдром Форда". Війна. Підводні човни - грізна зброя. Але - уразливі. Щоночі спливають, щоб дихали дизелі. Звідки човни взялися, від Жуля Верна? Вважай, років п'ятдесят удосконалювалися. І тільки в середині війни хтось винайшов шнорхель - дихальну трубку поруч із перископом. Здавалося б, найперший конструктор найпершого підводного човна мав розмістити повітрозабірник у найвищій точці - але чомусь цього не зробив. Знадобилося півстоліття, щоб побачити безглуздість загальновизнаного рішення.
Завдяки подоланню "синдрому Форда" мені вдавалося знаходити нові рішення там, де, здавалося, вже все вилизано й іншого просто бути не може. Більше того, повертаючись до своїх старих розробок, які вважав межею досконалості, тепер бачу, наскільки тоді був неправий. Наших Авторів мають добирати виключно з людей неординарного мислення!
Від професорського шляху я відмовився, тому про освіту говоритиму не як виробник, а як споживач цих послуг. Далекий сорок… рік, я в четвертому класі, Єлізар Якович грається з нами в кораблики - дмухаємо на фантики, хто кого передмухає. Ми його любили, а він любив задавати задачки. Одного разу каже: "Цієї ви не розв'яжете". Я розв'язав. "А ти молодець, здорово! Адже ця задачка для п'ятого класу". Потім був Яків Герасимович - де він тільки знаходив свої задачки! У мене гонор: не розв'язати вже не можу. Був фізик, Георгій Люціанович. Червоний від гніву: напилок на напилку лежить, як можна, затупляться! Учив полірувати, як червонодеревець. У фізиці - бог! Подивіться уважно на ім'я автора статті - поруч, невидимим чорнилом, їхні імена, моїх Учителів!
Ще про загальновизнане: кваліфікацію токаря оцінюють за точністю виготовлених деталей, булочника - за смаком булочок, педагога - за кольором обкладинок (диплома)?! Так робить увесь світ, так заведено. А свої мізки є? Очевидно, що ні, бо якщо оцінювати за тестуванням учнів, то більшість учителів вилетіла б як двієчники.
Становлення Людини починається в утробі матері. Вона чує голос, сприймає музику… Далі - батьки, дідусі-бабусі, вихователі-вчителі. Не всі батьки читали Спока, ще менше зрозуміли й дотримуються порад. Дивна безвідповідальність: улюблений автомобіль ви будь-якому слюсареві не довірите; і всіх знайомих перепитаєте, хто б міг шпалери якісно поклеїти, а от дорогоцінне чадо - віддаєте в садок (школу) на відкуп тітоньці Марусі, яка в найкращому разі на "трійки" закінчила педінститут, яку кинув чоловік, яка кінці з кінцями не зводить і до того ж дітей люто ненавидить. А потім, років через десять, вам і на думку не спаде, що винуватиця вашого передінфарктного стану - та сама тітонька Маруся.
Реформа освіти, якщо її проводити всерйоз, може бути дуже болісною. Але хабарників, неуків, непрофесіоналів, неінтелігентних і недобросовісних треба з освіти видаляти - негайно. Вигадали незалежне оцінювання - от і кваліфікуйте за ним педагогів. Впровадьте розряди й підвищуйте оплату - не на відсотки, а в рази! І щоб ні директриса, ні чиновник нічим не могли накапостити. Причому система кваліфікації (атестації, тарифікації) має бути єдиною, від дитячого садка до університету. Вихователь садка із зарплатою професора? Так! Зробіть так - і ви не впізнаєте країну.
Викладене в статті - моя бліц-реакція на статтю-маніфест про "Лісапетну Україну". На цілісність пропозицій не претендую. Тут викладено лише схему, перевірену власним життям. Хто міг би її впровадити - предмет окремої розмови. Але я твердо знаю, що фразу "Таланти України повинні служити Україні" ми мусимо зробити однією з провідних ідей реформ, які чекають країну.