Із фільмом "Стус" режисера Романа Бровка коїться якась "булгаковщина".
Самої картини поки що ніхто не бачив, але багато людей уже навіть не планують її дивитися, бо кожен - у власній уяві - зняв "своє кіно" про поета і громадянина: і блогери, і боти, і родичі, і прем'єр Гройсман, і кум Путіна, і мільйони інших уболівальників за нашу "збірну". Мабуть, саме про це мій текст.
З того моменту, коли життя нової стрічки тільки-тільки мало починатися - монтаж, озвучка, the end, передпрем'єрна піар-кампанія, - це життя тут-таки трагічно обривається! Кінець фільму.
І все, що станеться далі у зв'язку з цією картиною в її прем'єрний період (якщо, звісно, такий можливий, беручи до уваги поточні грізні заяви "заборонити" й "засудити"), за великим рахунком, нікого всерйоз не цікавить. Ну хіба що трохи пошелестять залишкові хвилі нинішнього цунамі.
Тому, повторюся, "Стус" у вигляді конкретної картини режисера Р.Бровка сьогодні майже нікому не потрібен.
Цей фільм - у розпал гучного громадського скандалу - явно некомфортний самому молодому режисерові. Який досі тихо-мирно знімав собі якесь малобюджетне "мило" ("Курка", "Коли мене полюбиш ти", "Хірургія. Територія любові", "Вирок ідеальної пари"), а в процесі зйомок "Стуса" він вочевидь зрікся свого початкового задуму. І я нагадаю, що, згідно з цим задумом, події на екрані передбачалися жорсткі, суворі - поет у карцері, голодування, опір системі. Робоча версія фільму йшла під заголовком "Птах душі" - такий собі ерзац поетичного кіно. Потім вирішили назвати суворо й наступально - "Стус". І тут-таки послизнулися, бо Аннушка вже розлила олію.
Отож рівно рік тому у зв'язку із запуском проекту в ЗМІ рапортували: "Головна інтрига - кастинг: хто саме з українських акторів втілить на екрані образ молодого Віктора Медведчука? У 1980-му одіозний політик був адвокатом Стуса й, як кажуть історики, зробив усе від нього залежне, щоб поета вкотре засудили. Говорячи мовою фактів, Медведчук не зробив нічого для порятунку поета й навіть (усупереч адвокатській етиці) визнав його вину. Продюсер Артем Денисов розраховує на те, що фільм окупиться завдяки українській діаспорі в Іспанії, Португалії, Канаді" (сайт "Телекритика", 03.07.2017).
І ось як тепер бути? Штучно, чи як, "пришивати" дозняту сцену до картини, яка має передбачати хоч таку-сяку художню логіку і притомну композицію?
І можна собі уявити, що ж це буде за дознята сцена, якщо режисер намагається догодити і прем'єрові Гройсману (що стукає кулаком у Facebook), і Медведчуку (зі взводом адвокатів), і сотням користувачів у Мережі, котрі самі знають, якою має бути ця сцена.
Але ж на те він і автор, щоб "догоджати" тільки своєму високому й чесному задуму. Не зрікатися, не лукавити. Не виправдовуватися. А знати, камо грядеші. І заради чого.
Як тепер уже всім зрозуміло, "Стус" у вигляді фільму абсолютно не потрібен і Дмитрові Стусу, синові поета. Річ навіть не в якихось скелетах у старовинних шафах (тобто прихованих сімейних драмах), а в тому, що ще незнята картина - це хронічний головний біль для Дмитра Васильовича. Обвинувачення, підозри, зречення. Сотні коментарів з приводу його політичних уподобань від спеціалістів у різних галузях економіки. Служив чи не служив син Стуса Медведчуку? А якщо служив, то як? Яким чином? За ідею чи за гроші?
Чи все ж таки річ не так у Медведчуку (як можливому героєві картини й антигероєві суспільному), як у певних зонах особистих - сімейних, досить інтимних. Хто знає, може, і я б заборонив кіно, в якому мої родичі виставлялися б у суперечливому й художньо непереконливому світлі на основі сумнівного сценарію?
А в тому, що цей сценарій "сумнівний", я не сумніваюся, хоча б тому, що ним, як виявилося, вертіти легко, наче дишлом, - на догоду прем'єрові, адвокатові, синові, братові, сватові.
Вважаю, ця ж незакінчена картина вже зовсім не потрібна й мільйонам українських кіноглядачів. У яких абсолютно підірвано довіру до кінопроекту через стихійну медійну кампанію, через кричущий епізод: мовляв, хтось комусь телефонує з "адміністрації Медведчука" і в ультимативній формі наказує вилучити з сюжету ключову сцену. Уявляєте? Це ж те саме, як із "Майстра і Маргарити" вилучити сцени з Ієшуа та Понтієм Пілатом. Або, наприклад, зателефонували Анджею Вайді чи Кшиштофу Зануссі, вимагаючи вирізати з їхніх фільмів те, що комусь не подобається. Я б хотів це бачити.
Чи потрібен майбутній фільм нашому орденоносному Держкіно, з надр якого на цей проект пішло 20 млн грн (при загальному бюджеті 44 млн грн)? Держкіно потрібні переважно рапорти про кількість - наздоженемо й переженемо. Питання художнього рівня його стосуються меншою мірою. Звісно, Держкіно щасливе, якщо шедевр. Але хіба вгадаєш, на якому етапі задуму тебе підстерігає художня перемога чи подальший оглушливий провал? Різне в мистецтві трапляється.
Інше питання, що є теми, причому особливі теми, до яких у системі того ж Держкіно (а також на рівні експертних зібрань) має бути й особливе ставлення. Не директивне, не підкилимне, боронь Боже. А, скажімо так, художньо прогнозоване. Хоча б частково. Якщо, припустімо, прийдешні прокатні перли "Божевільне весілля" можу зняти навіть я, без усіляких тривог і дуже захотівши, то все ж таки тема темі не пара. Особливо коли йдеться про байопік, надважкий жанр. Це в радянські часи було легко стругати байопіки: був пропагандистський шаблон, був соціалістичний масштаб, передбачалася строго виховна роль на прикладі тієї чи іншої долі відомої людини. Що Суворова, що Хмельницького і навіть Тараса Шевченка.
Але то було в минулому. Тепер, коли немає шаблонів (та й масштаб не той), особливо цінний авторський цікавий творчий погляд - на особистість, на тяжку епоху. Тим більше що в центрі "Стуса" - особистість часоформуюча.
Звісно, ні Держкіно, ні експерти, абсолютно ніхто не має права "заборонити" режисерові маловідомих серіалів зазіхнути на святе - тему Стуса. Може, справді ця людина хворіла цією темою, вистраждала її? Але вже якщо кошти державні (хай навіть наполовину), то й творча особистість, котра освоює бюджет і створює іміджевий та політичний кінопроект (а так воно і є), мабуть, усе-таки не повинна викликати відвертих сумнівів, художніх побоювань, якоїсь прихованої недовіри.
Ну немає на нас усіх Ларса фон Трієра!
Тобто немає якоїсь потужної режисерської фактури, здатної свій магічний внутрішній авторський світ переплавити в ту чи іншу задану тему.
І, власне кажучи, ті або інші захоплення-філіппіки, адресовані вже знятій "Брамі" та ще незнятому "Стусу", - це наш колективний підсвідомий стогін за збірним "Ларсом фон Трієром" - режисером-автором, режисером-деміургом, режисером-магом, який як прийде, так і порядок наведе…
Але що ж удієш? Ну немає поки що такого...
І доведеться поки що дивитися "Божевільне весілля" стурбованого Dzidzio й незнятого "Стуса". Бо знятий, як ви вже зрозуміли, тут зовсім нікому не потрібен.
Адже саме незнятий "Стус" - чудовий піар-майданчик для того чи іншого політика, що животіє в Мережі.
І тут, звісно, я в усьому згоден з керівником Національного центру ім. О.Довженка - Іваном Козленком, який артикулює з цього приводу абсолютно адекватні смисли. "Стусова історія набуває вже зовсім монструозних форм. У голові не вкладається, як голова уряду може доручати будь-кому "зібрати авторів фільму та громадськість, аби розібратись і зробити все можливе, щоб в стрічці історія… була розказана чесно, правдиво, повністю і без перекручувань". Наступний крок - відсторонення від зйомок режисера та призначення натомість "громадськості"? Громадськість наша вже точно зробить "правильне кіно". Це вже якась державна санкція на колективну цензуру, цькування авторів фільму" (цитата з особистої сторінки Ivan Kozlenko у Facebook).
Ну, а якщо "Стус" - у тому вигляді, в якому він є (і в тому, в якому ви для себе його вже зняли), - і потрібен комусь у наш цікавий передвиборний період, то, мабуть, тільки одній людині. Його адвокатові.
І в цьому випадку "Стус" - заслона й ширма для мас. Щоб за патетичними розмовами про трагічне минуле відвести розмови про наше трагічне сьогодення. Можливо, навіть трагічніше, ніж епоха 80-х ХХ століття?
І, взагалі, мені чомусь здається, що і серіальний режисер Бровко, і багато інших фігурантів нинішньої справи "Стуса" - лише статисти в якійсь диявольській грі Воланда.