Швидко, проте, радість афінян зменшилась: вони зрозуміли, що це був "гнилий" мир
Фукідід
Ситуація у світі та її сприйняття суспільством змінюються карколомними темпами.
Те, що ще вчора виглядало страхітливою єрессю, перетворюється на ортодоксію. Настає складний час для жерців та інквізиторів: треба встигнути змінити одвічні переконання і переписати проповіді. Сьогодні це зробити складніше: Google знає все. Та й російський закон про право на забуття, слава Богу, не набув глобальної дії.
Такий час - найкращий для перевірки адекватності оцінок і підходів. Ідеологічні ярлики та інша мішура злітають першими, і стає зрозумілішою природа речей, принаймні відкривається новий, глибший зріз реальності. Унаочнюється плутанина між цілями та інструментами. Проявляються, здавалося б, давно вже подолані фобії і філії.
Саме зараз час нагадати, що головним національним інтересом України, як, втім, і будь-якої іншої держави, є виживання. Тобто - забезпечення державного суверенітету (наголосимо, що про суверенітет йдеться у тому сенсі, який вкладається у це поняття у сучасній Європі), а також територіальної цілісності. Гарантувати державний суверенітет і утримати територію неможливо без успішного суспільного розвитку.
Російська окупація Криму і гібридне вторгнення в Донбас відбулися не тільки і навіть не стільки через склеротичну політичну систему сусіда і його імперські марення, а, насамперед, через нинішню українську неспроможність побудувати ефективну державу, потужний сектор безпеки і оборони, забезпечити економічний поступ і, на цій основі, вільніше і якісніше життя.
Якщо не вдасться переломити ці тенденції, втрати можуть виявитися лише прологом нової Руїни. Менш ніж у 2000 км від нас шостий рік вирує варварська громадянська війна у Сирії, активну участь у якій беруть росіяни. І ані жорсткі заяви ЄС, ані збройні сили коаліції на чолі з США не спроможні зупинити звірства, що вже коштували життя понад 400 тисячам чоловіків, жінок і дітей, а приблизно 7 мільйонів змусила покинути домівки. До війни у Сирії жило близько 18 мільйонів людей.
Аргументи расистського штибу, на кшталт того, що слов'яни - не араби, а отже такий жах у нас неможливий, далекі від переконливості (згадаймо Югославію). Те ж стосується і заклинань про ХХІ століття і центр Європи - вдалося ж саме сьогодні повернути у живу мову вислів "кинути на підвал". Чому інше у тому ж стилі неможливе?
У сучасному світі мала або навіть середня держава не може забезпечити свій розвиток самотужки, не відкриваючи свою економіку та інформаційний простір світові. Замало ресурсів, занадто обмежені ринки, далеко недостатньо людей, та й ідей. Більшість, принаймні до останнього часу, це усвідомлювала, і саме тому українська зовнішньополітична і безпекова дискусія всі 25 років незалежності обертається навколо двох альтернативних орієнтацій: з одного боку - це приєднання до Заходу, а з іншого - повернення під російську парасольку.
Головна проблема росіян - навіть не у небажанні кандидатів у сателіти відігравати цю не дуже почесну роль, а у неспроможності сучасної Москви забезпечити ефективне управління і розвиток навіть власної території, не кажучи вже про "зону привілейованих інтересів". Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я, ОРДЛО - тому наочні приклади. Та й Білорусі з Казахстаном не надто комфортно в обіймах Москви, чого і бацька Лукашенко, і єлбаси Назарбаєв вже навіть не приховують.
За часів незалежності російські мрії про відновлення контролю над Україною були близькі до втілення двічі: у 2004-му та у 2012-2013 рр. Результатом обох цих спроб стали революції. Переможці у першій, зрештою, поховали шанс на інтеграцію в Західний світ за центрально-східноєвропейським зразком. А спроби придушити другу і наступна за ними російська окупація Криму, російське вторгнення в Донбас і конфронтація з РФ вже коштували понад 10 тисяч людських життів, незліченних страждань мільйонів українців і десятків відсотків ВВП України.
Пароксизми українсько-російської дружби, а обидва зближення відбувалися саме на основі ще радянської метафори "непорушного братерства між народами", спричинили значні проблеми й у самій Росії. Помаранчева революція поклала край "днів путінських прозахідному початку". Кримсько-Донбаська операція вивела здичавіння російського суспільства на небачений майже століття рівень, змусивши доволі космополітичний Кремль задіяти "останній наявний ідеологічний ресурс" - російський націоналізм. А відомо: як тигра осідлав, то злізти важко.
Втім, поки що це проблеми РФ. Для нас важливіше, що "братерські відносини" з Росією сприймаються активною частиною українського суспільства як загроза власній самототожності, а отже - призводять до заперечення, яке з часом виливається у суспільний протест. Зараз таке сприйняття стало масовим.
Війна 2014-го і подальших років остаточно зруйнувала і зрештою добила "братерство". Вже на її початку було сказано: "Никогда мы не будем братьями, ни по родине, ни по матери", - і заперечувати це вже пізно.
"Проросійські" ж політики, попри гучну риторику, ніколи насправді не переймалися питаннями культури й ідентичності. Остання для них, зрештою, фактично не існує. І справді, як пісня може перемогти гроші? Може, і вся історія людства тому незаперечне свідчення. Виною у цьому сприйняття України як чогось тимчасового, помилки, яку можна відкрутити назад і виправити. Не вдалося і не вдасться. А нинішні намагання відсторонитися від "українського питання" слід оцінити як дуже позитивні. От тільки чи довго триватиме протверезіння?
Чи можлива дійсно дієва модель україно-російських відносин, побудована на дотриманні сторонами національних інтересів? Безумовно, так. Географію скасувати не вдалося ще нікому, і потреба у ній неминуче постане, тільки-но будуть врегульовані на основі норм міжнародного права питання незаконної окупації Криму і Донбасу.
Але практично це потребуватиме від обох сторін величезної волі, зусиль і часу. Чи є все це у наявності? Питання риторичне. Як приклад, згадаємо лише про цілком передбачувану, після 10 тисяч жертв, число яких зростає щодня, підступного порушення всіх клятв, обіцянок і формальних договорів, тотальну недовіру.
Дехто сподівається, що через усе можна переступити й почати з чистого аркуша. Тим більш, переступати і реалізовувати "зближення" прагнуть саме ті люди, у житті яких принаймні двічі все склалося. Але 2017-й - це не 2010-й. Нове "братерство" коштуватиме сторонам ще більших втрат і запустить процес, що майже напевне призведе до непередбачуваних наслідків для самої РФ.
Щодо інтеграції в Захід, то в нас її ще з початку 1990-х років уявляють як вступ до НАТО і ЄС. На жаль, край сподіванням на швидку і повномасштабну євроатлантичну інтеграцію поклали брюссельські заяви прем'єр-міністра України В.Януковича влітку 2006 року і Бухарестський саміт 2008-го. Нагадаємо, що офіційна відмова від позаблокової політики наприкінці 2014-го мала дещо іншу природу, аніж проголошення курсу на членство в НАТО у 2002-му.
Позиція ЄС сьогодні яскраво унаочнена "безвізовим" питанням. Та й питання ратифікації Угоди про асоціацію ще остаточно не врегульоване. Спроба "емігрувати в ЄС всією країною", як про це говорили 15 років тому, зазнала краху.
Чи означає це, що побудова вільного суспільства і правової держави в Україні неможлива, як стверджують, проголошуючи провал пострадянського модернізаційного проекту? Ні, жодним чином. Натомість постала нагальна необхідність переосмислення інструментів реалізації політики, а не її цілей. Членство у міжнародних організаціях є лише засобом, а жодним чином не метою. Якщо із зрозумілих причин таке членство не може бути досягнуто в окресленій перспективі, то слід підбити рахунок здобутків і поразок та шукати інші інструменти. І робити це слід якнайшвидше.
Незалежність України є сама по собі цінністю. Вільна Україна рано чи пізно стане успішною, окупована - ніколи. Чуже управління не терпить свободи. У незалежній державі репресії ніколи не набували і не набудуть тих розмірів і інтенсивності, як у підлеглій. Знов-таки - це само собою очевидно, але, на жаль, не для всіх. Як і те, що сьогоднішні претенденти на роль Квіслінга стануть жертвою окупанта не набагато пізніше, а може - навіть і раніше, ніж його вороги.
Україна потрібна для самої себе, а не для інших. Її можуть намагатися перетворити на міст, форпост чи носія глобально-цивілізаційної місії. Але всі ці ідеї втілювати українцям, тут і зараз, з наявними, насамперед внутрішніми, ресурсами.
Наочним є приклад тітовської Югославії, яка змогла у 1940-і роки зберегти свою фактичну незалежність попри радянський тиск (а сталінський СРСР - не путінська РФ), який, до того ж, зустрічав певне розуміння з боку США. Розпалася ж Югославія за значно сприятливіших зовнішньополітичних умов завершення холодної війни.
Саме опора на власні сили, що означає тверезу оцінку ситуації, а не закритість, має стати імперативом політики. Український ізоляціонізм - це просто довгий шлях до руїни з проміжною зупинкою у Москві.
Свобода і гідність - це саме українські цінності. І реалізувати їх на практиці можемо лише ми самі. А на практиці це означає, перш за все, створення ефективних інституцій, насамперед потужної армії і дієвих спецслужб. Протиснутися бочком, експлуатуючи пострадянську систему, залишки старих ресурсів і суспільного ентузіазму, породженого Революцією гідності, більше не вдасться.
Потрібні справжні і глибокі зміни. Це неможливо без вільних людей і нових ресурсів, а отже - без економічної лібералізації, вивільнення малого і середнього бізнесу (наразі тенденції скоріше протилежні).
І останнє. Які б домовленості не були досягнуті і на якому б рівні вони не були скріплені підписами, ця згода неминуче матиме тимчасовий характер. Перебудова міжнародної системи триває, а отже - загрози тільки зростатимуть. Нова спроба військового наступу може відбутися вже за кілька років, а акти економічної, кібернетичної, інформаційної агресії залишатимуться частиною повсякденного життя ще довго.
Україні потрібні прискорені трансформації. І якнайшвидше. Чи спроможні ми на такі зміни - ось головне питання.