До підсумків року ще далеко, але першого претендента на "Розчарування року" вже визначено. Це патріарх Московський Кирил. Він обснований розчаруванням, як коконом, - і не розбереш, де закінчуються його власні розчарування і починаються розчарування в ньому самому з боку... та рішуче всіх.
Список розчарувань патріарха варто було б почати з самого початку. На наших очах він втратив, можливо, найдорожче, що мав, - "Русский мир". Любиме дітище, яке він так старанно виводив у світ, радів успіхам, ревниво стежив за реакцією публіки, приймав вітання. Він щиро вірив у його світле майбутнє і працював на нього не шкодуючи сил. Він, можливо, зовсім не підозрював, що в задушливих кремлівських кабінетах його плеканцеві готують непоказне майбутнє. І коли дізнався - спробував противитися. Так, до його честі, він був різко проти застосування зброї щодо України. Він до кінця залишався прибічником "м'якої сили". Він стільки праці поклав, щоб створити цей "Русский мир", він був такий упевнений, що така політика значно витонченіша і, головне, ефективніша, ніж політика прямого воєнного втручання. І, найголовніше, він так ясно розумів, що перехід від політики ідеологічної єдності до політики силового втручання відсуне його на треті ролі в російському істеблішменті - йому доведеться поступитися місцем біля трону військовим.
Але що вдієш? Його не послухалися. Його "Русский мир" виявився не метою, а засобом. Усього лише приводом для тих, хто хотів побрязкати зброєю і покричати про "Кримнаш", "Донбаснаш" та інше "повнийнаш".
Патріарх образився. Він узагалі перестав згадувати "Русский мир", замінивши його в офіційних промовах цілком незрозумілою, але більш відповідною випадку "історичною Руссю". Він відмовився з'явитися на торжествах з приводу "Кримнашу". І залишив тамтешню митрополію у підпорядкуванні Києва. Він відбувався лояльними, але досить непевними словами про "умиротворення" і "братовбивчий конфлікт" на Сході України, але не давав різких оцінок. Він хотів зберегти бодай обличчя - якщо вже не вдалося зберегти все інше.
Але йому не дозволили навіть такої дещиці. Російська влада виросла з тієї служби, яка не допускає чистоплюйства, а як мораль сповідує комітетські ідеали. Яка знає, що втримати шоблу згуртованою можна лише одним-єдиним шляхом - пов'язавши пацанів кров'ю. Ну, або хоч брудом. Якщо вступаєш у шоблу - не розраховуй, що збережеш рукавички чистими. Те, що шобла стала державною владою, нічого не змінює в її цінностях і методах.
Коли список розчарованих патріархом поповнився кремлівськими начальниками, настав йому час розплачуватися і за чужі невдачі, і за свої демарші. У тому, що "кримський сценарій" на Донбасі провалився, "винним" виявився і патріарх. Поки він розповідав про "Русский мир" і його успіхи в Україні, йому охоче вірили. Вірили, що ніде в Україні, окрім маленької Галичини, ніхто всерйоз "проекту Україна" не сприймає. Не вірить у нього. І вже точно не піде за нього воювати. Що варто тільки ввімкнути якнайгучніше "православну єдність", поставити народ перед вибором - "бандерівці" чи "Русский мир" - і можна не сумніватися, що у відповідь гримне одностайне "ура!". Ну, гаразд, у Києві хунта, Київ доведеться відкласти. Але все інше російськомовне - весь Південний Схід, як ви пам'ятаєте, значився у планах "великого возз'єднання" - обов'язково стане "нашим".
Не став. Мало того, вчинив опір. І це в найбільш російськомовних православних вотчинах найбільш русмировських владик! Легко зробити висновок, що патріарх Кирил трохи перебільшив успіхи православного "Русского мира" на території України. І такий висновок напевне зробили. Дарма що він помилковий - адже є різниця між "належністю до великої російської культури" і готовністю "проковтнути" окупацію. Провал "Русского мира" в Україні записали на рахунок патріарха. Російська верхівка дійшла висновку, що всі внески в РПЦ - матеріальні й символічні, - "на єдність Русі" можна сміливо заносити в графу "чистий збиток".
Утім, процес розчарування патріархом у Кремлі розпочався ще кілька років тому. Точніше, це ще не було розчарування - просте охолодження. Його роботу з ідеологічної підготовки до фізичного втілення "Русского мира" вважали закінченою. Судячи з того, що пишуть про підготовку Росії до агресії проти України, початок охолодження у відносинах між Кремлем і патріархом приблизно збігся з початком підготовки вторгнення.
Тепер патріархові доводиться за все те начуватися. І за демарш з приводу Криму, і за невиразну позицію з приводу війни на Донбасі, і взагалі за те, що Україна все ж таки існує. Тобто він приречений на примноження розчарувань.
Насамперед у всьому, що стосується України. Якщо в патріарха ще були якісь надії втримати українську церкву у своїй орбіті (бодай у районі Плутона), то після початку великого листування з питання "релігійної війни" вони зникли остаточно. Патріарша кляуза на Україну у Вселенський патріархат, в ООН, у РБ ООН, в ОБСЄ про "розгром канонічного православ'я під виглядом АТО" - остання соломинка, яка може зламати спину верблюдові. Патріарх, нарешті, перестав викручуватися й відкрито став на бік бойовиків - людей, які, дотримуючись його логіки, є захисниками "канонічного православ'я". Усе інше, здається, патріарха не обходить.
Патріарх у своїх листах і зверненнях в найкращих кисельовських традиціях рече світу про те, що "розкольники" й "уніати" як почали на Майдані із закликів громити православ'я - так тепер, отримавши зброю, і громлять уже всерйоз, по-дорослому. Тобто у нас із вами не терористи, не громадянський конфлікт, не агресія сусідньої держави, навіть не гібридна війна, в якій усьому місце знайдеться - у нас Варфоломіївська ніч. Ось що патріарх Кирил має повідомити світу з приводу конфлікту в Україні.
Патріархові, очевидно, не хотілося писати такий відвертий пасквіль. Його лист то з'являвся на офіційних сайтах, то зникав, достоту як "брегет". Чим спричиняв іще більший ажіотаж, звісно. Але й дав надію, що патріархові ніяково за нього. Та тільки залишилося нез'ясованим питання, за що саме ніяково - за зміст листа чи за те, що з'явився він напередодні інтронізації нового митрополита Київського, тобто трохи невчасно. Бо він очевидним чином поставив під удар саме його, свіжоспеченого предстоятеля УПЦ МП, якому треба якось балансувати між московським начальством і київською владою. РБ ООН патріарх може розповідати, що УПЦ і РПЦ "абсолютно поза політикою", що вони "мирумир", що "тільки в молитві за всіх", "у піклуванні про стражденних", у "подвижництві" і ось нарешті й "мучеництві" несуть слово Боже і Світло світу. І що за оце служіння їх і беруть тепер до нігтя всілякі "розкольники" й "уніати". А в Україні ці розповіді, м'яко кажучи, нікого не переконають. Якраз навпаки - градус розчарування піднімуть до критичної позначки. До відрази.
Саме відрази, а не ненависті, як, можливо, розраховували патріарх і його куратори. Ненависть їм була б на руку. Вона дала б можливість перетворити УПЦ МП на "церкву-мученицю". Нехай націоналісти громлять приходи, б'ють панотців, передають майно в інші конфесії. А влада заплющує на це очі, а краще нехай узагалі заборонить МП на території України. Що гірше - то краще. По-перше, це згуртує православний народ у Росії в протистоянні хунті і, можливо, дозволить рекрутувати якнайбільше "захисників канонічного православ'я" для війни на Донбасі. По-друге, втрату української частини церкви можна буде списати на "богоборчий розгром", а не на власну тупість і захланність. Ось, мовляв, і світова спільнота не дасть збрехати - ми до неї зверталися.
Але поки що стосовно Московського патріарха в Україні домінує відраза, й аж ніяк не ненависть. Вона відчувається в усьому і в усіх учасниках драми. В українській владі, наприклад, яка просто відвернулася від УПЦ, як від порожнього місця. Показово, що ні президента, ні мера Києва не було на інтронізації новоспеченого митрополита Київського, а прем'єр навіть не завдав собі труду надіслати поздоровлення. "Зайнятість" - не аргумент. Особливо зважаючи на роль, яку Московський патріархат і УПЦ відіграли й відіграють у конфлікті на Сході країни. Здається, владі просто не хочеться мати справу з УПЦ та її московським начальством. Та й сенсу немає - адже вже стало ясно, що ніякої допомоги в умиротворенні на Сході країни від церкви вони не отримають. Навпаки, в УПЦ активно допомагають патріарху роздмухувати скандали з приводу "утисків православ'я". І Київська митрополія чи то не може, чи то не хоче цього припинити. То про що ж з ними розмовляти? Тільки час втрачати. Влада України розчарована у своїх "партнерах по симфонії". А для православної церкви це серйозна проблема.
Це розчарування добре помітне в суспільстві. Де навіть заклики "громити і забороняти" викликають дедалі менше співчуття, і дедалі більше - бажання відвернутися і побажати всім "московським парафіянам" самим розібратися з собою, своєю совістю, своєю церквою і громадянською лояльністю. Їм доведеться робити це цілком самостійно - священноначаліє і не подумає їм допомогти.
Священноначаліє після виборів митрополита Київського в патовій ситуації. Митрополит Київський людина вкрай консервативна й віддана російському православ'ю. Він нічого не змінюватиме. Можливо, він навіть не помітить, що зміни необхідні. Його оточення намагається згладити кути, але цих зусиль до смішного замало. Ось, наприклад, днями керівник прес-служби УПЦ МП виступив із сенсаційною новиною: "Крим - Україна". Звичайно, краще пізно, ніж ніколи. Але чи не здається офіційним особам УПЦ МП, що зараз значно актуальніше було б дати оцінку всім тим провокаціям, які ллються з вуст московського церковного начальства? А заодно всім тим страшним картинкам "злочинів карателів нацгвардії проти канонічних православних", які щедрим потоком течуть по російському ТБ. Але про "переслідування за релігійною ознакою" митрополит Онуфрій пише листа президентові, а патріарх Кирил - кому завгодно, аж до "Спортлото", та тільки не туди, куди писати слід було б, якби факти переслідувань справді мали місце, - у Генеральну прокуратуру України.
Відповідь проста: долі конкретних людей нікого не цікавлять. Вони створюють інформаційний привід. І, відповідно, привід для подальшого нарощування воєнного конфлікту. І, відповідно, нових страждань. Такий от "мирумир".
Найцікавіше - як вчинять священики й миряни УПЦ МП. Далі заколисувати себе і слухачів тим, що "церква поза політикою" і "офіційна позиція церкви не така" - не вийде. Заяви патріарха Московського - це і є "офіційна позиція" їхньої церкви. Яка полягає в тому, що УПЦ в Україні повинна терміново стати гнаною, мученицею, а її гонителі - учорашні друзі й сусіди, вони ж "розкольники", "уніати" та інші представники бандерівської національності.
От хто, напевно, відчує дуже гірке розчарування - то це парафіяни УПЦ. Вони справді багато втратили за цю війну. Вони звикли думати про себе як частину величезної церкви, яка турбується про них, як мати. А вона всього лише використала їх як розмінну монету. Як привід для політичного втручання і навіть воєнного вторгнення. А тепер іще й штовхає на "подвиг", на "мучеництво". І добре, аби заради віри, таж ні - заради чергової геополітичної химери.
Втім, патріарх Московський по-своєму чесний зі своєю українською паствою: вони повинні вибрати, кому зберігати лояльність, з ким зберігати єдність - зі своїм народом (так, з розкольниками й уніатами включно) чи з "Русским миром". Судячи з усього, патріарх Кирил остаточно канув у вир розчарувань - утопивши разом із собою не тільки "Русский мир", а й РПЦ заразом.
Але це зовсім не означає, що УПЦ має рушити слідом. Це означає, що тепер вона має шукати свою дорогу сама.