Україна — особлива країна, яка дедалі більше випадає з європейського контексту навіть за мірками пострадянського простору.
Насамперед через те, що протягом життя одного покоління в нас змінилося щонайменше три цивілізації, кожна з яких не лише заперечувала попередню, а й переписувала історію; що ми вибудовували і вибудовуємо таку державну систему, яку не поважали і не поважають навіть ті, на кому вона має триматися; що ми звикло адаптуємося до кризових умов життя. В останній новітній період вони тривають щонайменше кілька десятиліть і, схоже, стали вже для людей природним середовищем. А для політиків слугують своєрідною індульгенцією.
На такому тлі майже буденно сприймається головний український феномен — постійне продукування суспільних конфліктів. Причому з ухваленням у найбільш гострих їх фазах ключових державних рішень. Зрозуміло — якої якості, що призводить у подальшому до їх ревізії.
Дається взнаки наше історичне минуле, яке формує відповідну історичну спадщину й на майбутнє. А відтак для нинішнього покоління вітчизняних політиків, здебільшого вихованих у дусі класової боротьби, сенс існування визначається наявністю ворога та продукуванням приводів для протистояння й ворожнечі.
Складається враження, що нині повертається до життя відома теоретична формула Сталіна, виголошена в липні 1928 року, про загострення класової боротьби в міру просування вперед шляхом соціалізму. З поправкою на те, що йдеться про посилення протистояння інститутів влади, державних діячів і політичних сил у процесі державного становлення України.
З активним утягуванням у відтворення конфліктогенного середовища політологів, політтехнологів та журналістів. Що в сукупності призводить до утворення замкненого кола, коли в суспільних очікуваннях домінуючим стає саме очікування конфлікту і життя конфліктом. Усе, що відбувається, переважно сприймається й оцінюється як неусталене і тимчасове. Чому — ніхто не знає, з яких причин — не розуміє. Упевненість є лише в одному — далі буде гірше.
Стримуючими запобіжниками поки що виступають дві обставини: наявність досить розвиненої суспільної традиції компромісу, завдяки чому, як правило, в останні моменти досягаються, інколи навіть неочікувані, домовленості та створюються коаліції; зацікавленість ключових представників влади у врегулюванні ситуації, коли вона вже доведена до точки кипіння, з тим, щоб перед ними не зачинили «дверей» на Захід. Завдяки цьому в черговий раз намічаються нові делімітаційні лінії, конфлікти пригашуються і відтерміновуються.
Разом з тим, якщо (й далі проводячи історичні паралелі) оголосити про перехід до принципу мирного співіснування нинішніх коаліції та опозиції — виявиться, що багато їх чільних представників не знатимуть, чим себе зайняти. Це підтверджує хоча б спроба вийти на такий принцип на основі кадрових домовленостей та обопільних гарантій. Саме її покликаний був освятити так званий Універсал національної єдності.
Учасники тодішнього круглого столу спромоглися швидше на підписання чергової угоди, ніж на врегулювання розбіжностей, оскільки кожна сторона задкувала до своєї перемоги.
Мало того, вони просто вкотре пролонгували неминучий конфлікт. Власне, з ухваленням універсалу було дано старт черговому протистоянню. Український правлячий клас не прийняв і не врахував очевидних істин: порозуміння і компроміс вимагають більшої мужності та відповідальності, аніж політична війна; влада — це не тільки можливість набути, а й здатність втрачати. Не відчув природної суспільної недовіри до колективних позицій, що ділять суспільство і розмежовують людей.
П’ятий універсал, як і всі попередні, чекає провал, навіть якщо він постане у вигляді закону. Який у тому сенс, коли не виконується Конституція.
* * *
Подальші події показали, що Україна продовжує розвиватися згідно з духом її цивілізації. А публічний вияв порушення навіть формальної сконсолідованості влади просигналізував про те, що вона стоїть перед черговим випробуванням гострим політичним конфліктом.
Укотре, як це було в нашій історії, спостерігався діаметрально протилежний підхід у владних оцінках українських реалій. Більшість Верховної Ради і, відповідно, Кабінет міністрів стояли на тому, що процеси в країні розвиваються штатно. Президент і парламентські сили, що співвідносять себе з опозицією, педалювали тему наявності кризи — влади, Верховної Ради та Конституції. В.Ющенко на зустрічі з суддями Конституційного суду взагалі категорично констатував: політична ситуація в країні оцінюється як кризова.
На тлі активного позиціонування з цього приводу органів самоврядування вичікувально-нейтральну позицію зайняли керівники місцевих державних адміністрацій. Воно й зрозуміло: уряд і правляча парламентська коаліція лише контурно означили і не змогли освоїти сповна владне поле, окреслене модифікованою Конституцією; можливо, через побоювання загострення протистояння, президент і його союзники вже не могли утримувати попередні позиції. Відтак більш загострені сценарії розвитку подій стримувалися хиткою рівновагою між ними.
Радикальне порушення її, переростання цієї своєрідної революційної ситуації в наступну фазу — було справою часу та масової поведінки. За умови, якщо одна зі сторін не погодиться на компроміс в українському виконанні: здатися на милість та на умовах сильнішого.
Адже йдеться не тільки і не стільки про розмежування повноважень, притирання стосунків між гілками влади відповідно до нових конституційних приписів і про баланс влади, а про набагато більше — про встановлення контролю над владою і про монополізацію політичної системи. Щонайменше — про забезпечення здобуття в цих сферах контрольного пакета. Привабливість перспективи концентрації влади з побудовою її вертикалі затьмарила розуміння й іншої перспективи — вертикалі довго не втримуються.
Цілком очевидно, що сьогодні слід говорити про наближення до Рубікону в перебиранні повноважень та про закріплення тенденції до домінування виконавчої влади над усіма іншими гілками й державними інституціями, включно із Верховною Радою. Причому забезпечується та обставляється все це в легальний спосіб і на підставі Основного Закону. Це до того ж свідчить про нечуване зростання ціни парламентських виборів, за результатами яких партія-переможець отримує можливість контролювати і виконавчу, і законодавчу владу в країні.
Що у свою чергу справляє враження дедалі активнішого витіснення (самовитіснення) президента на другий план політичної системи. Принагідно висловлю своє особисте враження: В.Ющенко чимдалі більше нагадує людину, яка зуміла спокусити країну, а потім її кинула. Проте побачивши, що втрачає, намагається повернути назад. Тому треба говорити і про кризу відповідальності, політичної волі, кризу лідерства, відсутність пасіонарності. Якщо імперії формуються титанами, то держави — визнаними провідниками. Відсутність останніх — неминуча ознака слабкості нації.
Слід визнати: спроби президента запропонувати і реалізувати «нове мислення для України» не увінчалися успіхом.
Прикметно, що боротьба йде головним чином не за повноваження та пов’язану з ними відповідальність, а за право призначати та контролювати кадри. У свою чергу це говорить про можливу орієнтацію на ручне, адміністративне управління країною, коли закони відіграватимуть підпорядковану, освячувальну роль. Деякі кадрові рішення та призначення вказують на високу вірогідність такого курсу.
Усі більш-менш виразні маневри з цього приводу зводилися переважно до того, щоб за будь-яких умов приростити верховнорадівську коаліцію. Оскільки для нормальної парламентської діяльності достатньо вже простої більшості, то причини таких надзусиль бачаться такими:
— бажання деморалізувати, розкласти, а ліпше — розірвати фракції БЮТ та «Нашої України», а заодно понизити вплив президента, який уперше за всі роки існування цього інституту опинився на боці переможених;
— знівелювати статус провладних фракцій — утримувачів «золотої акції», розширити поле маневру для Партії регіонів і прем’єр-міністра;
— мати необхідну кількість голосів для подолання вето президента на закони, особливо якщо він почне розглядати це як останній засіб боротьби з коаліцією та Кабінетом міністрів;
— забезпечити подальше внесення змін до Конституції, у тому числі й для перебирання легальним шляхом повноважень глави держави (залежно від розвитку подій та планів основних політичних гравців на наступні президентські вибори);
— переформатувати, у разі потреби, керівництво Верховної Ради чи принаймні забезпечити розуміння ним реальності такої перспективи.
Водночас не менше значення надавалося психологічній обробці суспільства. Якраз до неї можна віднести показову демонстрацію впевненості у своїх позиціях, здатності тримати під контролем й спрямовувати усі процеси в країні, забезпечуючи таким чином стабільність та передбачуваність нашого життя, чого так прагнуть люди. Для досягнення такої мети використовується широкий арсенал дій — від демонстрації істотних зрушень у соціально-економічній сфері до превентивних «застережень» тим, хто прагне «розхитати» ситуацію в країні.
Вмонтувати такі заходи в контекст демократичних процедур, щоб у черговий раз не настрахати світ, — непроста справа. Для цього потрібне віртуозне до хитрощів політичне мистецтво, вміння вести політичну торгівлю та дієві комунікації із впливовими суб’єктами міжнародної політики. Зазначу, що Кабінету міністрів та парламентській коаліції вдалося заволодіти ініціативою. І до квітневого конфлікту, який був неминучим, вони підійшли заздалегідь підготовленими — політично і психологічно.
Загалом же все те, що відбувається в цьому плані в країні, чимось нагадує 1991 рік. Тоді все також начебто було контрольованим та передбачуваним, але раптово все обвалилося.
* * *
У нещодавно переданому мені літературному альманасі «Зірниця» прочитав, зокрема, такі поетичні рядки землячки Лесі Гудзь:
Не силуй душу, як мовчить —
Їй так потрібен час на роздуми!
Чому цитую ці слова? Тому що сьогодні, коли кожному потрібно думати над тим, як ми дійшли до такого стану, причому комплексно і з позицій об’єктивізму осмислювати суспільно-політичні процеси, усе топиться у словах, намірах, погрозах один одному.
Українські політики вкотре підвели країну до прірви, а тепер, знову ж таки вкотре, спохоплюються з приводу того, як відтягти її назад на безпечну відстань. Країну, яка дедалі відчутніше живе поза європейською політикою, поза європейською історією. І дедалі більше стає лише об’єктом європейської — і, очевидно, не лише європейської — політики. А для нас, схоже, стає нормою захищати українську демократію за межами України, а не в себе дома.
Народ стомився від примушування його обслуговувати сторони конфліктів. Україна виснажена до останку політичною брехнею. Або правдою, придатною для вжитку окремими політичними силами чи політиками. У кожного своя правда. Немає лише одного, головного і визначального — правди для всієї України, для всього народу. Все виходить за Шевченком:
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І незначною втіхою нам може слугувати той факт, що неправда в політиці є найпоширенішим явищем у світі. Не випадково ж цьому присвячуються навіть наукові дослідження. Дещо заспокоює лише їхній оптимістичний прогноз: в епоху глобалізації політична брехня втрачає свій сенс, оскільки посилюються її руйнівні наслідки для народів та окремих особистостей (тих, кого поглиблено цікавить ця проблема, відсилаю до роботи: А.Н.Тарасов. Ложь в политике, или Желтый логарифм. Причины, цели, технологии и результаты. Российский и зарубежный опыт. М. — 2007. До речі, у ній чимало прикладів з українського політичного життя).
Відтак — про правду.
У принципі ніхто, і президент у тому числі, не може і не має права розпускати, розганяти вищий представницький орган народу. Це рівнозначно спробам припинити повноваження народу, заперечити головну істину: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Хоча має бути розуміння, що за парламентсько-президентської форми правління випадки дострокового припинення повноважень Верховної Ради матимуть місце. І не треба лякатися і лякати інших цією рутинною демократичною — як це засвідчує досвід всього цивілізованого світу — процедурою. Адже знали, на що йшли, коли впроваджували конституційну реформу. Питання лише в одному — щоб усе відбувалося в межах і відповідно до чинного законодавства.
Чому це трапилося в нас, на 16-му році незалежності, а над усе — у такий спосіб?
Сьогодні багато хто проблему намагається звести до оцінки вчинку та дій В.Ющенка. Тим більше що майже всі сходилися в тому, що він слабкий і нерішучий президент. Але прорахувалися, оскільки в нього вистачило, виходить, сили піти на дуже сумнівний з погляду Конституції указ. Уже навіть з огляду на заперечення правомочності парламенту під час виборчої кампанії.
Основоположна причина нинішнього політичного зіткнення — та ж боротьба за контроль над владою. І далеко не в останню чергу йдеться про силову складову влади, яка нині розривається між ключовими учасниками конфлікту. І яку звинувачують у служінні одній або іншій політичній силі.
Слід зазначити, що такий етап — протистояння і з’ясування стосунків — пройшли, у той чи інший спосіб, майже всі пострадянські республіки. В Україні, на цьому хочу ще раз наголосити, він обтяжується складним історичним спадком, задавненістю протистояння, яке триває з 2004 року, кризою державності, неможливістю мирного співжиття двох ментальностей та світоглядних позицій, двох бачень щодо внутрішнього облаштування і зовнішньополітичного позиціонування України (примирити ці два світогляди практично неможливо), а також тим, що новий фронт «нової холодної війни» проходить через Україну. На останньому, до речі, наголошує знаний експерт, який спеціалізується на Росії, професор Нью-Йоркського університету Стівен Коен.
Фундаментальна причина нинішньої кризи, на моє переконання, зумовлена відсутністю виразної політичної ідентичності. Дивно, але факт — навіть «однорідність» правлячої коаліції та опозиції не спонукала їх до реальної постановки, крізь призму українських потреб, цієї проблеми. Хоча що це дасть країні — адже практично неможливо виробити єдину стратегію, коли сторони демонструють виключно свої політичні устремління. І заради панування ладні припасувати Україну до будь-кого.
Влада не мала і не має продуманого і чітко сформульованого, а судячи з усього — взагалі будь-якого стратегічного плану державного будівництва. Мало того, вона неспроможна правильно спрогнозувати реакцію суспільства на свої дії, а зіткнувшись з цією реакцією, не може її адекватно оцінити і відповідно скоригувати свої ж дії.
Продовжується тоталітарна практика — усі виступають від імені народу, клянуться іменем народу, а насправді не довіряють йому, не вірять у його спроможність бути творцем своєї долі. У свою чергу замордовані життям люди вже не хочуть жити пропонованою величчю державних цілей.
Як наслідок — хаотичність у політиці та державній практиці. Немає стратегії — не може бути й помітного результату. Все переводиться у площину з’ясування стосунків.
Загалом Україна зазнала поразки в питаннях наповнення сутнісним змістом поняття державності. А деякі наслідки державотворення діаметрально протилежні декларованим цілям протягом усього періоду незалежності. Не випадково популярності набуває теза: усе, що говорили більшовики про комунізм, — неправда, а все те, що вони говорили про капіталізм, — правда.
До цього додам ще одну обставину, на якій я наголошував рік тому, оголошуючи про завершення роботи Верховної Ради України четвертого скликання (26 квітня 2006 р.). Цитую:
«Є, на мій погляд, чотири основних причини, з яких країна знову спіткнулася на виборах — цього разу до Верховної та місцевих рад:
— відсутність належних висновків та уроків з попередньої кампанії;
— недосконала, а точніше, просто неприйнятна законодавча база;
— невмотивована, не підкріплена українськими реаліями віра в демократизм, чесність і прозорість усього виборчого процесу, включаючи підрахунок голосів;
— і, нарешті, подвійні стандарти на всіх рівнях, аж до державного, вияви яких ми бачили і в сесійній залі.
Тільки завдяки всьому цьому стало можливим застосування у вітчизняній практиці чергової технології: не важливо, як голосують, — важливо, хто і як підраховує. І той факт, що частина Верховної Ради не пристала на пропозиції розвіяти суспільні сумніви з цього приводу, буде постійно тримати під знаком запитання легітимність нового складу парламенту».
Тоді з приводу сказаного звучали обурені вигуки, але життя підтверджує реальність саме такої постановки питання.
За всіх цих обставин потрібен був привід, щоб прорвало, і протистояння вийшло на поверхню політичного життя. Привід, власне, було знайдено в діях Верховної Ради.
Якщо сповідувати об’єктивність, то є всі підстави констатувати: мораль і політика ввійшли в суперечність із правом і, як наслідок, втрутилися в право. До цього потрібно додати специфічне ставлення до Конституції: на ній клянуться і водночас вважають за можливе для себе порушувати, до неї ставляться з огляду на політичний момент або орієнтуючись на особистостей. Найбільш виразно, на відміну від представників інших інститутів влади, це робить президент України.
Не можна обійти увагою й дедалі частіші прояви спрощеного, якщо не сказати спримітизованого, бачення ролі Конституції в державно-суспільному житті. Воно виявляється в тому, що сьогодні майже кожен готовий запропонувати свій варіант Основного Закону. «Спечений», звісно, з партійних позицій і покликаний обслуговувати інтереси партійної верхівки. Очевидним є не лише тотальне недотримання Конституції, а й фактичне заохочування до антиконституційних дій.
Причина безладу не в недовершеності Основного Закону, а в небажанні жити і працювати за ним.
У цьому ж річищі можна розглядати і деякі рішення Верховної Ради. Скажімо, щодо ЦВК, скасування постанови про відставку уряду Ю.Єханурова — зокрема тими, хто раніше цілком правомірно за це рішення голосував. І на що були вагомі об’єктивні обставини, пов’язані з газовими оборудками та наступним обвальним підвищенням тарифів. Що буде скасовувати парламент наступного скликання?
Або як розуміти з погляду політичної принциповості ухвалення в першому читанні закону про опозицію «імені Тимошенко» (якщо його затвердити як закон у запропонованому варіанті, то в опозицію одразу ж вишикується черга) в обмін на участь фракції БЮТ у голосуванні за подолання вето президента на закон про Кабінет міністрів?
У цьому ряду й підписання угод, які нічого не дають, і продукування нових декларацій такого ж ґатунку. Яка була потреба ухвалювати той же Універсал національної єдності, коли в Україні є Конституція, яку необхідно виконувати. Тоді треба було ухвалити рішення, що Дніпро впадає в Чорне море.
Очевидно, в усіх діях сторін розрахунок був на взаємозалік в ігноруванні та порушенні Основного Закону країни.
А тепер — про сподівання на Конституційний суд, апеляції до Конституційного суду. Гадаю, всі свідомі того, що в Україні Конституційного суду немає. Хоч би як одні захищали Конституційний суд, а інші його блокували. Його немає. І в цьому не вина суддів. Його зруйнували обидві сторони, змагаючись за вплив на суддів. Будь-яке рішення Конституційного суду, ще до його винесення, у суспільній свідомості вже ставиться під великий сумнів. Тим більше що коли дотримуватися правової логіки та регламентних вимог, сьогодні перший указ президента вже не може бути предметом судового розгляду. Щодо другого — потрібне нове подання і нове впровадження.
* * *
Сьогодні на карту поставлено майбутнє України. Яким воно буде — залежить від того, який сценарій розвитку обере влада. На моє переконання, їх є два, якщо не брати до уваги одвічного українського принципу: ще ніколи так не було, щоб ніяк не було, — якось воно буде.
Перший — кардинальний і найбільш підходящий для країни і суспільства: дострокові вибори. Він можливий на легальній платформі з усвідомленням відповідальності всіх учасників політичного процесу та їхньої згоди на такий крок. Особливо з урахуванням того, що вже шукаються приводи для переведення протистояння у вищу фазу — у фазу зіткнень. Цього не можна допустити.
Треба повернутися у правове поле, і всім суб’єктам політичного процесу погодитися на те, що арбітром має і повинен стати народ.
Саме народ повинен висловитися щодо всіх інститутів влади. Адже основні політичні гравці говорять, що впевнені у народній підтримці. Тож немає підстав боятися громадської думки. За такого підходу відпадуть підстави для розмов та обопільних залякувань про загрозу політичного екстремізму.
А щодо тверджень, що вибори радикально не змінять розстановки політсил, зазначу: можливо, не змінять за нинішньої виборчої системи, хоча це велике питання. Але змінять, повинні змінити ставлення до Конституції, змусять із нею рахуватися — так само, як і з людьми, — мінімізують політичну брехню. А це не так уже й мало.
За умови внесення змін до виборчого законодавства і переходу до відкритих списків кандидатів у народні депутати, відновлення виборчих округів (що обов’язково потрібно зробити, у тому числі й для місцевого рівня, для якого також згодом передбачити дострокові вибори), український політикум зазнає докорінного якісного оновлення. Можна буде говорити і про відновлення довіри до влади, зв’язків із виборцями та відповідальності народних обранців за виконання декларованих програм. Очиститься, що не менш важливо, моральна атмосфера в країні, люди зможуть відчути визначеність і передбачуваність — для себе і країни.
Усе це можливо, але знову ж таки за умови, якщо вибори будуть чесними не на рівні декларацій, призначених, швидше за все, для міжнародного співтовариства. Ось де проблема з проблем.
Верховна Рада повинна стати загальнонаціональним центром суспільного діалогу. А компенсатором неминучого ускладнення процесу формування та взаємодії парламентської коаліції з Кабінетом міністрів має стати відновлення і піднесення парламентаризму як основи демократії.
Дострокові вибори політично вигідні як команді В.Ющенка, так і команді В.Януковича. Проблема лише в політичних сателітах та термінах. Але вона не повинна стати проблемою України.
Проривна радикальність цього варіанта робить усе ще маловірогідною його реалізацію саме сьогодні — попри непоступливу позицію президента і перенесення ним позачергових виборів на 24 червня. Українські політики часто лякаються власної сміливості.
Тим більше що одночасно ведеться робота за другим сценарієм, в основі якого пошук взаємоприйнятних умов для досягнення чергових домовленостей і компромісів. Про їхній основний зміст, якщо буде реалізовано цей другий сценарій, люди, та й політики, дізнаватимуться з часом, у тому числі і з кадрових призначень. А на публічний огляд запропонують щось на зразок чергового універсалу.
Якщо така угода постане — це буде угода безпосередньо Ющенка і Януковича, а також країн, представники яких активно були присутні при переговорному процесі. Але це не буде угода для України.
Які ж наслідки матиме другий сценарій, окрім того, що країна і далі балансуватиме на межі — війни та миру?
Збереження статус-кво за будь-яких умов перетвориться в основний імператив суспільно-політичного життя. Кожен державний інститут продовжуватиме «облаштовувати» Україну під себе. Відтак можливість застосування новаторських рішень та ходів, розрахованих на довгострокову перспективу, реалізація стратегічних завдань і програмних установок практично виключатиметься. У внутрішній і зовнішній політиці переважатиме усереднений курс.
Посилюватиметься ліва риторика, оскільки за умов невизначеності влада і опозиція робитимуть усе для того, щоб підтримувати інтерес людей до себе. Разом з тим народ розумітиме їх дедалі менше і дедалі більше відчуватиме, що він не є джерелом влади. Що з часом може пришвидшити політичне «пробудження» населення.
Тенденція до загального зниження керованості країни та внутрішнього послаблення держави зберігатиметься щонайменше до президентських виборів, тобто до початку 2010 року.
Така якість державної політики, зокрема й те, що ми і далі говоритимемо зі світом різними голосами, позначиться на ставленні міжнародного співтовариства до України. Воно переважно виявлятиметься в посиленні різновекторного впливу на неї. І знову ж таки — ще й через це знижуватиметься рівень її керованості. Що, зокрема, вимагає серйозного перегляду традиційного розуміння суверенітету як безумовного і абсолютного атрибута кожної держави, який обмежує зовнішнє втручання у її внутрішні справи.
Отже, за будь-яких обставин і сценаріїв розвитку, ключове завдання сьогодні — зберегти політичний та економічний суверенітет України, зберегти український народ.
Ось чому не розлогі універсали потрібно складати, думаючи насамперед про те, як убезпечити себе у владі, а діяти відповідно до викликів та вимог часу. Можливо, усім головним учасникам політичного процесу сьогодні варто було б згадати десять біблійних заповідей — основу людського співжиття. Саме вони мають універсальний характер.
І — головне: якщо в нас не проросте і не утвердиться громадянська свідомість та індивідуальна відповідальність — від президента до пересічного українця — Україна не підніметься і не утримається. Не допоможе реалізація будь-яких сценаріїв для України.
Саме тому і саме тепер народ повинен сказати своє слово.