Цікаво, чи переміг би Віктор Янукович на президентських виборах 2010 року, якби в Україні не було свободи слова? Навряд. І не лише тому, що тодішній опозиціонер Янукович і його речники буквально жили в телевізорі: про них говорили, писали і показували не менше, аніж про тодішнього президента, прем’єра і спікера. Питання в іншому: попередні п’ять років преса, як це і має бути в демократичній країні, дозволяла собі критику на адресу влади, не оминала будь-яких неприємних для чиновників тем. Чвари в демократичному таборі, помилки в управлінні країною, кадрова чехарда, популізм і економічні проблеми, про які відкрито говорилося в медіа, стали причиною поразки Ющенка і Тимошенко і привели на найвищу посаду їх давнього опонента. Вільні медіа попрацювали на перемогу Януковича набагато ефективніше, аніж усі його соратники разом узяті.
За вісім місяців змінилася не лише країна, а й ЗМІ, особливо телебачення. Якщо подивитися новини на будь-якому українському каналі, то найважливішими темами в житті суспільства є наради і засідання, з яких не вилазять наші можновладці, бо ж усе про країну дбають; їх візити, результати яких є приголомшливо успішними; їх ініціативи, реалістичність яких очевидна апріорі і не потребує альтернативних експертних думок; інспектування різних територій, під час яких керівникам підприємств і мерам мільйонних міст роздаються прочуханки у стилі «помовч, хлопче, доки пан розмовляє». Контент і картинка на телеканалах стають до болю схожими — одні й ті самі теми, цитати і герої, причому перелік замовчуваних проблем теж співпадає. Майже нереально побачити сюжет про протести малого бізнесу проти Податкового кодексу, критику європейськими інституціями відкотних процесів в Україні, неадекватне зростання цін, смерті затриманих у міліцейських відділах, зухвалі порушення під час виборчого процесу, а саме — про відмову реєструвати кандидатів від опозиції, засилля партій-двійників, а також повноцінний репортаж про розслідування справи Гонгадзе і можливу причетність до нього нинішніх і вчорашніх можновладців.
З ефіру витісняються суспільно-політичні програми і на їх місце приходять численні талант-шоу: вся країна співає і танцює! Не викликає сумнівів, що естетичним смакам нинішньої владної команди найбільше до вподоби єдиний інформаційний простір сусідньої Росії, де про президента і прем’єра — або добре, або дуже добре. Власники і менеджмент українських медіа виявилися настільки чутливими до побажань влади, що от уже й канали, які були флагманом неупередженої журналістики, відмовляються від політики у вечірній прайм і пропонують здивованим глядачам двомовну беліберду. Моніторинги незалежних експертів, зокрема Інституту медіаправа, свідчать: кількість матеріалів з ознаками замовності і тенденційності стрімко збільшується.
«Закручування гайок» викликає страх і апатію в журналістському середовищі, підриває довіру суспільства до медіа і, врешті-решт, відчутно псує репутацію Януковича на Заході. Жовтень став рекордним за кількістю виданих українській владі «жовтих карток». ПАРЄ в досить жорсткій резолюції висловила особливе занепокоєння відсутністю прогресу у розслідуванні справи Василя Климентьєва, збільшенням кількості достовірних повідомлень про тиск на медіа, призначеннями, що провокують конфлікт інтересів, вибірковим скасуванням ліцензій на мовлення. ОБСЄ наголошує на важливості плюралізму в медіа. Європарламент в проекті своєї резолюції висловлює стурбованість погіршенням ситуації з демократією. А в щорічному рейтингу свободи слова, який цього тижня оприлюднила організація «Репортери без кордонів», Україна впала на 42 пункти і посідає тепер 131-ше місце — перед Іраком…
Усі ці європейські інституції висловили особливу тривогу щодо бурхливої діяльності, яку розгорнула СБУ в полюванні за «відьмами» — правозахисниками, істориками і журналістами (до речі, пасаж щодо занепокоєності ПАРЄ діями спецслужби так і не потрапив в ефір близьких до голови Служби безпеки каналів; кажуть, виключно з технічних причин).
Українська влада поки що рефлексує на критику з-за кордону, але замість визнання проблем і роботи над помилками обрала іншу дивну тактику захисту — переконує суспільство, журналістів і саму себе, що насправді всі ці різкі резолюції писалися шанованими європейськими структурами не під впливом відвідин України, спілкування з представниками неурядових організацій, а під диктовку опозиції, яка роз’їжджає «закордонами» і паплюжить країну. При цьому можновладці відмовляються помічати очевидні речі: Захід настільки втомився від України, що однаково критично ставиться до політиків усіх таборів, а вірить тільки тому, що бачить.
Українські ж медіареалії говорять самі за себе — в країні знову зникають журналісти, кримінальні справи за фактом перешкоджання діяльності репортерів не відкриваються або не доходять до суду (європейці були шоковані відмовою прокуратури розслідувати побиття охороною президента кореспондента СТБ чи безкарністю «Беркута», який заламував руки репортеру «Нового каналу»). Медійні закони гальмуються більшістю — чого варті лише останні приклади. Цієї осені постанова Верховної Ради про мораторій на перевірку медіа під час виборів була проголосована лише за десять днів до закінчення кампанії, хоча раніше, за всіх режимів, приймалася завчасно. Більше того, спочатку ця постанова стояла в порядку денному… 5 листопада, тобто через тиждень після закінчення виборів! Або багатостраждальний закон «Про доступ до публічної інформації», в черговий раз завалений більшістю на нинішньому сесійному тижні.
Побоювання партії влади зрозумілі — закон встановлює більш жорсткий контроль суспільства над силовими структурами і державними установами, змушує чиновників оперативно і в повному обсязі відповідати на інформаційні запити, відкриває більший доступ до суспільно важливих тем. Нинішня ж влада не може похвалитися справжньою відкритістю. Журналісти нарікають на її непублічність, неможливість вчасно отримати інформацію, поставити гостре запитання першим особам, домогтися оперативної відповіді на запит.
Янукович за вісім місяців правління мав єдину повноцінну велику прес-конференцію для журналістів, а так віддає перевагу відформатованим телевізійним інтерв’ю чи спілкуванню з вузьким колом кореспондентів президентського пулу. Важко зрозуміти, чому оточення президента так оберігає свого шефа від « неперевірених» журналістів, адже в опозиції він мав набагато активніший діалог з медіа, бував у студіях ток-шоу і нормально «тримав удар». Чи потрібна Залізному Господарю така ведмежа послуга, яка викликає дедалі більше незадоволення серед репортерів та яку помічає і звичайний глядач.
Якщо говорити про уряд, то кореспонденти мають рацію, коли скаржаться, що з ними спілкуються два віце-прем’єри і два міністри, яких не страшно показувати людям. Ну і, звичайно, сам Микола Янович, якого вже не страшно показувати, бо всі вже звикли. Інші міністри залишаються непублічними. Можливо, тому, що коли заговорять, то розвіються останні ілюзії про команду міцних професіоналів…
Президент не втомлюється повторювати, що немає жодного доведеного випадку цензури. Ну, справді, не буде ж власник каналу свідчити сам проти себе. А наші правоохоронні органи не дуже налаштовані щось подібне доводити. Як голова тимчасової слідчої комісії з питань розслідування фактів цензури, я з колегами підготувала більш як 20 запитів до Генеральної прокуратури за скаргами журналістів, особливо регіональних видань, на тиск із боку місцевої влади. Так от, на більшість листів ми отримали стандартну відповідь — факти не підтвердилися, під час перевірки з’ясувалося, що ніхто на редакторів за критичні статті не тиснув, техніку в редакціях нелояльних газет місцева влада відбирає законно, бо ж то власність міськ- чи райрад, а не сиротинців — журналістських колективів, які за роки роботи і на фотоапарат чи комп’ютер не заробили. Генеральна прокуратура не обтяжується питанням, чи не тиснули на редакторів цих маленьких редакцій місцеві князьки з вимогою відмовитися від скарг, попередніх заяв; нікого не дивує, що журналісти, ховаючи очі, змінюють позицію щодо дій влади. Ми маємо вже кілька неофіційних свідчень регіональних колег, в яких почалися ще більші проблеми після звернення до ТСК, і вони просто бояться. Нелегко бути захисником свободи слова у маленькому провінційному містечку, тим більше, коли президент говорить, що цензури в нас немає.
Можливо, Віктор Федорович просто дивиться інші канали чи вкладає інше значення в поняття свободи слова? Адже останні соціологічні опитування центру Разумкова, інших авторитетних інститутів свідчать: більше половини українців вважають, що в Україні впроваджується політична цензура. Громадяни усвідомлюють, що найбільш підконтрольними є «блакитні екрани», і починають «йти» в Інтернет, до якого влада поки що не добралася. Але це — поки що. Враховуючи її бурхливу діяльність щодо приборкання інформаційного простору, і в цій царині можна очікувати, що під гаслами впорядкування і ліцензування здійснюватимуться зачистка і тиск. Принаймні такі побоювання інтернет-спільнота висловлює в контексті деяких нинішніх законодавчих ініціатив.
Попередня влада так само не спромоглася сформулювати державну стратегію в інформаційному просторі. Важливість проблеми і виклики, що стоять перед інформаційно оголеною державою, начебто усвідомлювали всі, навіть спеціальне засідання РНБО було цьому присвячене, але сформулювати і реалізувати цілісну державну програму так і не вдалося. Нинішня влада повторює помилки попередників, необачливо зволікає із виробленням стратегії, зациклюючись на тактиці приборкання медіа.
До успіхів у царині свободи слова команда президента відносить розробку закону про суспільне телебачення. Безумовно, це дуже добре, що глава держави виступає за його створення. Опозиція голосуватиме за цей законопроект (шкода тільки, що партія Януковича вже кілька разів провалювала голосування по альтернативному закону про суспільне телебачення). Досі депутати не отримали тексту президентської ініціативи, і важко аналізувати, яку форму управління, фінансування і гарантій незалежного мовлення матиме суспільне телебачення. Але є великі застороги підміни понять, коли будуть просто перебиті вивіски на УТ-1, без зміни суті. Цього тижня світу було явлено нову наглядову раду НТКУ, затверджену Кабміном. Якщо це прообраз майбутньої наглядової ради СусТБ, то він досить промовистий. Отже, до ради державного телеканалу, що існує на гроші платників податків, увійшли аж три чиновники від Держтелерадіо, представники міністерств, адміністрації президента і немає жодного представника парламенту, медіаюриста, професіонала в сфері медіаменеджменту, авторитетних медійних неурядових організацій.
За таким самим принципом сформовано і наглядові ради Українського радіо та «Укрінформу», вперше парламент повністю виключений з процесу громадського контролю за діяльності державних ЗМІ. Про хрестоматійний уже приклад призначення Нацради, куди працевлаштували спеціалістів з нерухомості і переробки сміття, повторюватися не буду. До речі, одне місце в Нацраді за квотою президента й досі вакантне, і, на жаль, Віктор Федорович не поспішає дослухатися до медіа-середовища і призначити туди незаангажованого професіонала.
Несправедливо не згадати про підписану цього тижня угоду між НТКУ і «Євроньюз» про старт української версії каналу, що, без сумніву, є хорошою новиною від нинішньої влади. Шкода, що попередні уряди (а переговори про проект розпочали ще Тарас Стецьків і Андрій Шевченко, коли керували УТ-1) не знайшли можливості підтримати цей дійсно важливий і амбітний проект. Правда, провина за це лежить і на Партії регіонів, яка місяцями блокувала роботу парламенту, не даючи прийняти бюджет-2009, в якому закладалося фінансування української версії «Євроньюзу». Хочеться, аби цей важливий для іміджу України телеканал будувався за європейськими принципами інформТБ і не став клоном свого російського брата. А передумови до того є: куратором проекту призначено віце-президента НТКУ Валіда Арфуша, який з абсолютною безкарністю рекламує позицію, що державні мовники повинні говорити про владу лише позитивно. Цікаво, чи міг би стати керівником арабського чи російського «Євроньюзу» менеджер, який не знає державної мови, не володіє навіть її азами? Питання риторичне. Але в Україні це — реальність…
Кажуть, Янукович збирається ще раз перемогти на президентських виборах 2015 року. Чи це можливо в країні, де не буде свободи слова? Гадаю — ні. Бо ж влада у відформатованій і відцензурованій Україні 2004 року вибори з тріском і ганьбою програла. І Віктору Федоровичу ще довго довелося відбілювати свою репутацію за «темники», впроваджені дійсно не ним.