- Товаришу сержанте, я додому їду. Пропустіть,
будь ласка.
- Ні. Ви ж бачите - мітинг Партії регіонів.
- Гаразд. Можна, я тоді проїду й візьму участь
у мітингу?
- Ні. На мітинг - тільки за перепустками...
З розмови жителя Хрещатика зі співробітником ДАІ
Майдан-2004 став останньою акцією протесту, куди народ ішов не за гроші, добровільно й навіть із задоволенням. Потім або масовка була - в основному матеріально зацікавлена, але байдужа, або ентузіасти - нечисленні. Політичне гастарбайтерство поступово вбивало душевні пориви, і добровільна участь у мітингу вважалася мало не моветоном. Або, згідно з напівофіційною віднедавна термінологією, - лоховством. Пасивність узяла гору над пасіонарністю, особистий інтерес узяв гору над суспільною потребою. Обмануті мільйони гарячих сердець помаранчевої осені перетворилися на мільйони равликів, що замкнулися у своїх хатках подалі від місць політичних зборів, включно з виборами. Вони справедливо клянуть тих, хто їх зрадив і продав, виливають у соціальні мережі море жовчі на політиків усіх мастей чи кольорів і шкодують за змарнованим часом на Майдані, поки що віддаючи перевагу віртуальному протестові або садово-городнім роботам. Живий голос чи дію вони готові віддати новому лідерові, якого не бачать. І підспудно при цьому розуміють, що в політиці казкових принців немає ніде.
Приводів до масових демонстрацій за останні півтора року було предосить, однак лише реакція малого й середнього бізнесу на податкову «реформу» примусила режим Януковича недовго, але серйозно похвилюватися. І зробити крок назад. Тоді на Майдан вийшли тільки захищати корпоративні інтереси, без політичних гасел та вимог. При цьому страх влади був відкритим і очевидним. Тільки ефективно скористатися знанням цієї слабкості досі ніхто не зміг.
Так, режим боїться. Боїться до смерті, надсилаючи навіть на нечисленні пікети біля Печерського суду по два спецназівці на одну бабусю. І, хоча за 20 років український «Беркут» навчився не махати кийками без приводу, його кількість поблизу місць акції опозиції в День Незалежності дала привід ще раз зневажливо оцінити силу й самовпевненість режиму. І засумніватися в рішучості бійців, які без команди і з переляку почали бризкати людям в обличчя засобом особистої гігієни з яскраво вираженими властивостями сльозогінного газу. Але чи є в Януковича й Ко справжній привід для страху?
Опозиції вдалося зібрати мінімум тисяч вісім. Об’єктивно. Скільки б сотень не називали офіційні особи МВС, картинку на фото й відео не обдуриш. Це в умовах блокування всіх транспортних можливостей: скасовували поїзди, на трасах патрулі ДАІ зупиняли автомобілі, які їхали на Київ, переписували прізвища водія й пасажирів легковиків, а автобуси - завертали назад. У самому Києві перекривали під’їзди до пам’ятника Тарасові Шевченку, а навколо парку для більшого залякування поставили металеві паркани з хлопцями в блискучих шоломах. Телевізор напередодні розповів про заборону маршу, «забувши» згадати, що мітинг не заборонено. Тобто ядро учасників протесту потроху зростає. І переважно це були не проплачені ходячі «флагштоки», а цілком свідомі люди, які твердо знають, куди й навіщо вони прийшли. Для влади це дзвіночок. Але чому учасників набагато менше, ніж могло б бути за таких обставин у країні?
По-перше, організаційні здібності у стані опонентів режиму залишають бажати кращого. Несистемність рішень унеможливила правильне анонсування акції. Вирішити за чотири дні до акції, що необхідне відеозвернення із закликом прийти, і в результаті взагалі відмовитися від нього - як мінімум, не дуже професійно. Але це не найголовніше. Значно гірше «по-друге» - відсутність яскравих мобілізуючих ідей. Методи початку дев’яностих і досвід акції «Україна без Кучми» безнадійно застаріли. Попри наявність протестних настроїв у суспільстві, опозиція поки що не може перевести їх у практичну площину. Молоді, яка виросла на тупуватих і безглуздих, але яскравих і динамічних телешоу, нецікаво й нудно годинами стояти під полум’яні промови лідерів. Старшому поколінню нецікаво слухати те, що вони й так знають, оскільки зіштовхуються із беззаконням щодня й повсюди. А нових, і головне - ефективних пропозицій, як боротися з режимом, сьогодні не чути ні від кого. Дострокові вибори? А механізм? Банду геть? Згодні. Розповідайте, як. Тобто доки опозиція не зрозуміє, що зараз потрібне щось нове, а не стандартні мітинги-маніфестації, - владі, за великим рахунком, не варто боятися праведного гніву народних мас. Проте режим і його опоненти наразі є дзеркалом одне одного - у сенсі доцільності й ефективності дій.
Із креативом у влади незрівнянно гірше, ніж в опозиції. Кондові концерти/мітинги з утомленими глядачами під партійними прапорами, що байдуже відпрацьовують погодинну оплату. Я не знаю, хто автор і виконавець пісні «Єднаймося», але вони можуть подякувати екс-нардепові Калашникову за ненависть до цього цілком стерпного естрадного твору. Якщо навіть найпристойнішу композицію щодня крутити на Хрещатику по кілька разів на годину, мимоволі виникають рефлекси. Про результативність телеумовлянь, як усе добре складається і які гади ця опозиція, говорити не варто взагалі. Природно, дається взнаки радянське виховання, розуміння партії як єдиної й спрямовуючої. Але навіть у перебудовні часи компартійні боси УРСР не звозили на мітинги демсили ТАКУ кількість правоохоронців з усієї республіки й не огороджували демократів щитами.
За кількістю міліції та всіляких заборон нинішній режим якщо й не перевершив радянський, то вже точно зрівнявся з ним. Навіщо було обмежувати опозицію у праві пройти Володимирською? Забороняти акції в Рівному, Севастополі, Харкові та Одесі? Навіщо тоді Янукович заявив, що країна рухається в Європу, де мільйонні маніфестації відбуваються без поліції взагалі? Навіщо генералам Лазарєву та Могильову треба було віддавати наказ затримати Турчинова за його заклики йти на Банкову? Один із міліцейських керівників аргументував сю необхідність, посилаючись на дії поліції під час недавніх заворушень в Англії. Але хіба 24 серпня розбили бодай одну вітрину? Та й вітчизняній правоохоронній системі разом із юстицією дуже далеко до британської.
Ризикну припустити, що відповіді криються в кількох характеристиках режиму: дурість, страх і бажання здаватися при цьому «крутим пацаном», замішане на агресії. Це читається відразу. Але те, що нормально для вуличних банд, не годиться для управління державою! Події в День Незалежності ще сильніше викристалізували фобії Януковича та команди. Однак продемонстрували й невміння опозиції правильно скористатися очевидними вадами і слабкістю режиму. Можливо, незабаром помилки виправлять, оскільки об’єднання противників режиму почалося менше місяця тому. А прорахунки - типові хвороби росту. Саме росту, оскільки ще недавно був глибокий застій із роз’єднаністю та безідейністю. Якщо буде правильний новаторський підхід, потенційна енергія протесту неминуче перейде в кінетичну. Можна ж у доступній формі донести до однодумців той факт, що французи зробили три революції, перш ніж республіка стала на шлях демократії. Розповісти, що після першої революції якобінці посварилися з жирондистами, але французи, зрештою, все одно не відмовилися від демократії на користь реставрованої монархії. А головне - історичні аналогії можна подавати з допомогою безлічі сучасних інтерактивних прийомів. Гнучкість мислення опозиціонерів може вигідно вирізнитися на тлі зашкарублості влади, яка масово втрачає прихильників через постійну брехню, зростання корупції та повну зневагу до народу. Нинішні господарі печерських кабінетів інакше просто не вміють. Опоненти влади, теоретично, - сповна. Якщо зможуть знайти слова і здійснити вчинки, здатні вивести їхніх прихильників із апатії. Припускаю, що Майдан-2004 повторити не вдасться. Такі події відбуваються раз у покоління. Але хто сказав, що не вийде інакше? Треба тільки дуже захотіти достукатися.